Глава 15. Тінь над мрією

Глава 15. Тінь над мрією

«Найнебезпечніша зброя — не меч.

А ідея, яка здається правильною.»

Минуло три дні з того моменту, як загін знищив патрулі Талисії.

Три дні тиші.

Еміль, Герман і їхні люди сиділи без діла. Таверни Камтрона стали для них тимчасовим прихистком: тепла їжа, ліжка, вино, сміх навколо — ніби війни не існувало. Воїни відпочивали, лагодили спорядження, витрачали зароблені динари. Хтось радів. Хтось мовчав.

А Еміль не знаходив собі місця.

Він сидів осторонь, часто з одним і тим самим поглядом — спрямованим не на людей, а всередину себе. Його думки знову і знову поверталися до одного.

До документів.

До печаток.

Один із ключів уже був у них — талисійський. Старий, потертий, із символами, які не читалися одразу, але відчувалися. Еміль знав: це не просто папір і віск. Це частина чогось значно більшого.

Легенда про меч, що може об’єднати всі королівства, більше не здавалася казкою.

Чотири документи.

Чотири печатки.

Чотири частини одного пазлу.

— Якщо один був у Талисії… — тихо мовив він, дивлячись у порожній кухоль, — то решта можуть бути де завгодно.

Герман сидів навпроти, слухаючи.

— У столицях, — продовжив Еміль. — У замках.

— Або в місцях, про які всі забули.

— Може, навіть у селах, де ніхто не шукає.

Він підняв погляд.

— Якщо ми зберемо всі чотири… — він замовк. —

— Тоді світ зміниться.

Герман довго мовчав.

— А якщо ні? — нарешті спитав він. —

— Якщо цей меч не об’єднає, а зламає?

Еміль згадав себе дитиною. Село. Бандитів. Байдужість королів.

І ту обіцянку, яку він дав сам собі.

— Я не хочу влади, — сказав він тихо. —

— Я хочу, щоб більше ніколи не було так, як тоді.

Він стиснув кулак.

— Якщо є шанс принести мир…

— Я піду цим шляхом. Навіть якщо він темний.

За вікном шуміло місто. Життя йшло далі, не знаючи, що десь поруч людина знову повірила в ідею, здатну змінити світ.

Або знищити його.

Еміль цього ще не знав.

Але шлях уже почався.

Еміль прийняв рішення не раптово — воно визрівало в ньому всі ці дні тиші.

— Ми йдемо до столиці Кронсенвілю, — сказав він нарешті. — У Виноградну Башту.

Герман підняв голову, насупився.

— Це далеко, — відповів він одразу. — Понад сто кілометрів.

— Дорога займе дні. Може — тиждень.

— І вона небезпечна.

Еміль кивнув. Він цього не заперечував.

— Так, — сказав спокійно. — Але там відповіді.

— Якщо десь і шукати документи, печатки, людей, які знають — то в столиці.

Герман провів рукою по бороді.

— А якщо дорогою нас зламають?

— Якщо Талисія дізнається, куди ми йдемо?

Еміль усміхнувся — коротко, без радості.

— За нами тепер ідуть солдати, — сказав він. —

— Якщо їх буде замало — ми наймемо нових.

— У столиці відкриваються можливості. Завжди.

Він зробив паузу.

— Можливо, навіть короля побачимо… — додав і сам усміхнувся. — Хоча навряд.

Герман дивився на нього довго.

— Ти вже не думаєш, чи йти, — сказав він. —

— Ти думаєш, як.

Еміль не відповів одразу.

— Бо якщо ми не підемо, — промовив він нарешті, —

— це зробить хтось інший.

— І тоді світ зміниться без нас.

Він підвівся.

— Готуй людей.

— Завтра вирушаємо.

Герман повільно кивнув.

Десь у місті дзенькнули дзвони. Камтрон жив своїм життям, не знаючи, що загін, який вирушить зранку, може принести в майбутнє більше, ніж війну.

Герман пішов у таверню сам.

Не тому, що не довіряв іншим — просто він умів говорити з тими, хто ще не вирішив, ким стане завтра. З такими, як вони колись.

Таверня була гучна. Дим, запах пива, мокрого одягу й металу. За столами сиділи різні люди: хтось святкував, хтось програвав останні динари, хтось просто чекав нагоди.

Герман не кричав і не ставав посеред зали.

Він сів біля бару.

— П’ять кухлів темного, — сказав спокійно. — І скажи, хто тут уміє стріляти.

Бармен глянув на нього уважніше.

— А для чого тобі?

— Для дороги, — відповів Герман. — Довгої. І небезпечної.

Кілька голів повернулися.

Першим підійшов худорлявий хлопець з простим луком за спиною.

— Я з ополчення, — сказав він. — Стріляю добре. Але платять у місті погано.

— Скільки? — спитав Герман.

— Двадцять динарів на тиждень. І їжа.

Герман кивнув.

— Отримаєш тридцять. І не стоятимеш на мурах — підеш у похід.

Хлопець не думав довго.

— Я з тобою.

Другий був старший. Сивина в бороді, лук потертий, але доглянутий.

— Я не герой, — сказав він одразу. — Я стріляю, щоб вижити.

— Мені не потрібні герої, — відповів Герман. — Мені потрібні ті, хто не тікає.

— Тоді домовимось, — сказав той. — Але якщо безглуздий бій — я скажу.

— Скажеш, — погодився Герман.

Третій і четвертий підійшли разом — брати. Обоє з ополчення, обоє мовчазні. Один запитав лише одне:

— Хто командує?

— Еміль, — відповів Герман. — І він іде першим.

Брати переглянулися.

— Добре, — сказали. — Ми бачили його в місті.

П’ятим виявився юнак, майже хлопець. Руки трохи тремтіли, але лук тримав упевнено.

— Я не вбивав, — зізнався він.

— Ніхто з нас не починав з цього, — сказав Герман. — Але якщо не зможеш — скажи одразу.

Юнак ковтнув.

— Я зможу.

Герман поставив перед ними мішечок з динарами.

— Завтра на світанку.

— Без пияцтва. Без балачок.

— Ви — лучники. Ваше завдання — прикривати. Жити довше за інших.

Він підвівся.

— І ще, — додав. — Ми не кидаємо своїх.

— Але й дурнів не тримаємо.

П’ятеро мовчки кивнули.

Коли Герман вийшов із таверни, вечірнє повітря здалося холоднішим.

Він подивився в бік, де був Еміль.

Ще п’ятеро, — подумав він.

Ще п’ятеро, за яких тепер відповідаємо.

І шлях до столиці став ще важчим.

Перед походом Герман відчув, що йому потрібно бодай ненадовго вийти з війни.

Він знайшов потрібний дім швидко — тепле світло у вікнах, приглушені голоси, спокій за дверима. Усередині було напівтемно, пахло вином і чимось солодким. Вона підійшла до нього без поспіху, впевнено, ніби знала, навіщо він тут.

Герман заплатив динари — мовчки.

Вони залишилися наодинці. Розмов було небагато. Їх і не потребувалося. Її руки зняли з нього напругу швидше, ніж будь-які слова. Він відчув тепло тіла поруч, близькість, що не вимагала пояснень. Коли він притяг її до себе, вона не відступила.

Ніч минула не в розмовах.

Світ звузився до дотиків, до шепоту, до відчуття, що поруч — жива людина, не війна. Герман дозволив собі забути про відповідальність, про тих, хто йде за ним, про шлях, який чекає зранку.

На якийсь час він перестав бути воїном.

Коли все скінчилося, вони лежали мовчки. Вона дихала рівно, спокійно. Він дивився в темряву й відчував дивне полегшення — не радість, не щастя, а рівновагу.

Вийшовши надвір, Герман відчув холод нічного повітря на шкірі. Він поправив ремінь, видихнув повільно.

Завтра знову буде шлях.

Знову битви.

Знову рішення, від яких залежить життя.

Але цієї ночі він згадав, що він — живий.

І цього було достатньо, щоб іти далі.

Ранок був прохолодний і ясний.

Еміль стояв біля входу до таверни, підтягуючи ремінь на плечі. Камтрон прокидався повільно: дзенькіт посуду, кроки на камені, голоси торговців. Коли поруч з’явився Герман, Еміль одразу зрозумів — ніч минула, і тепер знову час справ.

— Я найняв нових людей, — сказав Герман спокійно. — П’ять лучників з ополчення. Досвід є, не балакають зайвого.

Еміль повернувся до нього.

— Скільки нас тепер загалом?

— Тринадцять воїнів, — відповів Герман без паузи. —

— Плюс ти, я, Бундук і Катрин.

Еміль на мить замислився. У голові швидко склалася картина: стрій, авангард, тил, прикриття. Це вже був не загін із випадкових людей — це починало нагадувати силу.

— Добре, — сказав він нарешті. — Значить, так.

Еміль випрямився.

— Збирай групу.

— Через тридцять хвилин вирушаємо.

— Зустрічаємось тут.

Герман кивнув.

— Зрозумів.

Він розвернувся і пішов у бік вулиці, де вже чекали найняті воїни. Еміль залишився стояти, дивлячись йому вслід.

Тринадцять… — подумав він.

Колись ми й удвох були всім, що мали.

Тепер усе змінювалося.

І дороги назад уже не було.

Герман знайшов загін неподалік від таверни, на вузькому подвір’ї між кам’яними будинками. Лучники перевіряли тятиви, ополченці підтягували ремені, хтось мовчки доїдав хліб.

— Збираємось, — сказав він без підвищення голосу. —

— Через п’ять хвилин — вихід.

— Ідемо до Еміля.

Питань не було. Люди звикли до коротких наказів. Хтось кивнув, хтось уже рушив, закидаючи сагайдак за плече. Бундук мовчки став попереду, Катрин перевірила, щоб ніхто не відстав.

Загін зрушив.

Вулиці Камтрона ще не були переповнені, і вони йшли швидко, не привертаючи зайвої уваги. Кроки злилися в один ритм. Уже не натовп — строй.

Еміль чекав біля таверни, там, де домовилися. Коли він побачив, як з-за повороту виходить загін, його погляд затримався на мить довше, ніж треба.

Герман підійшов першим.

— Люди готові, — сказав він. — Можемо вирушати.

Еміль кивнув і перевів погляд на всіх одразу.

— Добре, — сказав він рівно. —

— Тоді не затримуємось.

Він зробив крок уперед.

І загін пішов за ним.

Вони вийшли з міста ще до того, як Камтрон остаточно прокинувся.

Брама повільно розчинилася, ланцюги скрипнули, і загін крок за кроком вийшов на відкриту дорогу. За спинами лишилися камінь, вежі й гомін — попереду простягалася земля, що вела до столиці.

Еміль ішов першим. Погляд рівний, хода впевнена. Поруч — Герман, трохи зсунувшись ліворуч, як завжди. Бундук тримався ближче до тилу, перевіряючи, чи ніхто не відстає. Катрин ішла між групами, спостерігаючи за людьми — не очима, а відчуттям.

Загін виглядав різношерстим, але зібраним. Лучники трималися трохи позаду, сагайдаки не дзенькали, тятиви були прикриті. Ополченці йшли щільніше, щити під рукою, без зайвих слів. Тринадцять воїнів — ще не армія, але вже й не натовп.

Дорога спершу вела крізь поля. Роса блищала на траві, жайворонки підіймалися з-під ніг. Повітря було чисте, свіже, і в ньому не відчувалося війни — лише рух. Колеса возів залишали старі сліди, що тяглися в бік столиці, ніби хтось проклав шлях за них.

— Дивно, — тихо мовив один з ополченців. — Наче йдемо на війну, а навколо — тиша.

— Тиша — це між ударами, — відповів Герман, не обертаючись.

Еміль слухав, але мовчав. Він дивився на горизонт, де земля повільно здіймалася хвилями. Десь там — Виноградна Башта. Місто відповідей. Місто ризику.

Ліс підступив ближче. Дерева стали густішими, тінь — глибшою. Пахло хвоєю і вологою корою. Тут загін розтягнувся, рух став обережнішим. Розмови стихли. Кроки стали м’якими.

Катрин підійшла ближче до Еміля.

— Люди тримаються, — сказала вона тихо. — Але думають.

— Про дорогу. Про те, що далі.

— Нехай думають, — відповів Еміль. — Головне — йти.

Опівдні вони зупинилися біля струмка. Вода була холодна, прозора. Хтось напився, хтось умив обличчя. Лучники перевірили луки, ополченці підтягнули ремені. Без метушні — наче робили це вже сотні разів.

Герман підійшов до Еміля.

— До ночі дійдемо до старої дороги, — сказав він. — Там зручно ставати табором.

— І безпечно… принаймні було колись.

Еміль кивнув.

— Станемо там, — вирішив він. — Завтра — далі.

Вони рушили знову. Сонце повільно хилалося, тіні видовжувалися. Дорога тяглася вперед, і з кожним кроком столиця ставала ближчою — не на мапі, а в думках.

Еміль ішов і відчував це чітко:

цей шлях змінить їх.

Не всіх однаково.

Але нікого не залишить колишнім.

Знак небезпеки з’явився тихо.

Не крик. Не рух.

Лише дрібниця, яку легко не помітити.

Бундук зупинився першим. Не різко — просто перестав іти. Загін інстинктивно сповільнився, ніби відчув це ще до жесту.

— Стоп, — прошепотів він.

Еміль підійшов ближче. На узбіччі дороги трава була прим’ята нещодавно, але не колесами. Сліди чобіт — вузькі, легкі. Не селяни. Не караван.

— Двоє, — сказав Герман, присівши. — Можливо троє.

— Йшли швидко. Без вантажу.

Катрин відсунула гілку й показала далі.

— Дивіться, — сказала вона. — Тут зупинялись.

— І дивились на дорогу, не в ліс.

Еміль провів пальцями по землі. Сліди були свіжі — не старші за кілька годин.

— Це не випадкові мандрівники, — сказав він. —

— Це очі.

Загін завмер. Навіть птахи притихли.

— Чужа розвідка? — тихо спитав один із лучників.

— Так, — відповів Герман. —

— І вони нас уже бачили.

Бундук підняв погляд у бік лісу.

— Не напали, — додав він. — Значить, не для бою.

— Передадуть далі.

Еміль повільно випрямився.

— Не панікуємо, — сказав він неголосно, але так, щоб усі чули. —

— Вони хотіли знати, хто ми і куди йдемо.

Він озирнувся на загін.

— І тепер знають, що ми не самі.

Катрин нахилилася ближче.

— Це може бути Талисія, — сказала вона. — Або хтось інший, кому не подобається рух до столиці.

Еміль стиснув ремінь на плечі.

— Значить, далі йдемо інакше, — вирішив він. —

— Ширше. Тихіше. Без слідів.

Він зробив знак рукою.

— Подвоїти пильність.

— Лучники — очі вперед.

— Якщо нас ведуть… нехай думають, що ми не здогадались.

Загін рушив знову, але тепер кожен крок був обережніший.

Дорога все ще вела до столиці.

Та відтепер вона вже дивилась у відповідь.

Перший табір вони розбили ще до заходу сонця.

Місце вибрав Бундук: невелика улоговина біля старих дубів, де вітер не розносив дим, а земля була сухою. Вогнище зробили низьким, прикрили камінням. Світло — мінімальне. Шум — нульовий.

Люди розташувалися мовчки. Лучники сіли трохи осторонь, спинами до дерев. Ополченці зімкнулися ближче до вогню. Катрин перевірила периметр і повернулася з коротким кивком: чисто.

Еміль сидів навпроти полум’я, дивився, як іскри зникають у темряві. Герман підійшов і присів поруч, простягнувши руки до тепла.

— Нас бачили, — тихо сказав він. — Питання — хто перший зробить хід.

— Той, хто думає, що ми не готові, — відповів Еміль. — Нехай так і думає.

Кілька воїнів перешіптувалися неподалік. Не про страх — про шлях. Про столицю. Про те, чи правда, що Виноградна Башта сяє на сонці так, що видно здалеку.

— Кажуть, там усе вирішується словами, — хтось мовив.

— А слова ріжуть гірше за мечі, — відгукнувся інший.

Катрин сіла ближче.

— Якщо нас ведуть, — сказала вона тихо, — то слухають не тільки кроки. Слухають наміри.

Еміль підняв погляд.

— Тоді хай почують це: ми не тікаємо.

Ніч густішала. Ліс дихав. Десь далеко хруснула гілка — усі завмерли, але звук не повторився. Чергування встановили одразу: по двоє, короткими змінами. Без імен. Без зайвих слів.

Перед тим як лягти, Еміль підвівся.

— Завтра йдемо раніше, — сказав він неголосно. —

— Міняємо ритм.

— Якщо за нами стежать — нехай втомляться.

Люди кивнули. Вогонь притих. Тіні злилися з темрявою.

Еміль ліг, дивлячись у чорне між гіллям.

Столиця ближче, — подумав він.

А з нею — відповіді. Або війна.

Ніч прийняла їх без слів.

Атака почалася без попередження.

Не було крику. Не було сигналу.

Лише різкий тріск гілки — і одразу після нього свист.

Перший воїн упав біля вогнища, навіть не встигнувши підвестися. Клинок увійшов під ребра з тіні. Короткий хрип — і тиша. Перша втрата. Одразу.

— ВСТАВАЙ! — крикнув Герман, вихоплюючи меч.

Ліс вибухнув рухом.

З темряви вискочили солдати Талисії — не менше двадцяти. Вони йшли щільно, знаючи, куди бити. Щити вперед, клинки вниз, удари різкі. Це був не напад бандитів — це була робота.

— ДО ЗБРОЇ! — крикнув Еміль, уже в русі.

Лучники не встигли зайняти позиції. Бій зійшовся впритул.

Метал ударив об метал. Вогонь перекинувся, і тіні почали бігати між деревами, збиваючи з пантелику. Хтось закричав від болю. Хтось — від люті.

Бундук прийняв перший натиск. Його щит тріснув, але витримав. Він рубонув знизу — ворог упав, збивши ще одного.

Еміль бив без пауз. Один — удар у плече, другий — у шию. Він не дивився, кого вбиває. Лише не давав їм пройти до людей.

— ЗЛІВА! — крикнула Катрин.

Двоє талисійців прорвалися до тилу. Один з ополченців спробував зупинити їх — не встиг. Його збили з ніг, добили на землі. Друга смерть була близько, але Герман встиг врубатися в бій, розрубавши шолом ворога.

— ТРИМАТИ ЛІНІЮ! — гаркнув він.

Лучники, нарешті ставши на коліно, дали залп у темряву. Без прицілу — але з люттю. Один із нападників впав, інший закричав, схопившись за ногу.

Та талисійці не відступали.

Вони тиснули.

Вони знали, що роблять.

Вони хотіли стерти табір.

Еміль відчув удар у бік — броня врятувала, але подих вибило. Він відповів одразу, впритул, відчув, як лезо входить у плоть. Не зупинився.

Навколо була ніч, дим і крики.

Спонтанний бій став м’ясорубкою.

І він ще не закінчився.

Перші хвилини контратаки не виглядали як перемога.

Вони виглядали як спроба вижити.

Еміль різко змінив ритм бою.

— ВПЕРЕД! — крикнув він, і це був не наказ, а виклик.

Загін не розбігся — навпаки, стиснувся. Щити зійшлися, спини прикрили одна одну. Лучники відійшли глибше між деревами й почали стріляти короткими серіями, вже прицільно, вибираючи тіні, що рухались швидше за інших.

Перший талисієць упав від стріли в горло.

Другий — від удару щита, що збив його на землю, де його одразу добили.

Але ворог ще мав силу.

Талисійці перебудувалися швидко. Вони спробували обійти з флангу, вдарити по лучниках. Один із них прорвався — і там спалахнув окремий, лютий бій.

Герман побачив це першим.

Він кинувся вперед, не чекаючи. Удар зверху — відбив. Контрудар — у плече. Ворог відступив, але не впав. Герман пішов за ним, не даючи часу. Два удари, третій — і талисієць повалився на коліна.

— ТРИМАТИ ФЛАНГ! — крикнув він, розвертаючись.

Бундук у цей час зчепився одразу з двома. Його щит був побитий, рука нила, але він стояв. Він працював не швидко — важко. Кожен удар — щоб ворог більше не підвівся. Один із талисійців спробував обійти його — отримав удар у коліно і впав з криком.

Еміль тим часом бився в центрі.

Там було найгірше.

Вогнище майже згасло, і бій ішов у напівтемряві. Обличчя з’являлися й зникали. Він відчував удари, відчував втому, але не дозволяв собі сповільнитись.

Він зловив момент.

— ЗАРАЗ! — крикнув він.

Це був не сигнал, а відчуття.

Загін пішов уперед разом. Не по одному — разом. Щити врізались у ворога. Лучники дали залп майже впритул. Один, другий, третій талисієць упали.

Але бій не закінчився.

Талисійці ще тримались. Вони билися люто, розуміючи, що відступ уночі — це смерть. Один з них кинувся на Еміля, ударив у шию — лезо ковзнуло по ремені. Еміль відповів коліном, збив його, але одразу отримав удар з боку.

Він похитнувся.

На мить світ поплив.

І саме в цю мить Герман встав поруч.

— НЕ СЬОГОДНІ, — сказав він крізь зуби.

Вони билися спина до спини.

Крок за кроком.

Удар за ударом.

Земля була втоптана. Трави не лишилось. Ліс дихав потом і страхом. Крики стихали — не тому, що бій скінчився, а тому, що сил кричати більше не було.

Минали хвилини. Здавалось — години.

І поступово тиск слабшав.

Талисійці почали відступати не разом, а окремо. Хтось намагався зникнути між деревами. Хтось впав і більше не підвівся.

Еміль бачив це.

— НЕ ДАТИ ЇМ ЗІЙТИСЯ! — крикнув він. —

— ТИСНИ!

Загін тиснув.

І бій, який почався як засідка, перетворився на вигризену перемогу.

Але ціна ще не була сплачена до кінця.

Полоненого взяли випадково.

Він спіткнувся, тікаючи між деревами, перечепився через корінь і впав важко, незграбно. Меч вислизнув із руки. Він спробував підвестися — не встиг.

Бундук притис його щитом до землі.

— Не рухайся, — сказав коротко.

Чоловік дихав уривчасто. Очі металися. Він бачив навколо тіла своїх і розумів: втечі вже немає.

Еміль підійшов повільно. Без злості. Без поспіху. Саме це лякало найбільше.

— Хто віддав наказ? — спитав він тихо.

Полонений мовчав.

Герман став поруч і сперся на меч. Його броня була в подряпинах, обличчя — втомлене.

— Ти не в суді, — сказав він. —

— І не на торзі.

— Ти на межі.

Полонений ковтнув.

— Ми… — почав він і замовк. — Нам сказали, що ви — бандити.

— Що ви йдете до столиці.

Еміль нахилився ближче.

— І хто сказав?

Чоловік затремтів.

— Через посередника.

— Печатка… була справжня.

У таборі повисла тиша.

Катрин підняла погляд.

— Ім’я? — спитала вона.

— Я… не знаю, — швидко сказав полонений. — Але він працює на…

— на раду. Не на фронт.

Герман стиснув кулак.

Еміль випрямився.

— Скільки ще таких загонів? — спитав він.

— Два, — відповів полонений. — Можливо три.

— Вони мали чекати сигналу.

Еміль кивнув.

— Добре.

Він подивився на Бундука.

— Зв’яжіть.

— Він піде з нами.

Полонений здригнувся.

— Ви… ви мене не вб’єте?

Еміль подивився на нього довгим, важким поглядом.

— Це залежить від того, — сказав він спокійно, —

— що ти ще згадаєш дорогою.

Ніч навколо знову стала тихою. Але тепер ця тиша була іншою.

Ворог мав ім’я.

І він був ближче, ніж вони думали.

Еміль не чекав світанку.

Він стояв посеред табору, дивився на людей і бачив у їхніх очах одне й те саме запитання: що далі? Вогнище тліло, дим стелився низько, наче й сам ліс підслуховував.

— Ми не лишаємось, — сказав він твердо. — Ні на годину.

Герман підняв погляд.

— Якщо це правда… — почав він.

— Це правда, — перебив Еміль. —

— Якщо ми затримаємось, прийдуть ще. Не один загін.

— І наступного разу вони візьмуть нас числом.

Бундук мовчки кивнув. Він уже збирав спорядження.

— Талисія не відпускає тих, кого помітила, — додав Еміль. —

— А ми вже в них на очах.

Катрин підійшла ближче.

— Люди втомлені, — сказала вона. — Але краще йти зараз, ніж прокинутися в кільці.

Еміль перевів погляд на полоненого, зв’язаного біля дерева.

— Він піде з нами, — сказав він. —

— І буде говорити дорогою.

Питань більше не було.

Загін збирався швидко. Без шуму. Без світла. Кожен знав, що робити. Лучники перевірили тятиви. Ополченці підтягнули ремені. Хтось тихо перехрестився, хтось стиснув зуби.

Герман підійшов до Еміля.

— Значить, прямо зараз? — спитав він.

— Прямо зараз, — відповів той. —

— До столиці.

— Якщо нас женуть — ми не тікаємо. Ми йдемо вперед.

Вони рушили в темряву.

Дорога була чорна, важка, але чітка. Попереду — Виноградна Башта. За спинами — ніч, у якій залишилися сліди бою й мертві.

Еміль ішов першим і відчував це ясно:

тепер кожен крок — виклик.

І зупинятися більше не можна.

Шлях до столиці почався по-справжньому.