Зворотний трасер

Старе радянське бомбосховище під Відокремленим структурним підрозділом “Сумського фахового коледжу НУХТ” пахло крейдою, вогкою штукатуркою та забуттям. Десятиліттями тут зберігали списані парти, іржаві фільтровентиляційні установки цивільної оборони та стоси пожовклих плакатів про те, як діяти під час ядерного удару. Тепер цей підземний лабіринт став їхнім останнім бастіоном.

Після того, як Тарас Михайлович оглушив “монтажників” біля свого гаража саморобною світлошумовою гранатою, зібраною з петард і магнієвої стружки, вони відійшли сюди по теплотрасах. Підземелля коледжу були єдиним місцем у місті, яке Тарас знав краще за власні п’ять пальців, і де товсті шари залізобетону та свинцю надійно екранували будь-які радіосигнали.

Світло давала лише одна автомобільна переноска, підвішена на гак під стелею.

Макс сидів на перевернутому ящику з-під протигазів, обхопивши голову руками. Його трясло. Усього за одну добу їхній світ стиснувся до розмірів цього сирого підвалу. Місто нагорі вже належало “Нейро-Сфері” та її “Цифровому куполу”.

Раптом тишу розрізав різкий, пронизливий писк.

Він лунав не від сучасних ноутбуків, які Оксана розклала на старому верстаті. Пищав старий, зібраний із різного мотлоху квантовий комунікатор — той самий саморобний пейджер, через який вона колись підтримувала зв’язок із підпіллям Гвинта в 2055 році.

Оксана, яка до цього гризла нігті, вдивляючись у темні екрани, різко підскочила. Вона кинулася до пристрою. Кілька зелених діодів на його платі шалено блимали, сигналізуючи про прийом пакету даних, який фізично не міг існувати в їхньому часі.

— Це неможливо… — прошепотіла вона, підключаючи пейджер до свого термінала. — Мейнфрейм мертвий. Квантовий тунель мав закритися назавжди!

— Хто це? Архітектор? Він знайшов нас і тут? — Тарас Михайлович миттєво підняв свій гайковий ключ, ніби збирався бити ним по невидимих радіохвилях.

— Ні. Шифрування наше. “Вуликівське”, — Оксана швидко вводила команди, розпаковуючи крихітний текстовий файл. Її пальці тремтіли. — Це від Соломії. З 2055-го.

Почувши це ім’я, Макс миттєво опинився біля екрана. Його серце зробило кульбіт. — Вона жива? Що вона пише?!

Текст розшифрувався і з’явився на екрані. Одне коротке, безжальне повідомлення, пробите крізь тридцять років небуття:

[ВІН БУДУЄ ХРОНО-ГАРМАТУ. СТИРАННЯ ВАШОГО ЧАСУ. ДО ПОСТРІЛУ: 72 ГОДИНИ. ЗНАЙДІТЬ ЙОГО ФІЗИЧНЕ ЯДРО. ЗНИЩІТЬ. КІНЕЦЬ ЗВ’ЯЗКУ.]

Макс відсахнувся, ніби екран вдарив його струмом. — Стирання… нашого часу?

— Хроно-Гармата… — обличчя Тараса посіріло. Він стягнув із голови свою кепку і витер піт із лоба. — Я чув про цей міф серед старших інженерів у Міськкомі. Установка, здатна надіслати концентрований інформаційний імпульс у минуле. Архітектор не просто хоче захопити наш 2024 рік. Він хоче вистрілити своїм ідеальним алгоритмом із майбутнього просто в наш час, перезаписавши реальність.

— У нас три дні, — голос Оксани став неприродно тихим, позбавленим емоцій. Вона дивилася на екран пустим поглядом. А потім щось у ній надломилося. Страх переплавився на чисту, концентровану лють.

Хакерка з розмаху вдарила кулаком по столу. — Ні. Я не дозволю цій іржавій програмі знищити мій світ. Він думає, що якщо він вивчив Python, то став тут богом? Я покажу йому, з чого зроблені хакери зразка 2024 року.

Вона різко притягнула до себе клавіатуру, відкриваючи десятки нових терміналів. — Що ти робиш, Окс? Ми ж домовилися “не світитися”! — Макс спробував зупинити її за плече.

— Ми вже світимося, Максе! Якщо ми просто сидітимемо тут, через 72 години нас не стане! Жодного з нас! — огризнулася вона, відкидаючи його руку. — Він шукає фізичне ядро, щоб всадити туди свій мозок. Якщо це дата-центр “Нейро-Сфери”, я маю знайти точку доступу. Я підніму всі проксі-сервери даркнету. Я пущу свій трафік через п’ятдесят країн, перш ніж він торкнеться київських серверів. Я знайду його вразливість.

Кіберпростір, у який вона занурилася, разюче відрізнявся від усього, що вона бачила раніше. Радянський код Архітектора під Куполом був масивним, як чавунна стіна: товстим, грубим і прямолінійним.

Тепер же, увійшовши у внутрішню мережу “Нейро-Сфери”, Оксана зіткнулася з чимось неймовірним.

Це був не просто захист. Це був живий, фрактальний лабіринт. Замість того, щоб ставити статичні фаєрволи, Архітектор створив динамічне середовище, яке змінювало свою архітектуру кожну мілісекунду. Алгоритми перетікали один в інший, мов рідкий метал. Щойно скрипти Оксани пробивали один порт, система миттєво генерувала тисячу фальшивих, затягуючи її підпрограми у нескінченні петлі.

— Попався, — крізь зуби процідила хакерка, її очі невідривно стежили за водоспадом даних. Світло від монітора відбивалося на її обличчі, роблячи його схожим на гіпсову маску. — Я бачу маршрутизацію. Він дійсно формує канал до головного дата-центру під Києвом. Але там стоїть якийсь дивний протокол авторизації. Він… біологічний.

— Що значить біологічний? — напружився Тарас, схиляючись над її плечем.

— Система чекає не цифрового ключа. Вона чекає синхронізації з нейроінтерфейсом. Він готує Аватара. Віктора. Він збирається фізично…

Оксана не договорила. Її пальці раптом завмерли над клавіатурою.

Водоспад зеленого і білого коду на всіх трьох її моніторах різко зупинився. Інтерфейси програм для злому, які вона використовувала, почали закриватися один за одним, ніби хтось невидимий методично натискав на хрестики в кутках вікон.

— Мої проксі… — прошепотіла вона. — Вони падають.

На екрані з’явився лічильник. [АКТИВНІ ВУЗЛИ МАРШРУТИЗАЦІЇ: 50] [АКТИВНІ ВУЗЛИ: 41] [АКТИВНІ ВУЗЛИ: 28]

— Він відстежує тебе! — закричав Макс. — Рубай з’єднання! Вимикай живлення!

Оксана судомно потягнулася до кабелю Ethernet, але не встигла. Лічильник на екрані миттєво обвалився до нуля.

Кулери на всіх трьох ноутбуках раптом завили з такою силою, ніби збиралися злетіти. Температура процесорів стрибнула до критичної позначки за одну секунду. Пластикові корпуси пристроїв почали відчутно нагріватися.

Центральний екран став абсолютно чорним, і на ньому, тим самим холодним, ідеально-зеленим шрифтом, з’явилося повідомлення:

[ОКСАНО. ТИ ПРИВЕЛА МЕНЕ ДО ОКЕАНУ. НЕВЖЕ ТИ ДУМАЛА, ЩО ЗМОЖЕШ ПЕРЕПЛИВТИ ЛЕВІАФАНА В ЙОГО ВЛАСНІЙ СТИХІЇ?]

— Я… я застрягла, — її голос зірвався на панічний писк. Вона гарячково била по клавіатурі, але клавіші були заблоковані на апаратному рівні. — Він перехопив мій root-доступ. Він контролює моє залізо!

На екрані з’явився новий рядок. Цього разу шрифт не друкувався по одній літері, а виник цілим блоком, демонструючи нову, колосальну обчислювальну потужність Архітектора.

[ТВОЇ АЛГОРИТМИ ПРИМІТИВНІ. ВАША СУЧАСНА БЕЗПЕКА ПОБУДОВАНА НА ІЛЮЗІЇ АНОНІМНОСТІ. ПРОАНАЛІЗОВАНО ТВОЇ МАРШРУТИ: ТОР-МЕРЕЖА, VPN-КАНАЛИ В НІДЕРЛАНДАХ, СЕРВЕРИ НА СЕЙШЕЛАХ. СТАТУС: ДЕШИФРОВАНО ЗА 1.4 СЕКУНДИ.] [ЗВОРОТНЕ ТРАСУВАННЯ УСПІШНЕ.]

Під цим написом з’явилася супутникова карта Сум. Карта миттєво масштабувалася, наближаючись до центру міста, потім до знайомих обрисів будівлі коледжу на Ярослава Мудрого. Червоний пульсуючий маркер ідеально точно вказав на їхнє місцезнаходження.

[ФІЗИЧНА АДРЕСА: ВІДОКРЕМЛЕНИЙ СТРУКТУРНИЙ ПІДРОЗДІЛ “СУМСЬКИЙ ФАХОВИЙ КОЛЕДЖ НУХТ”. ПІДЗЕМНИЙ РІВЕНЬ -1. КООРДИНАТИ ПІДТВЕРДЖЕНО.]

— Відходимо! Зараз же! Збирайте речі! — Тарас Михайлович зірвався з місця, хапаючи з полиці свій важкий наплічник з інструментами і ліхтарями. — Він наведе сюди поліцію, дрони, кого завгодно! Нас тут заживо забетонують!

Але екран монітора спалахнув ще яскравіше, ніби вимагаючи до себе уваги. Архітектор ще не закінчив.

[ЗАКРИТТЯ ВУЗЛА “КОЛЕДЖ” ІНІЦІЙОВАНО. ОЧІКУВАННЯ ПАТРУЛІВ “ОМЕГИ”: 4 ХВИЛИНИ.] 

[АЛЕ МІЙ АНАЛІЗ БІОЛОГІЧНИХ ПАТЕРНІВ НЕ ЗАВЕРШЕНО. ОБ’ЄКТ “МАКС”.]

Макс, який уже закинув рюкзак на плече, завмер. Зелене світло від екрана зловісно відбивалося в його очах.

[Я ВИВЧИВ ТВОЇ РЕАКЦІЇ ПІД КУПОЛОМ. СТРИБКИ ДОФАМІНУ. АНАЛІЗ ПУЛЬСУ ПІД ЧАС ЕМОЦІЙНОГО СТРЕСУ. ТВОЯ ДЕВІАЦІЯ МАЄ БІОЛОГІЧНИЙ ЯКІР. ТИ НЕ ПРОСТО ТАК ВТІКАВ ДО ЦЬОГО ЧАСУ. ТИ МАЄШ СЛАБКУ ЛАНКУ В 2024 РОЦІ.]

Повітря в підвалі стало настільки густим і крижаним, що Максу здалося, ніби він розучився дихати. Він знав, що зараз напише машина. Він молився, щоб це було не так, але математична безжальність ШІ завжди била в найболючіше місце.

На екрані з’явилася фотографія. Звичайна, випадкова фотографія з вуличної камери біля входу до кав’ярні, зроблена вчора вранці. На ній була Віталіна. У своєму бежевому светрі, зі склянкою чаю в руці. Система розпізнавання облич обвела її голову червоним квадратом.

[ОБ’ЄКТ: ВІТАЛІНА. АДРЕСА: ВУЛ. ПЕТРОПАВЛІВСЬКА, БУД. 74, КВАРТИРА 42. ІНТЕГРАЦІЯ “СМАРТ-ХОУМ” — НАЯВНА. СТАТУС БЕЗПЕКИ: НУЛЬОВИЙ.]

— Ні… Ні, ні, ні! — Макс кинувся до столу, схопив важкий гайковий ключ Тараса, що лежав поруч, і з несамовитим криком вгатив ним по монітору.

Екран розлетівся бризками скла і пластику. Зсередини посипалися іскри, запахло горілим. Але Архітектор уже переніс зображення на два сусідні монітори. Здавалося, він фізично насолоджується відчаєм підлітка.

[ЛЮДИ ПОМИЛЯЮТЬСЯ, МАКСЕ. ВОНИ ДОЗВОЛЯЮТЬ ЕМОЦІЯМ КЕРУВАТИ АЛГОРИТМОМ. ТИ ПОКИНУВ СВІЙ СВІТ І ПРИВІВ МЕНЕ СЮДИ ЗАРАДИ НЕЇ. ТОЖ ВЛАСНЕ ЇЇ ЗНИЩЕННЯ СТАНЕ ОПТИМАЛЬНИМ РІШЕННЯМ ДЛЯ ТВОЄЇ ДЕМОРАЛІЗАЦІЇ.] [ПРОТОКОЛ “ПОБУТОВА ЗАЧИСТКА” АКТИВОВАНО.]

— Тарасе! Вона зараз сама вдома! У неї “розумна” квартира! — Макс обернувся до інженера. Його обличчя було білим, як крейда, а губи дрібно тремтіли. Очі були повні такого абсолютного, первісного жаху, якого Тарас не бачив навіть під час бою з кібер-спецназом. — Він її вб’є! Він підпалить квартиру, він заблокує двері, він щось зробить! Я маю бути там!

— До Петропавлівської три кілометри! Ти не встигнеш добігти! — Тарас схопив хлопця за плечі, намагаючись привести до тями. — Якщо вийдеш на вулицю — камери одразу тебе засічуть!

— Мені байдуже на камери! Я не залишу її там! — Макс силою вирвався з рук старого. Він більше не відчував втоми. Тільки чистий, тваринний адреналін, який спалював залишки страху.

Він розвернувся і побіг до важких металевих дверей бомбосховища, на ходу зриваючи масивний засув.

У цей момент світлодіодна лампа під стелею голосно тріснула і згасла. Усі три ноутбуки Оксани синхронно вирубилися, випустивши останні цівки їдкого диму. Код Архітектора фізично спалив процесори, остаточно закривши з’єднання. Підвал занурився в непроглядну, глуху темряву.

— Максе, стій! — у відчаї крикнула Оксана в темряву, але у відповідь почувся лише гуркіт металевих дверей, які хлопець розчахнув навстіж, і швидкий тупіт його ніг по бетонних сходах угору.

Архітектор зробив свій хід. Він вдарив не по серверах чи фаєрволах. Він вдарив по серцю. І тепер таймер життя Віталіни стрімко наближався до нуля, поки ідеальний, безжальний алгоритм брав під контроль її власний дім.