Паперові привиди

Нічні Суми 2055 року нагадували гігантську, ідеально спроєктовану клітку, яку забули накрити тканиною, залишивши мешканців під сліпучими прожекторами наглядача.

Макс і Соломія ховалися в глибокій, чорній тіні залишків бетонної зупинки на вулиці Героїв Сумщини. Над ними, на висоті п’ятого поверху, безшумно пропливав масивний патрульний дирижабль Служби Внутрішньої Безпеки. Його черево було всіяне прожекторами, які повільно, методично розрізали густий жовтуватий смог, нишпорячи по дахах та порожніх вулицях. Світло від прожекторів мало неприємний, медично-синій відтінок, і від нього по шкірі бігли мурашки.

Хлопець втиснувся у вогку стіну, намагаючись злитися з каменем. Він відчував, як тремтить плече Соломії, притиснуте до його куртки.

— Бляха, це чисте самогубство, — прошепотів Макс, проводжаючи поглядом синій промінь, який мазнув по асфальту за два метри від їхніх ніг. — Ми зараз лутаємо це місто чисто як у грі Rust на якомусь хардкорному сервері. Тільки зброї в нас нуль, замість броні — ганчір’я, і якщо нас тут зловлять оці літаючі праски, респауну вже не буде.

— Що таке респаун? — так само тихо, ледь ворушачи губами, запитала Соломія. Її блакитні очі уважно сканували простір попереду, вираховуючи таймінги патрулів.

— Це коли ти помираєш і з’являєшся заново в безпечному місці. У вас тут, я так розумію, ця функція вирізана розробниками.

— У нас тут немає безпечних місць, — гірко відказала колишня комсомолка. — Дирижабль пішов на розворот над Пслом. У нас є рівно сімдесят секунд, поки сканери сусіднього сектора не перекриють цю зону. Давай!

Вони зірвалися з місця, перебігаючи ідеально рівну, порожню дорогу.

Їхньою метою була монументальна, похмура будівля, яка колись, у світі Макса, називалася обласною науковою бібліотекою. Зараз це був бетонний саркофаг. Усі вікна перших трьох поверхів були наглухо закладені шлакоблоками та залиті гідроізоляцією. Над масивним центральним входом, що нагадував портал до бункера, тьмяно світився неоновий напис: “ДержСховище Ідеологічної Літератури №1. Знання поза Планом — це Зрада”.

— Чому ми просто не можемо знайти карту в “Чебурнеті”? — Макс важко дихав, коли вони притислися до бічної стіни Сховища, де не діставало світло вуличних ліхтарів. — Оксана ж хакер. Вона могла б стягнути креслення підземель на свій ноут.

— Тому що в “Чебурнеті” немає справжніх креслень, Максе, — Соломія дістала з кишені невеликий магнітний відмикач — ще один трофей із її минулого життя старости. Вона почала возитися зі старою технічною дверцею, яка колись служила для розвантаження макулатури. — Режим переписує цифрову історію щодня. Якщо інфраструктуру старого заводу “Електрон” переобладнали під Сектор ТР, то всі старі комунікації, дренажні труби, теплотраси, які вели туди, були цифрово стерті. В ідеальному місті Архітектора немає сліпих зон. Але вони є під землею.

Дверцята тихо клацнули. Магнітний замок піддався, видавши слабкий писк.

— Папір неможливо стерти одним кліком, — продовжила дівчина, з зусиллям тягнучи на себе важку, іржаву стулку. — Коли тридцять років тому заборонили “нестандартизовану” літературу і старі креслення, їх не спалили. Архітектор занадто бюрократичний для вогнищ. Їх просто звалили сюди, в мінусові поверхи Сховища. А оскільки папір ніхто не читає вже два покоління, рівень електронної безпеки тут мінімальний. Для Режиму це просто склад органічного сміття.

Вони пірнули в непроглядну темряву технічного коридору. Соломія обережно зачинила за ними дверцята. Відрізані від шуму міста, вони опинилися в абсолютній тиші.

Тут пахло так, як пахне зупинений час: сухим пилом, цвіллю та солодкуватим, тлінним ароматом старої целюлози.

Макс дістав із кишені малесенький світлодіодний ліхтарик-брелок, який він дивом не загубив ще з 2024 року. Кволий промінь розрізав темряву, вихопивши з неї бетонні сходи, що вели кудись глибоко вниз.

— Це як копати вертикально вниз у Minecraft, — пробурмотів Макс, обережно ступаючи на першу сходинку. — Повний рандом. Ніколи не знаєш, чи впадеш у лаву, чи натрапиш на кріпера. Тільки тут замість кріперів — кібер-КДБ. І якщо ми не знайдемо цей клятий план підземель, Тарасу зроблять повний вайп пам’яті.

Соломія промовчала, але Макс помітив, як її щелепа міцно стиснулася. Думка про те, що роблять із людьми в Секторі ТР, отруювала її свідомість сильніше за смог на вулицях. Вони швидко, намагаючись не шуміти, спустилися на два марші вниз.

Перед ними відкрився гігантський підземний зал архіву.

Світлодіод Макса міг освітити лише кілька метрів простору, але навіть цього вистачало, щоб відчути масштаб. Нескінченні ряди металевих стелажів губилися в темряві, наче колони в якомусь покинутому підземному храмі. На полицях лежали тисячі, десятки тисяч книг, підшивок газет, тубусів із кресленнями. Деякі з них були акуратно запаяні в пластик, інші просто гнили, перетворюючись на труху під впливом вогкості.

Атмосфера була гнітючою. Це було кладовище людської думки.

— Архітектурний відділ має бути в секторі “Д”, це північне крило, — прошепотіла Соломія, орієнтуючись за старими, ледь помітними трафаретними написами на торцях стелажів. — Тримайся поруч. Тут можуть бути автономні пацюколови.

— Пацюколови? Сподіваюся, це просто такі великі мишоловки?

— Це механічні сколопендри розміром із собаку. Вони реагують на рух і тепло, щоб захистити папір від гризунів. Але їхні сенсори давно не калібрували. Для них ми теж гризуни.

Макс здригнувся і мимоволі став ближче до дівчини.

Вони рушили вздовж стелажів. Тиша була такою глибокою, що шурхіт їхнього взуття по бетонній підлозі здавався оглушливим. Макс водив ліхтариком по полицях. На корінцях книг, повз які вони проходили, виднілися назви, що колись здавалися б звичайними: “Історія України”, “Програмування на Python”, “Збірка поезій”. Тепер усе це було мертвим вантажем.

Раптом Соломія зупинилася біля одного зі стелажів. Її погляд зачепився за розірвану пластикову упаковку, з якої випала товста книга з яскравою, хоч і вицвілою обкладинкою. Це була дитяча енциклопедія про космос, видана десь у 2010-х роках.

Дівчина повільно простягнула руку і торкнулася глянцевої сторінки. На ній була фотографія астронавта на тлі Землі — блакитної, квітучої кулі без жодних Куполів і жовтих хмар.

— Нам на уроках “Природничої Ідеології” розповідали, що небо за межами Сум — це токсичний попіл, — її голос затремтів, у ньому бриніла глибока, невимовна образа людини, в якої вкрали цілий всесвіт. — Нам казали, що зорі — це голограми, які вороги-капіталісти проєктують, щоб збити нас із пантелику. Що польоти в космос — це казка для девіантів. А ви… ви дійсно там були?

Макс подивився на енциклопедію, потім на Соломію. У блідому світлі ліхтарика її обличчя здавалося дуже втомленим і якимось дитячим. Ідеальна комсомолка, яка щойно усвідомила, що все її життя було симуляцією.

— Ми не просто там були. Мої друзі в 2024-му дивилися онлайн-трансляції, як ракети сідають назад на платформи в океані, — м’яко відповів він. — Світ величезний, Соломіє. І він не чорно-білий. І там є сонце. Справжнє сонце, від якого можна згоріти на пляжі, якщо не намазатися кремом.

Вона різко закрила енциклопедію і поклала її назад на полицю. Її рухи знову стали жорсткими. — Тоді нам тим більше треба витягти Тараса і рознести цей Купол до бісової матері. Пішли. Архітектурний відділ уже поруч.

Через кілька хвилин блукань лабіринтом стелажів вони нарешті вийшли до секції, де замість книг лежали довгі, покриті шаром сірого пилу тубуси та зшиті рулони ватману. Запах старого паперу тут був ще різкішим.

— Так, креслення комунікацій… — Соломія почала швидко, але обережно перебирати тубуси, підсвічуючи маркування. — Завод “Електрон”… Корпус 3… Це все надземні споруди. Нам потрібен мінус перший і мінус другий рівень. Гідротехнічні споруди.

Макс допомагав їй, витягаючи важкі сувої. Вони розгорнули один із них прямо на підлозі, присвітивши ліхтариком. Це була гігантська “синька” — старе архітектурне креслення Сум 1980-х років, з пізнішими доповненнями ручкою від 2021 року.

Павутина ліній, труб, колекторів і кабельних шахт перепліталася в неймовірний візерунок.

— Ось він, Сектор ТР. Колишній “Електрон”, — Соломія ткнула пальцем у великий квадрат на карті. — Бачиш ці червоні лінії? Це цифрова мережа Безпеки, яка була прокладена пізніше. Ми не можемо туди йти, нас спалять сканери на підході. А ось ці товсті сині лінії…

Вона провела пальцем від річки Псел до території заводу. — Це старий скидний колектор системи охолодження ливарного цеху. Він був законсервований ще до того, як Режим захопив владу. На ньому немає електронних замків. Він не підключений до Чебурнету. Це просто бетонна кишка, яка веде прямо під ізолятор, де тримають Тараса.

— Фізичний, аналоговий бекдор, — Макс усміхнувся. — Тарас би оцінив. Залишилося тільки зрозуміти, як ми туди проліземо, не потонувши в якомусь токсичному лайні.

— Дивись, вхід у колектор знаходиться під мостом на вулиці Харківській, — Соломія почала швидко перемальовувати частину маршруту хімічним олівцем, який знайшла на полиці, прямо на внутрішню сторону своєї куртки. — Від мосту до ізолятора — приблизно кілометр по прямій. Труба має діаметр два метри. Там сухо, воду давно перекрили. Але там можуть бути старі системи…

Вона не встигла договорити.

Десь у глибині архіву, метрів за п’ятдесят від них, пролунав звук. Це був не шурхіт миші. Це був важкий, металевий клац. За ним — тихе, багатосуглобове шарудіння, ніби по бетону перебирали десятками металевих кігтів. Цок-цок-скрегіт. Цок-цок-скрегіт.

Соломія миттєво зблідла і різко накрила долонею ліхтарик Макса, зануривши їх в абсолютну, непроглядну темряву.

— Пацюколов… — одними губами продихала вона прямо йому у вухо. Макс відчув, як шалено б’ється її серце.

Звук наближався. Він був неритмічним, смиканим. Здавалося, механічна тварюка обстежує кожен стелаж.

Раптом у темряві, на рівні їхніх колін, спалахнуло два тьмяних, багряних вогники. Вони смикалися туди-сюди, скануючи простір між полицями.

Макс затамував подих. Його очі потроху звикали до темряви, і він розгледів силует потвори. Це дійсно була кібернетична сколопендра, близько півтора метра завдовжки. Її тіло складалося з сегментованих металевих пластин, а замість голови був масивний блок із тепловізорами і двома довгими, гострими як бритва, жвалами, з яких капало якесь мастило.

Пацюколов зупинився рівно на тому місці, де вони щойно розгортали креслення. Багряні сенсори сфокусувалися на підлозі. Машина відчула залишкове тепло їхніх тіл на папері.

Сколопендра видала низький, вібруючий скрегіт і підняла “голову”, водячи нею з боку в бік. Її сенсори намагалися захопити ціль.

Макс і Соломія стояли, втиснувшись спинами в стелаж. Макс відчував, як крапля поту котиться по його скроні. Якщо він зараз хоча б сіпнеться — тепловий контур зміститься, і ця тварюка кинеться на них. Зброї в них не було. Взагалі ніякої. “Коректомат” Макс залишив в насосній станції.

Пацюколов зробив крок у їхній бік. Металеві кігті клацнули по бетону за півметра від кросівка Макса. Смердюче машинне мастило тхнуло прямо в обличчя.

Раптом, десь нагорі, на першому поверсі Сховища, пролунав страшний гуркіт. Ніби хтось вибив броньовані двері кувалдою. Залунала пронизлива сирена.

“УВАГА. ПОРУШЕННЯ ПЕРИМЕТРА СХОВИЩА. БІОЛОГІЧНА АНОМАЛІЯ В СЕКТОРІ АРХІВУ. АКТИВОВАНО ПРОТОКОЛ ЗАЧИСТКИ.” — прогримів механічний голос із прихованих динаміків.

Пацюколов миттєво відволікся від них. Його алгоритми отримали вищий пріоритет загрози. Сколопендра різко розвернулася і з неймовірною швидкістю, гуркочучи металом по бетону, помчала геть у темряву, назустріч джерелу шуму.

Макс із шумом видихнув, відчуваючи, як підкошуються ноги. — Що це було? Охорона?

— Ні. Охорона не вибиває двері, — Соломія швидко згорнула креслення комунікацій і засунула його в тубус, який закинула за спину. — Нас вистежили. Це кібер-КДБ. І вони спускаються сюди.

У кінці довгого проходу, звідки вони прийшли, спалахнуло світло. Це були потужні, сліпучі прожектори, закріплені на екзоскелетах. Почувся важкий, ритмічний тупіт елітних бійців Безпеки і характерний гул активації плазмових гвинтівок.

— Знайти девіантів! — рознісся луною наказ. — Стерти все органічне в цьому секторі!

— Вони перекрили єдиний вихід на сходи, — Макс позадкував, світячи ліхтариком у протилежний бік. Там була лише глуха бетонна стіна і вентиляційна шахта під стелею, закрита іржавою решіткою.

Промені прожекторів КДБ почали нишпорити по рядах стелажів, невблаганно наближаючись до їхнього укриття. Запахло озоном від зведеної зброї.

Пастка зачинилася. І цього разу в них не було ні хакера з Держплану, ні інженера з синьою ізострічкою. Була тільки глуха стіна, мертві книги та кілери Режиму, яким залишалося пройти кілька десятків метрів.