Непереможний Дік

Вранці, коли сонце торкнулося вікон, дідусь заварив чай. Дік проснувся та почав вже стрибати, та бігати по кімнатам.

-Хтось хоче вже на стадіон?-лагідним голосом промовив дідусь.

Вова встав з ліжка, та пішов до них у кімнату.

-Давайте підемо на стадіон? Така гарна погода.-запропонував Вова.

-Ми якраз про це й говоримо, -сказав дідусь, подивившись на нього.

Вони вийшли в трьох-як загін непереможний: Вова з м’ячем, дідусь з маленькою іграшкою, а Дік з хорошим настроєм.

Дік біг попереду і винюхував сліди майбутніх пригод. Стадіон чекав на них-просторий, залитий сонячним світлом.

Першим ударив Вова, м’яч відлетів до самої сітки. Дік рвонув у слід, як блискавка у траві.

-Ну ви й даєте хлопці! – реготав дідусь.

Вони грали до обіду, бігали, сміялися. І кожен з них знав: перемога не в рахунку, а в тому, що вони разом.

      Дідусь та Вова втомилися, у кожного-піт на обличчі, вони сіли біля лавки. А Дік ще зовсім не втомився. Він шукав паличку, маленьку, тоненьку, та веселився і з задоволенням гриз її, немов олівець. Дік кудись побіг та через декілька хвилин крокував назад. В зубах у нього була величезна палка, яка була більш за нього в десять разів. 

     Перехожі були в шоці, ніхто не вірив своїм очам. Ніхто не міг повірити такій картині. Як собака могла тягти таку величезну палицю в зубах?! Перехожі зупинялися, немов у казці.

Дік йшов поважно, ніби ніс трофей з поля перемоги. Вова реготав зі сміху.

-Це мій чемпіон!- сміявся Вова.

А дідусь тільки хитав головою: «Ну ти даєш… Та це ж не палиця-це велика гілка з лісу!»

Раптом один чоловік підійшов до них та сказав: «Та він не собака, а силач!»