Останній рубіж

Важкі, понівечені гермодвері аварійної сходової клітки з оглушливим брязкотом зачинилися, відрізаючи Макса, Оксану та Соломію від мінус сьомого рівня. Електронний замок, замкнутий Тарасом вручну, клацнув, намертво фіксуючи сталеві стулки.

Тарас Михайлович стояв спиною до дверей, важко дихаючи. Його руки, змащені чужою кров’ю та чорним мазутом, все ще стискали імпровізовану бомбу — три напівпрозорі блакитні квантові кристали, грубо стягнуті мотком синьої ізострічки. Він прислухався. Крізь товщу металу долинав ледь чутний, швидкий тупіт ніг на бетонних сходах. Діти бігли вгору. Вони були в безпеці. Принаймні, на найближчі кілька хвилин.

— Ну що, старий, — пролунав поруч хрипкий, нервовий голос Гвинта.

Хакер стояв, спираючись плечем на залишки понівеченої серверної стійки, і невідривно дивився в центр залу. Його кібернетичні татуювання на шиї тьмяно світилися в напівтемряві, пульсуючи в такт його скаженому серцебиттю. — Ти колись бився з тим, чого фізично не існує?

Тарас повільно перевів погляд туди, куди вказував дулом свого трофейного плазмомера Гвинт.

Крізь проплавлену діру в стелі, звідки все ще крапав білосніжний, розплавлений бетонний шлак, до серверної безшумно, наче павуки по невидимій павутині, спустилися три фігури.

Елітний кібер-спецназ “Омега-Прайм”.

Вони абсолютно не нагадували звичайних патрульних “Гончаків”. Якщо броня звичайних кіборгів була білосніжною і відбивала світло, то ці створіння були вкриті матеріалом, що повністю поглинав будь-які фотони. Це був абсолютний, ідеально-матовий чорний колір — візуальна порожнеча. Здавалося, ніби в просторі зали просто вирізали три людські силуети двометрового зросту, залишивши на їхньому місці дірки у всесвіті.

Їхні рухи були позбавлені будь-якої механічної інерції. Жодного брязкоту металу, жодного гудіння сервоприводів. Вони ступали по гратчастій підлозі з грацією хижаків-фантомів.

Але найстрашнішим була їхня зброя. Вони не мали звичних плазмових гвинтівок. У руках чорних демонів лежали масивні генератори антиматерії. Між двома магнітними направляючими пульсувала тонка, ледь помітна фіолетова нитка. Вона не видавала звуку, лише створювала низькочастотну вібрацію простору, від якої нудило і ломило кістки.

— Якщо я зараз замкну контакти своєї бомби, — Тарас подивився на кристали у своїх руках, — детонація піде сферою в усі боки. Вона вирве ці двері і наздожене малих на сходах. Їх розмаже по бетону хвилею абсолютного нуля. Нам треба виграти час. Мінімум чотири хвилини, щоб вони піднялися вище мінус третього поверху.

— Чотири хвилини проти цього? — Гвинт істерично гигикнув. Він підняв свій важкий плазмовий випромінювач, і його руки зрадницьки затремтіли. — Тарасе Михайловичу, ти невиправний оптиміст. Вони нас на атоми розберуть за тридцять секунд.

— Ми інженери, Гвинте. Ми не б’ємося в лоб з танками. Ми змінюємо правила фізики в кімнаті, — Тарас хижо примружився.

Його мозок, загартований десятиліттями роботи з найгіршим обладнанням, миттєво оцінив диспозицію. Мертвий Мейнфрейм. Сотні розпечених до білого жару радіоламп. Пробита магістраль системи охолодження, звідки досі шипів рідкий азот. І тіло мертвого Архітектора, що розпласталося на головній консолі.

— Прикрий мене! Стріляй по центровому! — гаркнув Тарас і зірвався з місця.

Він побіг не до кіборгів, а по широкій дузі, прямо до консолі диктатора. Гвинт вискочив з-за укриття, закричав щось несамовите, матюкливе, і натиснув на гашетку.

Важкий струмінь перегрітої плазми — зброя, яка щойно відірвала руку Архітектору — вдарив прямо в груди центрального чорного кіборга.

Сліпучий спалах на мить освітив усю серверну. Але коли світло розсіялося, Гвинт ледь не впустив зброю від жаху. Плазма просто… розчинилася. Матова чорна броня “Омеги” поглинула енергетичний розряд, навіть не нагрівшись, не залишивши жодної подряпини. Кіборг повільно, немов знущаючись із жалюгідної біологічної форми життя, підняв свій генератор і навів його на хакера.

— Трясця! Вони енергонепробивні! — закричав Гвинт, пірнаючи щучкою за товстий чавунний цоколь найближчої радіолампи.

Тієї ж мілісекунди кіборг вистрілив. Це не був промінь чи вогняна куля. З направляючих його зброї просто зірвалася фіолетова пульсація. Вона вдарила в чавунний цоколь, за яким сховався Гвинт.

Не було ні вибуху, ні звуку розриву металу. Просто шматок ідеально міцного, легованого чавуну розміром з баскетбольний м’яч… зник. Перестав існувати. На його місці утворилася ідеально рівна, гладка сферична виїмка. Антиматерія просто анігілювала матерію, миттєво перетворивши її на невидиме гамма-випромінювання.

Гвинт з жахом подивився на дірку, яка утворилася за п’ять сантиметрів від його лівого вуха. — Діду! Роби свою магію швидко, бо нас зараз просто витруть гумкою з реальності!

Тарас уже дістався тіла Архітектора. Він не звертав уваги на стрілянину за спиною. Його великі, грубі пальці гарячково нишпорили по закривавленому сірому френчу мертвого диктатора. Ось він! Масивний, металевий пояс із вбудованими мікрогенераторами — особистий кінетичний щит Архітектора. Той самий бар’єр, від якого Тарас нещодавно відлетів, як тенісний м’ячик.

Інженер ривком зірвав пояс із трупа, зламавши застібку, і застебнув його на власній талії. — Є! — прохрипів він, намацавши кнопку активації, але поки не натискаючи її.

Потім він схопив свій вірний гайковий ключ і подивився на стелю. Над головною консоллю проходила товста, вкрита товстим шаром інею труба магістрального охолодження. Тарас замахнувся і з розмаху вгатив литою сталлю по вентилю.

Ще одна діра. Потік рідкого азоту під тиском вдарив у зал. Але цього разу Тарас використав шматок бляхи від консолі, щоб спрямувати струмінь прямо на розжарені, перегріті до білого жару скляні колби велетенських радіоламп Мейнфрейму.

Фізика спрацювала миттєво і безжально. Екстремальний перепад температур (від +500 до -196 градусів Цельсія) розірвав товсте броньоване скло на шматки. Пролунала серія глухих вибухів. Вольфрамові нитки, що були під напругою в тисячі вольт, оголилися. Азот миттєво випарувався, створивши в залі непроглядну, густу хмару крижаного, білого туману, яка повністю засліпила всі візуальні та теплові сенсори.

Але найголовніше — волога з повітря, сконденсована азотом, миттєво замкнула оголені високовольтні контакти розбитих ламп.

По залу Мейнфрейму пройшов потужний, неконтрольований електромагнітний імпульс (ЕМП). Усі аварійні жовті стробоскопи на стінах миттєво вибухнули, розсипавши іскри. Серверна занурилася в абсолютну, непроглядну темряву і густий, як молоко, крижаний туман.

— Осліпли, виродки?! — заревів Тарас у темряву, швидко відповзаючи від консолі.

Чорні кіборги зупинилися. Їхня надсучасна оптика, хоч і була захищена військовими екрануючими фільтрами, дала жорсткий збій в умовах комбінованого ЕМП-шторму та екстремального термального шоку. Вони почали повільно, хаотично повертати свої матові шоломи, намагаючись просканувати простір у пошуках біологічних сигнатур.

— Вони нас не бачать! Вони втратили лок! — прошепотів Гвинт, підповзаючи до Тараса по слизькій, вкритій свіжою памороззю підлозі. Його зуби цокотіли від різкого перепаду температури. — Що далі?

— Я дав нам дві хвилини. Максимум три. Щойно їхні сенсори перезавантажаться або туман осяде — ми покійники. Рахуй час, Гвинте.

У темряві пролунав тихий, низький гул антиматерії. Одна з фіолетових ниток наосліп прорізала туман. Промінь пройшов над головами інженера та хакера. Половина масивної сталевої несучої балки під стелею просто випарувалася. Бункер моторошно застогнав від порушення геометрії конструкцій. Згори посипалася кам’яна крихта.

— Вони починають стріляти наосліп! Вони просто стирають кімнату по секторах! — Гвинт втиснувся в решітку підлоги так сильно, ніби хотів просочитися крізь неї.

— Нехай стирають. Головне, щоб не йшли до дверей на сходи, — Тарас поклав свою квантову бомбу з трьох кристалів на залишки розбитого сервера і почав обережно, намацуючи в темряві, витягувати з неї два довгі мідні дроти-контакти.

Він чудово розумів: якщо підірвати бомбу зараз, вибух розірве їх обох. Термодинамічна сингулярність не вибирає своїх чи чужих. Вона заморозить їх на молекулярному рівні, а потім розірве на шматки вибуховим розширенням. Але в нього на поясі висів кінетичний щит Архітектора. Він був розрахований на захист від фізичних ударів і плазми, але чи витримає він квантовий колапс і зміну агрегатного стану середовища? Інструкції до нього не додавалося.

— Слухай мене уважно, хакере, — Тарас намацав у темряві плече Гвинта і міцно стиснув його. — Коли я скажу “Зараз”, ти хапаєшся за мене всіма кінцівками. Як кліщ за собаку. Ти зрозумів? Не відпускай, що б не сталося, інакше твоя дупа залишиться по той бік силового поля.

Гвинт не ставив зайвих питань. Життя в підземеллях навчило його довіряти тим, хто знає, що робить, особливо якщо цей хтось тримає в руках вибухівку. — Зрозумів, діду. Тільки не зволікай.

ВЗУУУХ. Ще один промінь антиматерії пройшов зовсім поруч, обдавши їх хвилею мертвого холоду. Половина консолі, біля якої вони ховалися, зникла в небуття. Труп Архітектора, що лежав на ній, розрізало навпіл, і його ноги з глухим стукотом впали на підлогу.

— Три хвилини тридцять секунд, — істерично прошепотів Гвинт. — Туман розсіюється!

Дійсно, біла крижана пелена почала рідшати, осідаючи на стінах блискучою памороззю. У тьмяному, миготливому світлі іскор, що сипалися з перебитих магістральних кабелів під стелею, Тарас побачив їх.

Один із кіборгів “Омега-Прайм” повільно повернув свій матовий чорний шолом прямо в їхній бік. Два тьмяні червоні індикатори спалахнули на його візорі. Його сенсори успішно перезавантажилися. Він знайшов їхні теплові сигнатури.

Чорний демон повільно, неухильно підняв генератор антиматерії. Два інші кіборги миттєво відреагували на сигнал командира і сфокусувалися на цій же точці. Три фіолетові пульсації готові були злитися в одну і стерти їх із тканини всесвіту.

— Чотири хвилини, — констатував Тарас, відчуваючи, як по спині тече холодний піт. — Малі вже мають бути достатньо високо.

Інженер вдарив кулаком по масивній кнопці на поясі Архітектора. Навколо Тараса і Гвинта миттєво спалахнула сліпучо-синя, напівпрозора півсфера кінетичного щита.

Тієї ж мілісекунди кіборги відкрили вогонь. Три промені антиматерії вдарили в силовий бар’єр. Щит завив дурним, нестерпним голосом, пішов шаленими, піксельними брижами. Він не міг повністю зупинити анігіляцію — антиматерія почала “з’їдати” саму енергію поля, прогинаючи його всередину. Але він міг уповільнити проникнення на долю секунди, перерозподіляючи потужність генератора по всьому контуру.

Цієї долі секунди Тарасу вистачило. — ЗАРАЗ! — заревів інженер, перекриваючи гуркіт руйнування.

Гвинт кинувся на Тараса, мертвою хваткою вчепившись у його куртку і обхопивши ногами за талію.

Тарас Михайлович зімкнув оголені мідні дроти від квантової бомби і кинув її під ноги наближаючихся чорних кіборгів, виштовхуючи заряд за межі свого щита.

Час, здавалося, зупинився.

Квантові кристали, позбавлені кріогенних стабілізаторів і піддані колосальному зворотному струму короткого замикання, миттєво перейшли в стан нестабільної суперпозиції. Відбувся квантовий колапс.

Спалаху не було. Не було вогню чи гуркоту тротилу. Натомість у центрі серверної кімнати, прямо між трьома кіборгами, утворилася сфера абсолютної темряви — локальний вакуум із температурою абсолютного нуля (-273,15 °C). Ця сфера з немислимою швидкістю розширилася на п’ятнадцять метрів у діаметрі.

Чорні кіборги “Омега-Прайм”, чия броня поглинала будь-яку енергію, виявилися абсолютно беззахисними перед її тотальною відсутністю. Їхня надміцна вантаблек-броня, гідравлічні сервоприводи, зброя і внутрішні квантові ізотопи миттєво замерзли на молекулярному рівні. Атомні зв’язки зупинилися. Кіборги перетворилися на крихкі, мертві статуї з чорного льоду.

А наступної мілісекунди закони термодинаміки взяли своє жахливе мито. Заморожене повітря, залишки рідкого азоту та пил у кімнаті почали стрімко розширюватися, заповнюючи утворений гігантський вакуум.

Відбувся термобаричний вибух колосальної, апокаліптичної сили.

Трьох елітних заморожених кіборгів просто розтерло на мільйони мікроскопічних крижаних скалок. Мінус сьомий рівень Міськкому перестав існувати. Стеля, товсті свинцеві стіни, масивні сервери, тисячі радіоламп — усе перетворилося на гігантську, ревучу хвилю уламків, що рвалася назовні.

Кінетичний щит Архітектора, всередині якого, зчепившись, перебували Тарас і Гвинт, прийняв на себе цей епічний удар. Замість того, щоб лопнути під тиском, щит, відповідно до своєї базової фізики, віддзеркалив кінетичну енергію вибуху.

Сферу разом із двома людьми всередині просто вистрілило вертикально вгору, немов більярдну кулю з дула гігантської гармати.

Вони пробили понівечену стелю мінус сьомого рівня. Потім шостого. П’ятого. Це була наймоторошніша, божевільна поїздка на ліфті в історії людства. Тарас і Гвинт бовталися всередині синьої кулі, яка рикошетила від стін головної ліфтової шахти. Їх притиснуло відцентровою силою один до одного і до стінок щита, поки навколо них у вогняному хаосі руйнувалися поверхи найзахищенішого бункера КДБ. Гуркіт стояв такий, що барабанні перетинки лопнули б, якби не акустична компенсація силового поля.

Сфера мчала вгору, гнана нестримною енергією термобаричного вибуху знизу. Вона пробивала зачинені гермодвері, зминала сталеві двотаврові балки, немов фольгу.

А потім настав удар. Останній, нищівний удар, коли кінетична енергія вибуху вичерпала себе.

Синя сфера пробила товсту мармурову підлогу першого поверху Міськкому, вилетіла у просторий головний вестибюль, по дузі пролетіла кілька десятків метрів, врізалася в масивну гранітну колону біля виходу і, блимнувши востаннє, згасла. Заряд акумуляторів пояса був вичерпаний до нуля.

Тарас і Гвинт розлетілися в різні боки, жорстко котячись по мармуровій підлозі, густо вкритій пилом і уламками скла від розбитих вікон. Вони зупинилися біля понівечених головних дверей будівлі.

Інженер довго лежав на спині, дивлячись у розбитий скляний купол вестибюля. Крізь дірку виднілося чисте, нічне, зоряне небо. Жовтого смогу більше не було. У його вухах стояв безперервний, високий дзвін. Кожне ребро нило нестерпним болем, здавалося, легені відбиті, а права рука неприродно вивернута в плечі. Але він міг вдихнути. Він дихав.

Він повільно, зціпивши зуби від болю, повернув голову. Гвинт лежав за кілька метрів, розкинувши руки зірочкою. Його кібернетичні татуювання ледь блимали. Хакер закашлявся, виплюнув на мармур жмут сірого пилу і раптом хрипко, істерично розсміявся.

— Знаєш, діду… — прохрипів Гвинт, намагаючись підвестися на ліктях і хитаючись. — Я катався на багатьох атракціонах у підпіллі… Але цей… цей, бляха, заслуговує на тверді п’ять зірок.

Тарас Михайлович зі стогоном сів, обхопивши вивихнуту руку. Він оглянув своє тіло. Синців і гематом вистачить на рік, але кістки, здається, дивом вціліли. Радянська інженерна думка в поєднанні з технологіями диктатора виконала свою роботу ідеально.

Вони, кульгаючи і підтримуючи один одного, вибралися з руїн Міськкому на вулицю. Площа Незалежності гула. Це була ейфорія визволеного міста. Повстанці розбирали барикади, палили пропагандистські плакати, обіймали спантеличених екіпажів танків “Миротворців”, які відмовилися стріляти.

Але Тарасу було плювати на революцію. Його місія ще не закінчилася.

Він підняв очі і подивився вздовж вулиці Соборної, туди, де в темряві знаходився сквер і Покровська площа.

Його серце пропустило болючий удар. Там, над дахами, височіла гігантська, сліпуча воронка просторової аномалії. Вона вже не була ідеально рівною. Її краї агресивно іскрили фіолетовою плазмою, вона швидко звужувалася і пульсувала. Портал колапсував. Мейнфрейм був знищений, і енергія для утримання міжчасового розриву стрімко випаровувалася.

— Малі… Вони вже там, — прошепотів Тарас, з жахом дивлячись на спалахи. — Гвинте, портал закривається!

— То чого ми стоїмо, як пам’ятники?! — хакер зірвався з місця, наче й не падав крізь сім поверхів бетону хвилину тому. — Побігли!

Вони помчали порожньою вулицею, перестрибуючи через уламки і спалені дрони. Тарас біг, не відчуваючи болю в плечі, не помічаючи крові на обличчі. Його розум фокусувався лише на одній картинці: сяючий розрив у просторі, який танув на очах.

Вони влетіли у сквер біля краєзнавчого музею якраз тієї миті, коли портал видав жахливий, скреготливий звук рваного металу і простору.

Тарас побачив їх.

Макс стояв на самісінькому краю розриву, освітлений яскравим, теплим сонячним світлом, що лилося з Києва 2024 року. Оксани поруч не було — хакерка вже стрибнула додому.

Але Макс не стрибав. Він стояв спиною до свого ідеального світу. Він тримав простягнуту руку, відчайдушно дивлячись на Соломію, яка знаходилася за п’ять метрів від нього, на темному, нічному асфальті 2055 року. Дівчина повільно хитала головою, відступаючи на крок назад у тінь.

— Соломіє! Пішли! Будь ласка! — кричав Макс, і його голос розривався від паніки та відчаю. Портал за його спиною звузився ще на метр, викинувши сніп небезпечних іскор, які обпалили йому плече.

Тарас зупинився, важко дихаючи. Він бачив, як Макс стоїть на межі двох світів. Перед ним — його рідний час, його дім, його дівчина, сонце і свобода, за які вони так довго билися. Але він не міг зробити цей останній крок. Він не міг відпустити її руку.

Аномалія за спиною хлопця почала видавати високий, смертельний писк. Це були останні секунди перед повним закриттям.