Привид у Чебурнеті

Дівчина в ідеальній синій уніформі зробила ще один крок у коло червоного світла. Її погляд був чіпким і холодним, як сканер штрихкодів.

— Повторюю питання, — її голос лунав рівно, без жодної нотки страху перед трьома невідомими в темному провулку. — Чому ваші чипи не пінгуються в радіусі дії мого комунікатора? І що це за архаїчний папір у терміналі?

Макс відчайдушно смикнув прикуту руку, від чого сталевий трос боляче вп’явся у шкіру. — Слухай, відміннице, — прошипів він, — давай ти просто скасуєш цю свою поліцію карми, чи кого там ця бляшанка викликала, і ми спокійно розійдемося! Це пранк, розумієш? Соціальний експеримент!

— Девіантна лексика. Невідповідність стандартам спілкування комсомольського активу, — дівчина примружила ідеальні очі й піднесла зап’ястя з комунікатором до губ. — Патруль, говорить староста сектору Соломія…

Вона не встигла договорити. Тарас, який весь цей час стояв ніби завмерши, раптом зробив різкий випад. Він не став нападати на дівчину — замість цього його рука з важким металевим мультитулом з розмаху опустилася на бронескло автомата, просто туди, де сходилися дроти магнітного замка.

Пролунав сухий тріск. Скло витримало, але старий, погано ізольований вузол живлення під ним закоротило. Зі щілин посипалися сині іскри, автомат жалібно пискнув, і магнітний браслет на руці Макса безсило розклався навпіл.

— Тікаємо! — гаркнув Тарас, хапаючи хлопця за комір худі.

Вони рвонули в глибину провулка, подалі від неонового світла. Соломія від несподіванки відсахнулася, прикриваючи обличчя від іскор, і це дало їм ті самі кілька дорогоцінних секунд. Позаду вже чувся важкий, ритмічний тупіт екзоскелетів — наряд Економічної Безпеки прибув на виклик, але трійця мандрівників у часі вже розчинилася в густих тінях сумських дворів.

Вони бігли довго, петляючи між будинками, продираючись крізь іржаві огорожі та перестрибуючи через труби теплотрас, які тепер були обплетені якимось пульсуючим оптоволокном. Повітря тут, у низині ближче до Псла, було важким. Воно пахло озоном, машинним мастилом і синтетичним вугіллям.

Зрештою Тарас підняв руку, сигналізуючи зупинку. Вони опинилися в глухому куті за масивною будівлею. Макс, важко хапаючи повітря, сперся руками в коліна.

— Я… я зараз виплюну легені, — прохрипів він. — Ви бачили ту сталкершу? Вона ж реально хотіла нас здати! У неї замість серця — процесор.

Оксана обережно визирнула з-за рогу. Будівля, за якою вони ховалися, здалася їй знайомою. Це був Сумський фаховий коледж харчових технологій, але він змінився до невпізнання. Історичний фасад зник під масивними плитами сірого бетону та броньованої сталі. Замість вікон — вузькі бійниці з вентиляційними ґратами. Над головним входом тьмяно світилася червона вивіска: “ДержТехнікум Харчової Синтетики №1. Норма — основа ситості!”

— Ми на Ярослава Мудрого, — видихнула Оксана, опускаючи рюкзак на потрісканий асфальт. — Але якщо нас зупинить ще хоч один патруль або отака ідейна комсомолка, нам кінець. У нас немає документів, немає чипів, немає історії. Для їхньої системи ми — баг. А баги тут, очевидно, фіксять дуже радикально.

— Значить, треба стати частиною системи, — Тарас дістав ліхтарик, який дивом уцілів, і почав оглядати стіну технікуму. Його погляд зупинився на громіздкому металевому ящику, вмонтованому в бетон неподалік службового входу. — Оксано, глянь.

Це був старий вуличний термінал. Екран був покритий сіткою дрібних подряпин, але тьмяно світився логотипом “Чебурнет-55: Міськвиконком”. Під екраном розташовувалася масивна металева клавіатура з кирилецею і кілька захищених слотів.

— Інформаційний кіоск, — Оксана миттю опинилася поруч, відкриваючи свій ультрабук. — Тарасе, підчепи нижню панель. Там має бути сервісний порт. Сподіваюся, вони настільки ж бюрократичні, наскільки й ліниві, і не міняли апаратну базу років двадцять.

Тарас хмикнув, пускаючи в діло мультитул. За мить металева кришка з брязкотом впала на асфальт, оголивши сплетіння дротів і товстий шар пилу. — Бінго, — інженер усміхнувся. — Старий добрий Ethernet. Фізика не бреше.

Оксана витягла з рюкзака кабель, під’єднала ноут до термінала і швидко застукала по клавіатурі. Її обличчя, освітлене екраном, стало зосередженим і суворим. Макс дивився на неї з сумішшю надії та скепсису.

— Ти реально збираєшся хакнути СРСР версії 2.0 через вуличний банкомат? — запитав він. — Це ж самогубство. У них тут напевно фаєрволи з нейромережами.

— Тихше, зумере, — кинула Оксана, не відриваючи очей від термінала. Чорне вікно консолі заповнилося рядками коду, які бігли з шаленою швидкістю. — Ніяких нейромереж тут на базовому рівні немає. Тоталітарні системи люблять централізацію і контроль, але ненавидять інновації. Їхній “Чебурнет” — це просто гігантський, неповороткий інтранет.

Вона радісно видихнула. — Я так і знала! Вони навішали зверху купу шифрування, але ядро системи крутиться на древньому форку FreeBSD. Бачиш? — вона тицьнула пальцем в екран, хоча Макс усе одно нічого не розумів у тих символах. — А вебсервер — це просто зґвалтований цензурою Nginx. Вони відрізали мережу від глобального світу, але архітектуру залишили ту саму, бо переписувати з нуля дорого і довго.

— Чудово. Радіємо за їхню лінь, — пробурмотів Тарас, озираючись. Вулиця поки що була порожньою. — Що конкретно ти можеш зробити?

— База даних міськвиконкому підключена до цього термінала, щоб громадяни могли перевіряти свій соціальний рейтинг і талони на харчування, — Оксанині пальці літали по клавіатурі. Вона запустила середовище розробки і швидко накидала короткий PHP-скрипт. — База крутиться на чомусь дуже схожому на MySQL. А знаєте, що буває, коли старі бази даних не перевіряють те, що користувач вводить у рядок пошуку?

— Трапляється магія, — усміхнувся Макс, починаючи вловлювати вайб.

— Трапляється примітивна, як кам’яна сокира, SQL-ін’єкція, — Оксана хижо примружилася. — Я створюю віртуальний бекдор. Назвемо сесію teramix, щоб обійти їхні стандартні фільтри перевірки системних адміністраторів. Зараз ми зробимо вам документи. Хто ми такі? Нам потрібна легенда.

— Скажемо, що ми айтішники, — запропонував Макс.

— Відпадає, — різко відповів Тарас. — У такому суспільстві айтішники або в кайданах пишуть код для Держплану, або сидять у підвалах Внутрішньої Безпеки. Нам потрібен статус, який пояснює нашу дивність, відсутність чипів і старий одяг, але при цьому дає недоторканність.

Він на секунду замислився, згадуючи структуру радянських підприємств. — Ми — науковці. Переселенці із закритого НДІ. Науково-дослідний інститут… скажімо, радіоелектронної розвідки. Наш об’єкт розформували через аварію, чипи згоріли під час випромінювання. Нас перекинули в Суми до особливого розпорядження.

— Геніально, Тарасе Михайловичу, — Оксана швидко вбивала дані. — Вводжу запит… INSERT INTO citizens. Імена залишаємо справжні, щоб не плутатися. Статус: “Спецконтингент НДІ-7”. Рівень допуску: тимчасовий зелений.

Вона натиснула Enter. На кілька секунд система зависла. Термінал натужно загув, його вентилятори завили, намагаючись охолодити старі процесори. Макс затамував подих. Якщо система розпізнає втручання — сюди злетиться десяток дронів і ті хлопці в екзоскелетах.

Раптом екран вуличного кіоску кліпнув. Червоний фон змінився на спокійний зелений. Механічний голос із вбудованого динаміка привітно проскрипів:

“Реєстрацію підтверджено. Вітаємо вас у Сумах, товариші науковці. Ваші тимчасові цифрові ідентифікатори згенеровано. Не забудьте звернутися до найближчого відділку для вживлення чипів протягом 48 годин. Слава Режиму.”

На екрані з’явилися три масивні QR-коди, які швидше нагадували якісь складні перфокарти.

— Фотографуй на телефон, — скомандувала Оксана Максу. — Мережі в тебе немає, але екран працює. Показуватимеш цей штрихкод патрулям. Ми в базі. Ми легалізовані.

Макс швидко відсканував коди своїм смартфоном, відчуваючи, як величезний камінь падає з душі. — Оксано, ти просто хакерка рівня бог. Ми тепер офіційні привиди!

— Збираємося. Треба знайти якесь безпечне місце до ранку, — Тарас закинув на плече мультитул і допоміг Оксані від’єднати кабель.

Оксана вже збиралася закрити кришку ультрабука, коли її термінал несподівано очистився. Всі рядки коду, логі підключення, результати SQL-ін’єкції — все зникло. На абсолютно чорному екрані заблимав самотній білий курсор.

А потім, повільно, літера за літерою, на екрані почав з’являтися текст. Це було не системне повідомлення. Хтось друкував його прямо зараз, перехопивши її захищену сесію:

> teramix session intercepted. 

> Бачу ваш запит у базі. Дуже брудно працюєте. 

> Ви не з НДІ-7. 

> Зникайте з Ярослава Мудрого. “Гончаки” Безпеки вже йдуть по ваших координатах. 

> Зустрінемося біля Альтанки о 23:00. Якщо доживете.

Оксана зблідла, дивлячись на екран, який через мить після останнього слова просто погас, жорстко розірвавши з’єднання з боку сервера.

— Оксано, що там? — стривожено запитав Тарас, помітивши її погляд.

Вона підняла на нього очі, у яких відбивався первісний страх людини, яка зрозуміла, що в темній кімнаті вона не одна. — Нас щойно хакнули у відповідь. І здається, у нас великі проблеми.