Тіні, що йдуть за ним.
Ніч накрила місто товстим плащем. Ліхтарі кидали жовті плями на мокрий асфальт, а тіні, здавалося, розповзалися без меж. Рені йшла додому повільно, її кроки луною відбивалися від пустих фасадів. Десь далеко пролунало скреготання, і серце здригнулося, хоча вона не могла сказати, що саме її налякало.
В той же час Аластер стояв у тінях однієї із провулків, його обличчя напівсховане під коміром пальта. Він дивився на телефон, на коротке повідомлення, що з’явилося без імені, лише цифри:
“Вона поруч. Занадто близько.”
Стиснувши кулаки, він відчув холод, який тремтів всередині. Він знав: це попередження. Не його власна небезпека — а та, що може зачепити когось, кого він не мав права втягувати у свій світ.
Рені була поруч. Вона не підозрювала, що її присутність у місті зараз — це не просто випадок. Ті, хто переслідує Аластера, не розрізняють людей, вони бачать лише сліди і слабкі місця. І в будь-який момент вони могли перетворити її життя на хаос.
Він знав це. І мовчав.
Він повільно рушив слідом, не наближаючись, не привертаючи уваги. Його очі уважно ловили будь-який рух: тіні за нею, силуэт у провулку, легке клацання на вулиці. Кожен звук міг стати сигналом початку небезпеки.
У голові Аластера все перемішувалося: минуле, теперішнє, Рені. Він бачив, як її кроки на асфальті відбивають світло ліхтарів, і розумів — вона вже втягнена в його світ. Світ, де небезпека завжди поруч, навіть якщо її не видно.
Він зупинився на відстані. Ніхто не підходив, ніхто не виходив з тіні. Але Аластер знав, що це лише питання часу. Він глибоко вдихнув і подумав:
“Я не можу дозволити їй потрапити під удар. Але вона вже тут. Я привів її до цього моменту, хоч би не усвідомлювала.”
Його пальці автоматично перевірили кишеню — стара навичка, що врятувала його сотні разів. Кожна дрібниця мала значення: правильне положення, контроль ситуації, тиша і непомітність.
Рені повернулася додому. Вона не відчувала того, що наздоганяло її в тіні, але Аластер знав: за кожним її кроком слідкували. І за кожним його кроком теж. Їхні світи перетнулися не випадково. І тепер будь-який неправильний рух може зруйнувати тонку грань, яка ще тримає її в безпеці. Він спостерігав, як вона входить у під’їзд. І лише тоді зняв пальто, розслабив плечі, ненадовго дозволивши собі відчути холодне полегшення.
Він знав, що небезпека ще не минула. Вона йшла поруч із ним — і водночас за нею вже слідкувала тінь, яку він не міг побачити повністю, але відчував кожною клітиною.І він знав, що наступного разу вона може не залишитися в безпеці.