Глава 9. Повернення до групи

Глава 9. Повернення до групи

Громов прокинувся ще до світанку. У вікно ледь просочувалося бліде ранкове світло, а в домі стояла тиха, майже священна тиша. Він обережно підвівся, щоб нікого не розбудити, натягнув форму — свіжу, випрасувану, із запахом прального порошку та дороги. На мить зупинився біля ліжечка Ілюшки: хлопчик мирно сопів, обійнявши плюшевого ведмедя. Громов нахилився, поцілував сина в теплу щічку й прошепотів:

— Спи, богатирю.

Потім підійшов до дружини. Віолетта, загорнута в ковдру, виглядала тендітною й такою рідною. Він ніжно провів пальцями по її волоссю та залишив легкий поцілунок на губах.

— Я швидко повернуся, — тихо сказав він, хоч знав, що вона не почує.

На вулиці стояв холодний, світанковий вітер. Громов сів у машину і поїхав. Дорога була майже порожня — лише далекі вогники та слабкі тіні дерев.

⸻

Він приїхав раніше за всіх. Табір стояв тихий, ніби завмерлий. Лише десь у темряві чувся гуркіт генератора. На позиціях ще ніхто не рухався. Громов пройшов між наметами, глянув на годинник, вдихнув на повні груди й, набравши повітря, голосно рикнув:

— Підйоооом, солдати!

У наметах заворушилися. Хтось матюрнув, хтось перечепився об рюкзак, але за кілька секунд уже всі розуміли — це не жарт. Солдати вискакували назовні, швидко одягалися, підтягували спорядження і ставали в стрій. В обличчях ще читався сон, але погляд — ясний, дисциплінований.

Громов пройшовся вздовж шеренги, оцінюючи кожного. Потім зупинився посередині та сказав:

— Маємо новини від командування. Уважно слухати.

Солдати підняли голови.

— Прийнято рішення розділити нас на дві групи по двадцять п’ять чоловік, — продовжив Громов рівним, впевненим голосом. — Потрібно будувати другу лінію оборони. Роботи багато, тому кожен має знати свої завдання.

У строю прокотився легкий гул — всі розуміли, що попереду непростий день.

— Також нам виділили БМП-1, — додав він. — Маємо підготувати для неї позицію на першій лінії. А КАМАЗ — заховати на другій, щоб був готовий до евакуації та підвозу боєприпасів.

Кілька бійців перекинулися поглядами — нова техніка означала більшу відповідальність.

— І ще, — Громов обвів усіх суворим поглядом. — Завтра починаються навчання. Перша група — на полігон для тренувань. Друга — зміцнює позицію номер два. Потім поміняєтесь.

Він зробив паузу.

— Питання є?

І тут солдати ожили. Один уточнив про копровий інструмент, інший про розміри позиції під БМП, третій — чи можна використати колоди від зрубаних дерев. Громов терпляче відповідав кожному: пояснював, показував руками, давав поради.

Минуло хвилин десять. Нарешті він підсумував:

— Все. Розходьтеся. Друга група — вирушайте на другу лінію. Роботи багато, часу мало.

Солдати коротко кивнули і зібрали спорядження. Друга група рушила стежкою в бік лісосмуги, де мала вирости нова оборона. Хтось ніс саперну лопату, хтось бензопилу, хтось рацію. Їхні кроки зливалися в один упевнений марш.

Громов стояв, дивлячись їм услід. Він знав: попереду буде важко. Але так само знав — ці хлопці впораються.

Це була лише світанкова частина дня, а робота тільки починалася.

Наступив наступний день.

До початку великої війни залишалося 9 днів — ніхто цього ще не знав напевно, але повітря вже було натягнуте, мов струна. Все відчувалося інакше: тиша, ранковий холод, навіть вітер ніби шепотів про щось недобре.

Громов, як завжди, прокинувся першим. У наметі було темно й тихо, лише лампа над входом ледь мерехтіла. Він потягнувся, підвівся, накинув куртку й увімкнув невелике польове радіо, яке стояло на ящику біля ліжка.

Статичний шум кілька секунд шипів у тиші, поки станція не зловила сигнал.

І одразу — знайомий голос диктора, різкий, тривожний:

— …аналітики повідомляють про високу ймовірність наступу Росії. За прогнозами, удар може відбутися 24 лютого…

— …припускається, що Київ буде зайнято за два дні…

— …Україна може впасти за тиждень…

— …генерали НАТО попереджають про серйозність ситуації…

І все по колу, раз за разом. Новин більше не було — тільки страх, прогнози і суцільна невідомість.

Громов слухав мовчки. Ні обурення, ні паніки — тільки холодний, тверезий аналіз. За багато років служби він звик читати між рядків. І зараз він зрозумів:

щось готується. І готується давно.

Він сидів нерухомо, зосереджено. У голові крутилися думки:

Якщо вони реально підуть 24-го… Якщо удар буде по всій лінії… Якщо це правда — ці хлопці повинні бути готові на 200%. Вижити. Вистояти. Протриматися, поки підходять резерви…

Радіо знову повторило ту саму фразу про захоплення Києва за два дні, і Громов нарешті вимкнув його.

Він глибоко видихнув, відчуваючи, як щось важке сідає на плечі. А потім вийшов із намету.

⸻

Зовні було чисто й холодно. Ранковий туман висів над полем, крізь який просвічувалося бліде сонце. Табір ще спав — тільки черговий ходив десь біля складу, перевіряючи замки.

Громов дістав з кишені товсту сигару. Запалив. Дим повільно потік угору, змішуючись із ранковим туманом.

Він сів на старий пеньок, що стояв біля крайніх позицій, поставив ноги ширше й довго дивився перед собою.

Перед ним тягнулося мирне поле — рівне, спокійне, золотаве в ранковому світлі. Ніби якийсь інший світ, де не існує загроз, війни, смерті.

І саме ця тиша різала всередині.

Дев’ять днів до пекла… Якщо аналітики праві. Дев’ять днів, щоб зробити з хлопців стіну, об яку ворог зламає зуби.

Громов тихо хмикнув і погладив долонею коліно.

— Ну що ж, — сказав він сам до себе. — Значить, будемо вчитися швидше, ніж планували.

Він докурив сигару до половини, струсив попіл і продовжив дивитись на поле, яке через дев’ять днів перестане бути мирним.