Ритми іржавого серця

Стіни сервісного ліфта, в який вони заскочили в підвалі школи, були вкриті товстим шаром іржі та нецензурними написами, видряпаними, очевидно, попередніми поколіннями бунтівників ще до Епохи Тотальної Лояльності. Кабіна рухалася вниз із хворобливим скреготом, вібруючи так, ніби ось-ось розсиплеться на гвинтики. Повітря ставало важчим, теплішим і наповнювалося стійким запахом мазуту та паленої ізоляції.

Макс кинув погляд на Соломію. Червона пляма опіку на її грудях, там, де вона спалила свій чип, виглядала страшно на тлі блідої шкіри. Вона важко дихала, стиснувши зуби, але в її блакитних очах не було й тіні каяття. Лише рішучість і… страх. Не за себе, а за те, що вони не встигнуть.

— Куди ми їдемо? — порушив тишу Макс. — Цей ліфт, здається, везе нас прямо в пекло. Нам треба рятувати Оксану та Тараса, а не зариватися глибше під землю!

— Мовчи, зумере, — обірвала його Соломія, не повертаючи голови. Її голос тремтів від напруги. — Щоб потрапити в Сектор С коледжу, нам треба пройти через нульовий рівень. Це закинуті промислові колектори під колишнім заводом “Електрон”. Система Безпеки там майже сліпа, але там є… інші небезпеки.

— Небезпеки? Ти про щурів-мутантів розміром із собаку? Крінж, — Макс спробував іронізувати, щоб приховати власний переляк. Серце калатало десь у горлі. Повідомлення від таємничого хакера все ще маячило перед очима зеленими літерами: “Помилка 20:55 не терпить запізнень”.

— Гірше, ніж щури, — тихо відповіла вона, коли ліфт нарешті зупинився з важким гуркотом. Гермодвері неохоче розсунулися, впускаючи в кабіну хмару рудого пилу.

Перед ними відкрився гігантський підземний простір. Це був колишній цех мікроелектроніки, закинутий тридцять років тому під час “Великого Чищення”. Атмосфера тут була застиглою, монументальною і гнітючою. Величезні іржаві мостові крани нависали над головою, мов скелети доісторичних тварин. Уздовж стін тягнулися нескінченні ряди занедбаних верстатів, вкритих павутинням кабелів та залишками розбитого обладнання. Повітря було сухим і наелектризованим.

Звідкись із глибини цеху долинав низькочастотний гул. Це не був звук працюючого обладнання Режиму. Це був ритм. Рваний, важкий, підпільний.

Соломія впевнено рушила вперед лабіринтом верстатів, жестом наказавши Максу слідувати за нею. Вони пройшли повз заіржавілу табличку: “Цех №5. Виконання плану — обов’язок кожного!” — яку хтось перекреслив балончиком із фарбою, намалювавши поверх знак анархії, схрещений із мікросхемою.

— Ми майже на місці, — прошепотіла Соломія, коли гул став голоснішим. — Це “Вулик”. Єдине місце в місті, де можна бути собою. Але якщо нас тут впіймають кібер-дружинники…

— …то нас обнулять, я зрозумів, — закінчив за неї Макс. У нього в кишені завібрував телефон. Слабкий сигнал, який він зловив у школі, тут, під землею, зник остаточно.

Вони завернули за кут, і перед ними відкрилася сцена, яка змусила Макса завмерти в шоці.

У дальньому кінці цеху, навколо старого преса, який перетворили на імпровізовану сцену, зібралося близько сотні підлітків. Але це були не ті сірі, однакові учні комбінату лояльності. Це була молодь “Вулика”, підпільна суржик-культура Сум 2055 року.

Освітлення було кустарним, але ефектним. Десятки старих моніторів, підвішених на ланцюгах, блимали хаотичними неоновими кольорами — кислотно-зеленим, криваво-червоним, брудно-синім. Вони відбивалися на металевих конструкціях цеху, створюючи ілюзію перебування всередині гігантського, зламаного комп’ютера.

Одяг підлітків був бунтом проти сірості. Перешиті комбінезони, прикрашені іржавими ланцюгами та радіодеталями, саморобні маски з респіраторів та окулярів доповненої реальності, пофарбоване в неможливі кольори волосся, що світилося в ультрафіолеті. У багатьох на руках або шиї виднілися грубі, кустарні татуювання з QR-кодами, які, очевидно, вели на заборонені ресурси “Чебурнету”.

На сцені стояв діджей — хлопець із повністю поголеною головою, покритою металевими роз’ємами, до яких були підключені дроти від пульта. Його пульт був Франкенштейном, зібраним із частин радянських синтезаторів “Полівокс”, плат управління дронами та механічних клавіатур. Він не просто грав музику, він маніпулював звуком, підключаючи та відключаючи дроти на ходу, створюючи важкий, брудний кібер-фолк. З динаміків, які колись слугували для оголошень повітряної тривоги, виривався ламаний ритм, змішаний із синтезованими звуками сопілки та бандури, перекрученими через дисторшн.

Підлітки танцювали. Це не був синхронний марш школи. Це були рвані, агресивні рухи, вивільнення накопиченої люті та страху. Вони штовхалися, стрибали, викрикували незрозумілі Максу слова.

— Це… це просто анріл якийсь, — прошепотів Макс, дивлячись на це видовище розширеними очима. — Я думав, ви тут усі як NPC заскриптовані. А ви… ви чілите на максималках!

Соломія ледь помітно посміхнулася, і в цій посмішці було стільки гіркоти, що Максу стало ніяково. — Це наша остання свобода, Максе. Свобода танцювати на руїнах власного майбутнього. Нас називають “Помилкою 20:55”. Тими, кого система не змогла повністю переварити. Але сьогодні… сьогодні нам потрібна допомога цього хаосу.

Вона потягнула його крізь натовп до сцени. Підлітки розступалися, помічаючи обпалений значок Соломії, їхні погляди були сумішшю поваги та страху. Вони впізнавали старосту, яка зламала систему.

Біля сцени на них чекав високий хлопець із ірокезом із дротів, що світилися синім. Це був Гвинт, лідер “Вулика” і місцевий геній заліза.

— Гвинте, нам потрібен прохід до колектора, — різко сказала Соломія, намагаючись перекричати музику. — І нам потрібне відвернення уваги.

Гвинт оглянув Соломію, потім Макса, затримавши погляд на його кросівках із 2024 року. — Староста-зрадниця і чувак у вінтажному шмоті. Який крінж, — Гвинт хмикнув, його голос був хрипким через голосовий модулятор у масці. — Прохід дати можу. Але відвернення уваги Безпеки? Це дорого коштує. У нас тут вечірка, а не революція. Безпека знає про це місце, вони просто лінуються сюди лізти, поки ми не робимо зайвого шуму.

— Вони вже роблять зайвий шум, Гвинте, — Соломія вказала на Макса. — Його шукають “Гончаки” найвищого рівня. Протокол ліквідації. Якщо Безпека дізнається, що він був тут, вони зачистять “Вулик” разом із вами всіма.

Гвинт напружився. Сині дроти на його голові спалахнули яскравіше. Натовп навколо них почав затихати, відчуваючи зміну атмосфери. Музика діджея стала тихішою, перетворившись на тривожний гул.

— Протокол ліквідації? — перепитав Гвинт, дивлячись на Макса з побоюванням. — Чувак, ти ходяча мішень. Здати б вас Безпеці, і справу зроблено.

— Не здаси, Гвинте, — Соломія зробила крок уперед. — Бо я знаю, що ти хакаєш Держплан через цей пульт. Я бачила логи. Якщо Безпека прийде по нас, вони знайдуть і твій бекдор.

Вона ризикувала. Вона блефувала, але це спрацювало. Гвинт загарчав, але відступив.

— Ладно, — кинув він. — Що вам потрібно для відвернення?

— Нам потрібен шум. Справжній шум, який перевантажить їхні сканери на всьому нульовому рівні. Нам потрібна ваша апаратура, Гвинте. Але не цей брудний синт-фолк, — Соломія повернулася до Макса. — Давай свій телефон.

— Що? Телефон? Нащо? — Макс інстинктивно притиснув смартфон до грудей. — Він розряджений, і тут немає мережі!

— Нам не потрібна мережа, — Соломія вихопила телефон із його рук. — Гвинте, підключи це до свого пульта. Через аналоговий вхід. У нього там є офлайн-музика. Музика з його часу. Музика, яку Режим заборонив ще сорок років тому.

Гвинт недовірливо подивився на телефон, потім на Соломію. — Музика з 2024-го? Через мій пульт? Це може спалити підсилювачі. Це нецифрований звук, у нього інша амплітуда!

— Роби, Гвинте! — скомандувала вона.

Хлопець із дротами зітхнув, вихопив телефон і почав порпатися у своїх дротах. Він знайшов старий, облуплений адаптер, який дивом підходив до роз’єму Максового смартфона, і підключив його до центрального мікшера. Діджей на сцені завмер, з цікавістю спостерігаючи за процесом.

— Ладно, зумере, — Гвинт увімкнув телефон. Екран спалахнув, показуючи 5% заряду. — Яку базу будемо валити?

Макс піднявся на сцену. Натовп підлітків дивився на нього з очікуванням. Усі вони чули про музику минулого, про музику свободи, яку Режим стер з усіх баз даних “Чебурнету”. Це було як релігійний міф для них.

— Ну що ж, “Помилко 20:55”, — Макс узяв телефон у руки. — Ви хотіли почути, як звучить справжній вайб? Тримайте. Це те, під що чілило моє покоління, поки ваші діди будували цей кібер-концтабір.

Він відкрив офлайн-плейлист. Його погляд зупинився на одному треку. Це не був сучасний метал чи електроніка. Це був старий, але безсмертний трек Вєрки Сердючки — “Dancing Lasha Tumbai”. Макс знав, що це буде шок, але саме це їм і було потрібно. Шок і хаос.

Він натиснув Play.

Перші звуки — шалений, енергійний ритм, синтезатори, що розривають простір, і гучний, абсолютно нестримний вокал Сердючки — вдарили по динаміках цеху, мов вибух. Апаратура Гвинта натужно загула, трансформатори почали іскрити, намагаючись переварити неідеологічний звук. Старі монітори почали блимати в ритмі пісні, створюючи шалену світломузику.

Натовп підлітків завмер у заціпенінні на кілька секунд. Вони ніколи не чули нічого подібного. Це не було брудне, тривожне гудіння їхнього підпілля. Це було чисте, нестримне, абсурдне свято життя. Це була музика, в якій не було страху. В якій не було плану Режиму.

А потім “Вулик” вибухнув.

Підлітки почали стрибати, як божевільні. Вони штовхалися, танцювали, намагалися підспівувати незрозумілим словам. Це був хаос неконтрольованої радості. Хтось почав бити по металевих діжках, створюючи додатковий ритм. Монітори блимали так шалено, що в очах Макса почало двоїтися.

Гвинт дивився на свій пульт, який димів, але продовжував видавати звук. На його обличчі під маскою, здається, з’явилася посмішка. — Це… це неймовірна щільність звукових хвиль! — вигукнув він. — Сканери Безпеки напевно зараз горять від перевантаження!

— Максе, це працює! — Соломія опинилася поруч із ним на сцені. Її обличчя було освітлене блиманням моніторів, і в цьому світлі вона виглядала не як староста, а як богиня хаосу. — Ми створили ідеальну шумову завісу!

П’ять хвилин. П’ять хвилин абсолютного, неконтрольованого чілу підземного цеху підземних Сум. Макс відчував, як адреналін переповнює його. Це був найкращий виступ у його житті, хоч він просто натиснув кнопку на телефоні.

Але музика свободи завжди привертає увагу катів.

Раптом, у самий пік пісні, коли Сердючка викрикувала своє знамените “Sieben, sieben, ai lyu lyu!”, прожектори цеху одночасно згасли. Замість них заблимали агресивні, пульсуючі червоні аварійні лампи.

Музика обірвалася з гучним хрипом — Гвинт різко вимкнув живлення пульта. У цеху запанувала гробова тиша. Чути було лише важке дихання підлітків та гул вентиляції.

З боку центрального входу в цех почувся важкий, металевий скрегіт. Це не був тупіт екзоскелетів “Гончаків”. Це було щось інше. Гірше.

В прорізі дверей з’явилися постаті. Їх було близько двадцяти. Вони були одягнені в сіру форму, але на головах у них були не шоломи, а масивні кібернетичні маски з кількома червоними лінзами, що сканували простір. В руках вони тримали не електромагнітні гвинтівки, а довгі, іскрящі електрошокери та металеві щити з написом “КІБЕР-ДРУЖИНА”.

Кібер-дружинники. Елітний підрозділ молодих лоялістів, які добровільно пройшли кібернетизацію, щоб служити Режиму. Вони були швидші, сильніші і жорстокіші за звичайних патрульних. І вони не знали жалю.

— Увага, девіанти! — пролунав механічний, посилений голосовим модулятором голос їхнього лідера. — Несанкціоноване зібрання. Використання забороненої акустичної зброї. Акт саботажу проти Режиму. Всім лягти обличчям в підлогу! Спротив буде розцінено як спробу заколоту!

— Трясця! Це кінець! Вони знайшли нас! — панічно закричав хтось із підлітків. “Вулик” охопила паніка. Молодь кинулася врозтіч, але кібер-дружинники почали швидко оточувати прес.

Вони діяли синхронно, мов єдиний механізм. Вони використовували електрошокери, б’ючи підлітків розрядами струму. Чулися крики болю, металевий брязкіт щитів та тріск електрики.

— Максе, Соломіє! Швидко за мною! — Гвинт схопив їх за руки і потягнув за пульт діджея. Там, у підлозі, була прихована вентиляційна решітка, яку він швидко відкрутив. — Це прохід до колектора! Вів вас туди, куди просили! Поспішайте!

— Гвинте, а ви?! — вигукнув Макс, дивлячись, як кібер-дружинники наближаються до сцени, збиваючи підлітків із ніг.

— У нас тут вечірка, зумере, — Гвинт хмикнув, дістаючи з кишені кілька саморобних ЕМП-гранат. Його ірокез із дротів спалахнув червоним. — А я не люблю, коли мені заважають чілити. Я дам вам час. Слава “Помилці”!

Він кинув гранати в бік наступаючих дружинників. Пролунав гучний тріск, і червоні аварійні лампи почали гаснути одна за одною. Електроніка дружинників почала іскрити, їхні рухи на мить завмерли.

— Тікаємо! — Соломія штовхнула Макса у відкритий люк.

Макс пірнув у темряву колектора, відчуваючи, як серце пропускає удар. Він почув, як Соломія заскочила слідом за ним, і як Гвинт закрив решітку.

Там, зверху, у цеху, продовжувався бій. Макс почув гучний вибух, крики Гвинта і механічне гарчання лідера кібер-дружини: “Знайти хроно-аномалію! Знайти старосту-зрадницю! Вони мають бути ліквідовані!”

Макс і Соломія опинилися в абсолютній темряві kolekтора. Вони не знали шляху, Оксана була схоплена, Тарас у пастці, а телефон Макса, який щойно створив хаос, остаточно згас, показавши 1% заряду.

Помилка 20:55 не терпіла запізнень. І здається, вони вже запізнилися.