Костилі Держплану

Будівля колишньої Сумської міської ради на майдані Незалежності змінилася до невпізнання. Тепер це був монументальний зикурат із чорного бетону та тонованого скла, що нависав над центром міста, немов гігантський надгробок вільному ринку. Над масивним порталом входу, між двома колонами у формі мікросхем, світився напис: “Держплан Регіону. Точність. Стабільність. Контроль.”

Оксана стояла перед скляними дверима, відчуваючи, як холодний піт стікає по спині під грубою тканиною форменої куртки. Її фейковий статус “переселенки з НДІ-7” спрацював і тут. Вранці, після того як вони з Тарасом розділилися, на її комунікатор прийшло офіційне повідомлення про “перерозподіл трудових ресурсів”. Її, як спеціаліста з баз даних неіснуючого інституту, кинули в саме серце тоталітарної економіки майбутнього.

Вона глибоко вдихнула повітря, яке пахло озоном і якимось різким дезінфектором, і зробила крок усередину.

Атмосфера Держплану приголомшувала своєю гнітючою стерильністю. Величезний хол був заповнений сотнями клерків у сірих костюмах. Вони сиділи за довгими рядами металевих столів, мовчки вдивляючись у монохромні зелені екрани. Чувся лише безперервний, ритмічний стукіт клавіатур — наче йшов механічний дощ. Під стелею з шипінням літали капсули пневмопошти, розносячи перфокарти і якісь фізичні носії між відділами.

Оксану зустрів Головний Наглядач Даних — високий, худий чоловік із блідим, безкровним обличчям і портом прямого підключення, імплантованим прямо в скроню. Його звали товариш Зиновій.

— Ваші показники з НДІ-7 вражають, хоч сам інститут і виявився… ідеологічно нестабільним, — проскрипів Зиновій, ведучи її лабіринтами коридорів на шістнадцятий поверх. — Вас призначено до Сектору Оптимізації Макроекономічного Балансу. Наша гордість. Єдина Аналітична Нейро-Система Регіону. Вона враховує все: від кількості цвяхів, необхідних заводу Фрунзе, до грамів синтетичного білка в пайку кожного громадянина. Вона — ідеальна. Непробивна. Створена генієм Режиму.

— Звучить… монументально, — обережно підтакнула Оксана, ховаючи іронічну посмішку.

— Ваше завдання — моніторинг стабільності Ядра. Відхилення навіть на соту частку відсотка розцінюється як економічний саботаж. Сподіваюся, ви розумієте міру відповідальності. Помилка тут коштує життя. Фізично.

Він завів її до просторої зали, де стояли кілька масивних терміналів, що нагадували пульти управління атомною електростанцією. У центрі зали за склом гули велетенські серверні шафи, обплутані товстими кабелями охолодження.

Зиновій вказав їй на робоче місце — важке шкіряне крісло і термінал із трьома екранами. — Приступайте, товаришко. І пам’ятайте: Система бачить усе.

Коли Наглядач вийшов, Оксана сіла в крісло. Її пальці звично лягли на клавіатуру, яка виявилася напрочуд зручною, незважаючи на архаїчний вигляд. Вона ввела свій тимчасовий ідентифікатор. Екрани спалахнули, показуючи красиві, футуристичні графіки, голографічні діаграми потоків ресурсів і відсотки виконання “П’ятирічки”. Усе блимало, крутилося і виглядало як місток зорельота з фантастичного фільму.

Але Оксану, як і будь-якого досвідченого сисадміна, ніколи не цікавив фронтенд. Їй потрібен був бекенд. Їй потрібна була консоль.

Вона швидко знайшла в кутку екрана іконку службового доступу, обійшла примітивну перевірку пароля (він був зашитий у коді сторінки відкритим текстом, що змусило її ледь не розреготатися) і викликала командний рядок.

Чорний екран. Білий шрифт. Рідна стихія.

Оксана запустила моніторинг ресурсів. І в цей момент її щелепа повільно поповзла вниз.

— Та ви знущаєтесь… — прошепотіла вона, прикипівши поглядом до екрана. — Це ж просто неможливо…

Легендарна, “непробивна” і “ідеальна” Єдина Аналітична Нейро-Система виявилася гігантським, роздутим, жахливо зліпленим франкенштейном.

Вона побачила архітектуру. Це була не квантова нейромережа. Це був старезний, замучений кластер на базі якогось архаїчного дистрибутива Ubuntu. А в центрі всього цього, наче павук-інвалід, сиділа гігантська база даних MySQL.

— Боже мій, вони крутять економіку мільйонного регіону на легасі-коді з нульових, — Оксана відчула гострий напад професійного болю.

Вона занурилася глибше, відкривши логи вебсервера. Nginx захлинався від помилок, намагаючись балансувати навантаження, тому що конфігурація була написана так, ніби її складав п’яний студент. Але справжній жах чекав на неї у самій базі.

Оксана відкрила один із головних файлів обробки даних, що відповідав за розподіл продовольства. Код був написаний на древньому PHP.

— Вони досі юзають старі mysql_ функції? Серйозно?! Жодного PDO, жодних підготовлених запитів! Це ж діра в безпеці розміром із Сумську область! — вона схопилася за голову. — І що це за кодування?

База даних повертала якусь неймовірну кашу із символів. Замість кирилиці на екран сипалися знаки питання, квадратики та умляути.

— Кодування cp1251… У двотисячі п’ятдесят п’ятому році, — Оксана істерично хмикнула, прикриваючи рот рукою, щоб не привернути увагу сусідніх клерків. — Вони перетворили місто на кіберпанк-концтабір, у них літають патрульні дрони, але вони так і не змогли мігрувати свої бази на UTF-8! Весь їхній хвалений штучний інтелект щодня витрачає 80% обчислювальних потужностей просто на те, щоб конвертувати кирилицю з одного мертвого формату в інший, і все одно видає помилки!

Ось чому система “гальмувала”. Ось чому на вулицях були черги за пайками. Їхня макроекономіка трималася на синій ізострічці та милицях, залишених програмістами, які померли ще тридцять років тому. Велетенські SELECT запити з десятками JOINів працювали без жодного індексу. База просто щоразу перебирала мільярди рядків поспіль.

Оксана відчула азарт. Страх перед Режимом на мить відступив перед інстинктом інженера, який бачить кривий код.

Вона помітила, що один конкретний запит — розрахунок постачання енергії для Північного промислового вузла — висів у системі вже дванадцять годин і блокував цілу таблицю. Вона швидко відкрила консоль MySQL, написала команду CREATE INDEX для потрібного стовпця і натиснула Enter.

Система завмерла на секунду. А потім… Графік завантаженості центрального процесора на її екрані, який постійно тримався на критичних 99%, раптом обвалився до 12%. Вентилятори в серверній шафі за склом, що ревли, як турбіни літака, різко стихли, перейшовши на тихе, задоволене муркотіння.

У залі запанувала тиша. Кілька клерків злякано підняли голови від своїх екранів, не розуміючи, чому зник звичний шумовий фон.

До її столу підлетів товариш Зиновій. Його штучне око гарячково оберталося. — Що ви зробили?! — прошипів він. — Ядро… температура Ядра впала! Навантаження зникло! Ви вбили Систему?!

— Я її врятувала, товаришу Наглядачу, — спокійно, з професійною зверхністю відповіла Оксана, відкинувшись у кріслі. — Я оптимізувала масив даних шостого рівня. Ваш запит до таблиці енергорозподілу був ідеологічно невірним. Він змушував Систему сумніватися, перевіряючи кожен елемент, замість того, щоб іти прямим шляхом марксистсько-ленінської логіки. Я вказала їй прямий шлях.

Зиновій дивився на монітор, де показники продуктивності злетіли в космос. Його рот злегка відкрився. Для нього, бюрократа, який не розумів різниці між таблицею і масивом, це виглядало як справжня магія високого ідеологічного рівня. — Це… це неможливо. План перерозподілу енергії виконано за мілісекунду. Ви… ви геній. Я негайно доповім Головному Архітектору про ваше підвищення рівня допуску.

Він розвернувся і майже побіг до свого кабінету, на ходу щось диктуючи в комунікатор.

Оксана залишилася сама. Її руки злегка тремтіли. Тепер, маючи статус “рятівниці бази” і тимчасово підвищений допуск, вона мала зробити те, заради чого сюди прийшла. Знайти Макса і Тараса.

Вона швидко розгорнула приховане вікно термінала і почала пробивати їхні нові ідентифікатори по міській базі.

З Тарасом усе було просто — він світився в системі Сумського фахового коледжу харчової промисловості. Але коли Оксана подивилася на специфікацію обладнання, яке йому доручили ремонтувати, їй стало не по собі. Сектор “С”. Це не були машини для синтезу їжі. Судячи з документації, це були гігантські центрифуги для екстракції протеїну з… біоматеріалу нез’ясованого походження, який надходив із лікарень та моргів. “Харчова промисловість” була жахливим прикриттям.

Але найгірше було з Максом.

Вона ввела його ідентифікатор. Система довго “думала”, долаючи свої костилі, а потім видала результат. Макс був зареєстрований у школі. Але його статус щойно змінився. Замість “Учень” світився червоний тег: “Девіант. Вилучено для Перепрошивки”.

Оксана похолола. Вона почала гарячково шукати логістичні маршрути Служби Внутрішньої Безпеки. Куди його повезли?

Вона провалилася на найнижчий рівень бази, туди, де зберігалися закриті архіви “Чебурнету-55”. Серед гігабайт сміття і застарілих логів вона знайшла активний скрипт. Це було системне завдання — cron job, налаштоване на щоденний запуск.

Файл називався execute_purge.sh.

Оксана відкрила його. Це був список ідентифікаційних номерів громадян, призначених на “утилізацію” через нелояльність. Їхні дані мали бути стерті з усіх баз, ніби цих людей ніколи не існувало, а фізичні тіла — передані в Сектор “С” того самого коледжу, де зараз перебував Тарас.

І в самому кінці списку на сьогоднішній день світився номер Макса. Час виконання скрипту та стирання даних: 20:55.

Оксана глянула на годинник у кутку екрана. Було 19:30. У неї залишалося трохи більше години, щоб витягти хлопця з цієї м’ясорубки. Вона швидко відкрила внутрішній месенджер, знайшла локальну IP-адресу термінала Тараса в коледжі і почала писати йому повідомлення латиницею, обходячи фільтри:

> Taras. Ce Oksana. 

> Merezha povnistyu pid kontrolem Bezpeky…

Вона не встигла дописати. Раптом усі три екрани її термінала одночасно згасли. Клавіатура заблокувалася, не реагуючи на жодні натискання. Замість графіків і консолі на центральному моніторі з’явилося величезне, повільно обертове зображення червоного ока — символу Служби Внутрішньої Безпеки.

З динаміків термінала пролунав спокійний, металевий голос: “Виявлено несанкціонований доступ до архівів рівня ‘Омега’. Спроба обходу протоколів шифрування. Товаришко Оксано… чи як вас там насправді звати у вашому 2024 році. Ваша гра закінчена.”

Холодна, важка рука в шкіряній рукавичці лягла їй на плече. Оксана повільно повернула голову і побачила людину в чорному френчі. Обличчя приховував глухий шолом із таким самим червоним оком-візором, як і на моніторі.

— Вставайте, — сказав офіцер. Його голос був глухим через фільтри шолома. — Головний Архітектор хоче бачити ту, хто наважився оптимізувати його досконалий хаос. І повірте, йому дуже цікаво, що ви знаєте про Помилку 20:55.

Офіцер клацнув пальцями, і з-за його спини виступили двоє “Гончаків” у важких екзоскелетах, наводячи на неї свої електромагнітні прискорювачі.

Оксана зрозуміла: жодні індекси в базі даних її зараз не врятують. Вона глибоко вдихнула і, не опускаючи очей, підвелася з крісла.