Пастка в Чебурнеті

— Закрийте очі! — гаркнув Тарас голосом, що не терпів заперечень.

Макс інстинктивно замружився, а в наступну секунду провулок спалахнув так, ніби поруч вибухнула наднова. Тарас, не довго думаючи, викрутив на максимум потужність свого кустарно відремонтованого ліхтаря і замкнув контакти напряму. Замість звичайного променя пристрій видав потужний електромагнітний і світловий імпульс. Лампа миттєво згоріла, але цього вистачило.

Оптичні візори на шоломах патрульних не встигли адаптуватися. Автоматичне затемнення дало збій. Екзоскелети химерно смикнулися, коли їхні носії інстинктивно підняли закуті в метал руки, щоб прикрити обличчя. З котушок їхньої футуристичної зброї з шипінням зірвався сніп синіх іскор — постріл пішов у бруківку, вибивши з неї шматок чорного обсидіанового асфальту.

— Ходу! У підворіття, швидко! — Тарас штовхнув Оксану в спину, а Макса смикнув за капюшон худі.

Вони рвонули вбік, у вузьку арку між будинками, яка ще з їхнього, 2024 року, вела у двори неподалік Воскресенської церкви. Позаду лунали металевий брязкіт, лайка крізь зовнішні динаміки шоломів і монотонний голос дрона: “Помилка сенсорів. Перезавантаження оптичної системи…”

Вони бігли так, ніби від цього залежало їхнє життя. Власне, так воно і було. Макс відчував, як легені розриваються від нестачі кисню, але страх гнав його вперед. Вони петляли вузькими проходами, перестрибували через якісь іржаві труби, аж поки Тарас не затягнув їх у глибоку, темну нішу за масивним сміттєвим контейнером, від якого тхнуло хлоркою та машинним мастилом.

— Тихо, — видихнув інженер, притискаючи палець до губ.

Кілька хвилин вони сиділи в абсолютній темряві, слухаючи власне шалене серцебиття. Десь удалині, над дахами, пролунав важкий гул — мабуть, патруль викликав підкріплення з повітря. Але сюди, у брудний закуток, вони поки що не потикалися.

— Це… це був повний гг, — прошепотів Макс, сповзаючи по вологій цегляній стіні. Його руки тряслися. — Я думав, нас зараз забанять наглухо. Ви бачили цих косплеєрів із Фолаута? Що це за гармати? Вони стріляють блискавками!

— Це електромагнітні прискорювачі маси, або щось дуже схоже, — важко дихаючи, відповів Тарас. Він обережно визирнув з-за контейнера. — Котушки Гауса. Тільки портативні. Щоб таку дуру живити, потрібен реактор у рюкзаку, а вони їх на собі тягають. Супромат і гідравліка в їхніх костюмах просто космічні, але дизайн… ніби п’яний зварювальник на заводі Фрунзе ліпив із тракторних запчастин.

— Тарасе, Максе, ви не розумієте… — голос Оксани дрижав на межі істерики. Вона обхопила голову руками, ігноруючи бруд на стінах. — Дві тисячі п’ятдесят п’ятий. Ви бачили напис на ЦУМі? Ми перемістилися в часі! Це неможливо. Закони фізики…

— Закони фізики щойно ледь не зробили в нас пару зайвих дірок, — відрізав Тарас. — Заспокойся, Оксано. Паніка зараз — наш головний ворог. Давай мислити як інженери. Ми маємо вхідні дані: інший час, агресивне середовище, тоталітарний режим з незрозумілими технологіями. Нам треба зібрати більше інформації і не відсвічувати.

Оксана зробила кілька глибоких вдихів. Її аналітичний розум, звиклий до стресів під час падіння серверів, почав потроху брати гору над емоціями. Вона розплющила очі й уважно озирнулася.

Тільки зараз вони змогли нормально роздивитися місце, куди потрапили.

Стара цегляна кладка будинку 19 століття збереглася, але її було жорстоко зґвалтовано технологіями. Поверх історичного фасаду тягнулися товсті, пульсуючі тьмяним світлом оптоволоконні кабелі, зашиті в грубі свинцеві труби. Замість звичних пластикових вікон стояли глухі металеві ролети з вмонтованими в них крихітними червоними камерами-очками, які повільно рухалися туди-сюди. На стіні навпроти, між двома масивними вентиляційними турбінами, що гули, як рій розлючених бджіл, висів голографічний плакат. Він мерехтів і трохи “сипався” пікселями, зображуючи жінку з суворим обличчям в окулярах доповненої реальності. Напис під нею, виконаний рубленим радянським шрифтом, кричав: “ТВОЯ ДУМКА НАЛЕЖИТЬ КОЛЕКТИВУ! ПРИХОВУВАННЯ ЕМОЦІЙ — КРОК ДО САБОТАЖУ. ЗДАЙ ДЕВІАНТА — ОТРИМАЙ +5 БАЛІВ ДО ПАЙКА”.

Атмосфера була задушливою. Небо над вузьким прорізом провулка затягнуло густим, жовтуватим смогом, крізь який ледь пробивалося світло якихось прожекторів.

— Вайб просто жахливий, — Макс скривився. — Ніби ми потрапили в Радянський Союз, але його малював нейромережевий бот із депресією. Як звідси лівнути? У мене навіть офлайн-карти не вантажаться, GPS мертвий.

— Зачекай, — очі Оксани раптом зблиснули професійним азартом. Вона скинула з плеча рюкзак і дістала свій ультрабук. — Якщо тут всюди камери, дрони і електронні замки, значить, тут є мережа. Їхні пристрої мають якось комунікувати між собою.

— Ти збираєшся хакати мережу тоталітарного майбутнього з ноута, який працює на Windows? — скептично підняв брову Тарас.

— У мене Linux, Тарасе Михайловичу, не ображайте, — Оксана швидко застукала по клавіатурі. Екран відкинув бліде світло на її зосереджене обличчя. — Так… піднімаю Wi-Fi сніфер. Подивимось, чим дихає місцевий ефір.

Кілька секунд на чорному екрані термінала нічого не відбувалося, а потім рядки коду побігли з шаленою швидкістю.

— Ого… — прошепотіла Оксана. — Ефір просто забитий. Сотні тисяч підключень. Але протоколи… Це щось дивне. Це не звичні нам 802.11. Це якась закрита, жорстко ієрархічна структура. Всі пакети даних проходять через єдиний шлюз. Жодного пірингу, жодних децентралізованих вузлів.

— Можеш перекласти з ельфійської на людську? — попросив Макс, зазираючи їй через плече.

— Уяви, що інтернет — це величезна павутина, де кожен комп’ютер може зв’язатися з іншим. А тут… тут немає інтернету. Це гігантський інтранет. Локальна мережа розміром з державу. І називається цей SSID — “Чебурнет-55_ДержРезерв”.

— Чебурнет? Серйозно? — Макс пирхнув. — Крінж сто левела.

— Не смішно, Максе. Це означає абсолютний контроль, — серйозно сказала Оксана. — Кожен байт інформації фільтрується. Але знаєте що? Їхня архітектура монументальна, проте неповоротка. Вони залишили дірку в базовому протоколі для сумісності зі старим обладнанням. Мабуть, якісь заводи ще працюють на станку з ЧПУ з 2010-х.

Її пальці пурхали по клавіатурі. — Я підміняю свою MAC-адресу… Кажу системі, що мій ноут — це автоматизована урна для сміття з вулиці Харківської. Давай, рідненький, пусти мене в пісочницю… Є! Я в мережі.

Макс аж підстрибнув. — Супер! Заходь у Гугл, шукай “як повернутися в 2024 рік”, або хоча б новини почитай, що тут сталося!

— Максе, я ж кажу, тут немає Гугла, — Оксана сумно подивилася на екран. — Тут є лише “ДержПошук”. Я бачу реєстри. “План збору металобрухту на ІІ квартал”, “Списки благонадійних громадян”, “Електронна черга на кібер-протезування”… Боже мій. Вони тут живуть за системою соціального рейтингу. Як у Китаї, тільки помножене на бюрократію часів Брежнєва.

Поки Оксана порпалася в місцевій мережі намагаючись не залишити цифрових слідів, Макс відчув, як у нього пересохло в горлі. Адреналін потроху відступав, залишаючи після себе виснаження і шалену спрагу. Пилюка від розбитої лампочки в підвалі й кислувате повітря цього нового світу осіли на язиці гірким нальотом.

Він відійшов на кілька кроків від своїх супутників і помітив у глибині провулка тьмяне світіння. Це був масивний залізний ящик, вмонтований прямо в стіну. Він нагадував старі радянські автомати з газованою водою — такі самі незграбні форми й гранчасті склянки, — але замість монетоприймача на ньому світився голографічний екран, а всередині, за товстим бронесклом, замість сиропу завмер багатосуглобовий роботизований маніпулятор.

Над апаратом висіла неонова вивіска: “АВТОМАТ ШТУЧНОГО ВОДОЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ‘ДЖЕРЕЛО-М’. Норма: 0.5 літра на добу. Пий на благо Батьківщини!”

— Народ, тут апарат із водою, — хрипко сказав Макс. — Я зараз помру, якщо не зроблю ковток.

— Стій! — прошипів Тарас, але Макс уже підійшов до машини.

На екрані автомата блимав привітний (наскільки це можливо для червоного піксельного шрифту) напис: “Громадянине! Ідентифікуй себе для отримання гідратаційного пайка.”

— Ну давай, братику, виручай, — пробурмотів Макс. Він поплескав себе по кишенях. Картки тут навряд чи працюють, але в нього залишилася готівка. Він дістав з кишені джинсів трохи зім’яту купюру номіналом 200 гривень із Лесею Українкою.

Нижче екрана була тонка щілина, яка підозріло нагадувала купюроприймач у терміналах IBox. Макс обережно розправив банкноту і всунув її в отвір.

Апарат тихо загув. Купюра зникла всередині. Роботизована рука за склом смикнулася, ніби збираючись налити води, але раптом завмерла.

Голографічний екран миттєво змінив колір із приємного зеленого на агресивно-багряний. Пролунав різкий, пронизливий звук зумера, схожий на сигнал тривоги на підводному човні.

“КРИТИЧНА ПОМИЛКА!” — заволав автомат на весь провулок механічним, позбавленим інтонацій голосом. “Виявлено нереєстрований платіжний засіб! Ознаки капіталістичної контрабанди. Папір зразка до Реформи! Ідентифікація…”

— Тихіше, тихіше, дурноверха бляшанко! — запанікував Макс, намагаючись знайти кнопку скасування. Він почав гамселити кулаком по металевій панелі. — Віддай гроші! Або дай води! Скіпни помилку!

“Спроба вандалізму! Активація протоколу затримання!”

З-під панелі автомата з несподіваною для такої іржавої на вигляд конструкції швидкістю вилетів металевий трос із широким магнітним браслетом на кінці. Він змією обвився навколо зап’ястя Макса і з гучним клацанням замкнувся. Хлопець скрикнув, коли трос різко натягнувся, прикувавши його руку до масивного корпусу автомата.

— Тарасе! Оксано! Хелп! Воно мене спіймало! — закричав Макс, смикаючи руку, але браслет тримав мертво, боляче врізаючись у шкіру.

Тарас миттю опинився поруч, вихопивши з кишені свій вірний мультитул. — Відійди, зараз я йому мізки вправлю! — він замахнувся важкою руківкою, цілячись в екран автомата, щоб дістатися до внутрішніх плат.

“Увага! Викликано наряд Економічної Безпеки. Розрахунковий час прибуття: 40 секунд,” — радісно повідомив автомат.

— Бляха, ми не встигнемо його розрізати! — Тарас з відчаєм подивився на товстий сталевий трос. — Оксано, ти можеш його хакнути?

— Я не підключена до його локального вузла! Мені треба час! — вигукнула вона, підбігаючи з відкритим ноутбуком.

Макс блідий як стіна, смикав рукою: — Рубайте мені руку! Ні, жартую, не рубайте! Зробіть щось!

Раптом з темряви провулка, куди не діставало неонове світло вивіски, пролунав спокійний, але владний дівочий голос:

— Відійдіть від термінала, якщо не хочете отримати розряд у двісті вольт за псування державного майна.

Усі троє завмерли.

З тіні в коло червоного світла від автомата зробила крок дівчина. На вигляд їй було стільки ж, скільки й Максу. У неї була ідеально рівна постава і темне волосся, туго заплетене в косу. Але найбільше вражав її одяг: бездоганно чиста, темно-синя уніформа, що нагадувала шкільну форму, але пошита з якогось сучасного матового матеріалу. На грудях холодно світився електронний значок — червоний прапор із золотою шестірнею.

Вона подивилася на розгубленого Макса, прикутого до автомата, потім на Тараса з мультитулом, і зрештою її погляд зупинився на екрані Оксаниного ультрабука. Дівчина легенько насупила ідеальні брови.

— Готівка? У 2055 році? — її голос був холодним, як лід. Вона підняла руку, на зап’ясті якої блиснув складний комунікатор. — Хто ви такі, і чому ваша соціальна аура не читається в системі