Глава 7. Дмитро Громов
Глава 7. Дмитро Громов
Було 10 лютого 2022‑го. За два тижні до того, як усе зміниться назавжди.
Ранок почався спокійно. Військовий сержант Дмитро Громов лежав у ліжку поруч із дружиною — Віолетта. Сонце тільки прокидалося, на вулиці ще танув сніг, але вже помітно підтавав, кучугури блищали, ковтаючи перші промінці. Він обережно підвів голову, подивився на Віолетту — і тихо поцілував її на прощання.
Вдягнув його одяг — форма сиділа ідеально: чиста, охайна, з погонами, з ременем, як належить. Він глянув у вікно — місто прокидалося, сірі дахи переморені, але під ними вже проступали ледь помітні струмки, де танув сніг. Повітря пахнуло першим теплом, землею, повільним пробудженням. Світло було м’яке, сонячне, і він на мить відчув, що життя — нормальне, мирне.
Громов вийшов на вулицю. Шар снігу під ногами скрипів, асфальт під ним підтавав, краплі води капали з дахів. Дерева на тротуарах вже починали оголятися: крижаний лід на гілках стікав, і під ногами бринів дзвін — тане, капає, дзвенить.
Він сів у свій старий пікап, мотор урився холодним риком, і машина повільно рушила в сторону частини. У салоні — запах бензину, підтаявшого снігу і ранкового морозного повітря з відкритого вікна.
Громов увімкнув радіо. Голоси ведучих, коментарі аналітиків. Слухав, як повідомляли: по кордоні з Україною скупчено величезні сили російської армії — танки, бронетехніка, війська, навіть обговорюють можливість масштабного вторгнення. Звучали цифри — тисячі, десятки тисяч, колони, маневри. Громов уважно слухав, як диктори називали міста, райони, рубежі, підходи до кордонів.
У голові пролунав його власний голос, тихий, але чіткий:
«Якщо ці скоти по-їдуть — дадим відсіч. Так, як у 2014‑му.»
Він стискав кермо. Перед очима — зимова ранкова вулиця Києва, сніг, що тане, відблиски на мокрому асфальті. Але в серці — тривога. І тверезість. Він знав, що зміниться — може, вже скоро.
Пікап пробирався вулицями, проїжджав старі будинки, зимові дерева, людей, які поспішали на роботу. Але для Громова сьогодні був не звичайний день. Сьогодні — документи, частина, підписання, формальності. Але в повітрі вже відчувалася війна.
Громов під’їхав до воріт частини, і черговий солдат одразу вийшов йому назустріч. Той стояв рівно, але в голосі відчувалася нервозність, якої раніше тут не було.
— Товариш сержант, вас просили негайно з’явитися в штабний корпус. Полковник уже чекає.
Громов підняв брови.
Полковник? Мене? Зразу?
У грудях з’явилося холодне передчуття. Він кивнув і, не ставлячи зайвих запитань, рушив до адміністративної будівлі.
Коридори були тихі, лише десь у дальній кімнаті хтось перегортав документи. Звично гомінке приміщення раптом здавалося настороженим, як перед бурею. Коли Громов підійшов до кабінету з табличкою «Полковник Кондрютенко», він трохи затримався біля дверей — глибоко вдихнув і постукав.
— Увійти!
В кабінеті пахло папером, кавою і холодом з прочиненого вікна. Полковник Кондрютенко сидів за столом, руки складені, погляд твердий, але в глибині очей ховалась тривога, яку досвідчений командир намагався заховати.
— Сержант Громов, проходьте.
Громов зайшов, приклав руку до головного убору й коротко відповів:
— Слухаюсь, товаришу полковнику.
Кондрютенко жестом показав сісти.
— Слухай уважно, Дмитре. Новини, які до нас доходять… дуже недобрі. Є всі ознаки того, що цього місяця Росія може розпочати повномасштабне вторгнення.
Громов здригнувся — хоч він і чув про це постійно, але від полковника це звучало вже не як припущення, а як вирок.
— Так, я чув… По телевізору, — швидко сказав він. — Гудять усі канали.
Кондрютенко ледь похитав головою.
— Це вже не просто телевізор. Інформація може підтвердитися. За нашими даними, противник готується діяти у двадцятих числах лютого. Може раніше, може пізніше. Але готується.
В кабінеті стало так тихо, що Громов почув, як за стіною клацнула батарея опалення.
Полковник продовжив:
— Твій відпуст закінчується. З цього моменту — виходиш на посилений режим служби. Тобі передають під командування п’ятдесят нових бійців. Завдання — швидко й жорстко провести з ними базову підготовку. Налагодити дисципліну, бойову злагодженість.
Громов ковтнув. П’ятдесят людей… відповідальність відчувалась у грудях важким каменем.
— Також, — додав полковник, дістаючи з папки карту, — вам буде передано точку. Там потрібно рити окопи, облаштовувати бліндажі, зміцнювати оборону. Навчиш солдатів працювати в полі. Все, як на війні.
Громов підвів голову:
— Це… на Донбасі, так? Там, де лінія?
Кондрютенко глянув йому просто в очі.
— Ні. Під Києвом.
Громов не одразу знайшов слова.
— Під Києвом?.. Товаришу полковнику, це що… настільки все погано?
Полковник уткнув погляд у стіл, ніби на секунду дозволив собі бути просто людиною, а не командиром.
— Скажу чесно — я сам не до кінця розумію, що відбувається. Але така концентрація російських сил — це не для залякування. Це підготовка до удару. Куди саме вони підуть — ніхто не знає. Але Київ… — він стиснув пальці. — Київ може стати першою ціллю.
Мовчанка була довгою. Громов дивився на карту — і бачив не лінії, не дороги. Він бачив свою квартиру, лампу на кухні, Віолетту, яка пила ранкову каву. Бачив мирний світанок, який може стати останнім.
Кондрютенко перебив тишу:
— **Тому ти маєш бути готовим. І — нікому. Повторю — нікому про це не говорити. Офіційно ви готуєтесь до навчань. Неформально — до можливої війни. Ми не повинні піднімати паніку.»
— Зрозумів, товаришу полковнику.
Кондрютенко підвівся й поклав руку Громову на плече.
— Ти хороший сержант. Мені потрібні такі люди. Не підведи. Не себе — країну.
Громов піднявся, постава випрямилась сама по собі.
— Не підведу.
Коли він вийшов у коридор, світ здався іншим — важчим. Навіть повітря ніби загустіло. Десь за вікном кричали ворони, і їх крик здався дивно пророчим.
Війна… може бути тут. Під Києвом. Не там, далеко. А тут.
Громов рушив до виходу, а холодний зимовий вітер ударив його в обличчя. Але тепер він йшов по-іншому: швидше, твердіше.
Бо тепер він знав: його життя зміниться.
І не тільки його.
Громов тихо прикрив за собою двері кабінету. Коридор штабного корпусу був порожнім, лише лампи під стелею трохи потріскували, ніби відчуваючи ту саму тривогу, що застрягла у нього в грудях. Він повільно пройшов до виходу, вдихнув холодне повітря й вийшов на плац.
І завмер.
Перед ним, вирівняні у рівну лінію, стояли п’ятдесят новобранців. Молоді обличчя: хтось напружений, хтось зухуватий, хтось приховує страх за надмірною серйозністю. Усі дивилися прямо на нього — на свого нового сержанта. На того, хто поведе їх у щось, про що поки не можна говорити вголос.
Громов підійшов ближче. Солдати віддали честь — хтось різко, хтось не зовсім правильно, але щиро.
— Доброго дня, бійці, — голос Громова лунав упевнено, хоча всередині ще клубочились сумніви після розмови з Кондрютенком. — Від сьогодні ми один підрозділ. І ми будемо триматися разом, поки потрібно.
Він пройшов уздовж строю, дивлячись кожному в обличчя.
— Позивні є? — запитав він.
— Так точно! — пролунало кілька голосів.
Громов зупинився перед кремезним хлопцем з широкою усмішкою.
— Ти хто?
— «Панда», сержанте! — гордо відповів той.
— Чому Панда?
— Бо мирний, доки мене не чіпають.
Солдати тихо засміялися.
Далі стояв худорлявий рудий хлопець із хитрим поглядом.
— Позивний?
— «Віник», сержанте!
— Це ж чого?
— Бо все підчищаю. І сліди, і бардак.
Третій — високий, з квадратною щелепою й поглядом, який ніби просвіжував наскрізь.
— «Опер». Колись у поліції працював.
Четвертий — маленький, але моторний, весь напружений, наче пружина.
— «Турбо»! Куди скажете — там і буду.
П’ятий — темноволосий хлопець з добрим обличчям.
— «Кавказ», сержанте. Я з Грузії, але Україна тепер мій дім.
Громов усміхнувся: позивні — як нитки, за які можна триматися. Кожен — живий, кожен зі своєю історією. І тепер — його люди.
Позаду стояли два військових КАМАЗи: один із брезентовим тентом, другий — відкритий, але теж забитий лавками для десантників.
— Бійці! — вигукнув Громов. — Завантажуємось! Перший взвод — у перший КАМАЗ! Другий — у другий!
Солдати зреагували майже миттєво. Хтось встиг пожартувати, хтось злякано зиркав на величезні борти, але всі слухняно піднімалися всередину, лунко брязкаючи спорядженням.
Громов обійшов машини, перевірив, чи всі зайшли, сам піднявся в кабіну першого КАМАЗа. Водій — молодий, зосереджений — уважно глянув на нього.
— Куди тримаємо? — запитав.
Громов передав йому папірець із координатами.
— Сюди. Об’їздом, щоб не встрягти в центр.
КАМАЗ загуркотів, другий став поруч. Колона рушила.
Громов дістав телефон. Екран засвітився повідомленнями, але він не став їх читати — лише швидко відкрив чат із дружиною.
«Віолетта, відпустка закінчилася. Терміново викликали на службу. Кажуть — учення. Сьогодні, мабуть, без зв’язку. Завтра, може, вирвуся. Цілую».
Він натиснув «відправити», на секунду затримав пальці на екрані — і вимкнув телефон.
За вікном життя вирувало. Київ жив своїм звичним темпом, ніби й не чув тієї тіні, що насувалася зі сходу.
Машини стояли у заторах, сигналили, хтось лаявся вікно у вікно. Діти в яскравих куртках бігли до школи через пішохідний перехід. Біля кіоску бабуся купувала гарячі пиріжки, пар клубами здіймався в морозне повітря. Мами з візочками гуляли у скверах. Пси гралися на повідках.
Все було надто нормальним.
Надто правильним.
Надто живим — для світу, який через тринадцять днів перевернеться.
Громов дивився у вікно й думав: «Якби вони знали…»
КАМАЗи пробивалися крізь шум, ніби крізь сон. А всередині кожного лежала своя маленька частинка майбутнього фронту — 50 юнаків, яким належало стати справжніми воїнами.
І він — їхній сержант. Їхній перший щит.
Прибуття на позицію
Колона вибралась із міста вже під обід. Коли багатоповерхівки лишилися позаду, навколо потекли засніжені поля, посадки, потріскані сільські дороги. Дорога звивалася між пагорбами, і раптом тиша стала іншою — не міською, а тією, що нагадує: попереду — щось важливе.
Громов уважно вдивлявся вперед, поглядаючи на карту.
— Трохи залишилось, — кинув він водію. — Прямо, потім праворуч на лісосмугу.
КАМАЗ загуркотів гучніше — передні колеса пішли по вибоїнах. Слідом другий КАМАЗ здригався на кожному камені. Солдати всередині трималися за лавки, намагаючись не попадати.
Через кілька хвилин перед ними виріс пустир — ділянка землі з рідкими деревами й пагорбом попереду. Місце виглядало звичайно, навіть занадто. Але Громов знав: саме тут їм належить зробити своє перше укріплення.
— Гальмуємо! — скомандував він.
КАМАЗи зупинилися. Солдати швидко вистрибували з кузова, витягаючи лопати, мішки, коробки з інструментами. Морозний вітер пройшовся між ними, а небо вже сіріло — хмари насувалися, як важкі думки.
Громов став перед строєм.
— Слухайте уважно. Наш сектор — ось ця висота і лінія вниз до лісу. Маємо зробити траншею, бруствер, відкопати ніші, позиції для стрільби, облаштувати бліндаж під укриття. Це — не декорація. Робимо, як для себе. Бо потім у цьому сидітимемо не ми одні.
Новобранці слухали мовчки. Дехто ковтав слину, дехто нервово перебігав поглядом по місцевості.
Громов пройшовся вздовж них.
— «Панда», «Турбо», берете групу й чистите кущі під першу лінію.
— «Віник», допомагаєш із розміткою.
— «Опер», «Кавказ», копаєте зі мною основну траншею.
Він підняв руку.
— За роботу!
Початок першої справжньої служби
Коли лопати врізались у мерзлу землю, солдати одразу зрозуміли: нічого легкого тут не буде. Земля звенить, як камінь. Вітер рве рукавиці. Сонце засіло десь за хмарами, і холод пробирав до кісток.
Панда, важко дихаючи, прорубував кущі сокирою.
— Сержанте, це нормально, що я вже не відчуваю пальців? — пожартував він.
— Ти їх ніколи й не мав, Пандо, — кинув Турбо, ковзаючи між деревами як на моторчику.
— Та йди ти…
«Віник» ходив із мотузкою, розмічаючи траншею, і весь час бурмотів:
— Тут сніг неправильно лягає… Вітер сюди дує… Територія якось дивно шумить…
— Ти що, друїд? — сміявся Кавказ. — Ти землю слухаєш?
— А ти не слухаєш? — серйозно парирував Віник. — Вона багато розказує, якщо вміти чути.
Солдати вже почали краще знайомитися одне з одним — і це Громова радувало. Чужі люди швидко перетворювалися на команду.
Але робота була важка. Дуже важка.
Траншея просувалась повільно, але вперто. Громов копав поруч з усіма — не стояв збоку, не командував здалеку. Його рухи були чіткі й швидкі, як у досвідченого будівника укріплень. Сварився мало, але очі були жорсткими — він бачив кожну дрібницю.
— Глибше! — кинув він Оперові. — Якщо снаряд прилетить — нікого не врятує.
Опер менше жартував, ніж решта — він працював зосереджено, мовчки. Схоже, у голові в нього крутилися власні, важкі думки.
Коли минула година, у всіх уже горіли руки, на спинах виступив піт, а дихання стало частим. Але ніхто не здався.
Громов оглянув проміжний результат.
— Непогано, хлопці. Але це тільки початок.
Перша тривога в повітрі
Над лісом пронісся глухий звук. Не гучний, але тривожний — так звучать літаки за десятки кілометрів.
Солдати підняли голови.
— Що це? — тихо спитав Хтось із другого взводу.
Громов закляк на секунду.
Він знав цей звук.
— Авіація… — прошепотів він.
— Наша? — спитав Панда.
Громов не відповів одразу. Бо не мав відповіді.
Літак промчав далеко, звук поступово стих. Але в повітрі повисла певність: щось наближається.
Невидиме.
Неминуче.
Важке.
Громов відчув, як внизу живота стискається тривога, знайома ще з 2014-го.
Він озирнувся на молодих солдатів — а ті дивилися на нього. Слухали. Чекали оцінки.
— Працюємо далі, — сказав він тихо. — Ніякої паніки. Все під контролем.
Але він знав — це був перший дзвіночок.
Перший з багатьох.
Закінчення дня
До вечора вони викопали майже половину сектора. Лісосмуга змінилася: тепер вона виглядала як зародок реальної оборони.
Траншея витягнулася змією, бруствер піднімався над нею, мішки з піском формували перші укриття.
Солдати втомилися настільки, що ледве тримали лопати — але посміхалися. Бо робили важливе. Бо були командою.
Громов оглянув оборону й кивнув.
— На сьогодні все. Будемо завершувати завтра. Молодці.
Хлопці видихнули, хтось присів прямо на землю, хтось потер спину.
Панда сів біля траншеї.
— Сержанте… — видихнув він. — Ми точно вчення робимо?
Громов глянув на нього довго.
— Так. Вчення, Пандо.
І додав подумки:
…але вчення перед тим, що змете все знайоме.
Ніч опустилась на позицію швидко — різко, холодно, так ніби хтось вимкнув сонце одним рухом. Лісосмуга заховалась у темряві, а над головами загорілися дрібні зірки, такі яскраві, немов світло в далекому-далекому місті.
Ніч. Перший спільний побут
Солдати розмістилися хто де: частина — у напівготовому бліндажі, частина — в польових наметах, які ще пахли новою тканиною та мастилом. Біля входу в окоп поставили бочку з вогнем — сухі дрова весело тріскотіли, кидаючи на їхні обличчя помаранчеві відблиски.
Панда підкидав уламок дошки, йскри полетіли вгору.
— Ну що, хлопці, хто анекдот знає? — усміхнувся він, потираючи руки.
— Давай без твоїх, — стогнав Турбо. — Бо минулого разу я сміявся тільки від того, що ти такий тупий.
— Ага, — підкинув Кавказ. — Панда розповідає так, що краще одразу себе в окоп закопати.
— Та пішли ви! — Панда засміявся. — Слухайте…
Він почав анекдот — і хоч був він справді кривий, але сміялись усі. Бо сміх був не над жартом, а над тим, що вони разом. Що тут, серед поля, серед мерзлоти, є щось тепле та людське.
Опер сидів боком до вогню, щось майстрував ножем на паличці.
— Ви зараз регочете, — буркнув він, — а потім будете радіти, що Панда вас хоч сміяти вміє.
— Та ти ж сам сміявся! — одразу вколов Турбо.
— Я не сміюсь. Я… дихаю ритмічно, — серйозно відповів Опер, і компанія вибухнула знову.
Громов лежав у бліндажі на жорсткій польовій розкладачці, руки закинувши за голову. Він слухав їхній сміх, жарти, перемовки. Усміхнувся сам — ледь помітно. Так, наче боявся зіпсувати момент.
Ось вона, армія. Не зброя. Не форма. Не накази. А ці голоси в темряві. Люди, які завтра стануть твоєю стіною.
Під тріск дров, під напівтихий сміх хлопців, під посвист вітру він нарешті заснув.
⸻
Наступний день. Ранкова побудка
Громов прокинувся першим — як завжди. Відкинув ковдру, застібнув форму, вийшов назовні. Ніч минула без пригод. Над полем піднімався ранковий туман, сивий і спокійний. Десь у далині ворон каркнув. Холод був таким, що аж щипав обличчя.
— Підйом, бійці! — голосно кинув він.
У наметах заворушились.
— Та ну вже?.. — пробурчав Панда.
— Тільки заснув… — Опер натягнув бушлат і вийшов назовні, позіхаючи.
Через п’ять хвилин уся група стояла в шерензі, ще сонна, але зібрана. Громов пройшовся перед ними.
— План на сьогодні такий:
• докопати основну траншею;
• закінчити бліндаж, поставити укриття;
• зміцнити бруствер;
• зробити ніші для боєприпасів;
• підготувати позиції для стрільби.
Хлопці уважно слухали.
— Але мене сьогодні не буде кілька годин. Викликали в частину. Ви продовжуєте без мене. Старший — Кавказ.
Кавказ гордо випнув груди.
— Єсть, сержанте!
Панда в колону крикнув:
— Ну всьо, тепер точно кінець! Кавказ командує!
— Мовчи, Пандо, — хмикнув Кавказ. — Я тебе першим копати змушу.
Солдати засміялися.
Громов теж ледь усміхнувся — от зовсім трішки.
— Все. До роботи. Копаємо швидко, але якісно. Мені не соромно має бути за вас.
Виїзд у частину
Біля дороги вже стояв той самий КАМАЗ із вчорашнім водієм — мужик років сорока, з густими вусами.
— Ну що, Дмитрію, в частину? — запитав він.
— В частину, — підтвердив Громов і сів поруч, зачинивши двері.
КАМАЗ загудів, рушив уперед, повільно вибираючись із поля.
Громов глянув у дзеркало бічного виду. Там залишалися його 50 хлопців — ті, що ще вчора були незнайомими, а сьогодні здавались важливими.
Панда вже махав йому лопатою. Турбо щось кричав. Віник стояв, притримуючи карту місцевості. Кавказ уже командував, вказуючи, з якого боку продовжити траншею.
Громов видихнув.
Ці хлопці стануть його сім’єю.
КАМАЗ виїхав на дорогу й покотив до частини крізь ранковий туман.
Громов приїхав у частину близько дев’ятої ранку. КАМАЗ загальмував біля штабу, двигун ще гудів, коли до авто швидко підійшов молодий вартовий.
— Сержант Громов? — уточнив він.
— Так, я.
— Полковник просив пройти в штаб. Каже — невідкладно.
Громов коротко кивнув. Уже вдруге за два дні — і щоразу все тривожніше.
Він піднявся сходами, зайшов у коридор, постукав у знайомі двері.
— Дозвольте?
— Заходь, Дмитре, — пролунав голос полковника Кондрютенка.
У кабінеті пахло кавою й картами, що лежали на великому столі. Полковник стояв, схилившись над схемою місцевості, тримаючи в руках олівець.
Розмова в штабі
— Ну що, сержанте, як там успіхи? — полковник навіть не піднімав голови, просто відзначив щось на карті.
— Нормально, товаришу полковнику. Хлопці працюють добре. Сьогодні ближче до вечора закінчимо першу лінію.
Полковник нарешті глянув на нього. Погляд був той самий, тривожний, прихований за військовою холодністю.
— От і добре. Бо однієї лінії буде мало.
— Як це мало?.. — Громов навіть не встиг сховати здивування.
Кондрютенко постукав пальцем по карті.
— Тут… і ось тут. — показав два сектори приблизно за кілометр один від одного. — Треба робити другу лінію оборони. Твоїх п’ятдесяти впритул вистачить, щоб закрити обидві.
Громов напружився.
— То… розділити хлопців?
— Так. По двадцять п’ять на лінію.
— Товаришу полковнику, а як я їх тренуватиму? Це ж дві точки… — голос Громова залишався рівним, але всередині вже все стискалося.
Полковник нарешті сів, відкинувшись у кріслі.
— Пів дня працюєш з одними, пів дня з іншими.
— Але…
— Дмитре. — Кондрютенко подивився на нього прямим, тяжким поглядом. — Слухай уважно. Щось насувається. Я не знаю, що саме. Але розвідка дає такі дані, що вижити зможе тільки той, хто підготується.
Тому дві лінії. Два рубежі. Дві можливості вижити.
Громов ковтнув. Слова прозвучали холодно як постріл.
Полковник продовжив:
— У твоє розпорядження виділяють КАМАЗ і БМП-1.
— БМП? Мені?
— На першій лінії сховаєш її. Замаскуєш. Підготуєш позицію для стрільби.
КАМАЗ — повністю забитий боєкомплектом: автомати, цинки з набоями, міномети, міни 82-го, кулемети. Все, що можуть дати.
КАМАЗ поставите на другій лінії оборони — ретельно замаскувати, аби не накрили першим же обстрілом.
Громов уперся долонями в край столу.
БМП, дві лінії фронту, боєкомплект…
Це не схоже на учення. Це не схоже навіть на тривогу. Це схоже на переддень біди.
— Сержанте, ти мене зрозумів?
Він випрямився.
— Так точно.
— Дій. І пам’ятай: нікому нічого зайвого. Хай думають, що це просто посилені навчання.
Громов віддав честь і вийшов.
Поза штабом
На вулиці холодно тягнуло вітром. Він дістав сигарету й підпалив її — рука ледь тремтіла, хоча виду не було.
Перед ним стояв БМП-1 — стара, вибоїста, з облупленою фарбою. Але все-таки броня.
Поряд — КАМАЗ із закритим тентом. Там лежало стільки боєприпасів, що одного залпу було б достатньо, аби здійняти пів району в повітря.
Громов втягнув дим і повільно видихнув.
Що ж буде далі?
Вони під Києвом окопи риють…
Під Києвом…
То вже не 14-й рік. Це щось інше. Більше. Страшніше.
Вітер погойдував прапор частини, десь на плацу кричав сержант іншої роти, а небо було сірим — важким, наче з нього ось-ось мало щось зірватися.
Громов затиснув недопалок носком берця і тихо сказав сам собі:
— Ну що ж… Якщо почнеться — будемо стояти. До останнього.