Таємниця старої гімназії

Таємниця старої гімназії

Розділ 1. Діти прийшли до школи

23 квітня 1479 року.

Діти віком дванадцяти років прийшли до гімназії. Це був звичайний навчальний день, але сталося дещо дивне.

Марійка раптом зупинилася посеред коридору.

— Дивіться… Якийсь дивний кабінет… Але його ніколи тут не було!

Марко здивовано подивився на старі дерев’яні двері.

— Так! Я теж його ніколи не бачив. Учора цього кабінету тут точно не було…

Оленка підійшла ближче.

— Дивіться! На дверях написано: «Не відчиняти!» Але чому?

— Не знаю… — тихо відповіла Марійка. — І де всі вчителі? Школа якась підозріло тиха…

Раптом за їхніми спинами почулися повільні кроки.

Діти озирнулися.

До них наближався чоловік у довгому темному плащі. На вигляд він був схожий на директора гімназії… але це був не їхній директор.

Його обличчя було незнайомим.

Чоловік усміхнувся й спокійно промовив:

— Ви шукаєте відповіді?

Діти мовчки кивнули.

— Тоді запам’ятайте одне правило… Ніколи не відчиняйте ці двері.

Після цих слів незнайомець повільно пішов коридором.

Марко хотів побігти за ним…

Але коли він завернув за ріг, чоловік безслідно зник.

Розділ 2. Дітям стало цікаво, що ж там

Наступного навчального дня діти знову прийшли до гімназії. Дивний кабінет не виходив у них із голови.

Раптом Марійка помітила щось блискуче на підлозі.

— Дивіться! Там якийсь маленький ключик! — промовила вона.

Оленка уважно роздивилася знахідку.

— Дійсно… Але від чого він? — тихо запитала вона.

Марко подивився на двері із написом «Не відчиняти!» і впевнено сказав:

— Давайте спробуємо відчинити ці двері. Я майже впевнений, що цей ключ саме від них.

Марійка обережно підійшла до дверей.

— Зараз перевіримо…

Вона вставила ключ у замок.

Клац!

Замок легко відчинився.

— Дивіться! Двері відчинилися! — радісно вигукнула Марійка.

Оленка зробила крок уперед.

— Давайте спробуємо зайти.

Діти повільно відчинили двері.

За ними була темна кімната, у якій панувала тиша. Уздовж стін стояли старі книжкові шафи, вкриті товстим шаром пилу. Посеред кабінету стояв дерев’яний стіл, а на ньому лежала стара книга із золотим замком.

Раптом двері за їхніми спинами самі собою зачинилися.

У кімнаті почувся тихий шепіт:

— Ви все ж таки прийшли…

Розділ 3. Діти відкрили книгу

Діти завмерли від страху.

У дальньому кутку кімнати з’явився темний силует. Його обличчя було приховане тінню.

Марійка скрикнула.

Марко швидко підбіг до дверей і спробував їх відчинити, але вони не піддавалися.

— Вони замкнені! — вигукнув він.

Оленка теж смикнула за ручку.

— Не відчиняються…

Тоді Марко повернувся до загадкової постаті.

— Хто ти такий?! — голосно запитав він.

Силует зробив крок уперед.

— Я? Я Декотим…

У кімнаті знову запанувала тиша.

— Ви помітили ці двері сьогодні? — спокійно запитав Декотим.

— Ні, ще вчора… А що? — відповіла Оленка.

Декотим подивився на стару книгу, що лежала на столі.

— Добре… Тоді відкрийте цю книгу. Он там ключ.

Він показав рукою на високу полицю, заставлену старими книгами.

Марійка кивнула.

— Добре, зараз принесу.

Вона обережно підійшла до полиці. Між двома великими книгами лежав маленький золотий ключик.

— Знайшла! — радісно сказала Марійка, повернувшись до друзів.

Вона простягнула ключ Декотиму.

— Ось він.

Декотим мовчки взяв ключ.

Він повільно вставив його в замок старої книги.

Пролунав тихий клац.

Книга сама розгорнулася.

Її сторінки почали перегортатися без жодного подиху вітру, а золоті літери одна за одною з’являлися на пожовклому папері.

У кімнаті пролунав загадковий голос:

— «Ласкаво просимо до Таємниці старої гімназії…»

Розділ 2. Дітям стало цікаво, що ж там

Наступного навчального дня діти знову прийшли до гімназії. Дивний кабінет не виходив у них із голови.

Раптом Марійка помітила щось блискуче на підлозі.

— Дивіться! Там якийсь маленький ключик! — промовила вона.

Оленка уважно роздивилася знахідку.

— Дійсно… Але від чого він? — тихо запитала вона.

Марко подивився на двері із написом «Не відчиняти!» і впевнено сказав:

— Давайте спробуємо відчинити ці двері. Я майже впевнений, що цей ключ саме від них.

Марійка обережно підійшла до дверей.

— Зараз перевіримо…

Вона вставила ключ у замок.

Клац!

Замок легко відчинився.

— Дивіться! Двері відчинилися! — радісно вигукнула Марійка.

Оленка зробила крок уперед.

— Давайте спробуємо зайти.

Діти повільно відчинили двері.

За ними була темна кімната, у якій панувала тиша. Уздовж стін стояли старі книжкові шафи, вкриті товстим шаром пилу. Посеред кабінету стояв дерев’яний стіл, а на ньому лежала стара книга із золотим замком.

Раптом двері за їхніми спинами самі собою зачинилися.

У кімнаті почувся тихий шепіт:

— Ви все ж таки прийшли…
Таємниця старої гімназії

Розділ 3. Діти відкрили книгу

Діти завмерли від страху.

У дальньому кутку кімнати з’явився темний силует. Його обличчя було приховане тінню.

Марійка скрикнула.

Марко швидко підбіг до дверей і спробував їх відчинити, але вони не піддавалися.

— Вони замкнені! — вигукнув він.

Оленка теж смикнула за ручку.

— Не відчиняються…

Тоді Марко повернувся до загадкової постаті.

— Хто ти такий?! — голосно запитав він.

Силует зробив крок уперед.

— Я? Я Декотим…

У кімнаті знову запанувала тиша.

— Ви помітили ці двері сьогодні? — спокійно запитав Декотим.

— Ні, ще вчора… А що? — відповіла Оленка.

Декотим подивився на стару книгу, що лежала на столі.

— Добре… Тоді відкрийте цю книгу. Он там ключ.

Він показав рукою на високу полицю, заставлену старими книгами.

Марійка кивнула.

— Добре, зараз принесу.

Вона обережно підійшла до полиці. Між двома великими книгами лежав маленький золотий ключик.

— Знайшла! — радісно сказала Марійка, повернувшись до друзів.

Вона простягнула ключ Декотиму.

— Ось він.

Декотим мовчки взяв ключ.

Він повільно вставив його в замок старої книги.

Пролунав тихий клац.

Книга сама розгорнулася.

Її сторінки почали перегортатися без жодного подиху вітру, а золоті літери одна за одною з’являлися на пожовклому папері.

У кімнаті пролунав загадковий голос:

— «Ласкаво просимо до Таємниці старої гімназії…»

Розділ 4. Перша сторінка

Після загадкових слів у кімнаті стало зовсім тихо.

Золоте сяйво, що виходило зі сторінок книги, освітили весь кабінет.

Марійка першою наважилася підійти ближче.

— Дивіться… Тут щось написано!

На першій сторінці повільно з’явилися слова:

«Лише ті, хто має хоробре серце, зможуть дізнатися головну таємницю цієї гімназії.»

Раптом книга сама перегорнула сторінку.

На ній був намальований план школи.

Але це була не та гімназія, яку знали діти.

На карті були довгі підземні коридори, таємні сходи й кімнати, яких не існувало.

— Це ж наша школа… але зовсім інша! — здивувався Марко.

Оленка уважно роздивилася карту.

— Ось дивіться! Тут намальовано ще один прихований кабінет!

Декотим мовчки кивнув.

— Саме там знаходиться відповідь на всі ваші запитання.

— А чому ніхто про нього не знає? — запитала Марійка.

Декотим подивився на дітей серйозним поглядом.

— Бо той, хто знайде його без дозволу книги… може більше ніколи не повернутися.

У ту ж мить книга сама зачинилася.

На її обкладинці з’явився новий напис:

«Випробування починається.»

Розділ 5. Таємний прохід

Діти ще кілька секунд мовчки дивилися на книгу.

— «Випробування починається…» Що це означає? — тихо запитала Оленка.

Декотим відповів:

— Якщо ви хочете дізнатися таємницю гімназії, вам доведеться пройти три випробування. Лише тоді книга відкриє всю правду.

Раптом одна з книжкових шаф почала повільно рухатися.

Із гучним скрипом вона відсунулася, відкривши вузький кам’яний прохід.

— Це… таємний хід! — здивувався Марко.

Марійка взяла зі столу старий ліхтар. Щойно вона торкнулася його, він сам засвітився м’яким золотим світлом.

— Ходімо, — сказала вона.

Діти разом із Декотимом обережно зайшли до проходу.

Кам’яні сходи вели все нижче й нижче. Повітря ставало холоднішим, а на стінах з’являлися дивні символи.

Нарешті вони дійшли до великих кам’яних дверей.

Над ними був висічений напис:

«Перше випробування — випробування сміливості.»

Двері повільно відчинилися самі.

За ними була велика темна зала, а в її центрі стояв старовинний п’єдестал, на якому лежав сяючий синій кристал.

Щойно діти зробили перший крок усередину, двері за їхніми спинами з гуркотом зачинилися.

Попереду почалося їхнє перше випробування…

Розділ 6. Перше випробування

Двері за спинами дітей із гучним гуркотом зачинилися.

У величезній кам’яній залі запанувала тиша. Посеред неї на п’єдесталі сяяв синій кристал.

— І що тепер? — тихо запитала Оленка.

Декотим уважно подивився на кристал.

— Це і є перше випробування. Воно перевіряє не силу, а сміливість.

Раптом зі стін почали виходити густі чорні тіні. Вони повільно наближалися до дітей.

Марійка міцно стиснула руку Марка.

— Мені страшно…

— Не бійся, — відповів Марко. — Ми пройдемо це разом.

У ту ж мить синій кристал засвітився ще яскравіше, а в залі пролунав глибокий голос:

— «Той, хто тікає від страху, ніколи не знайде правди. Зробіть три кроки вперед.»

Діти переглянулися.

Першою сміливо крокнула Марійка.

За нею пішли Марко, Оленка та Декотим.

Чорні тіні раптом завмерли, а потім почали повільно зникати, ніби їх ніколи й не було.

Синій кристал піднявся над п’єдесталом і засяяв м’яким світлом.

На кам’яній стіні з’явився напис:

«Перше випробування пройдено.»

Раптом у протилежній стіні відкрилися нові кам’яні двері.

За ними виднівся довгий коридор, освітлений старовинними смолоскипами.

Декотим усміхнувся.

— Ви довели, що сміливість сильніша за страх. Але попереду на вас чекає друге випробування… і воно буде набагато важчим.

Діти зробили крок у темний коридор, не знаючи, які таємниці чекають на них попереду.

Розділ 7. Друге випробування
Діти повільно йшли довгим кам’яним коридором. Смолоскипи на стінах мерехтіли, ніби від невидимого вітру.
Раптом вони підійшли до великих срібних дверей.
Над ними було викарбувано напис:
«Друге випробування — випробування мудрості.»
— Мудрості? — здивувався Марко. — І що ми повинні зробити?
Декотим уважно подивився на двері.
— Тут не допоможуть ані сила, ані сміливість. Лише правильне рішення відкриє шлях.
Щойно він договорив, двері самі повільно відчинилися.
Посеред круглої зали стояв кам’яний стіл. На ньому лежали три однакові ключі: золотий, срібний і бронзовий.
Над столом з’явився сяючий напис:
«Лише один ключ відкриє шлях. Два інші назавжди замкнуть двері.»
Діти переглянулися.
— Як же зрозуміти, який правильний? — тихо запитала Оленка.
Марійка уважно оглянула стіл і помітила маленькі літери, висічені на камені.
Вона прочитала вголос:
— «Не завжди найдорожче є правильним.»
— Отже, золотий ключ нам не підходить, — сказав Марко.
Декотим кивнув.
Оленка уважно подивилася на бронзовий ключ.
— А ось тут написано: «Найпростіше рішення теж може бути хибним.»
— Значить, і бронзовий не підходить… — задумалася Марійка.
На столі залишився лише срібний ключ.
Марійка обережно взяла його до рук.
Вона підійшла до кам’яних дверей і вставила ключ у замок.
На кілька секунд усе завмерло.
Потім почувся гучний клац!
Двері повільно відчинилися.
У кімнаті пролунав знайомий голос:
— «Друге випробування пройдено.»
На стіні спалахнув новий напис:
«Попереду чекає останнє випробування — випробування серця.»
Декотим серйозно подивився на дітей.
— Саме воно вирішить, чи зможете ви дізнатися головну таємницю старої гімназії.
Діти мовчки зробили крок уперед, готуючись до найважчого випробування.

Розділ 8. Останнє випробування
Діти пройшли крізь відчинені двері й опинилися у великій круглій залі.
Посеред неї стояло стародавнє дерево із золотим листям. Під ним лежала невелика книга, а поруч — кам’яне серце.
На стіні повільно з’явився напис:
«Останнє випробування — випробування серця.»
— І що ми повинні зробити? — тихо запитала Марійка.
Декотим уважно подивився на дерево.
— Це випробування покаже, які ви насправді. Тут не можна збрехати.
Раптом книга сама відкрилася.
На її сторінках з’явилися слова:
«Лише той, хто готовий допомогти іншому, навіть ризикуючи собою, пройде останнє випробування.»
У ту ж мить кам’яна підлога затремтіла.
П’єдестал під Марком почав повільно провалюватися.
— Допоможіть! — вигукнув він.
Марійка й Оленка, не вагаючись, схопили його за руки.
Декотим теж кинувся на допомогу.
Разом вони витягнули Марка на безпечне місце.
У ту ж секунду тремтіння припинилося.
Кам’яне серце засвітилося яскравим золотим світлом і повільно розсипалося на дрібні іскри.
По всій залі пролунав урочистий голос:
— «Останнє випробування пройдено. Ваші серця виявилися чистими.»
Стара книга сама зачинилася, а золоте дерево засяяло ще яскравіше.
У його стовбурі відкрилися приховані двері.
Декотим усміхнувся.
— Ви пройшли всі три випробування. За цими дверима знаходиться головна таємниця старої гімназії.
Діти переглянулися, набралися сміливості й повільно зробили крок до загадкових дверей. Попереду на них чекала відповідь, яку гімназія приховувала багато століть.

Розділ 9. Головна таємниця

Діти повільно відчинили двері, що сховалися у стовбурі золотого дерева.

За ними була невелика кругла кімната. Її стіни були вкриті стародавніми символами, а посередині стояв високий кам’яний постамент.

На ньому лежала велика книга зі срібною обкладинкою.

Щойно діти підійшли ближче, книга сама розгорнулася.

На першій сторінці з’явилися золоті слова:

«Вітаємо. Ви пройшли всі випробування.»

Марійка затамувала подих.

— Невже це і є головна таємниця?

Декотим усміхнувся.

— Ні. Це лише початок.

Раптом у кімнаті засвітилося м’яке золоте світло.

На стіні повільно з’явилося зображення старої гімназії.

Голос книги промовив:

— Багато століть тому ця гімназія була створена не лише для навчання. Вона охороняла Книгу Знань — джерело мудрості, доброти та сміливості. Лише ті, хто пройде всі три випробування, можуть побачити її.

Постамент почав повільно рухатися.

З-під нього піднялася ще одна книга — старовинна, оздоблена золотом і синіми дорогоцінними каменями.

— Це… Книга Знань! — прошепотіла Оленка.

Марко обережно торкнувся її обкладинки.

Книга спалахнула яскравим світлом, але не обпекла його.

На останній сторінці з’явився напис:

«Найбільша таємниця цієї гімназії — не магія, а люди з добрим серцем. Саме вони зберігають світло знань.»

Декотим кивнув.

— Саме заради цього я чекав на вас.

Раптом у стелі відкрився круглий отвір, і до кімнати впало сонячне проміння.

Попереду на дітей чекала остання відповідь…

Розділ 10. Повернення

Сонячне проміння ставало дедалі яскравішим.

Раптом Книга Знань сама зачинилася.

На її обкладинці з’явилися останні слова:

«Таємницю відкрито. Час повертатися додому.»

У кімнаті засвітилося золоте сяйво.

Марійка заплющила очі.

Коли діти знову їх розплющили, вони вже стояли у знайомому коридорі своєї гімназії.

Дивний кабінет зник.

На його місці була звичайна стіна.

— Невже… усе це нам наснилося? — тихо запитала Оленка.

Марко озирнувся.

— Ні… Це було насправді.

Марійка опустила очі й помітила в своїй руці маленький синій кристал — той самий, який вони бачили під час першого випробування.

— Дивіться… Це доказ! — вигукнула вона.

У цей момент поруч почувся знайомий голос.

— Ви впоралися.

Діти озирнулися.

Перед ними стояв Декотим.

Та цього разу він уже не був у темному плащі.

На ньому був світлий одяг, а на обличчі сяяла добра усмішка.

— Хто ви насправді? — запитав Марко.

Декотим відповів:

— Я був останнім хранителем Таємниці старої гімназії. Багато століть я чекав тих, хто пройде всі випробування не заради слави, а заради добра.

Він поглянув на дітей.

— Тепер хранителями стали ви.

Декотим повільно розчинився у золотому світлі.

На мить у коридорі стало зовсім тихо.

Марійка міцно стиснула синій кристал.

— Ми ніколи не забудемо цю пригоду.

Марко усміхнувся.

— І нікому не дозволимо згаснути світлу знань.

Оленка кивнула.

— Адже справжня магія живе в доброті, сміливості та мудрості.

За вікном продзвенів шкільний дзвоник.

Починався звичайний навчальний день.

Але діти вже знали: у стінах старої гімназії назавжди залишиться велика таємниця, яку тепер берегтимуть вони.

Кінець.