Колісниця Судного Дня

Бетонні стіни старого ангара здригалися від безперервного, методичного шквалу вогню. Зенітні черги з великокаліберних роторних кулеметів прото-Гончаків шматували цегляну кладку зовні, вибиваючи хмари сірого пилу, який густим туманом осідав на спітнілі, чорні від мазуту обличчя механіків.

Пастка закрилася, але Архітектор не поспішав стирати їх на порох. Він узяв депо в ідеальну тактичну облогу, методично знищуючи укриття шар за шаром. Зелене, нудотне світло прожекторів “Омеги” пробивалося крізь пробиті кулями дірки в даху, розкреслюючи напівтемряву ангара химерною лазерною сіткою.

У центрі цього індустріального пекла, освітлений лише сліпучо-синіми спалахами трьох зварювальних апаратів, стояв він. Списаний радянський тролейбус ЗіУ-9.

— Вари кут! Тримай дугу, не відпускай, поки метал не стечеться! — ревів Тарас Михайлович, перекриваючи гуркіт обстрілу. Його захисна маска була піднята, обличчя блищало від поту. Старий інженер тримав у руках масивний сталевий двотавр, притискаючи його до передньої частини машини, формуючи клиноподібний таран.

Двоє автомеханіків із “Вулика”, хлопці років двадцяти п’яти з шаленими очима, поливали шви розплавленим електродом.

— Тарасе Михайловичу, лівий борт прошиває наскрізь! Їхні кулі беруть звичайну сталь, як картон! — прокричала Віталіна. Вона стояла на імпровізованих риштуваннях із дерев’яних піддонів, тримаючи в руках крейду і планшет. Її коротке волосся було вкрите сірим попелом. Вона проєктувала броню в режимі реального часу, враховуючи кути входження куль. — Нам потрібні екрани! Кутова броня!

— Максе! Де свинець?! — гаркнув Тарас, не відриваючись від тарана.

Макс, задихаючись від напруги, тягнув по брудній підлозі візок, навантажений чорними, важкими плитами, витягнутими зі старих тягових акумуляторів депо. Кожна плита важила кілограмів тридцять. Його забинтовані руки знову кровоточили, але адреналін повністю глушив біль.

— Везу! — Макс підтягнув візок до відчинених дверей тролейбуса. — Скільки ще потрібно в салон?

— Усе, що знайдеш! Зашивайте стіни, стелю, підлогу! — кричала Оксана.

Хакерка сиділа на даху тролейбуса, прив’язана страхувальним тросом до іржавих штанг струмоприймачів. Прямо перед нею височів монстр — промисловий магнетрон від військового радара. Він скидався на бомбу з мідними ребрами охолодження. Оксана тремтячими пальцями зачищала товсті силові кабелі, намагаючись з’єднати їх із виводами генератора, який гуркотів унизу, в самому салоні тролейбуса.

— Якщо ви не обкладете салон свинцем у три шари, — Оксана ледь не зривалася на істерику, її голос дрижав від страху перед фізикою, яку вона збиралася випустити на волю, — коли я врублю цю штуку на сто кіловат, ми зваримося всередині за десять секунд! Наша кров просто закипить, як суп у мікрохвильовці! Свинець поглине мікрохвильове випромінювання. Без нього ми трупи!

Макс схопив дві свинцеві плити і затягнув їх у салон.

Зсередини ЗіУ-9 більше не нагадував громадський транспорт. Усі сидіння були жорстоко вирвані з кріпленнями. На їхньому місці, в самому центрі салону, намертво приварений до несучої рами, ревів величезний промисловий дизель-генератор. Від нього йшов такий жар і вібрація, що зуби дрібно стукали. Товсті мідні “змії” кабелів розповзалися від нього під підлогу — до старого тягового електродвигуна, і вгору — до магнетрона Оксани.

— Давай сюди! — Пластик, який взяв на себе роль головного майстра з інтер’єру, вихопив плити з рук Макса і почав швидко пристрілювати їх до стінок будівельним пістолетом з дюбелями. Салон тролейбуса стрімко перетворювався на свинцеву капсулу.

Раптом над їхніми головами пролунав страшний тріск. Черга з роторного кулемета дрона пробила дах ангара і зрешетила верхню частину тролейбуса, дивом не зачепивши Оксану. Одне з вікон, ще не закрите арматурною решіткою, розлетілося на тисячі гострих осколків, обсипавши Макса і Пластика скляним дощем.

— Вони підходять ближче! — заволав один із дозорних “Вулика”, що стояв біля забарикадованих воріт ангара з саморобним сіткометом. — Сектанти тягнуть вибухівку до головних воріт! Їм набридло просто стріляти!

Тарас Михайлович кинув двотавр, відкинув маску і застрибнув у кабіну водія. Приладова панель була розкурочена, замість звичних кнопок відкривання дверей стирчали тумблери активації магнетрона і управління дизелем.

— Увага всім! — бас Тараса перекрив рев генератора і постріли зовні. — Час вийшов. Закидайте інструменти в салон! Віталіно, що по броні?

Дівчина зістрибнула з риштувань, витираючи чорне від кіптяви обличчя. Вона окинула поглядом машину. Бічні борти були заварені листами сталі внахлест, утворюючи “луску”. На вікнах красувалися наварені під кутом у сорок п’ять градусів решітки з товстої арматури — Віталіна розрахувала кут так, щоб кулі рикошетили вгору. Лобове скло було повністю заварене металом, залишалася лише вузька оглядова щілина для водія, як у танку.

— Витримає легку стрілецьку зброю і кілька прямих влучень великокаліберних, — швидко відрапортувала вона, застрибуючи у двері. — Але якщо вони застосують плазму або протитанкові ракети — ми перетворимося на металеве сито.

— Вони не застосують плазму. Її тут немає. А ракети не наведуться, коли ця штука запрацює, — Тарас вдарив кулаком по стелі, де над ними височів магнетрон. — Оксано! Закінчила?!

Хакерка скотилася з даху просто в салон, важко дихаючи. Її руки були обпечені гарячим паяльником. Вона кинулася до термінала, який Пластик приварив поруч із генератором. — Кабелі підключені. Контур замкнутий. Я прив’язала управління частотами до крокового шукача. Якщо ви натиснете он той червоний тумблер у кабіні, магнетрон почне жерти енергію генератора і випльовувати її у вигляді радіоелектронного шторму.

Макс стояв біля відчинених задніх дверей тролейбуса, тримаючи в руках важкий арбалет із термітними болтами, який йому передав Тарас. Механіки “Вулика”, близько двадцяти осіб, швидко застрибували всередину. Місця катастрофічно не вистачало. Люди тулилися один до одного в темряві свинцевого мішка, освітленого лише аварійними жовтими лампами. Запах поту, страху і дизеля був нестерпним.

ББУУММ!

Ворота ангара страшно вигнулися всередину від потужного вибуху. Бетонна крихта посипалася на дах тролейбуса. Сектанти “Омеги” підірвали замок.

Крізь утворену діру в воротах усередину вдарили сліпучі зелені промені лазерів. Механічний скрегіт гідравлічних ніг прото-Гончаків луною рознісся по приміщенню. Вони входили в ангар. Безжальні, білосніжні машини смерті.

— Усі всередину! Двері заблокувати! — заревів Макс, затягуючи останнього хлопця з “Вулика” і з силою смикаючи на себе механічний важіль, який намертво закрив масивні двері тролейбуса.

Вони опинилися в абсолютній ізоляції. Вузька свинцева коробка на колесах.

Тарас Михайлович сидів у водійському кріслі. Він поклав руки на велике чорне кермо. Перевірив тиск у пневматичній гальмівній системі.

— Контакторно-резисторна система управління. Ти чуєш мене, стара бляшанко? — прошепотів Тарас, гладячи панель. — Давай покажемо цьому алгоритму, що таке справжній радянський крутний момент.

Він потягнувся до червоного тумблера. — Оксано. Дай їм шуму.

Хакерка заплющила очі і вдарила по клавіатурі. Тарас клацнув тумблером.

Те, що сталося далі, складно було описати словами. Це було фізичне відчуття, ніби тисячі голок одночасно вп’ялися в кожен міліметр шкіри. Повітря в салоні миттєво стало густим, волосся на головах у всіх стало дибки від неймовірної статики. Глухий, низькочастотний гул, що виходив з даху, вібрував у самих кістках, змушуючи зуби нити. Свинцева обшивка працювала, але навіть крізь неї сирова потужність магнетрона відчувалася як тиск на барабанні перетинки.

А зовні… зовні розгорнувся невидимий армагеддон.

Сто кіловат невідфільтрованої, мікрохвильової енергії вирвалися з антен на даху тролейбуса і вдарили в усі боки. Це був радіоелектронний цунамі.

П’ять прото-Гончаків, які щойно увійшли в ангар і підняли свої роторні кулемети, раптом завмерли. Їхні ідеальні алгоритми автономного бою зіткнулися з тим, до чого їх не готували — з повним, абсолютним випалюванням їхніх сенсорних і комунікаційних ланцюгів. Мікросхеми в їхніх титанових головах почали плавитися від наведених струмів. Фіолетові візори істерично замиготіли і згасли. Важкі машини, не встигнувши зробити жодного пострілу, з брязкотом повалилися на бетон, немов ляльки, яким перерізали нитки.

Квадрокоптери, що висіли над ангаром, просто посипалися з неба кам’яним дощем, розбиваючись на друзки. Смартфони в кишенях сотень сектантів “Омеги”, що стояли в оточенні, нагрілися до стану кип’ятку, вибухаючи в руках і викликаючи панічні крики.

“Мертва зона” радіусом у півтора кілометра щойно накрила тролейбусне депо.

— Їхні мізки спеклися! — закричала Оксана, несамовито сміючись і дивлячись на показники датчиків. — Ефір чистий! Ми сліпі, але і вони сліпі!

— Поїхали! — крикнув Макс, вдивляючись в оглядову щілину поруч із Тарасом.

Інженер втиснув педаль ходу. Тяговий електродвигун, отримавши прямий струм від ревучого дизель-генератора, видав звук, схожий на реактивний гул. Крутний момент старої машини був жахливим.

Вісімнадцятитонний броньований монстр зірвався з місця з такою силою, що людей у салоні відкинуло назад.

Тролейбус влетів у напівзруйновані ворота ангара. Масивний таран із залізничних рейок просто зніс залишки цегляної стіни, розкидаючи уламки бетону і тіла “мертвих” дронів у різні боки, немов кеглі.

Вони вирвалися на територію депо.

У вузьку оглядову щілину Тарас бачив лише хаос. Сотні культистів “Омеги” в паніці металися в темряві, позбавлені зв’язку і координації зі своїм цифровим божеством. Вони намагалися цілитися в броньовану махіну зі своєї зброї, але кулі лише безсило дзенькали об похилі сталеві листи броні, висікаючи іскри в ранковому тумані.

— Тримайтеся! — Тарас викрутив кермо, направляючи тролейбус прямо на зачинені головні ворота підприємства. — На вихід!

ББААААХ!

ЗіУ-9 протаранив ковані залізні ворота так, ніби вони були паперовими. Стулки вилетіли на проїжджу частину вулиці Харківської.

Бронепоїзд вискочив на асфальт. Місто зустріло їх мертвотною, блекаутною темрявою і дощем.

— Ліворуч! На трасу Н07! На Київ! — Віталіна стояла за спиною Тараса, вдивляючись у щілину. Її голос був рівним, голос штурмана. — Архітектор знає, що ми вирвалися. Щойно ми вийдемо із зони дії нашого магнетрона, він скерує на нас усе, що в нього є на трасі.

Макс дістав із внутрішньої кишені важкий свинцевий циліндр — флешку з вірусом “Дефрагментатор”. Він стиснув її так, що відчув холод металу. Заради цього шматка кремнію вони щойно побудували колісницю судного дня.

— Тисніть, Тарасе Михайловичу, — прошепотів Макс. — Довезіть нас до цього виродка.

Тролейбус, ревучи генератором на всю вулицю і випромінюючи невидимі хвилі смертельного радіошуму, помчав порожньою магістраллю. Битва за час перемістилася з темних підземель на відкритий асфальт. Попереду на них чекали триста кілометрів пекла, зграї машин-убивць і сам Архітектор, який не збирався віддавати своє ідеальне майбутнє без бою.