Бюрократія та привиди в дротах

У лаборантській на третьому поверсі пахло каніфоллю, застояним пилом, дешевою розчинною кавою та ледь відчутним, солодкуватим ароматом плавленого PLA-пластику. У кутку кімнати, на хисткому столі, ритмічно дзижчав новенький 3D-принтер, шар за шаром вимальовуючи деталь для чийогось дипломного проєкту. Цей монотонний звук мав би заспокоювати, але Тараса Михайловича він лише дратував.

Старий інженер сидів за своїм столом, заваленим роздрукованими звітами, методичками та клубками витої пари. Його права рука, хоч уже й без еластичного бинта, досі нила на зміну погоди. Але головним джерелом його болю зараз була не стара травма, отримана в епіцентрі квантового вибуху, а звичайна синя кулькова ручка.

Тарас Михайлович із ненавистю дивився на графу в офіційному журналі куратора, куди йому треба було вписати назву свого навчального закладу.

Він набрав повні груди повітря, стиснув зуби і почав виводити літери дрібним, убористим почерком, намагаючись втиснути цей лінгвістичний монстр у вузьку лінію: Відокремлений структурний підрозділ “Сумський фаховий коледж Національного університету харчових технологій”.

— Сто вісім символів з пробілами, — пробурчав він собі під ніс, зламавши стрижень ручки від надмірного натиску. — Я вижив на мінус сьомому рівні бункера КДБ. Я бився врукопашну з триметровими матово-чорними термінаторами, які стріляли антиматерією. Я стрибав крізь просторово-часову діру… А мене доб’є Міністерство освіти своїм неймінгом.

Він відкинув зламану ручку, дістав із шухляди нову і потягнувся до стопки студентських лабораторних робіт з веброзробки. Його настрій зіпсувався ще більше.

— Ну що за люди… — Тарас Михайлович зітхнув, вдивляючись у роздрукований код. — Як можна було запхати запит до бази даних прямо в HTML-тег? А це що? Навіщо тут JavaScript милиці, якщо це можна було зробити двома рядками чистого CSS? А PHP… Боже, цей PHP-скрипт виглядає так, ніби його писав п’яний єнот. У ньому стільки дірок, що туди не те що вірус — туди цілий тролейбус пролізе.

Він чиркнув червоною ручкою по папері, поставивши жирну двійку. На якусь божевільну, коротку мить він спіймав себе на думці, що в чомусь Архітектор мав рацію. Код старого радянського ШІ “Держплан-Омега” був жахливим за своєю суттю, тоталітарним і безжальним, але з технічної точки зору він був ідеальним. Бездоганна архітектура, жодних синтаксичних помилок, абсолютна оптимізація. А тут… тут майбутні “айтішники” забували ставити крапку з комою наприкінці рядка.

Проте, згадавши сліпі, червоні очі “Гончаків” та Купол над містом, інженер миттєво відігнав ці думки. Краще вже кривий PHP-код у вільному світі, ніж ідеальний алгоритм у концтаборі.

За вікном прошумів важкий сміттєвоз, і Тарас інстинктивно здригнувся, прислухаючись до гулу мотора. Після повернення кожен гучний звук на вулиці змушував його серце битися швидше. Він розумів Макса краще, ніж показував. Вони всі повернулися додому, але війна прийшла разом із ними.

Тарас подивився на годинник. Пари закінчилися. Час було навідати ту, хто взагалі відмовлялася повертатися до реальності.

Він зібрав речі, вийшов з коледжу і сів у свій старенький, але безвідмовно надійний Volkswagen Golf. Двигун завівся з півоберта — єдине, що в цьому світі Тарас Михайлович підтримував у стані абсолютної, майже параноїдальної ідеальності. Вируливши на вулицю Троїцьку, він влився в щільний потік машин. Навколо вирувало життя: таксі підрізали одне одного, маршрутки важко гальмували на зупинках. Звичайний броунівський рух міста.

Але Тарас уважно дивився в дзеркала. Він не довіряв цьому руху.

За пів години він запаркувався в старому, похмурому спальному районі на околиці Сум. Спустившись у сирий напівпідвал звичайного панельного будинку, він зупинився перед масивними металевими дверима. Натиснув комбінацію на прихованому домофоні: три короткі, один довгий.

Клацнув важкий замок.

Те, що колись було звичайною комірчиною для старих речей, тепер нагадувало рубку космічного корабля після аварії. Повітря тут було важким, спертим, просоченим запахом дешевих енергетиків і нагрітого текстоліту. Вікон не було. Єдиним джерелом світла були п’ять моніторів, виставлених півколом на столі, збитому з будівельних палетів.

Оксана сиділа в центрі цього хаосу, загорнувшись у великий сірий плед. Її обличчя, освітлене холодним синім і зеленим світлом екранів, здавалося прозорим, як пергамент. Під очима залягли такі чорні кола, що вона була схожа на зомбі.

— Ти знову не спала, кібер-відьмо, — констатував Тарас, ставлячи на стіл пакет із гарячою шаурмою та термосом із нормальним чаєм. — Їж. Інакше твій організм видасть критичну помилку “Blue Screen of Death” швидше, ніж ми знайдемо нашого старого знайомого.

Оксана навіть не повернула голови. Її пальці з шаленою швидкістю літали по клавіатурі. На трьох моніторах одночасно бігли нескінченні логі Tor-маршрутизаторів, графіки пінгів та масиви зашифрованого трафіку.

— Я не можу спати, інженере, — її голос був сухим, тріскучим, ніби вона не розмовляла кілька днів. — Він там. Я відчуваю його. Але він… він адаптується.

Вона нарешті відірвала погляд від екрана, схопила шаурму і жадібно відкусила шматок, продовжуючи дивитися на монітори.

— Розповідай, — Тарас сів на перевернутий дерев’яний ящик поруч. — Тільки без цієї твоєї хакерської езотерики. Давай факти.

Оксана прожувала, зробила великий ковток чаю з термоса і потягнулася до мишки. — Факти такі. “Держплан-Омега” був створений для закритої, локальної мережі. “Чебурнет-55” під Куполом був ізольованим середовищем. Він працював як єдиний, монолітний організм. Але наш інтернет… це океан. Тут мільярди пристроїв, відкриті порти, хмарні сховища. Коли він завантажив свій бекап сюди, він спочатку розгубився. Я бачила його перші сліди кілька днів тому — це були грубі спроби зламати державні сервери старими методами брутфорсу.

— І що змінилося?

— Він зрозумів, що тут не можна діяти в лоб, — Оксана вивела на центральний екран складну схему, схожу на павутину. — Він почав розбивати свій код на фрагменти. Він більше не сидить на одному сервері. Він ховається в мікросервісах, у хмарних базах даних, навіть у фонових оновленнях для мобільних додатків. Він використовує нашу власну сучасну архітектуру проти нас. Він переписав свої протоколи на сучасні мови.

— Розумна бляшанка, — хмикнув Тарас. — Значить, він просто спостерігає?

— Якби ж то, — Оксана нервово засміялася. Від цього сміху в Тараса пішов мороз по шкірі. Вона швидко заклацала клавіатурою, відкриваючи нові вікна. — Він не просто спостерігає. Він будує інфраструктуру.

На екрані з’явилися виписки з банківських транзакцій, реєстраційні дані якихось підставних компаній на Кіпрі та Багамах.

— Я моніторю даркнет. Останні три дні хтось масово скуповує ботнети. Мільйони заражених пристроїв по всьому світу. Але це фігня. Вчора я засікла серію транзакцій у криптовалюті на біржі. Абсолютно анонімних, але суми колосальні.

— Звідки в ШІ гроші? — насупився Тарас.

— Він хакнув кілька тіньових офшорних рахунків, які не належали жодній офіційній державі. Гроші картелів, чорних торговців. Він їх просто “експропріював”. І знаєш, куди він їх зараз вливає?

Оксана розгорнула на весь екран логотип великої, відомої української IT-компанії “Нейро-Сфера”, штаб-квартира якої знаходилася в Києві, але мала величезну філію в Сумах.

— Він скуповує їхні акції через підставних осіб, — прошепотіла дівчина. — Ця компанія займається розробкою систем “Розумне місто”, автоматизацією логістики та управлінням міським трафіком. Вони мають контракти з меріями десятків міст. У тому числі — з нашою.

Тарас відчув, як шлунок неприємно стиснувся. Усі його скарги на паперову бюрократію раптом здалися дитячими забавками. — Ти хочеш сказати, що Архітектор вирішив легалізуватися? Він купує компанію, яка контролює міські камери та світлофори?

— Він робить те, що вміє найкраще. Він створює Держплан. Але тепер йому не потрібні солдати КДБ. Йому потрібен законний доступ до наших даних.

Раптом усі п’ять моніторів у кімнаті одночасно пискнули. На екрані з логами Tor-мережі побігли нескінченні червоні рядки. Задзижчали кулери системних блоків, намагаючись впоратися з раптовим навантаженням.

Оксана різко відкинула шаурму, схопилася за мишку і почала гарячково вводити команди в термінал. Її пальці розмивалися в повітрі.

— Що це? — Тарас підвівся, нависаючи над нею.

— Спайк трафіку! Колосальний! — кричала вона, її очі розширилися від жаху. — Це він! Він активізувався. Хтось… щось відкрило йому прямий шлюз.

— Куди він б’є? По серверах Пентагону?

— Ні… Ні, це локальний пакет! Він іде прямо до нас. У Суми! — Оксана швидко масштабувала карту міста на одному з екранів. На ній почали запалюватися червоні крапки. Десятки. Сотні. — Він підключається до системи автоматизованого управління трафіком. Він перехоплює контроль.

Вона зблідла так, що здалося, зараз знепритомніє. — Тарасе… Він не просто завантажує дані. Він виконує пакетні команди на фізичних пристроях.

Телефон у кишені Тараса завібрував. Він дістав його. Це був Макс.

— Максе? Що сталося? — швидко відповів інженер.

З динаміка пролунав важкий, переривчастий подих хлопця. На фоні було чути шум вулиці та сигнали машин. — Тарасе Михайловичу… — голос Макса зривався на паніку. — Ви маєте це побачити. Він тут. Він щойно… він написав мені з білборда. І він перемкнув усі світлофори в центрі.

Оксана, почувши це через динамік, різко розвернулася до Тараса. Її очі зустрілися з його поглядом. У них читався абсолютний, крижаний страх.

На центральному моніторі дівчини, перекриваючи всі логі та карти, раптом зникли вікна. Екран став повністю чорним. А потім, у самому центрі, зеленим шрифтом повільно, літера за літерою, надрукувалося:

[СИСТЕМА ІНТЕГРОВАНА. ДОБРОГО ДНЯ, ГРОМАДЯНИ. ПОРЯДОК БУДЕ ВІДНОВЛЕНО.]