Скло всередині.

Наступні дні Рені відчувала, як щось у ній тихо, але наполегливо зсувається. Ніби стіни її свідомості втратили міцність. Третій день, як вона не приймає ліки.

Ранки починались нормально, але вже за годину думки ставали різкими, некерованими. Вона могла стояти посеред кімнати і раптом відчути, що не розуміє логіки власних рухів.

Емоції виснажували — то надто яскраві, то зовсім відсутні.

Світ поводив себе неправильно.

Наче реальність дихала поруч, але не синхронно з нею.

Ввечері Рені сиділа біля вікна, намагаючись зосередитись на світлі ліхтарів. Світло мало би заспокоювати, але сьогодні воно пульсувало, немов знущаючись. Її груди стискало невловиме напруження, що з кожною хвилиною ставало сильнішим.

Тиша у квартирі нагадувала гул, який чути лише зсередини.

Саме в цю мить задзвонив телефон.

На екрані висвітився номер, який вона довго не могла видалити: Деміан. Рені не хотіла відповідати. Але пальці самі натиснули кнопку.

— Рені? — голос був обережний, ніби він чекав вибуху.

— Що тобі треба? — її голос лунав рівніше, ніж вона себе відчувала.

— Я чув… про твої перебої. Я просто хочу знати, що з тобою все гаразд.

Вона стиснула телефон так сильно, що пальці побіліли.

— Ти хочеш знати? Після того, як пішов, коли мені було найгірше?

На тому кінці запанувала тиша.

— Я пішов… тому що більше не справлявся, — нарешті сказав він. — Твої приступи лякали мене. Я не знав, як тобі допомогти. 

Ці слова боліли, хоч і були правдою.

Причина їхнього розставання лежала між ними давно:

він не витримав її станів, її “неправильних” реакцій, раптових перепадів, вечорів, коли вона замикалась у собі настільки, що не впізнавала навіть його.

— Ти ж обіцяв, що не кинеш, — тихо сказала вона.

— І я тримався, доки міг… Я не герой, Рені.

Вона стиснула повіки.

— Ти просто втік.

— Можливо. Але я не ворог тобі. Я все ще хвилююсь.

— Не треба. Ти не частина мого життя, — різко обірвала вона і натиснула “відбій”.

Телефон упав на диван.

Рені дихала нерівно, відчуваючи, що не такі вже і старі тріщини, всередині знову розходяться. 

Пізно ввечері вона вирішила вийти. Повітря було холодним, гострим, ніби могло прочистити голову. Але натомість воно зробило відчуття внутрішнього хаосу ще чіткішим.

Біля нічної аптеки вона помітила чоловічу постать.

Спершу не впізнала — але він сам зробив крок до світла.

Аластер Ґрейсон.

Він виглядав так, ніби зовсім не здивований.

— Ти знову виглядаєш так, ніби тікаєш, — сказав він спокійно.

— Я не тікаю, — автоматично відповіла вона.

— Добре. Тоді просто йдеш у нікуди?

Він умів зачіпати те, що вона намагалася приховати.

— Що ти тут робиш? — запитала вона.

— Бачив, як ти вийшла. Холодна ніч. Думав, може, тобі потрібне товариство.

Рені хотіла відмовити, але слова застрягли.

Замість цього вона тільки знизала плечима.

Аластер підійшов ближче, але без тиску, без різких жестів. Його погляд був гострий, але не злий — радше той, що бачить більше, ніж людина хоче показати.

— Знаєш… — тихо мовив він. — Ти змінюєшся. І мені цікаво, куди це веде.

Вона відчула холод під шкірою.

Це не був флірт, не м’якість — просто констатація факту, який звучав тривожно.

— І? — прошепотіла вона.

— І я хотів би… — він зробив паузу, ніби вибираючи слова, — побачитися з тобою ще. Не випадково. Не між полиць магазину. А нормально. Увечері. Де тепло. Де ти не тремтиш.

Вона підвела на нього погляд.

— Це… запрошення? — її голос зірвався майже непомітно.

— Так, — спокійно відповів Аластер. — Запрошення.

Тиша між ними відчувалась густою, але не порожньою.

— Я подумаю, — сказала Рені.

Аластер кивнув, приймаючи відповідь серйозно.

І пішов, не обертаючись.

Коли вона повернулась додому, світло в коридорі здалося надто різким, ніби намагалось розтягти її тінь по стінах.

Рені сіла на підлогу, обхопивши коліна.

Її думки летіли, кровоточили образами минулого:

Деміан, що йде, не озираючись.

Вечори, коли вона не розуміла, що відчуває.

Дні, коли вона дивилась на власні дії й не могла знайти логічного пояснення.

І тепер — Аластер. Спокійний. Той, що бачить. Той, хто не тікає від її темряви — але й не намагається її виправити.

Це лякало більше всього. Рені опустила голову на руки. 

Вона відчула, як стан погіршується:

думки текли неправильно, емоції били не туди, куди мали.

Її внутрішній світ здригався, як скло, на яке тиснуть з двох боків.

— Я… розсипаюсь, — прошепотіла вона.

У темній кімнаті було чути тільки її дихання — рівне, але надламане.

А завтра її чекало рішення: чи впустити Аластера ближче…чи закрити двері перед будь-ким. Тиша навколо стала майже відчутною — і Рені здалося, що вона шепоче відповідь, якої вона ще боїться почути.