В чому різниця?

Коли підготовка завершилася і гості зібралися за родинним столом, ми нарешті почали святкувати. Попри те, що я не люблю галасливих урочистостей, цього разу свято принесло щире задоволення.

Закінчили ми пізно, близько одинадцятої. Провівши гостей і зібравши речі, ми вирушили додому. Тато завіз мене, а потім поїхав сам. День був виснажливим, але прекрасним. 

А вдома, просто в моїй кімнаті, на мене чекав він. Астарот стояв посеред помешкання, оповитий ледь відчутним смутком. Він намагався не показувати цього, та я відчувала його як себе.

— Привіт, красуне! — він усміхнувся. Це була найніжніша посмішка з усіх, які я коли-небудь бачила. — Ти сьогодні приголомшлива.

Я була одягнена в неймовірно ніжну шовкову сукню: верх являв собою елегантний, але відкритий корсет, а низ — спадаючу світло-коричневу спідницю. Волосся було напіврозпущеним, злегка відкриваючи шию.

— Дякую! — видихнула я, навіть не усвідомлюючи, коли встигла звикнути до нього, як до повітря.

Чоловік наблизився та взяв мене за руки з неймовірною обережністю, ніби торкався до найціннішого у своєму житті. І майже пошепки вимовив, що має для мене подарунок.

— Я зав’яжу тобі очі? Дозволиш? — його погляд дивився прямо в душу.

Замість відповіді я просто повернулася до нього спиною.

Опустивши на мої очі шовкову стрічку, він провів кінчиками пальців по шиї, повільно спускаючись до плечей. Від цього дотику перехопило подих. Астарот нахилився, обхопив мою талію й глибоко вдихнув пахощі з відкритої шиї. Я лише важко сковтнула — шкірою побігли мурашки. Ніщо у світі не п’янило мене так, як його стримана ніжність.

— Ти зводиш мене з розуму, — прошепотів він біля самого вуха й відсторонився.

Раптом шиї торкнулося щось приємно-холодне. Якийсь кулон, можливо? Я інстинктивно піднесла руку, щоб переконатися. Так, щось справді прекрасне. Аст застебнув замочок і наостанок повільно провів гарячим пальцем уздовж мого хребта.

Взявши мене за руку, він підвів мене до дзеркала і, стоячи позаду, розв’язав пов’язку. Краса підвіски відібрала мені мову: це був сяючий блакитний камінь, огранений у формі тендітної волошки.

— Сапфір — символ вірності й відданості, — тихо промовив чоловік. — Моєї відданості тобі. А волошка — твоя ніжність.

Я розвернулася і міцно обійняла його:

— Дякую! Це найпрекрасніший подарунок.

Відсторонившись, я зазирнула в його очі — такі ж глибокі й блакитні, як сапфір на моїх грудях. Підсвідомо потягнулася вперед, а він схилився назустріч. Наші подихи змішалися. Я більше не мала сил опиратися цьому потягу — я хотіла його тут і зараз.

Я наблизилась, щоб поцілувати, та він раптом відвернув обличчя.

— Якщо почнемо, я не зможу зупинитися, — важко вимовив Астарот.

Я торкнулася його щоки долонею, змушуючи знову поглянути на мене, щоб ще раз побачити його очі.

— А я й не хочу, щоб ти зупинявся. — прошепотіла я.

— Ще не час, Варваро, — він зробив крок назад.

— Пробач, — серце кольнуло: схоже, ми відчували це по-різному.

— Нам треба поговорити, — ці слова прозвучали надто відчужено, майже як прощання. — Але не сьогодні. Чи дозволиш мені провести цю ніч поруч із тобою?

Я засміялась:

— Ніби всі попередні ночі ти не спав у моєму ліжку й не притискав мене до себе.

Він хмикнув і навіть посміхнувся, але в його погляді було стільки смутку, що мені перехопило горло. Запитання: «Ти мене покидаєш?» — застрягло всередині, я не змогла вимовити його вголос.

— Залишайся, — тихо дозволила я.

Уранці, прокинувшись на самоті й відчувши холодне простирадло, я навіть не здивувалася. Він завжди приходив і йшов, коли заманеться, ніби підкреслюючи нашу незалежність один від одного. Здавалось, що вчора нічого й не було, і якби не кулон на шиї, я могла б подумати, що мені все наснилось.

Та занурюватися в розпач не було часу: треба поспішати на зустріч із Даніелем. Усе-таки він готував якийсь особливий сюрприз.

Зібравши думки докупи, я почала збиратися. Одяглася за дрес-кодом із запрошення: легка біла сукня, вплетене у волосся мереживо й ненав’язливий макіяж. Кинувши останній погляд у дзеркало й зробивши глибокий видих, я рушила до Дана.

Прийшовши до нього додому — а живе він неподалік, через вулицю від мене, де починався сосновий ліс, власне кажучи, на території якого і був збудований його двоповерховий маєток, від якого так і смерділо пафосом (не можна сказати, що я живу в скромному будинку, проте у мене немає височезних білосніжних мармурових колон та фонтанів від воріт до дому), — мене зустрів їхній дворецький Люк.

Приємна людина. Я, найімовірніше, йому не до душі, проте мені він подобався. Гарно вбраний у фрак, із натертими до блиску шкіряними туфлями й елегантними запонками на манжетах білосніжної сорочки. Йому всього двадцять п’ять років, а родина Дана вже довіряє йому свій дім і все господарство.

Як завжди, окинувши мене стриманим поглядом, він провів мене до саду, де вже чекав Даніель.

Хлопець міцно обійняв мене і надзвичайно радісно вигукнув:

— Привіт, красуне! Ти неймовірна, люба.

Якось ця інтонація мене насторожила.

— Дякую, Дане! — посміхнулася я у відповідь. Я була щира, попри його дивну поведінку.

Він різко звелів Люку піти, наче мучився ревнощами, що виглядало цілковито безглуздо.

— Я підготував для тебе дещо! — радісно продовжив він.

— Що саме? — попри напруженість ситуації, цікавість дійсно не давала спокою.

Він дістав пов’язку. «Якесь дежавю», — майнуло в голові.

— Я зав’яжу тобі очі! — це прозвучало радше як факт, ніж як запитання… Що ж.

Нахилившись наді мною й безцеремонно порушивши мій особистий простір, він почав зав’язувати стрічку. «Астарот учора був куди дбайливішим і ніжнішим», — у пам’яті зринули нічні дотики, і тіло обдало жаром. «Як же палко він торкався моєї шиї!» Варто тримати себе в руках, бо ще, не дай Боже, Дан подумає, що я червонію через нього.

Переконавшись, що я нічогісінько не бачу, він узяв мене за руку й поспіхом повів уперед.

— Не біжи так, будь ласка! — попросила я.

— Пробач, я просто хвилююся.

Запах сосон та звук фонтану дурманили й вабили мене. У дитинстві я обожнювала гратися з Даніелем у цьому саду. Саме тут я почувалася принцесою в казковому палаці й вірила, що ця казка залишиться зі мною назавжди.

Він зупинився й заходився знімати пов’язку. Сонячне проміння, розсіяне крізь крони дерев, ніжним теплом торкнулося повік. Розплющивши очі, я оглянула знайоме до кожної гілочки місце. Посеред галявини стояв круглий стіл, прикрашений білосніжними тканинами та червоними трояндами.

— Моя люба Варваро, — почав він, узявши мене за долоні й зазираючи в очі. — Ми з тобою знайомі вісімнадцять років, від самого народження — завдяки нашим батькам, звісно, — ледь чутно хихикнувши, хлопець продовжив: — Ти завжди зі мною, а я цілковито твій. І саме сьогодні я хочу, щоб усі негаразди покинули твоє життя, хоч, можливо, і додам нового хвилювання. Мабуть, момент не надто вдалий, — його долоні помітно змокріли, — проте я хочу вручити тобі саме це.

З кишені він дістав невелику оксамитову коробочку.

— Я знаю, як ти ставишся до таких подарунків. Але нехай він буде символом моєї вірності й відданості тобі.

Я не любила приймати коштовності від хлопців, адже вони всі потім на щось сподівалися. Я щиро надіялася побачити сережки — хоч би не каблучку. Проте коли кришечка відкинулася, на подушечці блиснула саме вона. Каблучка була витонченою, простою на перший погляд: обідок із білого золота, у центрі якого виблискував діамантовий півмісяць.

Я інтуїтивно торкнулася кулона на шиї. Даніель миттєво простежив за рухом моєї руки. Неможливо було не помітити, як на мить він змінився в обличчі: у його очах чітко читалося німе запитання: «Звідки ця прикраса?».

— Це дуже несподівано! — тільки й змогла вимовити я.

Він узяв мою праву долоню й повільно провів великим пальцем по безіменному. Я напружилася, і це не сховалося від його очей. Перехопивши мою реакцію, Дан насунув каблучку на сусідній, середній палець, поцілував руку й, зазирнувши прямісінько мені у вічі, промовив:

— Я розраховую, що наступна означатиме: ти — моя!

Якщо раніше подібні фрази звучали жартома — чим я, власне, і користалася, аби перевести все на сміх, — то зараз він був цілком серйозним.

Завершивши чергове святкування, Даніель провів мене додому, обійняв на прощання і обережно поцілував у щоку.

— Дякую тобі за день. Це було чудово! — подякувала я, відсторонившись від нього.

— Що ж, до зустрічі, принцесо! — усміхнувся мені Даніель.

Він провів мене поглядом, дочекавшись, коли я зайду в дім, і пішов.

Мій дім був як ніколи пустим. Я живу в ньому вже третій рік, з моменту вступу в коледж. Його мені подарував татусь, а разом із ним — і квиток у самостійне життя, адже тепер я ще й мала працювати, щоб утримувати це помешкання. О так, про це за любовними розповідями я, звісно, не встигла розказати, та я працюю й досить важко: обіймаю посаду молодшого менеджера-фінансиста в компанії своєї тітки по маминій лінії. Проте зараз про інше…

Не хочу вірити в те, що Аст мене кинув. Він прожив зі мною два роки, а тепер вирішив ось так просто зникнути?

«Ні! Він не міг так вчинити!» — роздавалося в моїй голові всупереч здоровому глузду. Ми ніхто один для одного, то чому ж так боляче?

З першої ж зустрічі я відчувала: ми звʼязані прозорими нитками, які неможливо розірвати попри все бажання.

«Я заплуталась у власних почуттях! Завжди кохала Августа, зробила цей дурний опік й ставила на кін усе і всіх. А зараз боюсь відпустити чоловіка, який просто співмешкає зі мною навіть без моєї згоди».

Я взяла себе в руки, дістала лист, який мені нашкрябав Август, і нарешті наважилась його прочитати:

«Вибач, я наробив помилок, вибачання для яких точно не існує. Та я кохаю і завжди буду. Вірю, що колись доля подарує мені ще один шанс, і попри все я завжди чекатиму на тебе!Твій Август!»

Я переодяглась у чорний шкіряний костюм, накинула плащ і, залишивши здоровий глузд удома, пішла нічною вулицею, де можна було з імовірністю 99,9% зустрітися з ним. На вулиці накрапав дощ, і ліхтарі мерехтіли жовтим світлом у віддзеркаленні на мокрому асфальті. Попри пронизливу сирість, я ніби спішила туди.

Прийшовши до липової дороги, я зіткнулась із силуетом, що був найріднішим і найнебезпечнішим для мене водночас. Це місце мені подобалось своїм затишком й красою, яку я відкрила поруч із ним. Це ж просто вуличка — асфальтна дорога, обабіч якої щільно ростуть і буяють липи.

— Я знав, що ти прийдеш до мене! — вимовив хлопець.

— Невже чекав на мене? — мені чомусь не зовсім байдуже. — Покатаємось? — рівно й безпристрасно запропонувала я.

Ніколи раніше не їздила з ним. Для мене це було чимось на кшталт виклику інстинкту самозбереження.

Він простягає мені шолом:

— Тільки маршрут за мною!

Я мовчки беру й одягаю шолом, чекаю, коли він сяде, і вмощуюсь ззаду на мотоциклі. Август взяв мої руки й обвив ними себе:

— Тримайся міцніше Кицю!

Він завів свого монстра, і ось ми вже їдемо нічними мокрими трасами; навколо немає жодної машини чи людини — лише він та я. Зрештою він привіз мене на місцевий «Голлівуд» — це всього-на-всього місцевість, з якої видно наше містечко. Нічні ліхтарі мерехтять удалечині, і це неймовірно.

— То чому ти прийшла до мене? — раптом запитує він, стоячи в мене за спиною.

— А чому ти чекав на мене?

Август бере мене за плече й обережно розвертає обличчям до себе.

— Бо постійно думаю про тебе, про нас, про те, якби все було ідеально, якби я тоді… — він перевів подих і продовжив: — Про очі, якими ти дивилася на мене, про уста, які залишали на моїх солодкий смак, — каже він усе це і щось шукає в моєму погляді.

— Бо я знала, що ти про мене думаєш… — спокійно, майже без емоцій шепочу я, хоч сама зараз думками в іншому місці. Точно не з Августом і його зізнанням. Думаю лише: «Що я тут взагалі роблю?» — й ці сумніви мене тривожать, але я мушу перевірити.

Раптово дощ став накрапати сильніше.

— Я відвезу тебе додому! — з якимось сумом але водночас із відповідальністю каже він.

— Не хочу я додому!

В очах у Августа явно проскочили іскорки. Я взагалі любила ці очі за постійні іскри в них. Я не знала нікого, хто б зводив мене з розуму так, як він.

Хлопець лише простягає мені шолом і коротко киває головою в бік мотоцикла:

— Тоді маршрут знову за мною!

Я дарую йому коротку посмішку, беру шолом і ввіряюсь йому в руки.

Очима Астарота:

Тим часом у герцогському палаці господар розгрібав усі свої справи. Будучи виснаженим і заклопотаним, він на секунду відволікся й зазирнув у дзеркало в надії побачити, як Варвара спить або розчісує своє розкішне волосся. Та натомість спостерігав, як та проводить час із колишнім десь поза містом. Його охопив відчай:

— Варваро, не їдь із ним! — стиснувши щелепу, прогарчав він. — Я не зможу прийняти цього так спокійно, як тобі хотілось би!

Вона сідає на мотоцикл й притискається до водія, обійнявши того за талію.

«Навіщо тобі це? Щоб перевірити мене? Чи перевірити власні почуття?» — я спостерігаю за нею невидимою тінню.

Мені хочеться втрутитися, та я не робитиму цього, аж поки їй не знадобиться моя допомога. Цей вибір вона має зробити сама…

Вони приїхали під дім Августа. Він глушить мотор, заїхавши в гараж.

— Пішли. Тебе треба переодягнути й зігріти, — мовляв той до моєї Варвари.

— Сподіваюся, ти не будеш пропонувати мені одяг своїх коханок? — саркастично питає вона.

Саме зараз мені було не смішно від її коментарів, адже вона — така тендітна, ще вчора моя — стояла в гаражі того чоловіка з готовністю одягнути його речі.

Вона помітила, як Август напружується. Його видавали вени на шиї. Він підходив ближче й ближче, притискаючи її до свого мотоцикла, тож тепер вона опинилася в пастці між ним і технікою. Її пульс зраджував її і починав прискорюватися, від чого я кипів ще сильніше.

— Ти єдина жінка, яка була в моєму домі! — він нахиляється нижче і зазирає їй в очі. — І ти єдина живеш у моєму серці!

Я спостерігав і відчував, як щось у мені ламається разом із здатністю контролювати себе…

Очима Варвари:

— Ти єдина жінка, яка була в моєму домі! — він нахилився наді мною й зазирнув у мої очі. — І ти єдина живеш у моєму серці!

Цих слів я так довго хотіла, що вже й не потребувала їх.

І в цю ж мить наші вуста зливаються в різкому й палкому поцілунку. На цю пожежу між нами я чекала так само давно. А тепер розумію, що це зовсім не те, що мені потрібно. Ми не зупиняємося. Август бере мене на руки, щоб не переривати цю мить, і несе в будинок. Дійшовши з гаража до помешкання, ми промокли ще сильніше. Наші язики переплітаються, і він наполягає на тому, щоб цей поцілунок був глибшим, сильнішим і довшим.

Опинившись усередині, він ставить мене на ноги, на долю секунди перериває нашу «розмову» й, притиснувши до стіни, цілує з новою бурею жару.

«Ні! Це не те, чого я хочу», — ця думка тепер остаточно перевірена тут і зараз. Я впираюся йому в груди, тим самим припиняючи цей діалог.

— Ми з тобою колись уже намагалися, і зараз я розумію, що це не те, що нам треба, — я відвертаю голову в бік вікна і десь у темряві крізь зливу помічаю силует.

— А що ж нам треба? — з легким ступором питає він мене.

— Забути одне одного назавжди й ніколи не повертатись до цього!

— То чому ж ти прийшла до мене сьогодні? — він вдивляється в мене так, ніби йому понад усе важливо знати відповідь.

— Пробач! — кинувши це слово, я покидаю і його. Знову.

Але там, під дощем, на мене чекає Астарот. Не знаю чому, але я хочу до нього. І тепер не було нічого важливішого. Я поки не знаю, як поясню йому цей поцілунок, але впевнена в одному: він точно все бачив і точно прийшов по мене.