Те, що залишилось у тиші.

Холодне світло лампи під стелею тремтіло, відкидаючи тонкі, різкі тіні на підлогу. Рені рухалась повільно, мов крізь густий туман. Вона намагалась виконувати звичні речі — поставити чайник, обрати одяг, вимкнути телефон, — але сьогодні кожен рух здавався відділеним від неї, наче її руки жили окремо.

Емоції теж не слухались. Там, де мала б бути легка злість — була байдужість. Там, де мало б стискати від страху — виникало дивне, холодне захоплення. Внутрішній світ зміщувався, перекошувався, і вона відчувала це.

В один момент вона завмерла біля раковини.

На її пальці була тоненька подряпина — вона навіть не пам’ятала, коли з’явилась. Крапля крові стікала вниз, повільно, тягуче. Кров мала дивний, майже красивий відтінок при світлі лампи.

Рені дивилась на неї занадто довго і тільки потім усвідомила, що робить.

— Ні… не зараз, — прошепотіла вона, нарешті відводячи погляд.

Холодна вода торкнулась пальців і повернула її до реальності.

…

Надвечір місто виглядало виснаженим.

Ліхтарі світили тьмяно, ніби крізь старе скло. Вітер тягнувся вузькими вулицями, залишаючи по собі відчуття порожнечі. Рені вийшла лише за хлібом, але кожен крок здавався частиною великого, складного ритуалу.

Темрява під ліхтарями ламалась, розповзаючись під ногами.

Іноді їй здавалося, що хтось стоїть позаду, але варто було обернутись — там була тільки порожня дорога.

У магазині шум ударив по голові занадто різко.

Чужі голоси, рухи, шурхоти упаковок — усе звучало неприродно гучно. Її емоції відгукувались неправильно: не легким дискомфортом, а важким осадом, що тягнув униз.

Вона схопила потрібне й рушила до виходу, намагаючись не перетнутися поглядом ні з ким.

Але на порозі хтось загородив шлях.

— Ренi? — пролунало тихо.

Вона підняла очі.

Аластер Ґрейсон.

Темноволосий, з холодними, уважними очима, він стояв так, ніби з’явився з тіні. Колись він був частиною її життя — складною, суперечливою, але важливою.

— Давно не бачив, — сказав він, і в голосі була ледь помітна усмішка.

У грудях Рені щось стиснулося.

Не страх. Не радість.

Щось між порожнечею і химерним відлунням минулого.

— Привіт, Аластер, — вона намагалася звучати рівно.

— Ти змінилася, — сказав він, вдивляючись. — Стала… суворішою.

Вони перекинулися кількома нічого не значущими фразами. Але кожне його слово відчиняло двері в спогади, які вона роками намагалася замкнути.

— Сподіваюся, ти тримаєшся, — сказав він насамкінець. — Здається, життя тебе випробовувало.

— Буває, — відповіла вона й відійшла, не попрощавшись.

Його присутність залишила за собою холод, немов від тіней, що торкнулись шкіри. 

Квартира зустріла її тишею, яка звучала майже живою.

Рені увійшла, зачинила двері й опустилась на стілець, не знімаючи взуття.

Серце билося нерівно.

Аластер повернув не тільки спогади — він повернув відчуття минулої себе.

Роки тому її приступи були частішими, крайнішими.

Емоції зникали або вибухали без попередження. Вона могла годинами мовчати, а потім раптом втрачати контроль над голосом, рухами, думками. Реальність розходилася швами.

Аластер бачив це.

Бачив її темні періоди, бачив її відчай, бачив, як вона боролась з тим, що жило всередині.

Він одного разу сказав їй:

“У тобі — тиша перед штормом. Але тиша інколи небезпечніша за шторм.”

Тепер вона знову відчувала ту тишу.

Глуху.

Натягнуту.

Таку, що нагадувала про колишні зриви й неправильні реакції, про ті дні, коли вона дивилася на свої власні дії і не впізнавала людину, яка їх робила.

Пам’ять підсунула образи — не сцени, а тіньові натяки:

розмазані силуети, уривки голосів, крихітні спалахи червоного, які йшли за нею, як марево.

Рені заплющила очі й торкнулась пальців, де зранку була подряпина.

— Я не хочу повертатися туди, — прошепотіла.

Але темрява в кімнаті здавалася ближчою, ніж мала б бути.

Ніби минуле стояло у дверях і чекало.