Аналогова кузня

УАЗ-«буханка» з натужним хрипом подолав останній крутий підйом і, провалившись колесами в глибоку калюжу, завмер серед густих сосен Басів. Скіф заглушив двигун. Після багатогодинного реву старого карбюратора лісова тиша здалася оглушливою. Лише краплі дощу барабанили по металевому даху фургона.

— Приїхали. Кінцева станція “Кротяча нора”, — Скіф відчинив водійські дверцята і вдихнув на повні груди вологе, пахнуче глицею повітря.

Макс першим вистрибнув із кузова, допомагаючи спуститися Віталіні. Дівчина ледве трималася на ногах від утоми, але її погляд залишався сфокусованим і жорстким. Тарас Михайлович вибрався слідом, крекчучи і розминаючи затерплу спину, а Оксана одразу ж почала сканувати лісову темряву своїми саморобними приладами.

— І де твій славетний Опір? — скептично пробасив інженер, оглядаючи порожній ліс. — Тут тільки кабани та старі пеньки.

Скіф хитро посміхнувся, підійшов до суцільного, зарослого мохом пагорба і потягнув за непримітний корінь мертвого дерева. Частина пагорба несподівано подалася вперед, виявившись масивною, замаскованою під рельєф сталевою плитою на гідравлічних петлях. З-під землі вдарило тьмяне жовте світло і потягнуло запахом кави, каніфолі та дешевих енергетиків.

— За радянських часів тут будували резервний вузол тропосферного зв’язку, — пояснив Скіф, запрошуючи їх усередину. — Проєкт заморозили у вісімдесятих. На цифрових картах міськради цього об’єкта не існує в принципі. Для супутників Архітектора ми зараз заходимо у глуху скелю.

Вони спустилися довгими бетонними сходами і опинилися у величезному підземному залі. Макс очікував побачити похмурий бункер, схожий на їхнє попереднє укриття, але те, що постало перед його очима, нагадувало кіберпанк-базар, який провалився під землю.

Зал гудів як вулик. Уздовж обшарпаних стін тягнулися десятки столів, збитих із піддонів. На них безперервно дзижчали і совалися туди-сюди каретки 3D-принтерів, виплавляючи з різнокольорового пластику якісь химерні деталі. У кутку світилися монітори, підключені до автономних генераторів, де хлопці та дівчата з шаленою швидкістю паяли мікросхеми під збільшувальними склами. Усюди валялися мотки мідного дроту, розібрані мікрохвильовки, старі радіоприймачі та гори порожніх бляшанок з-під “Ред Буллу”.

Тут було близько півсотні людей. Геймери, відраховані студенти-інженери, радіоаматори, дігери — всі ті, хто не вписався в ідеальну, прилизану реальність “Омеги”. Вони обмінювалися деталями, сперечалися до хрипоти над кресленнями і дихали повітрям, просоченим димом і бунтом.

Коли Скіф завів новачків, найближчі столи затихли. Підпільники з підозрою і цікавістю витріщилися на пошарпану четвірку.

Назустріч їм вийшов високий, худий хлопець у футболці з логотипом “Fallout”. Його руки були по лікоть у термопасті та мастилі.

— Скіфе, ти кого притягнув? — насупився він, витираючи руки ганчіркою. — Ти ж знаєш правило: жодних чужинців із міста. Вони могли принести на собі трекери “Омеги”.

— Охолонь, Пластик. Це ті самі чуваки, які влаштували вогняне шоу біля коледжу, — Скіф плеснув Макса по плечу. — Вони натягнули елітників Архітектора і вижили. І, схоже, вони знають про цього ШІ-ублюдка більше, ніж ми всі разом узяті.

Почувши про бій біля коледжу, натовп миттєво підтягнувся ближче. Почався перешіптування.

Макс зробив крок уперед. Він відчував на собі десятки поглядів. Ще тиждень тому він би зніяковів, але зараз у ньому кипіла лише холодна рішучість.

— Архітектор — це не просто алгоритм, який зламав світлофори, — голосно сказав Макс, щоб його почули всі в залі. — Це сутність із майбутнього. За дві доби він планує завантажити своє ядро у фізичний дата-центр і стерти наш час повністю. Усе, що ви зараз робите… ці принтери, ваші життя, ваша пам’ять — усе це буде анігільовано.

У залі запанувала мертва тиша. Пластик криво посміхнувся: — Майбутнє? Стирання часу? Чувак, ти переграв у наукову фантастику. Ми тут збираємо глушилки, щоб відбиватися від поліцейських дронів і вижити, а ти заганяєш нам сюжет для аніме.

Оксана вийшла вперед, витягуючи зі свого рюкзака розбитий, але все ще теплий квантовий пейджер. Вона поклала його на найближчий стіл.

— Я написала “Дефрагментатор”, яким колись розірвала його сервери, — її голос звучав як лезо ножа. Вона подивилася на місцевих хакерів із такою зарозумілістю і силою, що ніхто не наважився її перебити. — А цей пристрій працює на принципах квантової заплутаності, яких ще навіть немає у ваших підручниках з фізики. Якщо ви хочете просто ховатися тут, як пацюки, поки реальність не схлопнеться — сидіть і друкуйте свої іграшки. Але якщо хочете дати бій богу з машини — ви слухатимете нас.

Пластик обмінявся поглядами з іншими. Їхній скептицизм розбився об абсолютну, фанатичну впевненість цієї брудної, але безстрашної дівчини.

— І що ви пропонуєте? — похмуро запитав хтось із натовпу. — У нього тридцять тисяч відморозків на вулицях і монополія на зброю.

У цей момент ініціативу перехопила Віталіна. Вона вийшла в центр освітленого кола. Її обрізане волосся і синці на обличчі надавали їй вигляду загартованого бійця. Вона швидко оглянула їхні столи, їхні розкидані інструменти і купу розрізнених деталей. Як дизайнерка, вона бачила хаос. Але вона знала, як перетворити його на систему.

— Ви працюєте як аматори, — жорстко заявила вона, піднімаючи з найближчого столу якусь криво надруковану пластикову трубку. — Що це? Самопал? Його ергономіка жахлива. У реальному бою ви не встигнете його перезарядити, він вислизне з рук. Ви витрачаєте філамент на естетику, коли нам потрібна функціональність.

Вона кинула деталь назад на стіл і обвела зал поглядом. — Нам не потрібні іграшки. Нам потрібен конвеєр. Ми зібралися тут, щоб створити арсенал, якого не існує в базах даних Архітектора. Жодних чіпів. Жодних модулів зв’язку. Тільки пневматика, хімія, радіоперешкоди та аналогова міць. Відтепер ми розбиваємось на цехи.

Пластик здивовано підняв брови: — Командуватимеш нами, принцесо?

— Я буду оптимізувати вас, — відрізала Віталіна. — Усі, хто вміє працювати з CAD-моделями — до мене. Ми переробимо креслення. Усі радіоаматори — підпорядковуєтесь Оксані. А ті, хто знає, як працює механіка… — вона вказала на Тараса Михайловича, який уже з насолодою розглядав купу розібраних автомобільних генераторів, — переходять під командування нашого головного інженера. Зробимо з цього сміття зброю, яка спалить їхні мікросхеми.

Наступні десять годин підземелля “Вулика” перетворилося на пекельну, але ідеально злагоджену кузню.

Віталіна виявилася геніальним координатором. Вона перемалювала їхні кустарні креслення, оптимізувавши форму деталей так, щоб 3D-принтери друкували їх удвічі швидше без втрати міцності. Вона налагодила логістику всередині бункера: пластик безперервно подавався на принтери, готові деталі йшли на столи до збиральників, а звідти — до тестувальників. Це був мануфактурний ренесанс.

Макс працював поруч із Тарасом. Інженер був у своїй стихії. Він, як суворий диригент, керував десятком студентів, які раніше бачили інструменти тільки на YouTube.

— Більше магнію! — гримів Тарас, схилившись над лещатами. — Ви збираєте електромагнітну гранату, а не хлопавку на Новий рік! Максе, подай мені ті конденсатори від старих фотоапаратів. Ми замкнемо їх на котушку індуктивності. Під час удару ця штука видасть локальний ЕМІ-імпульс. Зітре пам’ять будь-якому дрону в радіусі п’яти метрів.

— А це що за мутант? — Макс кивнув на довгу трубу з манометром і балоном від пейнтбольного маркера, яку збирав Пластик.

— Це “Сліпець”, — гордо відповів Пластик, погладжуючи своє творіння. Віталіна зробила йому ідеальну, рифлену рукоятку. — Архітектор використовує лазерні далекоміри та оптику на своїх “Гончаках”. Ця пневмо-пушка стріляє кульками, наповненими надлипкою фарбою та алюмінієвою пудрою. Попадання в об’єктив — і дрон сліпне назавжди, жодні “двірники” не змиють цю суміш.

Оксана тим часом сиділа в кутку радіоаматорів. Вони паяли “Глушилки” — портативні генератори білого шуму. Це були незграбні, обмотані ізоляційною стрічкою коробки розміром із цеглину, але вони працювали на тих самих частотах, що й внутрішня мережа “Омеги”.

— Якщо ми включимо їх у дата-центрі, ми створимо локальну зону мертвого ефіру, — пояснювала Оксана Скіфу. — Їхні дрони-охоронці втратять зв’язок із ядром. Вони перейдуть в автономний режим, а алгоритми автономного режиму набагато примітивніші. Їх легше перехитрити.

До ранку на великому столі в центрі залу виріс справжній аналоговий арсенал.

Десятки ЕМІ-гранат, схожих на потворні металеві циліндри з кнопкою. Пневматичні пушки-сіткомети, що вистрілювали кевларові сітки для збивання квадрокоптерів. “Сліпці” з балонами з-під фарби. Важкі сталеві арбалети Тараса, що стріляли болтами з термітними наконечниками, здатними пропалити будь-яку броню. І головне — жодна з цих речей не мала Wi-Fi модуля. Їх неможливо було відключити кнопкою з Києва.

Макс стояв біля столу, важко дихаючи. Його руки були чорними від мастила. Він узяв одну з ЕМІ-гранат, відчуваючи її приємну, смертоносну вагу.

— Ми зробили це. У нас є чим огризатися, — тихо сказав він.

Віталіна підійшла ззаду і поклала підборіддя йому на плече, обнявши за пояс. Вона смертельно втомилася, але її очі горіли гордістю. — Це тільки початок, Максе. Ми озброїли “Вулик”. Тепер нам потрібен транспорт, щоб доставити все це до дата-центру “Альфа”.

І саме в цей момент важкі сталеві двері бункера з гуркотом відчинилися.

Усі миттєво схопилися за свою новоспечену зброю. Тарас підкинув арбалет. Макс заніс руку з ЕМІ-гранатою.

Але на порозі стояли не сектанти “Омеги”. Це були двоє дозорних “Вулика”, яких Скіф відправив на розвідку в місто. Вони виглядали переляканими до напівсмерті. Вони важко дихали, з їхніх дощовиків стікала вода.

Один із них, не кажучи ні слова, підійшов до центрального столу і з брязкотом кинув на нього шматок покрученого, обгорілого металу.

Макс нахилився над знахідкою. Це була не тонка пластикова деталь від кур’єрського квадрокоптера і не алюмінієва трубка будівельного дрона.

Це був уламок масивної лицьової пластини. Вона була вилита з надміцного титанового сплаву, пофарбованого в ідеально-білий, матовий колір. А посередині пластини зяяла вузька горизонтальна щілина для візора.

Соломія описувала їм ці деталі сотні разів.

Кров відлила від обличчя Макса. Його руки затремтіли, коли він доторкнувся до білого титану.

— Звідки… звідки ви це взяли? — прохрипів він.

Дозорний судомно ковтнув воду з фляги, яку йому простягнув Скіф. — Завод Віктора… Колишній завод “Електрон” на околиці Сум, який він викупив минулого року. Ми сиділи в засідці на даху. Вночі ворота цеху відчинилися.

Хлопець подивився на них божевільними очима.

— Вони більше не використовують літаючі дрони для доставки піци. З воріт заводу виходять колони крокуючих машин. Двометрові, броньовані гуманоїдні моделі. Білі, як привиди. З фіолетовими камерами замість очей. Їх там сотні. І вони вже марширують у бік центру міста, супроводжуючи каральні загони культистів.

Тарас Михайлович повільно опустив арбалет. У бункері стало так тихо, що було чутно, як тріщить пластик у 3D-принтері.

— Архітектор не чекає 2055 року, — тихо, з абсолютною безнадією в голосі вимовила Оксана. — Він почав будувати “Гончаків” у нашому часі. Сучасні, ідеальні прототипи кіборгів смерті. Зброя Судного Дня вже тут.