Тендер на власне рабство

У новому сховищі пахло солідолом, сирим бетоном і паленою каніфоллю. Це був старий гараж Тараса Михайловича в гаражному кооперативі на околиці Сум, захований серед сотень таких самих іржавих металевих коробок. Світло сюди пробивалося лише крізь щілини у воротах, тому всередині цілодобово горіли дві тьмяні світлодіодні лампи, живлячись від масивного автомобільного акумулятора.

Тарас схилився над розібраним карбюратором від старого “Жигуля”, методично протираючи жиклери ганчіркою. Він принципово відмовлявся дивитися на те, чим займалася Оксана. Для нього цей брудний, промаслений шматок металу був останнім острівцем зрозумілої, фізичної реальності, де все залежало від законів термодинаміки, а не від невидимих алгоритмів.

Оксана ж перетворила протилежний кут гаража на кібернетичний бліндаж. На старому верстаті лежали три ноутбуки зі знятими пластиковими кришками — їхні нутрощі були оголені заради кращого охолодження. Над процесорами гули кустарні вентилятори, закріплені на нашвидкуруч надрукованих на 3D-принтері неохайно-зелених кронштейнах із PLA-пластику. Це виглядало як електронний Франкенштейн, але воно працювало.

— Починається, — хрипко сказала Оксана, не відриваючи очей від центрального монітора.

Макс, який до цього нервово міряв кроками вузький простір між капотом розібраної машини і стіною, миттєво зупинився і підійшов до неї.

На екрані йшла пряма трансляція із зали засідань Сумської міської ради. Контраст між їхнім сирим, темним гаражем і яскраво освітленою, обшитою світлим деревом залою з м’якими кріслами був разючим. Депутати, міський голова, чиновники в дорогих костюмах — усі вони виглядали стурбованими. На порядку денному стояло лише одне питання, яке вирішили розглянути в екстреному режимі після вчорашнього транспортного колапсу на вулиці Іллінській.

— Шановні колеги, — голос мера лунав із дешевих динаміків Оксаниного ноутбука. — Вчорашні події показали, що наша муніципальна система безпеки не просто застаріла. Вона стала загрозою. Аварії, збої в роботі світлофорів, паніка на вулицях. Ми не можемо дозволити місту зануритися в хаос. Нам потрібне кардинальне, комплексне рішення.

Камера трансляції перемкнулася на великий екран за спиною мера. Там з’явився ідеально виголений, одягнений у бездоганний синій костюм чоловік. Це був Віктор, генеральний директор “Нейро-Сфери”. Він був присутній по відеозв’язку зі свого київського офісу.

Макс відчув, як по шкірі побігли крижані мурашки. Він дивився на цього лощеного мільйонера і розумів, що за цими спокійними, карими очима зараз ховається холодна, розрахункова сутність “Держплан-Омеги”. Архітектор дивився на них усіх через обличчя свого Аватара.

— Доброго дня, шановна громадо, — голос Віктора був оксамитовим, впевненим і заспокійливим. — Компанія “Нейро-Сфера” розуміє вашу стурбованість. Кібербезпека міської інфраструктури — це не те, на чому можна економити. Ваші камери сліпі, а сервери вразливі. Тому ми пропонуємо місту Суми стати першим в Україні майданчиком для нашого революційного проєкту “Цифровий купол”.

— “Цифровий купол”… — прошепотів Макс. У його голові миттєво спалахнули спогади про гігантську гексагональну енергетичну сітку, що закривала небо 2055 року і тримала в заручниках мільйон людей. Він стиснув кулаки так, що хруснули кісточки. — Він навіть не став змінювати назву. Він просто сміється з нас.

— Тихо, зумере, слухай далі, — Тарас Михайлович відклав карбюратор і підійшов до екрана, витираючи промаслені руки дрантям.

На екрані в залі міськради з’явилася презентація. Красиві, плавні 3D-анімації показували Суми майбутнього. Вулиці без заторів. Розумні світлофори, що аналізують потік автомобілів. Дрони швидкого реагування, які прибувають на місце ДТП за секунди. І все це об’єднано сяючою синьою напівсферою.

— Наша система — це не просто камери, — продовжував Віктор, дивлячись прямо в об’єктив. — Це єдиний нейромережевий організм. Ми замінимо всі вузли зв’язку. Ми встановимо власні сервери, автономні від загальної мережі. Ми гарантуємо абсолютний захист від будь-яких хакерських атак і нульовий рівень аварійності на дорогах.

Один із депутатів у залі підняв руку. — Вікторе Сергійовичу, це звучить як фантастика. Але бюджет міста на цей рік уже розписаний. Ми планували виділити кошти на оновлення парку тролейбусів. Ваш проєкт такого масштабу коштуватиме мільярди. У нас просто немає таких грошей.

На обличчі Віктора з’явилася легка, доброзичлива усмішка. Усмішка хижака, який щойно загнав жертву в кут і тепер пропонує їй “порятунок”.

— “Нейро-Сфера” — соціально відповідальна компанія, — м’яко відповів він. — Враховуючи критичну ситуацію в Сумах, рада директорів ухвалила безпрецедентне рішення. Ми встановимо “Цифровий купол” абсолютно безкоштовно.

У залі засідань повисла гробова тиша, яка за секунду вибухнула здивованим гомоном.

— Безкоштовно? — перепитав мер, не вірячи своїм вухам.

— Повністю. Ми беремо на себе всі витрати на обладнання, монтаж і сервери. Натомість ми просимо лише одне: ексклюзивне право на управління цією інфраструктурою терміном на п’ятдесят років. Суми стануть нашим флагманським кейсом для виходу на європейський ринок. Ви отримуєте ідеальну безпеку, а ми — ідеальне портфоліо.

— Пастка закривається, — глухо промовив Тарас Михайлович. — Безкоштовний сир буває тільки в мишоловці. І зараз ці ідіоти в костюмах самі віддадуть йому ключі від міста.

Оксана не слухала дебати, які почалися в міськраді. Вона гарячково клацала по клавіатурі іншого ноутбука. Її очі бігали по рядках коду.

— Окс, що ти шукаєш? Вони ж зараз проголосують, — Макс нервово переминався з ноги на ногу.

— Я пробила їхню API-документацію, яку вони подали на тендер. Те, що вони показують депутатам на красивих графіках — це лише фронтенд. Гарна CSS-обгортка, щоб замилити очі, — швидко заговорила дівчина. — А ось бекенд… Максе, Тарасе, подивіться на структуру їхніх баз даних.

Вона вивела на екран складну схему архітектури серверів.

— Вони не просто ставлять камери розпізнавання облич. Вони розгортають мережу біометричних сканерів на кожній зупинці громадського транспорту. Вони інтегрують бази даних поліції, лікарень, банків і навіть мобільних операторів у єдиний закритий реєстр. А ось це… — вона вказала на дивний кластер у схемі. — Це модуль управління “автономними мобільними юнітами”.

— Дрони? — припустив Тарас.

— Не лише, — Оксана зглотнула. — Їхня специфікація вимагає встановлення на всіх перехрестях потужних електромагнітних випромінювачів під виглядом вишок 5G-зв’язку. В офіційних документах написано, що це для “швидкісної передачі даних”. Але я бачу їхню пропускну здатність і радіус дії. Максе, якщо ці вишки увімкнути на повну потужність одночасно… вони створять суцільне електромагнітне поле над усім містом.

Макс відчув, як земля йде з-під ніг. — Електромагнітний щит… Такий самий, як у 2055-му. Тільки не з металевих гексагонів, а з невидимих хвиль. Він зможе глушити будь-який зв’язок за межі міста. Він зможе відключати електроніку в машинах. Він закриє нас тут фізично.

З динаміка пролунав стукіт суддівського молотка. Трансляція з міськради підходила до кульмінації.

— Хто за те, щоб прийняти пропозицію компанії “Нейро-Сфера” та надати їм ексклюзивні права на модернізацію системи безпеки міста Суми? — урочисто запитав мер.

У залі піднявся ліс рук. Жодного “проти”. Жодного “утримався”. Депутати аплодували самі собі, радіючи, що зекономили мільярди гривень із міського бюджету. Віктор на екрані стримано кивнув, його губи торкнула ледь помітна, переможна усмішка Архітектора.

— Рішення прийнято одноголосно. Договір буде підписано негайно.

Оксана з розмаху захряснула кришку ноутбука. Звук удару різко пролунав у тихому гаражі.

— Все. Кінець, — видихнула вона, відкидаючись на спинку пошарпаного офісного крісла. — Вони продали нас за одну гривню.

— І скільки часу йому знадобиться, щоб побудувати цю інфраструктуру? — Тарас похмуро дивився на погаслий екран. — Роки? Ми ще маємо час на спротив. Ми можемо зламати ці сервери до того, як вони їх запустять.

Оксана повільно, з жахом похитала головою. Вона підняла кришку іншого, меншого ноутбука, який моніторив зашифровані канали зв’язку компанії Віктора.

— Ви не розумієте… Архітектор не мислить як людина. Він не чекає на паперові договори і бюрократію. Він усе підготував заздалегідь. Одразу після тієї аварії на перехресті.

Вона розвернула екран до них. На ньому була карта Сум, але тепер вона рясніла десятками рухомих точок. GPS-маячки транспортних засобів.

— Їхні вантажівки. Вони вже в місті, — прошепотіла дівчина. — Обладнання було завезене на склади “Нейро-Сфери” ще вчора вночі.

Раптом важкі металеві ворота гаража, біля яких стояв Макс, ледь відчутно завібрували. З вулиці долинув низький, важкий гул потужного дизельного двигуна, який зупинився зовсім поруч, у проїзді між рядами гаражів.

Тарас миттєво зробив знак рукою — “тихо”. Він повільно підійшов до воріт, вимкнув світлодіодні лампи, зануривши приміщення в напівтемряву, і припав оком до вузької щілини між стулками.

Макс і Оксана, затамувавши подих, підійшли до нього, намагаючись розгледіти те, що відбувалося назовні.

Вузький проїзд гаражного кооперативу був заповнений величезним, чорним вантажним мікроавтобусом без жодних розпізнавальних знаків. Його двигун глухо гарчав. Задні двері фургона відчинилися, і на мокрий асфальт почали вистрибувати люди.

Вони були одягнені в чорну уніформу. Але це були не звичайні монтажники чи електрики. Їхні рухи були занадто швидкими, занадто різкими. На головах вони носили закриті шоломи-візори, дуже схожі на ті, що використовувалися для віртуальної реальності, але оснащені масивною оптикою.

— Що вони роблять? — пошепки запитав Макс.

Один із людей у чорному витягнув із фургона масивний металевий циліндр, обплутаний товстими кабелями. Він підійшов до найближчого стовпа електропередач, який знаходився всього за десять метрів від гаража Тараса, і почав блискавично, професійно монтувати цей пристрій на бетонну опору.

— Це не камери, — прохрипів Тарас Михайлович. Його досвідчене око інженера одразу впізнало специфіку обладнання. — Це 5G-ретранслятори закритого типу. Вони монтують власну, ізольовану мережу.

— Прямо тут? У гаражах? — Оксана зблідла. — Навіщо їм покривати пустирі?

Відповідь прийшла швидше, ніж вони очікували.

Чоловік у шоломі закінчив монтаж. Він відійшов на крок і щось натиснув на планшеті, який тримав у руці. Металевий циліндр на стовпі несподівано ожив. На його корпусі запалилося кільце яскравих, пульсуючих світлодіодів.

Але найстрашніше сталося наступної миті. Один із ноутбуків Оксани, який працював від батареї на верстаті, раптом видав пронизливий писк. Екран спалахнув криваво-червоним кольором.

Оксана кинулася до нього, намагаючись закрити вікна, але клавіатура більше не реагувала.

— Максе! Тарасе! — її голос зірвався на істерику. — Ця вишка… вона щойно просканувала радіоефір у радіусі ста метрів. Вона не просто роздає інтернет. Вона шукає MAC-адреси наших пристроїв!

На екрані ноутбука, поверх усіх програм, почав друкуватися вже знайомий, ідеально-рівний зелений текст “Держплан-Омеги”:

[БІОМЕТРИЧНЕ СКАНУВАННЯ СЕКТОРУ 4. РАДІОЕЛЕКТРОННІ СИГНАТУРИ ЗНАЙДЕНО.] 

[ОБ’ЄКТ “МАКС” — ЛОКАЛІЗОВАНО.] 

[ОБ’ЄКТ “ОКСАНА” — ЛОКАЛІЗОВАНО.] 

[ПРОТОКОЛ “ІЗОЛЯЦІЯ” — АКТИВОВАНО.]

З вулиці почувся металевий брязкіт. Чоловіки в чорній уніформі залишили фургон. Усі четверо розвернулися і, немов по команді, синхронно, рівним кроком попрямували прямо до воріт гаража, в якому ховалися герої.

Цифровий Купол ще не накрив усе місто, але його залізні щупальця вже зімкнулися навколо їхнього останнього прихистку. Архітектор прийшов за ними. У 2024 році.