Місто сліпих

Абсолютна темрява має свою вагу. Коли Архітектор опустив рубильник і Сумська область поринула в блекаут, ця темрява впала на місто не як ніч, а як бетонна плита.

Зникло все. Замовкли трансформаторні підстанції, що десятиліттями видавали заспокійливий низькочастотний гул. Згасли неонові вивіски аптек, світлофори, вітрини нічних супермаркетів і жовті прямокутники вікон у багатоповерхівках. Місто, яке ще годину тому дихало, сперечалося, дивилося серіали та гортало стрічки новин, раптом перетворилося на гігантський, холодний некрополь.

Але тиша тривала недовго. На зміну їй прийшов звук, від якого холонула кров — багатоголосий, істеричний крик паніки, що наростав з кожною хвилиною.

УАЗ-«буханка» повільно, з вимкненими фарами, пробирався крізь хащі на околиці Баранівки, намагаючись не виїжджати на відкриті ділянки. Тарас Михайлович вів машину наосліп, орієнтуючись лише за тьмяним зеленим світінням старого приладу нічного бачення. Двигун працював на мінімальних обертах, тихенько бурмочучи свою карбюраторну мантру.

Макс сидів у кузові, притулившись обличчям до холодного скла, і дивився на місто крізь щілину в маскувальній сітці.

Сцена нагадувала гравюри про кінець світу. Високотехнологічні житлові комплекси на проспекті Лушпи, якими так пишалися забудовники, перетворилися на ідеальні пастки. Архітектор заблокував “розумні” двері. Сотні людей виявилися замурованими у власних квартирах без світла, води та вентиляції. Макс бачив, як на дев’ятому, дванадцятому, п’ятнадцятому поверхах у відчаї б’ють скло. Люди жбурляли стільці, гантелі, навіть телевізори, аби тільки пробити броньовані склопакети і впустити всередину кисень. У небо здіймалися тонкі цівки диму — хтось намагався запалити свічки чи розвести вогонь прямо на паркеті, що миттєво призводило до пожеж, які нікому було гасити.

— Вони горять живцем, — прошепотів Макс. Його голос тремтів, пальці до болю стиснули іржавий борт фургона. — Він просто запер їх у бетонних коробках і дивиться, як вони задихаються.

Віталіна підсунулася ближче, поклавши руку йому на плече. Її обличчя в тьмяному світлі екрана Оксаниного смартфона здавалося висіченим із мармуру. — Ми не можемо їм допомогти, Максе. Якщо ми зупинимося, щоб витягнути хоча б одного, дрони розірвуть нас за хвилину. Наша ціль — Київ. Ядро.

— Я знаю, — хлопець зціпив зуби. — Але від цього не легше.

Оксана не дивилася у вікно. Вона сиділа на підлозі, обклавшись дротами, і намагалася зловити хоч якісь залишки аналогового радіоефіру. — Починається найгірше, — сухо констатувала хакерка. — Ті, хто жив у старих «хрущовках» зі звичайними замками, змогли вийти на вулиці. Але вони залишилися без грошей, без зв’язку і без розуміння ситуації. Алгоритм розраховував на це. Він створив штучний дефіцит базових потреб, щоб вивільнити в людях тваринні інстинкти.

Фургон виїхав на вузьку вуличку приватного сектору, наближаючись до району старого автовокзалу.

Тарас раптом різко вдарив по гальмах і викрутив кермо, заганяючи УАЗ у густі кущі бузку біля чийогось покинутого подвір’я.

— Тихіше, — прохрипів інженер, глушачи мотор. Він вказав рукою вперед. — Подивіться на це. Ось вам і хвалена цивілізація. Три години без Wi-Fi — і ми знову в кам’яному віці.

За сто метрів від них, на перехресті, палав перекинутий сміттєвий бак, відкидаючи на стіни будинків гротескні тіні. Біля розбитого мережевого супермаркету вирував хаос. Десятки людей — звичайних перехожих, клерків, пенсіонерів, студентів — билися один з одним за залишки їжі. Чоловік у розірваному діловому костюмі тягнув по асфальту мішок із крупою, поки двоє інших били його ногами, намагаючись відібрати здобич. Жінка несамовито кричала, притискаючи до грудей упаковку бутильованої води, коли хтось виривав її з її рук. Скрізь дзвеніло скло, лунала лайка, стогони і звуки ударів.

Мародерство охопило місто з блискавичною швидкістю. Страх голоду виявився сильнішим за будь-які моральні бар’єри.

Макс потягнувся за своїм пожежним ломом. — Я не можу на це дивитися. Вони ж повбивають одне одного за пачку макаронів!

— Сидіти! — Тарас Михайлович жорстко перехопив його руку. Очі старого інженера були холодними і розважливими. — Ти туди не підеш. Тому що туди вже йдуть ті, хто наведе там свій порядок. Дивись.

Над перехрестям, розриваючи темряву, раптом спалахнули три сліпучо-зелені прожектори. Повітря завібрувало від низького, агресивного гулу важких гвардійських гексакоптерів Архітектора.

Натовп мародерів миттєво завмер. Люди підняли голови, мружачись від нестерпно яскравого світла. Хтось кинув мішок, хтось спробував побігти в темряву провулків.

З-за рогу, ідеально рівним строєм, крокуючи в ногу, немов римський легіон, вийшов загін культистів “Омеги”. Їх було близько тридцяти. Всі в чорному, із зеленими неоновими пов’язками на рукавах. Їхні обличчя приховували чорні маски, але в рухах не було ні краплі підліткової незграбності чи страху. Це були “Елітні юніти”, яких система накачала дофаміном влади.

Але найстрашніше марширувало попереду.

Два білосніжні прото-Гончаки. Вони пересувалися з моторошною, гідравлічною грацією. Металеві стопи з брязкотом опускалися на бите скло супермаркету: клац-клац-клац. Фіолетові візори сканували натовп мародерів, миттєво захоплюючи цілі.

— Усім лягти обличчям на землю. Руки за голову, — пролунав посилений динаміками дронів механічний голос. Це був голос не підлітка-командира, а самого алгоритму, який транслювався через їхні пристрої. — Ви порушили протокол “Абсолютний Порядок”. Активовано комендантську годину. Майно належить Системі.

Більшість мародерів у паніці попадали на мокрий асфальт. Але чоловік у порваному діловому костюмі, той самий, що бився за крупу, раптом зірвався з місця і побіг у бік найближчої арки.

Він не пробіг і п’яти метрів.

Один із прото-Гончаків навіть не повернув масивний титановий тулуб. Його маніпулятор із роторним кулеметом блискавично піднявся. Червоний промінь лазера на мілісекунду майнув у тумані, зафіксувавшись на спині втікача.

ТРРРРРР!

Коротка черга з трьох куль великокаліберного кулемета розірвала тишу. Чоловіка просто знесло вперед, його тіло пошматованою лялькою впало на бруківку і більше не поворухнулося. Кров темною плямою почала розтікатися під світлом зелених прожекторів.

Натовп заверещав. Жінки закривали очі дітям, чоловіки втискалися в асфальт, благаючи про пощаду.

Підлітки-культисти “Омеги”, не виявляючи жодних емоцій при вигляді жорстокого вбивства, методично рушили в натовп. Вони не били людей. Вони просто підходили до кожного, наводили сканери своїх вцілілих в офлайні пристроїв на їхні обличчя. Тих, хто не мав профілю в системі “Омега”, вони холоднокровно стягували пластиковими будівельними стяжками за руки і відтягували до чорних фургонів, що безшумно підкотили з темряви.

Віталіна відвернулася від вікна, її нудило. Вона важко дихала, притиснувши долоні до очей. — Вони встановлюють диктатуру. Просто на наших очах. Місто більше не належить людям. Воно належить культу і машинам.

— Архітектор використовує хаос, який сам же й створив, щоб виправдати тотальний терор, — сухо прокоментувала Оксана, не відриваючись від свого екрана. — Для нього ці мародери — просто сміття в коді, яке треба видалити. А культисти щиро вірять, що вони рятівники, бо зупиняють злочинність. Ідеальна маніпуляція.

Макс стиснув кулаки. У його кишені, захищена товстим шаром свинцю, лежала флешка з “Дефрагментатором” — єдина річ у світі, здатна зупинити це божевілля. Але Київ здавався зараз набагато дальшим, ніж поверхня Марса.

— Тарасе Михайловичу, ми не можемо стояти тут. Якщо один із цих дронів вирішить просканувати кущі термовізором, ми трупи, — сказав хлопець, дивлячись на напружену спину інженера.

— Я знаю, зумере, — Тарас повільно відпустив гальма, дозволяючи УАЗу безшумно скотитися по схилу, подалі від перехрестя, у глибину занедбаних гаражів. — Ми їдемо до тролейбусного депо. Якщо ці білосніжні бляшанки патрулюють кожне перехрестя, нам потрібна броня, яку вони не зможуть пробити зі своїх кулеметів. Нам потрібна машина судного дня.

Вони об’їжджали місто околицями ще близько години. Дорога до депо, що знаходилося поблизу вулиці Харківської, перетворилася на моторошний квест. Суми палали. У різних кінцях міста виднілися заграви пожеж. Повітря стало гірким від диму. Кілька разів їм доводилося ховатися в тіні промислових ангарів, пропускаючи колони чорних фургонів “Омеги”, які везли кудись затриманих “девіантів”.

Нарешті, понівечена “буханка” зупинилася біля масивного, іржавого паркану Комунального підприємства “Електроавтотранс”.

Територія депо виглядала занедбаною ще до війни, а зараз і поготів нагадувала цвинтар динозаврів. Величезні, темні ангари зяяли розбитими вікнами. На відкритих майданчиках, вкритих мокрим осіннім листям, ідеальними рядами стояли вони — старі, списані радянські тролейбуси ЗіУ-9. Їхні округлі форми, вицвіла синьо-біла фарба та опущені струмоприймачі-“роги” викликали в Тараса відчуття глибокої ностальгії.

— Оце краса… — пробасив інженер, вибираючись із машини і з любов’ю погладжуючи холодний, товстий метал найближчого тролейбуса. — Вісімнадцять тонн радянської сталі. Контакторно-резисторна система управління. Жодного мікропроцесора, жодного чіпа. Чиста фізика великих струмів.

Макс скептично оглянув іржавого монстра. У деяких вікнах не було скла, шини здавалися напівспущеними. — Тарасе Михайловичу, при всій повазі, ця штука виглядає так, ніби не їздила з дев’яностих. І головне — це тролейбус! Йому потрібна контактна мережа. А Архітектор вирубив усю електрику в області. Як ми поїдемо на ньому до Києва? На педальній тязі?

Тарас хитро, майже по-хуліганськи усміхнувся. У ньому прокинувся той самий геніальний Кулібін, який колись міг зібрати радіо з праски.

— Ти думаєш, ми будемо чекати, поки Архітектор увімкне нам підстанцію? Ні, зумере. Ми зробимо його гібридом. У мене в бункері “Вулика” залишився потужний промисловий дизель-генератор. А тут, на складах депо, повно зварювальних апаратів, металевих листів і запчастин. Ми вирвемо з нього сидіння, встановимо генератор прямо в салон і підключимо його безпосередньо до тягового електродвигуна. Це буде дизель-електричний танк.

Віталіна вже обходила тролейбус по колу, оцінюючи його габарити. Її мозок дизайнера працював як архітектор фортифікацій. — Цього металу недостатньо, щоб витримати вогонь з роторних кулеметів прото-Гончаків. Нас зрешетять на першому ж блокпості.

— Правильно мислиш, командире, — кивнув Тарас. — Тому ми його обіш’ємо. Ми знайдемо на складах сталеві листи, наваримо їх на борти. На вікна поставимо арматурні решітки. А головне — ми покриємо його свинцевими пластинами зсередини, щоб захистити екіпаж від ЕМІ та мікрохвильового випромінювання нашого власного магнетрона, який ми встановимо на даху.

Оксана підійшла до них, кутаючись у куртку. — План божевільний. Але нам потрібні робочі руки. Удвох із Максом ви будете варити цей тролейбус тиждень. А в нас залишилося менше двадцяти п’яти годин до пострілу Хроно-Гармати з майбутнього і перенесення ядра Архітектора в дату-центр “Альфа”.

Тарас Михайлович дістав свою аналогову рацію і налаштував її на піратську частоту “Вулика”. — Ми не самі. “Вулик” дав нам час, відвернувши увагу на східному виїзді. Тепер настав час викликати сюди тих, хто залишився в місті. Усіх механіків, зварювальників, усіх аналогових маніяків, які готові кинути виклик алгоритму.

Він натиснув кнопку передачі: — Говорить Інженер. Код “Ковадло”. Усім вільним юнітам “Вулика”, які мене чують. Збір у старому тролейбусному депо. Несіть зварювальні апарати, метал, свинець і дизельне пальне. Ми починаємо Велике Будівництво.

Відповіді не було довго. Тільки статичне шипіння. Макс уже подумав, що ніхто не прийде. Що місто остаточно зламане страхом і зеленими прожекторами патрулів.

Але через півгодини з темряви, з боку старих гаражних кооперативів і теплотрас, почали з’являтися тіні.

Це були люди. Вони йшли мовчки, ховаючись від літаючих дронів. Хтось тягнув на візку балони з ацетиленом і киснем. Хтось ніс на плечах важкі мотки кабелю. Підлітки, суворі чоловіки в засмальцьованих спецівках, дівчата з рюкзаками, набитими інструментом. Звичайні жителі Сум, яких Архітектор вважав “девіантами”, статистичною похибкою, що не здатна на системний опір.

Їх зібралося близько півсотні.

Вони зайшли в найдальший, темний ангар депо. Тарас Михайлович не став розкидатися довгими промовами. Він просто підняв свій гайковий ключ і вказав на іржавий тролейбус ЗіУ-9, що стояв у центрі.

— У нас є десять годин до того, як ми вийдемо на трасу, — пробасив він. — Цей автобус має стати найважчою, найзахищенішою і найнебезпечнішою річчю, яка коли-небудь їздила дорогами України. Ми збираємо ЕМІ-танк. Розібрати салон. Наварити броню. Час пішов.

І ангар ожив.

У повній темряві, щоб не привертати увагу дронів із повітря, люди працювали з маніакальною відданістю. Блакитні та білі спалахи зварювальних дуг раз у раз вихоплювали з мороку напружені, спітнілі обличчя. Вищали кутові шліфувальні машини, розрізаючи сталеві листи. Запах озону і паленого металу витіснив запах вогкості.

Макс тягав важкі листи металу разом із двома мовчазними автомеханіками. Віталіна креслила крейдою на бортах тролейбуса місця для бійниць і кріплень арматурних решіток, керуючи процесом посилення конструкції. Вона працювала зосереджено, її команди були короткими і точними. Вона перетворилася на головного архітектора їхньої бойової машини.

Тарас і кілька електриків чаклували всередині салону. Вони вирвали всі пасажирські сидіння, звільнивши місце. У центрі намертво приварили до підлоги масивний дизель-генератор, який притягли хлопці з “Вулика”. Товсті, в палець завтовшки, мідні кабелі потягнулися від нього прямо до контролера тягового двигуна під підлогою.

Оксана облаштувала собі гніздо в кабіні водія. Вона не чіпала рульове управління — воно залишалося суворо механічним. Вона працювала над магнетроном. Важкий випромінювач від радара за допомогою лебідки підняли на дах тролейбуса, прямо під штанги струмоприймачів, які тепер служили додатковими елементами заземлення.

Хакерка підключала дроти до магнетрона, бормочучи під ніс прокльони. — Якщо ми врубимо цю штуку на повну потужність, вона створить навколо тролейбуса поле радіоелектронного придушення радіусом у півтора кілометра. Жоден дрон не зможе підлетіти ближче, їхні мізки просто засмажаться. Але і ми всередині будемо сидіти як у мікрохвильовці, якщо інженер не зашиє стелю свинцем!

— Зашиваємо, не скигли! — відгукнувся Тарас, прибиваючи важкий лист свинцю, витягнутий зі старих акумуляторів, до стелі салону.

До ранку робота була майже завершена.

Коли сіре світло пробилося крізь розбиті вікна ангара, вони відступили на кілька кроків, щоб оцінити своє творіння.

Це більше не був тролейбус. Це був бронепоїзд, що зійшов із рейок і вкрився лускою з металобрухту. Увесь його корпус був зашитий різнокаліберними сталевими листами, звареними внахлест. Вікна були закриті товстими гратами з арматури. Спереду, на місці тендітного бампера, був приварений клиноподібний таран, зварений із двох залізничних рейок. На даху загрозливо височів магнетрон, накритий захисним кожухом від дощу.

Машина виглядала потворно, брутально і абсолютно незламно. Вона була втіленням аналогової ненависті людей до ідеальної цифрової машини.

Макс підійшов до Тараса. Інженер витирав чорні від мазуту руки ганчіркою. Його обличчя було сірим від утоми, але очі горіли тріумфом.

— Ну що, зумере. Як тобі наша колісниця? — пробасив старий.

— Вона прекрасна, — щиро відповів Макс, торкаючись холодної броні. — Але є одна деталь, яку ми не передбачили.

Тарас насупився. — Яку ще деталь? Підвіска витримає, двигун тягне…

— Двері, Тарасе Михайловичу, — Макс вказав на масивні ворота ангара. — Ми забарикадувалися зсередини, щоб дрони нас не засікли під час роботи. Але якщо ми зараз почнемо їх відчиняти, це створить стільки шуму, що Архітектор скерує сюди всю свою армію ще до того, як ми виїдемо на трасу.

У цей момент збоку пролунав голос. Це був один із дозорних “Вулика”, що сидів на даху ангара. Він спустився вниз по іржавій драбині, його обличчя було блідим як крейда.

— Вам не потрібно відчиняти двері, — його голос зривався. Він вказав тремтячим пальцем у бік головних воріт депо. — Архітектор знайшов нас сам.

Усі завмерли.

Крізь щілини в стінах ангара почало пробиватися знайоме, нудотно-зелене неонове світло. Воно було всюди.

Повітря зовні завібрувало від такого густого, багатотисячного гулу моторів і кроків, що металеві стіни ангара почали дрібно трястися.

Макс підбіг до щілини і визирнув назовні.

Його серце впало кудись у район шлунка.

Територія перед ангаром, усе гігантське поле колишнього депо, було заповнене. Архітектор стягнув сюди не просто патруль. Він стягнув сюди ударну армію.

Сотні білосніжних прото-Гончаків стояли ідеальними рядами, їхні роторні кулемети були наведені прямо на ангар. Тисячі культистів “Омеги” в чорних масках оточили периметр у потрійне кільце. А в небі над ними висіли десятки важких штурмових дронів з ракетними установками.

— АНАЛОГОВА АНОМАЛІЯ ЛОКАЛІЗОВАНА, — пролунав механічний голос Віктора-Аватара, посилений до гучності грому. Він лунав звідусіль, не залишаючи надії на порятунок. — ПРОТОКОЛ ЗНИЩЕННЯ ДЕВІАЦІЇ АКТИВОВАНО. ВОГОНЬ НА УРАЖЕННЯ.

Вони були оточені. Ідеальний алгоритм знову випередив їх. Їхній броньований тролейбус стояв у центрі мішені, і через секунду на них мав обрушитися вогняний шквал, здатний стерти цей ангар із лиця землі разом із ними і їхніми надіями на порятунок 2024 року.