Глава 16. Хіба летять птахи, якщо мертві?

Минуло кілька тижнів. Сніг трохи підтанув і знову підмерз, покривши землю хрусткою кіркою. На новому міському цвинтарі, де Лію поховали за муніципальний рахунок, з’явилася нова постать.

 Жінка років тридцяти, у суворому, дорогому, але непомітному одязі, завмерла біля могили. У руках вона стискала скромний букет білих троянд. Руда пасма вислизнула з-за вуха і впала на плече, коли вона нахилилася, щоб покласти квіти на холодну землю.

 У цей момент її увагу привернула група людей віддалік — вони щойно поховали когось. Знайомий біль стиснув серце. Вона пам’ятала це почуття, коли перші дні після втрати не хотілося ні дихати, ні жити. Люди схожі на троянди у вазі: спочатку вода — те, що дарує їм життя, здається нескінченною. Але з кожним днем ти невблаганно помічаєш, як квітка згасає — її бутон зникає, листя опускається, і ти розумієш: скоро він зав’яне, і тобі доведеться з ним попрощатися.

 Вона поволі опустила троянди на могилу. І в ту ж мить над головою пролетіла зграя гусей — голосно, пронизливо кричачи, ляскаючи крилами. Жінка підняла очі до неба. Воно було напрочуд ясним і безтурботно тихим.

 І тут її осяяло: усі ті миті, коли вона так відчайдушно хотіла спокою, його не було. Справжній спокій чекає лише у труні. А життя це шум. Перший крик при народженні, дитячий плач, щасливий сміх. Це біль та перемоги над минулим, над самою собою. Це нескінченні падіння і знову падіння.

 Кажуть, треба цуратися людей із холодним поглядом — мовляв, і серце у них крижане. Але вона б переінакшила це правило: найчастіше варто боятися самої себе. Найнебезпечніший ворог – це ти сам…

 Тінь від її фігури розчинялася у вечірніх сутінках. А життя тривало – зі своїми радощами та смутками, перемогами та втратами. Головне – встигнути сказати найдорожчим людям найважливіші слова. Тому що потім може бути пізно.