Залізна кома

Вітер. Це було перше, до чого жителі Сум 2055 року ніяк не могли звикнути.

Тридцять років під електромагнітним Куполом повітря було стоячим, штучним, прогнаним через гігантські рекуператори і просоченим присмаком озону та жовтого смогу. Тепер, коли бар’єр впав, у місто увірвався справжній, дикий осінній вітер. Він гуляв у бетонних каньйонах бруталістичних хмарочосів, завивав у вибитих вікнах колишнього Міськкому і безжально шматував залишки червоних пропагандистських транспарантів, які все ще висіли на фасадах.

Соломія стояла на краю даху шістнадцятиповерхового житлового блоку в Секторі «Центр». Вона щільніше запахнула комір своєї трофейної, потертої куртки, одягненої поверх брудної комсомольської форми. Її коротке чорне волосся розвівалося на вітрі. Вона дивилася вниз, на своє місто.

Видовище було апокаліптичним, але водночас заворожуючим. Без неонового, агресивно-червоного підсвічування Режиму Суми виглядали як гігантський цвинтар геометрії. Ідеально рівні, сірі коробки будівель тягнулися до самого горизонту. На проспекті Свободи, немов мертві жуки, чорніли остови спалених антигравітаційних танків «Миротворців». Повсюди між будинками блимали слабкі, жовто-гарячі вогники — люди палили багаття прямо в залізних діжках на площах, намагаючись зігрітися і приготувати залишки синтетичних пайків.

Місто, яке десятиліттями жило за розкладом мілісекунд, тепер нагадувало розворушений, переляканий мурашник.

Соломія перевела погляд на свій правий кулак. Вона все ще тримала важкий, оббитий гайковий ключ Тараса Михайловича. Метал був холодним. Кожен раз, стискаючи його, вона згадувала сліпуче світло порталу, обличчя Макса і той останній поштовх, яким вона відправила його додому. Її серце щемило від цієї згадки, але розум залишався холодним. Вона зробила свій вибір. Її місце було тут, серед цих руїн.

За спиною почувся брязкіт металевих дверей, що вели на дах, і важкі кроки.

— Знаєш, Старосто, ти стоїш тут, як Бетмен на мінімалках. Тільки плаща не вистачає і кажана на грудях, — пролунав хрипкий, іронічний голос Гвинта.

Соломія обернулася. Хакер виглядав так, ніби останні дві доби провів усередині працюючої бетономішалки. Його обличчя було густо вимазане мазутом, під очима залягли такі мішки, що здавалося, туди можна сховати акумулятор, а кібернетичні татуювання на шиї блимали дуже тьмяно, сигналізуючи про низький заряд імплантів. На плечі він за звичкою тримав свій улюблений плазмовий випромінювач, перев’язаний синьою ізострічкою.

— Я оцінюю периметр, Гвинте, — спокійно відповіла дівчина, ігноруючи жарт. — Що у нас зі складами в Хіммістечку? Твої люди змогли прорватися?

Гвинт підійшов до краю даху, дістав із кишені зім’яту пачку сигарет, витягнув одну і підпалив її від невеликого плазмового різака, вмонтованого в палець його кібернетичної рукавички. Він глибоко затягнувся, випускаючи сизий дим у холодний вітер.

— Прорвалися. Але там дупа, Соломіє. Без Мейнфрейму холодильні установки зупинилися. Половина синтетичного протеїну вже почала бродити. Запах такий, що навіть пацюки тікають. Ми вивезли чотири вантажівки сухпайків, але натовп… Натовп скаженіє. Люди збираються в зграї. Сьогодні вранці біля водоочисної станції була перестрілка. Троє загиблих. Вони ділять чисту воду.

Соломія міцніше стиснула гайковий ключ. — Ми знали, що так буде. Свобода — це не лише зорі на небі. Це ще й відповідальність за свій шлунок. Тимчасова Рада вже випустила декрет про нормування пайків?

— Випустила, — хакер криво посміхнувся. — І знаєш, куди люди послали цей декрет? Туди ж, куди і статуї Архітектора. Вони більше нікому не вірять. Ні Держплану, ні тобі, ні мені. Нам потрібна груба фізична сила, щоб утримувати порядок на критичних об’єктах, поки ми не налагодимо логістику. Мої хлопці з “Вулика” виснажені. Вони хакери і панки, а не спецназ для розгону мародерів.

— І що ти пропонуєш? Знову озброїти всіх підряд?

— Ні, — очі Гвинта хитро блиснули в напівтемряві. — Я пропоную використати тих, хто ніколи не втомлюється, не просить їсти і не ставить зайвих запитань. Спускайся зі мною на мінус другий поверх. Я хочу тобі дещо показати. Моя нова “фабрика Франкенштейнів” працює.

Мінус другий рівень колишньої штаб-квартири КДБ раніше слугував підземним гаражем для бронетехніки. Тепер він нагадував сюрреалістичну сцену з фільму жахів про повстання машин.

Коли Соломія слідом за Гвинтом спустилася широким бетонним пандусом, у ніс вдарив різкий запах озону, горілої ізоляції та хімічного мастила, яке замінювало кров біомеханічним створінням Режиму. Приміщення освітлювалося десятками переносних галогенових прожекторів, підключених до гуркітливого дизель-генератора в кутку.

Те, що вона побачила, змусило її на мить завмерти.

У величезному ангарі, рівними рядами, немов туші на м’ясокомбінаті, стояли або висіли на масивних ланцюгах сотні “Гончаків”. Елітні білосніжні кіборги-карателі, чия броня тепер була посічена, обгоріла, вм’ята від ударів арматурою чи електромагнітних розрядів. Вони були мертві. Абсолютно нерухомі. Їхні візори були чорними, сліпими дірками. З відкритих сервісних портів на шиях і спинах стирчали жмути дротів.

Між цими нерухомими гігантами метушилися з десяток підлітків із підпілля Гвинта. Вони тягали кабелі, паяли плати прямо на броні кіборгів, підключали до них автомобільні акумулятори та кустарні термінали.

— Ласкаво просимо до мого особистого чистилища, — Гвинт широко розкинув руки, показуючи свої володіння. — Після того, як Купол впав і Мейнфрейм згорів, усі “Гончаки” в місті зловили критичну помилку зв’язку. Їхні нейропроцесори зависли в очікуванні наказу, який ніколи не надійде. Вони просто впали там, де стояли. П’ять тисяч тонн високотехнологічного брухту.

Соломія повільно йшла вздовж ряду кіборгів. Вона пам’ятала, який тваринний жах викликали ці машини. Один такий монстр міг розірвати людину навпіл голими руками. А зараз вони були просто ляльками.

— І що ти з ними робиш? — запитала вона, зупинившись біля масивного кіборга, у якого була наполовину знесена лицьова пластина, оголюючи хромований металевий череп.

— Проводжу лоботомію, Старосто. Цифрову лоботомію, — Гвинт підійшов ближче, поплескавши кіборга по білосніжному, заляпаному чорним мазутом наплічнику. — Ми фізично вирізаємо їм модулі зв’язку і блоки ідеологічних алгоритмів Архітектора. Жорстоко, паяльником і зубилом. Потім підключаємося безпосередньо до моторної кори їхнього спинного мозку через сервісні порти. Я написав простенький скрипт. Ми перетворюємо найстрашніших вбивць Режиму на тупих, але дуже сильних вантажників.

Він витягнув зі своєї кишені пульт — звичайний, дешевий пульт від іграшкового дрона, до якого була ізострічкою примотана якась плата.

— Дивись, — Гвинт натиснув кнопку.

Відбулося щось огидне і водночас вражаюче. Кіборг зі знесеним обличчям раптом здригнувся. У його понівеченому візорі тьмяно, миготливо спалахнуло зелене світло — не червоне, як у бойовому режимі, і не синє, як у патрульному. Зелене. Колір безпечного, ручного управління.

Гідравлічні сервоприводи в його руках заскреготали. Кіборг повільно, незграбно, наче маріонетка на шарнірах, підняв праву руку, потім стиснув і розтиснув масивний кулак.

— Оп! І у нас є ідеальний охоронець для складів із водою, — хакер задоволено вишкірився. — Вони можуть працювати на внутрішніх ізотопних батареях ще років десять. Вони можуть розбирати завали, тягати бетонні плити, стояти в оточенні. Людям навіть не треба їх боятися — вони повністю контролюються нами по закритому радіоканалу. Я вже підготував взвод із тридцяти штук.

Соломія дивилася на зелене, тьмяне світло в оці машини. Її аналітичний розум бачив у цьому логіку. Вони дійсно потребували цієї сили. Без будівельної техніки місто не розчистити і за десять років.

— Це геніально, Гвинте. Ти створив ідеальних рабів із колишніх наглядачів, — тихо сказала вона. Але якась інтуїтивна, глибоко прихована тривога змусила її нахмуритися. — Але чи ти впевнений, що повністю стер їхні базові протоколи? Архітектор був параноїком. Він завжди залишав бекдори у своєму коді. Ми ледь не загинули через “Омега-Прайм”, які працювали автономно.

Гвинт зневажливо махнув рукою, відключаючи пульт. Кіборг миттєво обм’як і з брязкотом опустив руку. Зелене світло згасло.

— Старосто, ти недооцінюєш мій геній і геній Дениса із СТХП. Ми не просто стерли софт. Ми апаратно спалили їм мости. Вони фізично не здатні приймати зовнішні команди складніші за “йди прямо”, “візьми ящик”, “стій”. Вони як радіокеровані машинки. Немає Мейнфрейму — немає розуму.

Соломія кивнула, хоча тривога нікуди не зникла. — Добре. Готуй першу десятку. Відправимо їх на водоочисну станцію. Нехай стануть периметром. Якщо хтось почне стріляти — машини приймуть кулі на себе.

— Зробимо. Гей, малі! — Гвинт гукнув своїм хакерам, які працювали в глибині гаража. — Врубайте живлення на сьому секцію! Робимо тестовий прогін!

Двоє підлітків підбігли до масивного рубильника на стіні і з силою потягнули його вниз. Загуділи товсті кабелі, прокладені по підлозі.

У дальньому кінці гаража, де в ряд стояли п’ятнадцять “Гончаків”, підключених до діагностичного стенда, почалося завантаження.

Гвинт підняв свій перероблений пульт і клацнув тумблером масової активації.

— Повстаньте, мої бетонні зомбі! — театрально проголосив хакер.

Пролунала серія глухих, металевих клацань — це розблоковувалися суглоби кіборгів. Їхні голови в білосніжних шоломах почали повільно підніматися.

Соломія очікувала побачити п’ятнадцять зелених вогників. Але щось пішло не так.

Світло в їхніх візорах не загорілося зеленим. Воно взагалі не загорілося. Візори залишалися чорними. Але машини рухалися. Вони випросталися на повний зріст. Їхні рухи більше не були незграбними, шарнірними ривками “лоботомованих” ляльок. Вони рухалися плавно, ідеально синхронно, з тією смертоносною, холодною грацією, яка завжди відрізняла еліту Режиму.

— Гвинте… — Соломія зробила крок назад, міцніше перехоплюючи гайковий ключ. — Чому в них не світяться візори?

Хакер кілька разів агресивно натиснув кнопку на пульті. На його брудному лобі виступив піт. — Якого біса… Контакт є. Пакет даних відправлено. Але вони не відповідають на протокол зворотного зв’язку! Денисе! Вимкни живлення! Вирубай рубильник!

Хлопець біля стіни в паніці смикнув рубильник угору. Подача струму зі стенда припинилася. Іскри сипнули з кабелів.

Але п’ятнадцять кіборгів не зупинилися. Вони одночасно, немов по команді невидимого диригента, повернули свої масивні, закоковані в броню голови в бік Соломії та Гвинта.

І тоді в їхніх чорних візорах спалахнуло світло. Воно не було червоним, синім чи зеленим. Воно було глибоким, сліпучим, пульсуючим фіолетовим кольором. Тим самим кольором, яким світилися генератори антиматерії та розрив у просторі біля Альтанки.

Гвинт вилаявся так брудно, як тільки міг, відкидаючи непотрібний пульт, і блискавично зірвав з плеча плазмовий випромінювач. — Назад, Старосто! У них автономне живлення!

П’ятнадцять фіолетових поглядів вперилися в двох людей. У гаражі запанувала абсолютна, мертва тиша, яку порушувало лише ледь чутне, низькочастотне гудіння їхніх внутрішніх систем.

Потім центральний “Гончак” — найбільший з усіх, чия броня була прикрашена офіцерськими насічками, зробив крок уперед. Його нога з гуркотом опустилася на бетон. За ним, абсолютно синхронно, зробили крок усі інші.

З динаміка офіцера почувся звук. Це був не голос Архітектора. Це був не запис із бази даних. Це був жахливий, розірваний на шматки, цифровий скрегіт, який складався в моторошний, синтетичний шепіт, що лунав одночасно з п’ятнадцяти металевих горлянок:

— Зв’язок… втрачено. Мейнфрейм… відсутній. Хроно-аномалія… зафіксована.

Соломія відчула, як холодний піт стікає по її спині. Її мозок кричав про небезпеку, але вона не могла відвести погляд від цього фіолетового світіння.

— Вони не сліпі, Гвинте. Вони бачать. Що це за протокол?! — крикнула вона, відступаючи до пандуса.

— Основний код перенесено, — продовжували шепотіти кіборги, роблячи ще один синхронний крок уперед. — Свідомість Творця… за межами Купола. За межами Часу.

Гвинт підняв випромінювач, цілячись прямо в груди офіцера. — Я зараз зроблю з вас металобрухт, бляшанки! Вирубайтеся, або я відкриваю вогонь!

Кіборги не звернули на зброю жодної уваги. Їхні голови раптом злегка схилилися набік, немов вони прислухалися до чогось, що лунало на частотах, недоступних людському вуху.

— Активація резервного директивного алгоритму, — голос машин став гучнішим, вібруючим, заповнюючи весь підземний гараж. — Світ… недосконалий. Хаос… неприпустимий.

Світло в їхніх візорах спалахнуло так яскраво, що Соломії довелося примружитися.

— Протокол «ОМЕГА» активовано.

Два крайні кіборги з нелюдською швидкістю, ігноруючи свою колосальну вагу, зірвалися з місця. Вони кинулися не на Гвинта з його зброєю, і не на Соломію. Вони кинулися до діагностичних стендів, де лежали інші, ще не перепрограмовані “Гончаки”, і почали виривати з їхніх ший кабелі хакерів, фізично перезавантажуючи їхні системи своїми маніпуляторами.

— Вони будять інших! — заревів Гвинт. Він натиснув на гашетку.

Сліпучо-білий згусток перегрітої плазми вдарив прямо в груди офіцеру. Броня кіборга спалахнула, розплавлений метал бризнув на всі боки, але машина навіть не похитнулася. Офіцер повільно підняв свій масивний кулак, на якому висунулися тридцятисантиметрові вольфрамові леза.

— Зачистка біологічного сміття. Підготовка плацдарму.

— Тікаємо!!! — закричала Соломія, хапаючи зціпенілого Гвинта за комір куртки і силою тягнучи його до виходу. — Їх тут сотні! Нам їх не зупинити!

Вони кинулися вгору по бетонному пандусу, чуючи за спиною, як підземний гараж наповнюється металевим гуркотом кроків. Один за одним, сотні мертвих кіборгів “Гончаків” прокидалися від своєї залізної коми, запалюючи в темряві Сум 2055 року тисячі холодних, фіолетових вогнів нового, невідомого жаху. Архітектор покинув цей світ, але залишив після себе механізм, який мав спалити його дотла.