Заборонений вайб

Вони йшли вздовж Псла, але це була зовсім не та річка, яку пам’ятав Макс зі своїх літніх прогулянок у 2024 році.

Тут не було розлогих верб, що спускали свої зелені віти у воду, не було піщаних диких пляжів чи галявин із запахом багаття та смаженого м’яса. Псел 2055 року закували в глухий геометричний корсет із сірого гідробетону. Береги здіймалися під неприродно рівним кутом, утворюючи ідеальну трапецію русла. Сама вода мала дивний, ледь помітний флуоресцентний зеленуватий відтінок — наслідок роботи колоній штучних бактерій, які безперервно очищали річку від важких металів та токсичних скидів синтетичних фабрик. Над гладдю води періодично пролітали низькоорбітальні дрони-санітари, схожі на масивних металевих бабок. Вони сканували поверхню червоними лазерами, вишукуючи біологічні аномалії.

Уздовж бетонної набережної через кожні п’ятдесят метрів стояли ліхтарі у формі зірок, що випромінювали холодне, стерильне світло. Повітря пахло озоном і якимось медичним розчином, начисто позбавлене запаху мулу чи водоростей.

Макс ішов швидко, міряючи кроками ідеально рівну бруківку, і відчував, як усередині нього закипає паніка, змішана з люттю. Соломія крокувала поруч. Її хода була безшумною, постава — ідеально рівною, а руки зчеплені за спиною за всіма правилами статуту комсомольського патруля. Вона вивела його зі школи під приводом “виховної бесіди на свіжому повітрі”, використавши свій код старости, щоб обдурити внутрішні сканери. Але Макс розумів, що це лише відстрочка.

— Це просто треш якийсь, — Макс різко зупинився, розвернувшись до дівчини. Його нерви здали. Він почав активно жестикулювати. — Ти розумієш, що моїх френдів зараз можуть просто помножити на нуль? Цей ваш совок 2.0 — це лютий крінж, повний анріл! Ви тут усі як NPC заскриптовані! Я не можу тут просто чілити біля цієї радіоактивної калюжі, поки їх там пресують термінатори з лампочками на головах! Треба щось робити!

Соломія завмерла. Вона повільно кліпнула своїми пронизливими блакитними очима, і в її погляді вперше промайнуло щось схоже на системну помилку.

— Що ти верзеш? — її голос залишався тихим, але в ньому з’явилися різкі нотки. — “Френди”? “Крінж”? “Чілити”? Твоя лексика не відповідає жодному із затверджених словників Держлінгвістики. Це навіть не жаргон кримінальних елементів. Це фонетичний хаос. Якщо ти зараз же не почнеш говорити нормальною мовою, я активую шокер і особисто відтягну тебе до ізолятора. Мої повноваження куратора це дозволяють.

— Ой, тільки не треба душніти, пані ідеальна комсомолка, — Макс саркастично закотив очі, відчуваючи, що йому вже просто нічого втрачати. Адреналін зняв усі гальма. — Яка Держлінгвістика? Ви живете в картонній коробці, яку вам намалював якийсь божевільний дід-диктатор! Ти хоч знаєш, що таке нормальне життя? Ти знаєш, як це — вибирати, що тобі їсти, що читати і з ким тусити?

— Вибір — це ілюзія, що веде до анархії та неефективного розподілу ресурсів, — завчено, наче по підручнику, відчеканила Соломія. — Режим забезпечує нас усім необхідним. Ми не знаємо голоду…

— Ви не знаєте взагалі нічого! — перебив її Макс.

Він нервово озирнувся. Найближча камера на ліхтарі була відвернута в інший бік, скануючи міст. Дронів поруч не було. Хлопець прийняв імпульсивне рішення. Якщо вона вже знає, що він із минулого, настав час показати їй, чим це минуле відрізняється від її цифрового концтабору.

Макс розстебнув куртку і витяг із внутрішньої кишені свій смартфон. На тлі сірого, похмурого бетону і тьмяного світла ліхтарів вимкнений екран апарата здавався просто шматком чорного скла.

Соломія миттєво напружилася, її рука інстинктивно смикнулася до пояса, де висів металевий циліндр — паралізатор. — Що це? Незареєстрований випромінювач? Де його зовнішній акумулятор і маркування Держстандарту? Поклади це на землю!

— Розслабся. Це не бомба. Це смартфон. Твій дідусь, можливо, такий мав, — Макс розблокував пристрій.

Яскравий AMOLED-дисплей спалахнув соковитими, живими кольорами, яких цей світ не бачив десятиліттями. Заставка Макса — захід сонця над справжнім, живим Пслом із наметом на березі — освітила їхні обличчя.

Соломія не змогла стримати подиху. Вона зробила крок уперед, забувши про паралізатор. Її блакитні очі розширилися, відбиваючи світло екрана.

— Яка… яка неймовірна щільність пікселів, — прошепотіла вона, заворожено дивлячись на пристрій. Її технологічний розум намагався осягнути побачене. — Жодного мерехтіння. Жодної променевої трубки. Як він підтримує автономне живлення без підключення до міської мережі? Який тут радіоізотопний елемент?

— Тут звичайна літій-іонна батарея, якої вистачить ще від сили на пару годин, якщо я не знайду зарядку, — Макс гірко усміхнувся. Він помітив, як її ідеальна комсомольська маска дала тріщину. У цей момент перед ним була просто звичайна, допитлива дівчина. — Хочеш подивитися, як виглядає мій світ? Справжній світ.

Він відкрив офлайн-галерею. Без інтернету його телефон був обмежений лише тим, що залишилося в кеші та збережених фото. Він почав свайпати.

Ось фото з центральної площі. Справжня Альтанка — дерев’яна, тепла, з різьбленими візерунками, навколо якої цвітуть яскраві тюльпани. Ось його однокласники: хлопець із зеленим волоссям і дівчина в рваних джинсах, які сміються і їдять величезну піцу з тягучим сиром. Ось відео з концерту на стадіоні, де натовп стрибає під світломузику.

— Чому вони… так одягнені? — запитала Соломія, ледь торкаючись повітря над екраном, ніби боячись обпектися. — Це форма для якоїсь спеціальної роботи? І чому їхні обличчя такі деформовані? Вони демонструють зуби. Це ознака агресії?

— Це називається посмішка, Соломіє. Люди посміхаються, коли їм добре. Коли вони щасливі, — тихо відповів Макс. — А це не форма. Це просто одяг. Кожен носить те, що хоче.

Він прогорнув далі і натрапив на папку зі збереженими мемами. На екрані з’явилося класичне фото кота, який сидить за столом перед тарілкою овочів, а на нього кричать дві жінки.

Соломія нахмурила брови. Її мозок марно намагався проаналізувати інформацію. — Що це за біологічний вид? Зменшена копія рисі? І чому ці жінки здійснюють на нього вербальну атаку? Він порушив план споживання біомаси? Це соціальний плакат про шкоду перевитрати ресурсів?

Макс не витримав і розсміявся. Щиро, голосно. Його сміх рознісся над бетонним берегом Псла, як щось абсолютно чужорідне в цьому світі тиші та гудіння моторів. — Боже, ні! Це мем! Це просто дурний жарт в інтернеті. Він не несе жодного ідеологічного сенсу. Це просто смішно! Ми робимо такі картинки, щоб підняти одне одному настрій.

— Витрачати обчислювальні потужності пристрою і свій час на створення нефункціональних зображень? — Соломія похитала головою, але Макс помітив, як куточки її губ ледь-ледь здригнулися. Їй було цікаво. Їй був цікавий цей хаос.

— А тепер найголовніше, — Макс зайшов у музичний плеєр. Він дістав із кишені дротові навушники, які дивом завалялися на дні. Розплутав їх, що зайняло хвилину (Соломія з цікавістю спостерігала за цим “архаїчним ритуалом боротьби з дротами”), підключив до роз’єму і простягнув їй один навушник. — Встав у вухо.

Вона завагалася. — Це пристрій прямого нейронного програмування?

— Це навушник. Він просто передає звук. Не бійся.

Соломія обережно, двома пальцями, взяла білий пластиковий вкладиш і вставила у вухо. Макс вставив собі другий.

— Почнемо з легкої шокової терапії, — Макс хитро примружився і вибрав у плейлисті старий, але безсмертний трек Вєрки Сердючки.

Він натиснув Play. З навушника вдарив шалений, енергійний ритм, синтезатори, що розривають простір, і гучний, абсолютно нестримний вокал.

Соломія аж підстрибнула на місці. Вона схопилася за вухо, її очі стали величезними від шоку. — Що… що це за акустичний терор?! — скрикнула вона, намагаючись перекричати музику у своїй голові. — Цей ритм! Він не відповідає ГОСТу заспокійливих маршів! Він викликає аритмію! Цей голос… він позбавлений будь-якої структури!

Макс засміявся, бачачи її реакцію, і швидко натиснув на паузу. — Згоден, для непідготовленої психіки це хардкор. Під це в нас зазвичай танцюють на весіллях так, що підлога провалюється. Давай спробуємо щось інше. Щось… справжнє.

Він прогорнув список до папки з інді-фолком. Там були треки сучасних українських гуртів, які він скачав ще минулої весни. Він вибрав пісню з повільним, акустичним вступом.

Знову натиснув Play.

Цього разу не було жодного електронного біта. Лише чистий, глибокий звук акустичної гітари. Пальці музиканта ковзали по струнах, і цей тихий скрип металу об шкіру було чітко чути. Потім вступив голос. Низький, хриплуватий, наповнений таким болем і такою любов’ю, яких не міг би синтезувати жоден Держ-Алгоритм у світі. Він співав про вітер у полі, про зірки, які не закриті смогом, і про розбите серце.

Макс спостерігав за Соломією. Вона стояла нерухомо. Її ідеальна комсомольська виправка кудись зникла. Плечі розслабилися. Вона дивилася кудись у порожнечу над бетонним Пслом, але бачила явно не його.

Музика лилася крізь дроти, руйнуючи стіни, які Режим вибудовував у її голові п’ятнадцять років. Це було мистецтво з помилками. У диханні вокаліста була нерівність, гітара ледь-ледь фальшивила на одному акорді, але саме ця неідеальність робила пісню неймовірно живою.

Макс помітив, як її пронизливі блакитні очі, що хвилину тому сканували його, мов рентген, раптом заблищали. Нижня губа дівчини ледь помітно затремтіла. Уперше у своєму житті вона відчувала щось, що не було продиктовано інструкцією. Вона відчувала справжню, непідробну меланхолію і красу. По її блідій щоці скотилася одна-єдина сльоза, залишивши тонку вологу доріжку.

— Це… не синтезовано, — прошепотіла вона так тихо, що Макс ледь розчув її крізь музику. — Тут є помилки. Голос тремтить. Але це… Це найпрекрасніший системний збій, який я коли-небудь чула.

Макс відчув, як між ними зникла прірва часу та ідеології. У цю мить вони були просто двома підлітками, що слухають одну пісню на двох, стоячи на березі мертвої річки. — Я ж казав, — м’яко відповів він. — У цьому і є вайб. Бути неідеальним.

Соломія повернула до нього обличчя. Її блакитні очі дивилися на нього вже не з підозрою, а з якоюсь відчайдушною вдячністю і водночас… страхом. Вона ніби прокинулася від довгого сну і тепер з жахом усвідомлювала, в якому кошмарі вона жила.

Вона вже відкрила рот, щоб щось сказати, коли повітря навколо них раптом розітнув різкий, пронизливий електронний писк.

Цей звук виходив не з телефона Макса. Він виходив із червоного значка на грудях Соломії.

Музика в навушниках Макса раптом захрипіла і пропала. Екран смартфона вкрився сіткою статичних перешкод, хоча він був в офлайні.

Соломія миттєво зблідла, зірвавши з вуха навушник. Її рука автоматично метнулася до комунікатора на зап’ясті. Екран пристрою, зазвичай стримано-зелений, зараз пульсував криваво-червоним світлом.

Динамік комунікатора зашипів, і з нього пролунав механічний, позбавлений будь-яких емоцій голос, який на все життя врізався Максу в пам’ять:

“Увага, куратор Соломія-404. Перехоплення пріоритету. Об’єкт ‘Максим’ (Спецконтингент НДІ-7) ідентифіковано як хроно-аномалію рівня ‘Омега’. Протокол ліквідації ‘Помилка 20:55’ активовано достроково. Супутні цілі: ‘Оксана’ — затримана. ‘Тарас’ — заблокований у Секторі С.”

Макс відчув, як земля йде з-під ніг. Оксана схоплена? Тарас у пастці?

Голос із комунікатора продовжував, перекриваючи шум вітру: “Наказ куратору Соломії-404: Ліквідувати об’єкт ‘Максим’ на місці. Зворотний відлік до дистанційного підриву вашого особистого чипа лояльності у разі невиконання наказу: 60 секунд. 59… 58…”

Соломія підвела погляд на Макса. У її блакитних очах, ще вологих від сліз після почутої музики, тепер бився первозданний, тваринний жах. Її власна система, її Режим, якому вона вірно служила, щойно виніс їй смертний вирок, зробивши з неї катівку проти її волі.

— 55… 54… — монотонно рахував комунікатор.

Рука Соломії, тремтячи, повільно опустилася до пояса. Її пальці стиснулися на руків’ї металевого паралізатора. Вона витягла його з чохла, і на кінці зброї із тріском спалахнула смертоносна синя електрична дуга. Вона зробила крок до Макса.

— Соломіє… — Макс позадкував, піднімаючи руки. Його спина вперлася в холодний бетон парапету над річкою. Відступати було нікуди. — Соломіє, не треба! Ти ж чула пісню! Ти не машина!

— 45… 44… — продовжував відлік безжальний голос.

Електрична дуга тріщала, освітлюючи її бліде, спотворене жахом обличчя. Вона підняла паралізатор, наводячи його прямо в груди Максу.