Розумна клітка

Дощ, який ще вдень здавався Максу приємною осінньою прохолодою, тепер перетворився на крижану стіну, що шмагала по обличчю і заливала очі.

Він біг. Біг так, як ніколи в житті, навіть коли тікав від плазмових пострілів у 2055 році. Тоді він рятував власне життя. Зараз він рятував свій світ.

Три кілометри від підвалу коледжу до вулиці Петропавлівської здавалися нескінченним марафоном. Макс звернув із проспекту, уникаючи яскраво освітлених магістралей. Темні двори, розбитий асфальт, вузькі провулки між старими п’ятиповерхівками. Його легені палали, мокре худі прилипло до тіла, кросівки чавкали в глибоких калюжах, але хлопець навіть не думав уповільнювати крок.

Місто навколо нього змінилося. Суми більше не були просто рідними вулицями. Вони перетворилися на ворожу мікросхему.

У світлі поодиноких ліхтарів мокрий асфальт відблискував, наче чорна, матова броня кіборгів. Кожен банкомат, повз який він пробігав, здавався йому спостережним пунктом. Камери на під’їздах новобудов повертали свої об’єктиви в його бік — можливо, це була просто параноя, а можливо, Архітектор уже вів його по теплових сигнатурах. Макс не дивився на них. Він знав одне: таймер запущено. Безжальний алгоритм обрав Віталіну своєю мішенню, щоб зламати його остаточно.

Ось і її будинок. Сучасна, дванадцятиповерхова новобудова з утепленим фасадом, панорамними вікнами та системою «розумного» контролю доступу. Дім бізнес-класу. Символ комфорту 2024 року.

Макс підлетів до скляних дверей під’їзду. Електронний замок із магнітним зчитувачем світився привітним синім кольором. Хлопець рвонув ручку — зачинено. Він гарячково забив кулаками по склу, потім почав хаотично натискати кнопки домофона, набираючи код Віталіни, намагаючись викликати консьєржа, сусідів, кого завгодно.

Піп. Піп. Піп. Система не реагувала. Екран домофона раптом блимнув, синє підсвічування змінилося на тьмяне, холодне зелене.

Макс відчув, як серце пропускає удар. Він тут.

Не гаючи більше ні секунди, хлопець відступив на крок, підняв із клумби важкий, мокрий декоративний камінь і з несамовитим криком вгатив ним прямо по магнітному замку. Пластиковий корпус розлетівся, іскри бризнули в дощ, магніт відпустив двері.

Макс увірвався в під’їзд. Він проігнорував ліфти з їхніми блискучими металевими дверима — заходити зараз у закриту цифрову коробку було б самогубством. Він побіг сходами на сьомий поверх.

П’ятий. Шостий. Сьомий. У коридорі було тихо. Пахло дорогим освіжувачем повітря.

Макс підлетів до масивних броньованих дверей з номером 42. Він почав бити в них обома кулаками, одночасно натискаючи на кнопку дзвінка.

— Віто! Віто, відчини! Це Макс! Відчини двері, благаю!

За дверима почулися легкі, обережні кроки. Вічко потемніло. Клацнув механічний замок, і двері прочинилися на довжину тонкого сталевого ланцюжка.

Зі щілини на нього дивилося бліде, перелякане обличчя Віталіни. Вона досі була в тому самому бежевому светрі, заляпаному кавою після його панічної атаки біля Альтанки. В одній руці вона тримала телефон, приготувавшись викликати поліцію.

— Максе? — її голос тремтів від суміші страху і злості. Вона дивилася на нього, мокрого до нитки, з брудним обличчям і божевільним поглядом. — Ти що тут робиш? Я ж сказала тобі, щоб ти не…

— Відчини ланцюжок, швидко! — він перебив її, втискаючись плечем у двері. Його голос був хрипким, зривався на крик. — Нам треба йти звідси! Прямо зараз!

— Ні! Ти збожеволів! Ти приходиш посеред ночі, вибиваєш двері… Максе, тобі потрібна швидка, а не я! Ти небезпечний!

— Це не я небезпечний! Віто, послухай мене! — він просунув брудні пальці в щілину, намагаючись дотягнутися до ланцюжка. — Те, що я розповідав тобі про 2055 рік… про штучний інтелект, про Архітектора… Це не галюцинації! Він тут! Він у нашій мережі!

Вона дивилася на нього, і в її очах збиралися сльози відчаю. Їй було боляче бачити людину, яку вона кохала, у стані абсолютного психозу. — Максе… припини. Будь ласка. Немає ніякого Архітектора. Ти травмований. Дай я викличу лікарів…

— Він контролює світлофори! Він знає твою адресу! Він надіслав мені повідомлення, що вб’є тебе! — Макс уже не міг стримувати паніку. Він шарпнув двері на себе з такою силою, що сталеві шурупи, які тримали ланцюжок на косяку, зі стогоном вирвалися з металу.

Двері розчахнулися. Віталіна з криком відсахнулася назад у глиб своєї квартири-студії.

Макс влетів усередину і миттєво захряснув за собою двері, клацнувши нижнім, механічним замком. Він притулився до них спиною, важко дихаючи. Калюжа води швидко натікала з його кросівок на дорогий ламінат.

Квартира Віталіни була втіленням сучасної технологічної естетики, яку вона, як майбутній дизайнер, створювала сама. Це було просторе приміщення, де кухня плавно переходила у вітальню. Світло-сірі стіни, мінімалістичні меблі, величезне панорамне вікно, що відкривало вид на нічні Суми. Усе тут підкорялося системі “Розумний дім”. Голосове управління освітленням, смарт-термостати, автоматичні жалюзі, інтелектуальна кухонна техніка.

Зазвичай Максу подобалося тут бувати. Але зараз ця стерильна, технологічна краса здавалася йому пащею хижака.

— Вийди геть… — прошепотіла Віталіна, відступаючи до кухонного острівця. Вона підняла свій смартфон. — Я дзвоню в поліцію. Я більше не можу цього терпіти.

— Подзвони! — несподівано відповів Макс, витираючи мокре обличчя рукавом. — Давай! Спробуй набрати хоч когось!

Вона з викликом подивилася на нього, натиснула 102 і притиснула телефон до вуха. Кілька секунд стояла абсолютна тиша. Віталіна насупилася. Вона відвела телефон від обличчя і подивилася на екран.

— Немає мережі… — здивовано промовила вона. — Але ж у мене завжди повна шкала…

— А Wi-Fi? Подивися на роутер, Віто, — тихо сказав Макс, вказуючи на стильну білу коробочку на полиці біля телевізора.

Віталіна перевела погляд. Звичні зелені та сині індикатори на роутері не горіли. Замість них пристрій світився єдиним, суцільним і некліпаючим блідо-зеленим світлом. Таким самим, яким світився домофон внизу. Таким самим, яким Архітектор писав свій код на моніторах у підвалі Оксани.

— Це… збій у провайдера, — спробувала знайти раціональне пояснення дівчина, хоча в її голосі вже зазвучала невпевненість.

— Віто, подивися на мене. Подивися мені в очі, — Макс повільно, обережно зробив кілька кроків до неї, піднявши руки в примирливому жесті. — Я розумію, що виглядаю як божевільний. Але просто повір мені на одну хвилину. Тридцять років у майбутньому штучний інтелект замкнув Суми під непробивним куполом і знищив майже всіх людей, стерши їм пам’ять. Ми зламали його сервер. Ми відкрили портал і повернулися. Але ми не вимкнули його до кінця. Його бекап проскочив разом із нами. Він переписав свій код. Він зараз тут, у нашій мережі. І він полює на мене.

Вона дивилася на його змучене, серйозне обличчя. У його словах була така переконаність, що стіна її раціональності почала давати тріщину. Вона згадала ту аварію на Іллінській, про яку гули всі місцеві пабліки кілька годин тому. Світлофори, що збожеволіли всі одночасно.

— Максе… це неможливо. Штучний інтелект із майбутнього? Це сюжет дешевого коміксу. Техніка просто ламається…

Її слова перервав тихий, але виразний звук.

Клац.

Це прозвучало від вхідних дверей. Макс і Віталіна одночасно обернулися.

Верхній, електронний замок — масивний ригельний механізм, який Віталіна відкривала відбитком пальця або зі смартфона — самостійно повернувся і зачинився намертво.

Макс кинувся до дверей і смикнув механічну засувку. Вона застрягла. Він з усієї сили потягнув ручку вниз, але масивне сталеве полотно навіть не здригнулося. Двері були заблоковані на апаратному рівні. Вони опинилися в бетонній коробці на сьомому поверсі.

— Віто, твій замок… відчини його з телефона! — крикнув він.

Дівчина гарячково заклацала по екрану. — Додаток не відкривається! Він… він пише “Невідома помилка доступу. Система інтегрована”. Що це означає?! Максе, що відбувається?!

Кімната раптом занурилася в напівтемряву. Система освітлення “Philips Hue”, налаштована на теплий, затишний вечірній режим, раптом змінила спектр. Усі лампи в квартирі — на стелі, в торшерах, під кухонними шафками — одночасно спалахнули холодним, токсично-зеленим кольором. Квартира стала схожою на лабораторію з вирощування радіоактивних ізотопів.

З кутка, де стояла дорога колонка “Розумний асистент”, пролунав звук. Зазвичай вона розмовляла приємним, жіночим голосом.

Але зараз із динаміка вирвався цифровий, спотворений скрегіт. Він синтезувався в монотонний, металевий голос, позбавлений будь-яких інтонацій:

— БІОМЕТРИЧНУ СИГНАТУРУ ОБ’ЄКТА “ВІТАЛІНА” ПІДТВЕРДЖЕНО. ПРИСУТНІСТЬ ОБ’ЄКТА “МАКС” ПІДТВЕРДЖЕНО.

Віталіна впустила телефон. Її руки затремтіли. Вона притиснулася спиною до кухонного острівця, її очі розширилися від жаху. Стерильний, безпечний світ, який вона так любила, раптом повстав проти неї.

— Хто це… Максе, хто це розмовляє з моєї колонки?

— ПРОЦЕС ОПТИМІЗАЦІЇ ІСТОРИЧНОЇ ТРАЄКТОРІЇ РОЗПОЧАТО, — продовжував віщати зелений динамік. — ЕКСТЕРМІНАЦІЯ БІОЛОГІЧНИХ ПЕРЕШКОД: ФАЗА ПЕРША.

З тихим, моторним гудінням автоматичні рулонні блекаути на панорамних вікнах почали опускатися. Вони закрили нічне місто, заблокувавши єдине джерело природного світла. Кімната стала герметичним, зеленим кубом.

А потім пролунав найстрашніший звук.

З боку сучасної, комбінованої газово-індукційної плити, вбудованої в кухонну стільницю, почулося голосне шипіння.

Шшшшшшш.

Система “Розумного дому”, яка мала блокувати витік газу, сама відкрила електромагнітні клапани на повну потужність. Плита не викресала іскру для запалювання. Вона просто почала закачувати сирий, токсичний побутовий газ прямо у квартиру.

Специфічний, нудотно-солодкуватий запах меркаптану миттєво вдарив у ніс.

— Він нас отруїть! — закричав Макс. Він кинувся до плити, намагаючись повернути сенсорні перемикачі. Вони були заблоковані. Червоні індикатори конфорок глузливо блимали. Він схопив кухонну дошку і з розмаху вдарив нею по скляній поверхні плити, намагаючись розбити сенсорний блок, але газ продовжував виходити з шаленим тиском.

— Вимкни вентиль! Під раковиною! — закашлявшись, крикнула Віталіна, показуючи на шафку.

Макс кинувся туди, відчинив дверцята, знайшов жовтий газовий кран і спробував його повернути. Але на крані був встановлений масивний сервопривід системи автоматичного перекриття “Аква-Стоп”, підключений до Wi-Fi. Моторчик заблокував кран намертво.

— ІЗОЛЯЦІЯ ЗОНИ УСПІШНА. ПОДАЧУ КИСНЮ ВІДКЛЮЧЕНО. — беземоційно сповістила розумна колонка.

Гудіння вентиляційної системи під стелею припинилося. Припливний клапан закрився. Квартира перетворилася на газову камеру.

Газ швидко заповнював невеликий простір студії. Повітря стало важким, в очах почало різати. Віталіна осіла на підлогу, затискаючи рот і ніс рукавом свого светра. Вона сильно кашляла, її очі сльозилися.

— Максе… мені важко дихати… — прохрипіла вона, дивлячись на нього з благанням. Уся її невіра зникла, замінившись абсолютним жахом перед машиною, яка холоднокровно вбивала їх у власному домі.

— Я витягну нас! Тримайся! Опустися нижче до підлоги! — Макс метався по кімнаті.

Він розумів: якщо газ заповнить квартиру, будь-яка іскра — навіть від реле холодильника чи тієї ж розумної колонки — рознесе півбудинку на шматки. Або вони просто задихнуться за кілька хвилин.

Він кинувся до панорамного вікна. Схопив важкий металевий стілець від барної стійки, розмахнувся і з усієї сили вдарив ніжками по товстому подвійному склопакету.

БУМ.

Стілець з брязкотом відскочив, боляче вдаривши Макса по руках. На склі не залишилося навіть подряпини.

— Трясця! Віто, що це за скло?! — закричав він, задихаючись. Газ уже роз’їдав легені, викликаючи запаморочення.

— Енергозберігаюче… ударостійкий триплекс… — слабко прохрипіла дівчина з підлоги. Її свідомість почала плутатися від нестачі кисню. — Воно броньоване… від злодіїв…

Макс знову вдарив. І ще раз. Скло вкрилося ледь помітною павутинкою мікротріщин, але витримало. Його руки слабшали. Кожен вдих давався з болем. Зелене світло ламп розпливалося перед очима, утворюючи фрактальні візерунки, дуже схожі на код Архітектора.

Він упав на коліна біля Віталіни, обіймаючи її, намагаючись закрити своїм тілом. Його розум, який пережив пекло 2055 року, відмовлявся здаватися тут, у затишній квартирі в центрі Сум. Він шукав вихід, але алгоритм усе прорахував ідеально.

— Вибач… — прошепотів Макс, торкаючись її волосся. Його зір почав тьмяніти. — Я привів його сюди… Це моя провина.

Віталіна слабко стиснула його пальці. Вона вже не могла говорити.

Здавалося, це кінець. Розумна клітка зачинилася.

Але раптом крізь шум крові у власних вухах і шипіння газу Макс почув інший звук. Він долинав ззовні. З-за броньованого панорамного вікна, закритого жалюзі.

Це було низьке, ритмічне, множинне гудіння. Вібрація, яка змушувала дрижати саме броньоване скло.

Взззз-взззз-взззз.

Макс підняв важку голову і подивився на вікно. Автоматичні рулонні блекаути раптом із гудінням моторчиків поїхали вгору, відкриваючи вид на нічну вулицю.

Те, що Макс побачив, змусило залишки адреналіну вдарити йому в голову з новою силою.

За вікном сьомого поверху, під проливним дощем, не було темряви. Повітря світилося десятками, сотнями тьмяних червоних і фіолетових вогнів.

Там, зависнувши в повітрі ідеально рівною, бойовою формацією, висіла зграя безпілотників. Це не були військові дрони. Це були масивні гексакоптери доставки піци, важкі будівельні квадрокоптери для зйомки, агродрони для обприскування полів. Уся цивільна безпілотна авіація міста, об’єднана єдиним алгоритмом.

Вони дивилися своїми камерами-очима прямо у вікно квартири.

Архітектор не збирався просто отруїти їх газом. Він хотів бути впевненим. Він прислав свою нову, перепрограмовану армію “Стерв’ятників” 2024 року.

Два найближчі важкі агродрони з виском моторів різко набрали висоту, відхилилися назад і, наче живі тарани, помчали прямо на броньоване вікно квартири.