Глава 32. Поранення Громова
Глава 32. Поранення Громова
«Поки одні вчаться жити по-новому, інші продовжують виживати по-старому — під вогнем».
Поки Соколов був далеко, за кордоном, вчився воювати за стандартами НАТО,
Дмитро Громов залишався там, де війна не мала пауз.
Бахмут.
Місто, яке вже майже перестало бути містом.
Ворог дійшов майже до центру, стискав кільце, рвався вулиця за вулицею, будинок за будинком, намагаючись взяти місто в котел і задушити його повільно, методично, без жалю.
Громов тримався.
Він і його солдати стояли в самому серці пекла — серед зруйнованих кварталів, де кожен підвал був позицією, кожен пролом у стіні — спостережним пунктом, а кожен поверх — окремою маленькою війною.
Атаки йшли хвиля за хвилею.
Піхота.
Штурмові групи.
Артилерія, що рівняла квартали із землею, не питаючи, хто там жив і хто там загинув.
— Тримай лівий фланг!
— Не пускай їх до перехрестя!
— По під’їзду працюють, обережно!
Рація не замовкала ні на хвилину.
Громов був всюди одночасно —
у голосі,
у наказах,
у рішенні залишитись ще трохи, ще одну хвилину, ще один метр.
Він знав: якщо вони відступлять зараз — ворог увірветься далі, і місто впаде ще швидше.
Бахмут уже задихався,
але ще бився.
І разом з ним бився Громов —
втомлений, обпалений війною,
такий самий зруйнований, як ці вулиці,
але ще не зламаний.
Попереду був бій,
який змінить усе.
10.03.2023
Центр міста жив не за годинником —
він жив між прильотом і тишею.
Громов сидів у напівзруйнованій будівлі колишнього банку. Колись тут рахували гроші, тепер — секунди між вибухами. Стіни тремтіли так, ніби дихали разом із містом. Пил осідав на плечі, на зброю, на обличчя — ніхто вже не витрушував його, бо сенсу не було.
Кожну хвилину щось прилітало.
Не обов’язково поруч — але досить близько, щоб серце щоразу стискалося.
Хлопці сиділи групами:
двійка в підвалі,
трійка на першому,
спостерігач на сходах,
кулемет — у проломі стіни, що дивився прямо на проспект.
Хтось мовчки чистив автомат.
Хтось дивився в одну точку, не кліпаючи.
Хтось стискав у кишені іконку або обручку.
Рація тріснула різко, як постріл.
— Увага всім. Інформація зі штабу.
Коротка пауза.
— Сьогодні очікується штурм. Масований. Готуйтесь тримати оборону. Підкріплення немає. Відхід — лише за наказом.
Ніхто не сказав ні слова.
Громов повільно підвівся, пройшовся між своїми. Він не кричав, не пафосував — у цьому місті слова були зайвими.
— Хлопці… — почав він спокійно. — Ми тут не тому, що легко. Ми тут, бо за нами більше нема куди відступати.
Він подивився на кожного.
Запам’ятовував обличчя — підсвідомо, ніби знав.
— Вони прийдуть. Їх буде багато. Вони будуть лізти нахабно, впевнено, думаючи, що ми вже зламались.
Пауза.
— А ми їм цього не доведемо.
Хтось криво посміхнувся.
Хтось кивнув.
Хтось просто перехрестився.
— Працюємо холодно. Не геройствуємо. Бережемо одне одного.
— Прийнято, командир, — озвався Турбо з підвалу.
За кілька хвилин місто знову здригнулося. Цього разу — інакше. Довше. Глухіше. Наче хтось почав ламати Бахмут повільно, навмисно.
— Почалося… — прошепотів хтось.
Громов зайняв свою позицію біля пролому. Подивився на вулицю, де вже здіймався чорний дим.
Він знав:
сьогодні місто спробують забрати остаточно.
І він був готовий стояти тут
до останнього патрона,
до останнього наказу,
до останнього подиху.
Бій тільки починався.
Ніч увірвалася без попередження.
Спочатку — світло.
Сліпе, біле, неначе блискавка просто в очі.
Потім — удар.
Перший вибух розірвав тишу так, ніби саме місто закричало. Хвилею вибило вікна, уламки скла посипались, як дощ. Другий приліт — уже ближче. Будівлю струсонуло, стеля просіла, пил забив легені.
— Почалось… — хрипко сказав хтось у темряві.
І одразу ж — кулемети.
З усіх боків.
Довгі, злі черги, без пауз.
Ворог ішов щільно, нахабно, не ховаючись. Вони знали: артилерія зробила свою справу. Тепер — піхота.
— Контакт! Ліворуч!
— По вікнах, не дайте їм підійти!
Громов висунувся на секунду — і стіну поруч прошило трасерами. Цегла розлетілась, один уламок врізався йому в плече, але він навіть не зойкнув.
— Спокійно! Працюємо! Не панікувати! — його голос прорізав хаос.
Граната впала у двір.
Вибух.
Крик.
Хтось упав. Хтось затягнув пораненого за бетонний уламок, залишаючи за собою кривавий слід. Повітря стало важким, гірким — запах пороху, гару й крові змішався в одне.
— Командире, вони лізуть через підвал!
— Тримати! Не дати зайти!
Постріли вже лунали майже впритул. Це був не бій — це була різанина на відстані кількох метрів. Обличчя ворога з’являлись у проломах стін і зникали в спалахах пострілів.
Один з бійців закричав — коротко, обірвано.
І замовк.
Громов стиснув автомат так, що побіліли пальці. Він відчував, як страх повзе всередині, але не давав йому вийти назовні. Тут страх означав смерть.
— Стоїмо! За мною! — крикнув він і дав чергу в темряву.
Вибухи, постріли, крики злились у суцільний рев. Будинок горів. Місто горіло. Здавалося, сам Бахмут бився разом з ними — за кожен метр, за кожну сходинку, за кожен подих.
І це був лише початок.
Колона з’явилася раптово — гул металу, важкий, низький, такий, що його відчували грудьми ще до того, як побачили.
— Техніка… — тихо, майже беззвучно сказав Лис, визираючи з пролому.
І в ту ж мить перший БТР вирвався на перехрестя, ламаючи паркани, зносячи уламки стін, давлячи все живе на своєму шляху. За ним — ще один. Далі — танк. Кулемети на броні запрацювали одразу, без розвідки, без зупинки.
— Лягай! — крикнув Громов.
Черга прошила фасад будинку, бетон сипався, як пісок. Один із хлопців навіть не встиг сховатись — його збило з ніг, і він залишився лежати нерухомо.
— Мінус один…
— Другий — поранений!
— Третій… все…
Голос по рації здригнувся. Уже мінус три. За перші хвилини.
Ворог ішов нахабно, впевнено — їх було вчетверо більше, і вони це знали.
— FPV! Підіймайте FPV! — рявкнув Громов.
У повітря зірвалися дрони. Один, другий, третій. Маленькі, злі, швидкі. Камери передавали картинку прямо в пекло — броня, піхота, дим, хаос.
— Є захват… пішов!
Вибух.
БТР здригнувся, зупинився, з нього посипались люди.
— Добре! Ще один!
Другий FPV врізався під башту танка. Полум’я вирвалося назовні, але танк ще жив — повільно, злісно, він продовжував працювати по будинках.
— Сволота, живий… — прохрипів Кабанов, перезаряджаючи.
Але навіть удари дронів не зупиняли натиск. Піхота ворога переливалась між будинками, заходила з флангів, підбиралась через підвали й проломи.
— Командире, лівий фланг просів!
— Тримаю! — крикнув Турбо, ведучи вогонь з вікна. — Але їх дуже багато!
Лис кинув гранату — вибух відкинув кількох, але одразу з’явилися нові.
— Вони лізуть, як скажені… — хрипко сказав Кабанов. — Їм пофіг.
— Тому ми тут і стоїмо, — відповів Громов. — Поки стоїмо — місто живе.
Але позиції танули. Будинок за будинком. Кімната за кімнатою. Там, де ще п’ять хвилин тому була оборона — вже працювали ворожі кулемети.
— Відходимо на другу точку! По одному! Не бігти!
— Прийняв!
Вони відходили з боєм, тягнучи поранених, прикриваючи одне одного. Кожен метр давався кров’ю. Кожен крок — через страх і втому.
— Командире… — Турбо подивився на Громова. — Якщо так піде далі…
— Знаю, — коротко відповів він. — Але поки живі — тримаємо.
Над містом ревіла техніка, небо гуділо від дронів, земля тремтіла від вибухів.
Бахмут знову горів.
І бій лише набирав обертів.
Вибухи вже зливалися в суцільний гуркіт — неможливо було зрозуміти, де свій, де чужий. Повітря різало легені, горіло горло, очі сльозилися від диму й пороху.
— Командире, вони знову лізуть справа! — крикнув Лис у рацію, перекриваючи канонаду.
Громов визирнув з-за уламків стіни — і серце впало. Ворожа піхота перебіганнями, прикриваючись бронею, вже підбиралася до сусіднього будинку. Один впав, другий — але за ними йшли ще й ще.
— Кабанов, тримай сектор! Турбо — зі мною!
Вони відкрили вогонь майже впритул. Кулі рикошетили, шматки цегли летіли в обличчя. Турбо кричав, перезаряджаючи:
— Скільки ж вас, суки?!
Відповіддю була черга з кулемета — бетон біля них просто розірвало, і обох притиснуло до землі.
— Живі?! — прохрипів Громов.
— Живий… але близько було, — відповів Турбо, витираючи кров з брови.
Тим часом танк знову заговорив. Один постріл — і цілий під’їзд склався, мов картковий будиночок. Крики з-під завалів різали по нервах.
— FPV, де ще FPV?!
— Один у повітрі, другий готують!
Дрон пішов низько, між проводами, між руїн. Камера тремтіла — оператор дихав важко, ніби сам біг під кулями.
— Ще трохи… ще…
Вибух. Піхоту накрило уламками, але замість паніки ворог лише прискорився. Вони йшли по своїх же тілах, не зупиняючись.
— Вони не відступають… — тихо сказав Лис. — Взагалі.
— Бо думають, що ми вже здалися, — зло відповів Громов. — А ми ще тут.
Раптом зліва пролунало:
— Командире! Мінус ще один!
Громов обернувся — боєць лежав біля сходів, очі відкриті, нерухомі. Часу навіть підійти не було.
— Не дивіться! Працюйте! — закричав він у рацію. — Працюйте, чорт забирай!
Ворог уже заходив у будинок навпроти. Почався бій за поверхи — короткі черги, гранати, крики, мат, страх. У коридорах стояв такий дим, що не видно було власних рук.
— Вони в підвалі!
— Вони на сходах!
— Дрон над нами! Лягай!
Усе валилося в один суцільний кошмар. Позиції трималися на волі, не на бетоні. І Громов це відчував кожною клітиною.
Він стиснув рацію, подивився на своїх — втомлених, закривавлених, але живих.
— Стоїмо, хлопці… ще стоїмо.
А бій тільки розгорявся.
Артилерія прийшла раптово, без попередження — ніби хтось з неба зірвав кришку пекла.
Перший розрив ударив за будинком, другий — у двір, третій — просто в стіну поверхом вище. Будівлю хитнуло так, що всі інстинктивно впали на підлогу.
— Артa! В укриття! Не висовуватись! — закричав Громов у рацію, хоча й сам розумів: укриття тут умовне.
Стіни сипалися. Шматки бетону били по спинах, по касках. Дим стояв такий густий, що стріляти було нікуди — ти просто не бачив ворога.
— Командире, ми сліпі! — кричав Кабанов, прикриваючи голову руками.
— Тримайся! Не виходь! Перечекаємо!
Але артилерія не давала перепочинку. Кожен вибух був ближче. Здавалося, що місто ламають по шматках, методично, без емоцій.
І саме в цю мить Лис висунувся.
— Я гляну, чи не заходять зліва… — сказав він спокійно, ніби це була звичайна ротація, а не пекло.
— Лис, не лізь! Чуєш?! — Громов навіть не встиг договорити.
Снаряд упав десь поруч. Не пряме влучання — осколок. Малий, підлий, майже невидимий.
Лис просто осів на коліна.
— Лис! — Турбо кинувся до нього.
— Тримайся, брате, тримайся!
Громов підповз, притискаючи його до стіни. Кров швидко темніла на бронежилеті, дихання ставало коротким, уривчастим.
— Командире… — Лис подивився прямо в очі Громову. — Не віддавайте… цей дім…
— Мовчи. Ти виживеш. Чуєш? — голос зрадницьки тремтів, хоча Громов уже знав правду.
Лис усміхнувся. Ледь-ледь.
— Я… радий, що з вами був…
Вибух знову накрив будівлю. Світло згасло. Коли дим трохи розвіявся — Лис вже не дихав.
Ніхто не кричав. Ніхто не плакав. Просто кілька секунд глухої тиші посеред аду.
— Мінус Лис… — глухо сказав Турбо в рацію.
Громов стиснув зуби так, що заболіла щелепа.
— Прийняв. Тримаємо позицію. За Лиса — тримаємо.
Артилерія знову вдарила. Ворог почав рух.
І бій не зупинявся — він лише ставав ще злішим.
Один із вибухів був занадто близько.
Громов навіть не зрозумів одразу, що сталося — просто різкий удар у плече, ніби його з усієї сили вдарили молотом. Руку миттєво обпекло, пальці перестали слухатися.
— Командире, ти поранений! — закричав Кабанов, побачивши, як з-під броні потекла кров.
Громов скривився, але не впав. Він стиснув автомат здоровою рукою, притиснувшись спиною до стіни.
— Не скиглити… живий… — процідив він. — Тримаємо! Не здавати!
Біль був пекельний. Кожен рух віддавався в голову темними спалахами. Плече вже не працювало, бронежилет намок від крові, але Громов відмовлявся виходити з бою.
Ворог ліз далі.
Колона техніки повзла вулицею, ніби нечутлива до втрат. Один БМП — за ним інший. Піхота йшла слідом, ховаючись за бронею, переступаючи через своїх же.
— Вони пруть, як безсмертні… — видихнув Турбо, перезаряджаючи магазин.
— Бо думають, що місто вже їхнє, — відповів Громов. — Помиляються.
По рації прорізався голос оператора дронів:
— FPV у повітрі. Працюємо по колоні.
І небо ожило.
Перший дрон врізався у головну машину. Спалах. Полум’я. БМП зупинилася, перекривши прохід. Другий — у техніку позаду. Вибух був такий, що уламки посипались просто на дорогу.
— Є! Горить, суки! — крикнув Кабанов.
Але ворог не зупинявся. Вони лізли вперед, через вогонь, через дим, залишаючи за собою чорні остови техніки.
— Відхід! На другу лінію! — скомандував Громов. — По одному! Не бігти!
Вони відступали метр за метром, прикриваючи один одного. Хтось тягнув пораненого, хтось стріляв останніми патронами. Громов ішов останнім, прикриваючи відхід, стискаючи автомат однією рукою.
Ще один дрон — прямо в середину колони. Детонація боєкомплекту. Земля здригнулася.
— Командире, ходімо! — благав Турбо.
— Ще трохи… — відповів Громов крізь зуби.
Вони відійшли. Знову.
Втратили ще одну вулицю. Ще один будинок.
Але колона ворога, яка здавалася безсмертною, горіла.
Куля прийшла звідкись збоку — різко, підло.
Громов уже майже дістався укриття, коли ногу перебило нижче коліна. Він навіть не встиг крикнути — просто втратив опору і важко впав на розбитий асфальт.
— Командир упав! — закричав хтось у рацію.
Світ на мить звузився до болю. Нога горіла, ніби її облили бензином. Громов спробував підвестися — не вийшло. Автомат вислизнув із руки.
І в ту ж секунду Турбо рвонув назад.
— Лежи! Лежи, я з тобою! — кричав він, повзучи просто під обстріл.
Кулі били по асфальту поруч, іскри летіли в обличчя. Турбо схопив Громова за броню, тягнув, зриваючи нігті, ковзаючи по крові.
— Не смій тут залишитись, чуєш?! — гарчав він. — Ти ще нам потрібен!
Кабанов у цей момент вже кричав у рацію, зриваючи голос:
— Центр! Центр! Нам потрібна негайна евакуація! Ми сипемось! Повторюю — величезні втрати! Якщо зараз нічого не зробите — ми тут всі ляжемо!
У відповідь — лише тріск і уривчасті слова. Зв’язок захлинався разом із боєм.
І тут — приліт.
Прямо поруч. Земля здригнулась, повітря розірвало. Один із бійців, що прикривав відхід, зник у спалаху. Коли дим розвіявся — його вже не було. Лише шматки броні й розкидана зброя.
— Бля… мінус один… — прошепотів хтось, і голос зламався.
Турбо дотягнув Громова до напівзруйнованої стіни, притиснув його до бетону.
— Тримайся, командире. Тільки не відключайся. Чуєш? Дивись на мене.
Громов важко дихав. Кров текла з плеча й ноги, але очі були відкриті.
— …не віддавайте… позиції… — прошепотів він. — Хоч метр… але тримайте…
Над ними знову завив снаряд. Ворог тиснув, як хвиля, що не зупиняється.
А час — спливав.
Евакуація прийшла на межі.
Спочатку всі почули характерний гуркіт двигунів, що перекривав вибухи. А потім — крізь дим і пил, прямо під шквальним вогнем, увірвалися наші евакуаційні бронемашини.
— Евакуація на позиції! Працюємо по ворогу! — пролунав голос у рації.
Кулемети на броні ожили миттєво. Черги різали повітря, притискаючи ворога до землі. FPV-дрони пішли слідом — один за одним, з характерним виттям, вдаряючи по техніці й групах піхоти, що вже майже впритул підходили.
— Поранених — першими! Живих — усіх! Швидко! — кричав Турбо.
Солдати, задихаючись, тягнули побратимів. Хтось кульгав, хтось тримав руку, хтось просто падав від виснаження — але ніхто не залишився.
Громова підняли обережно, як щось дуже крихке. Він стискав зуби, щоб не закричати, коли його вкладали всередину.
— Командире, ти з нами. Все, ми вивозимо, — сказав Кабанов, перекрикуючи шум.
— Тримайте… рубіж… — прошепотів Громов, уже напівнепритомний.
Бронемашини розвернулися різко, під димовими завісами. Ворог намагався наздогнати — кулі дзвеніли по броні, поруч лягали розриви, але техніка проривалася, метр за метром, вириваючи людей із самого пекла.
Коли колона відірвалась від позицій, усередині стало тихіше. Лише важке дихання, стогін поранених і запах пороху та крові.
Хтось перехрестився.
Хтось просто вперся лобом у холодну сталь.
Хтось мовчки дивився в одну точку.
Вони відступили.
Але не зламались.
Їх вивозили мовчки.
Колона евакуаційної бронетехніки мчала розбитими вулицями, де Бахмут уже майже перестав бути містом. Те, що ще вчора називали центром, тепер було суцільним попелищем — ворог повністю його забрав. Прапори зникли, будинки мовчали, і лише дим піднімався над руїнами, ніби саме місто прощалося.
Громов лежав на ношах. Плече забинтоване, нога — вся в крові. Він був при тямі, але очі дивилися крізь метал борта, ніби він бачив не дорогу, а весь пройдений шлях.
Поруч стогнали інші поранені.
Хтось тихо кликав маму.
Хтось стискав автомат, який так і не випустив із рук.
Хтось мовчав — і це мовчання лякало найбільше.
— Тримайся, брате… ще трохи… — повторював медик, перевіряючи турнікети.
Коли вони в’їхали на територію польового госпіталю, стало зрозуміло: таких, як вони, сьогодні буде багато. Ноші, крики, лікарі з червоними від втоми очима, запах антисептику, кров на підлозі.
Громова забрали одним із перших.
— Сержант?
— …Так.
— Тримайся, командире. Ти своє зробив.
Перед тим як двері операційної зачинилися, Громов встиг почути уривок розмови по рації:
— Центр втрачено…
— Тримаємо тільки окраїну…
— Ворог у місті…
І тоді він заплющив очі.
⸻
Бахмут падав.
Ворог повністю зайняв центр міста. Те, за що трималися місяцями, тепер було втрачено за дні й години. Залишалась лише одна окраїна — вузька смуга землі, де ще стояла українська піхота.
Виснажена.
Побита.
Але жива.
І навіть тепер, коли місто стікало кров’ю, ніхто не сказав слова «поразка».
Бо Бахмут — це не лише будівлі.
Це ті, хто з нього вийшов живим, і ті, хто залишився в землі.
Громов прийшов до тями вже в палаті.
Біле світло різало очі. Стеля була рівною, чистою — надто чистою після темних, закопчених підвалів Бахмута. У вухах ще глухо гуло, ніби артилерія ніяк не хотіла відпустити його голову.
Він спробував поворухнутися — і одразу відчув біль у плечі та тягучий, глибокий біль у нозі.
— Не рухайся. Операція пройшла успішно, — пролунав спокійний голос.
Поруч стояла лікарка в зеленому халаті, перевіряла крапельницю.
— Осколкове поранення плеча, кульове — стегна. Кістку вберегли. Тобі пощастило.
Громов хмикнув.
«Пощастило» — дивне слово для людини, яка ще вчора лежала під обстрілом.
— Скільки я тут?
— Друга доба.
— А мої?
Лікарка на секунду затрималась.
— Живі — в інших палатах. Декого вже евакуювали далі. Загиблих… ти й сам знаєш.
Він мовчки кивнув. Імена самі спливали в голові. Лис. Кавказ. Ті, кого більше не буде поруч.
Лікарка продовжила вже офіційним тоном:
— Призначено курс лікування мінімум на місяць. Реабілітація, уколи, фізіотерапія. Про фронт — забудь на цей час. Це не обговорюється.
— Місяць… — тихо повторив Громов.
Для когось — відпочинок.
Для нього — покарання.
Коли лікарка вийшла, в палаті стало тихо. Лише апарат тихо пищав, відмірюючи життя секунда за секундою.
Громов подивився на свою руку з бинтами, на ногу під ковдрою.
Він був живий.
Але всередині — порожньо.
Вперше за довгий час він не чув вибухів.
Не тримав рацію.
Не відповідав за людей.
І це лякало більше, ніж бій.
Він повільно дістав телефон, довго дивився на екран… і вперше за багато місяців не знав, кому дзвонити.
За вікном була весна.
А для Громова війна ще не закінчилась —
вона просто змінила форму.
Громов довго дивився на екран телефону.
Ім’я «Віолетта» світилися так, ніби важили більше, ніж сам апарат у руці. Він вагався. Не хотів, щоб вона дізналась так. Не хотів чути страх у її голосі. Але мовчати було ще гірше.
Він натиснув «подзвонити».
Гудок.
Другий.
Третій.
— Діма?.. — її голос був теплий, але одразу насторожений. — Ти де? Чому так довго не писав?
Він зробив глибокий вдих.
— Я в госпіталі.
Тиша тривала всього секунду — але для нього вона здалась вічністю.
— Що значить у госпіталі?..
— Поранений. Сильно. Але живий.
Він намагався говорити спокійно, по-військовому, без емоцій. Але Віолетта знала його надто добре.
— Де тебе поранили? — голос уже тремтів.
— Плече і нога. Операцію зробили. Лікарі кажуть — місяць лікування.
На тому кінці дроту почулося, як вона видихнула — різко, ніби весь цей час не дихала.
— Ти мене налякав… — прошепотіла вона. — Я думала…
— Не думай. Я тут.
Він заплющив очі.
— Бахмут… — тихо сказала вона. — Це було там, так?
— Так.
Вона мовчала кілька секунд, а потім рішуче:
— Я приїду.
— Не треба, Лєт… дорога далека…
— Я приїду завтра. Це не обговорюється.
У її голосі була та сама твердість, яку він чув у собі, коли віддавав накази.
— Ти не будеш тут сам. Чуєш? Після всього — не будеш.
Громов ковтнув. У горлі з’явився клубок, який він не відчував навіть під обстрілами.
— Добре… — тихо відповів він. — Я чекатиму.
— Відпочивай. І не смій знову кудись лізти без мене, зрозумів?
— Постараюсь, командире, — вперше за день він усміхнувся.
Вона теж усміхнулась — він це відчув, навіть не бачачи.
— Я тебе люблю.
— І я тебе.
Зв’язок обірвався.
Громов повільно опустив телефон на груди й втупився у стелю.
Вперше з моменту поранення він відчув не біль — полегшення.
Війна ще була попереду.
Але тепер у нього з’явилась точка опори.
Завтра приїде Віолетта.
Наступного дня Громов прокинувся від тихого скрипу дверей у палаті. За вікном було сіре, лікарняне ранкове світло, запах ліків і тиша, яка після Бахмута здавалася неприродною.
Він ще не встиг підняти голову, коли почув знайомий голос:
— Дімо…
Він обернувся.
Віолетта стояла біля дверей — у куртці, з невеликою сумкою в руках, з втомленими очима й тією самою усмішкою, заради якої варто було вижити. На мить вона просто дивилася на нього, ніби переконувалась, що він справді тут, живий.
— Ти все ж приїхала… — хрипко сказав він.
Вона швидко підійшла, поставила сумку на підлогу й обережно сіла поруч, боячись навіть доторкнутися.
— Я ж сказала — приїду.
— Ти божевільна…
— Ні. Я твоя.
Вона взяла його здорову руку, стиснула пальці. Її долоні були холодні, але дотик — живий, справжній.
— Я привезла тобі їжу, нормальну, не лікарняну, — вона спробувала пожартувати. — Фрукти, домашні котлети, суп у термосі. Лікар дозволив, не хвилюйся.
— Ти як завжди все продумала…
Віолетта підвелася.
— Почекай. Я ще не все.
Вона вийшла з палати, а за кілька хвилин повернулася разом із лікарем — чоловіком років п’ятдесяти, з втомленим, але добрим обличчям.
— Ось, це його дружина, — сказала вона впевнено, навіть не моргнувши.
Громов здивовано підняв брову, але промовчав.
Лікар подивився на нього, потім на неї.
— Він важкий, але стабільний. Догляд потрібен, — сказав лікар.
— Я залишусь із ним. Я доглядатиму. Прошу.
— Койки зараз…
— Я спатиму на будь-чому. Хоч на розкладачці. Мені головне — бути тут.
Лікар зітхнув, подивився на Громова.
— Ви не проти?
— Я тільки “за”, — тихо відповів він.
Через пів години в кутку палати з’явилась додаткова койка. Маленька, проста, але для Громова вона виглядала як справжній тил.
Віолетта розкладала речі, складала продукти в тумбочку, поправляла ковдру, ніби робила це все життя.
— Тепер ти не сам, — сказала вона, сідаючи поруч. — Я з тобою. Скільки треба — стільки й буду.
Громов дивився на неї й уперше за довгий час відчув, як напруга повільно відпускає.
Бахмут був далеко.
Війна — за дверима.
А тут, у цій палаті, починався інший бій —
за життя, за відновлення, за майбутнє.