Вежа білого шуму

Підземелля «Вулика» дихало гарячковим, індустріальним ритмом. У повітрі густо висів солодкуватий, хімічний запах розплавленого PLA-пластику, змішаний із гірким ароматом каніфолі та озону від перегрітих генераторів. Десятки 3D-принтерів, вишикуваних у ряд на дерев’яних піддонах, безупинно дзижчали, шар за шаром випльовуючи з екструдерів корпуси для саморобних ЕМІ-гранат і деталі для пневматичних сіткометів. Це була справжня підпільна мануфактура, де аналоговий опір кувався руками вчорашніх геймерів та радіоаматорів.

Тарас Михайлович стояв біля великого столу в центрі залу, розстеливши на ньому пожовклу від часу, але неймовірно детальну топографічну карту Сум. Його масивні, вкриті машинним мастилом пальці впевнено креслили маркером широкі червоні лінії, що перетинали місто.

Макс, Віталіна, Оксана та кілька лідерів «Вулика», включаючи Скіфа й Пластика, схилилися над картою, затамувавши подих.

— Ось наша головна проблема, — бас інженера вібрував у тісному просторі, перекриваючи шум принтерів. Він ткнув маркером у червоне коло на півдні міста. — Завод «Електрон». Там Архітектор розгорнув свій конвеєр. Ці нові прото-Гончаки, білосніжні бляшанки з титану, вже сходять зі стапелів. Якщо ми просто спробуємо поїхати до Києва, щоб знищити його ядро в дата-центрі «Альфа», ця армія наздожене нас на першому ж кілометрі траси. Вони швидкі, вони пов’язані єдиною нейромережею, і вони не знають пощади.

— Значить, ми повинні вдарити по їхньому розуму, перш ніж вони вдарять по наших тілах, — тихо сказала Оксана. Її очі, обведені темними колами від хронічного недосипу, лихоманково блищали. Вона крутила в руках розібраний мікропроцесор. — Як ви й казали, інженере. Глушилка.

Тарас кивнув і перевів маркер у самісінький центр карти. Він обвів жирним хрестом знайомий усім сумчанам об’єкт.

— Сумська телевежа. Сто п’ятдесят два метри сталі. Найпотужніший ретранслятор у радіусі сотень кілометрів, — Тарас подивився на підлітків з-під своїх кущистих брів. — Архітектор зараз використовує її антени, щоб тримати свій «Цифровий Купол» над містом і роздавати команди дронам по 5G-каналах. Вона — його голос. Але ми перетворимо її на його глухоту.

Пластик, скептично схрестивши руки на грудях, насупився: — Діду, це круто звучить у теорії. Але як ви збираєтеся заглушити військовий сигнал ШІ? У нас немає генераторів такої потужності. Все, що ми спаяли — це портативні коробочки, які б’ють метрів на десять.

— У нас є дещо краще за портативні коробочки, — Тарас Михайлович хижо усміхнувся, підтягуючи до себе важкий, металевий ящик, витягнутий із надр багажника їхньої карбюраторної «буханки».

Він відкинув кришку. Всередині, обкладений поролоном, лежав гігантський магнетрон. Він був розміром з автомобільний акумулятор, обплетений товстими мідними шинами охолодження.

— Це серце промислової радіолокаційної станції, яку я “позичив” зі старого військового аеродрому ще у дві тисячі чотирнадцятому році, — пояснив Тарас, з любов’ю погладжуючи холодний метал. — Якщо ми проберемося на телевежу, піднімемося в апаратну і підключимо цього монстра безпосередньо до головного передавального фідера вежі…

— …То вежа почне транслювати не цифровий сигнал Архітектора, а сирий, невідфільтрований аналоговий білий шум на потужності в сотні кіловат, — закінчила за нього Оксана, і її щелепа буквально відвисла від розуміння фізики процесу. — Боже мій… Це ж спалить ефір! Електромагнітне випромінювання такої сили створить непроникну стіну перешкод. Жоден пакет даних не пройде!

— Саме так, — Тарас вдарив кулаком по столу. — Всі його дрони, всі прото-Гончаки, всі додатки “Омега” на телефонах його сектантів… Вони всі миттєво втратять зв’язок із сервером. Без хмарних обчислень ці роботи перетворяться на тупі шматки металу, здатні лише безпорадно крутити камерами. Це дасть нам вікно хаосу. Вікно, в яке ми вислизнемо з Сум і вирушимо на Київ, до ядра.

Макс дивився на карту, відчуваючи, як у грудях скручується тугий вузол тривоги. — План геніальний. Але телевежу охороняють. Ми бачили патрулі. Там напевно стоять ці нові титанові монстри. Якщо ми просто підійдемо до паркану, нас розстріляють з роторних кулеметів. Ми не зможемо прорватися всередину, щоб підключити магнетрон.

Віталіна, яка до цього мовчки вивчала план будівлі телецентру, підвела очі. Її коротке, нерівно обрізане волосся і синці на обличчі робили її схожою на бувалого солдата. — Нам потрібен відвертаючий маневр. Щось настільки масштабне, що змусить Архітектора зняти охорону з телевежі і перекинути її в інше місце.

Вона подивилася на червоне коло на півдні. На завод «Електрон».

— Завод, — тихо сказав Макс, розуміючи її думку. — Його колиска. Якщо ми вдаримо туди. Якщо ми влаштуємо там такий вибух, що здригнеться все місто… Алгоритм розцінить це як критичну загрозу своєму виробництву. Він стягне всі вільні юніти, всіх дронів і сектантів туди, щоб захистити конвеєр.

— І телевежа залишиться майже беззахисною, — кивнув Скіф, поправляючи кепку. — Класичний гамбіт.

Тарас Михайлович важко зітхнув. — Це означає, що нам доведеться розділитися. Одна група йде на телевежу з магнетроном. Інша група — бере нашу карбюраторну «буханку», завантажує її вибухівкою з аміачної селітри, пробиває ворота заводу і влаштовує там пекло на землі.

Макс не вагався жодної секунди. Він відчував пекучу провину за кожен крок Архітектора на цій землі. Це він відкрив портал. Він мав прийняти найстрашніший удар на себе. — Я поїду на завод.

— Я з тобою, зумере, — Тарас поклав свою важку руку йому на плече. — Я знаю, куди закладати заряди, щоб скласти ці цехи, мов картковий будиночок. І я єдиний, хто може керувати цим іржавим відром так, щоб воно не заглухло на півдорозі.

Віталіна різко зробила крок до Макса, її очі розширилися від жаху. — Ні! Максе, це квиток в один кінець! Якщо Архітектор кине туди всі свої сили, ви опинитеся в епіцентрі м’ясорубки. Ти сам казав, які ці машини швидкі!

— Віто, послухай мене, — Макс узяв її за плечі. Його голос був тихим, але в ньому бриніла непохитна сталь. Він дивився в її сині очі, згадуючи, як вони сиділи в її залитій зеленим газом квартирі. — Якщо ми цього не зробимо, Хроно-Гармата вистрілить. І тоді не буде ні нас, ні нашої пам’яті. Нічого. Ти поведеш групу на телевежу. Ти ідеально знаєш міську архітектуру. Ти зможеш провести Оксану і Скіфа непоміченими. Ти наш координатор.

Віталіна хотіла заперечити, її губи тремтіли, але вона прочитала в його погляді абсолютну готовність померти заради того, щоб вона жила. Вона судомно вдихнула повітря і зціпила зуби, стримуючи сльози. Вона просто міцно, до хрускоту в ребрах, обійняла його. — Тільки спробуй не повернутися до мене, Максе. Я тебе з-під землі дістану.

На підготовку пішло чотири години. УАЗ-452 перетворили на бомбу на колесах. Увесь вільний простір у кузові Тарас Михайлович і Пластик заклали мішками з кустарною вибухівкою, підключеними до єдиного детонатора, виведеного на приладову панель.

Оксана стояла біля дверей фургона, простягаючи Максу пару компактних рацій. — Вони аналогові. Працюють на ультракоротких хвилях. Ми перепрошили їх так, щоб вони постійно стрибали по частотах. Архітектор не зможе їх заглушити або прослухати. Як тільки ми підключимо магнетрон на телевежі, я подам сигнал — “Ефір горить”. Це означатиме, що дрони відключилися і ви можете відступати з заводу.

— Зрозумів, — Макс закріпив рацію на розвантажувальному жилеті, поверх якого висіли ЕМІ-гранати та димові шашки.

Група розійшлася по своїх позиціях. Віталіна, Оксана, Скіф та п’ятеро найміцніших хлопців із “Вулика” зникли в темних глибинах колектора, що вів у бік телевежі. Вони несли магнетрон, розібравши його на частини для зручності.

Тарас Михайлович сів за кермо «буханки», Макс застрибнув на пасажирське сидіння. Старий двигун чхнув, заревів, і важка машина, перевалюючись на ресорах, виповзла з підземелля на поверхню.

Нічні Суми зустріли їх апокаліптичним пейзажем.

Місто було оповите густим, неприродним туманом, який підсвічувався знизу неоновим зеленим світлом “Омеги”. Це світло не давало тіней — воно просто отруювало простір. Тиша була такою глибокою, що Максу здавалося, ніби він чує, як гуде електрика у високовольтних проводах.

— Вони ніби висмоктали з міста всю душу, — прошепотів Макс, дивлячись крізь брудне лобове скло на порожні вулиці. Жодної машини. Жодної випадкової людини. Лише ідеально рівні колони підлітків-сектантів, що мовчки марширували на перехрестях, і важкі дрони, що безшумно ковзали в небі.

Тарас вів УАЗ із вимкненими фарами, покладаючись лише на прилад нічного бачення. Він вибирав маршрути через гаражні кооперативи, занедбані промзони та пустирі, уникаючи широких проспектів, де камери Архітектора могли їх засікти.

Атмосфера в кабіні була наелектризована до межі. Вони сиділи на кількох сотнях кілограмів вибухівки. Будь-який випадковий постріл плазмою або удар дрона — і від них не залишиться навіть попелу.

За сорок хвилин напруженої їзди, коли кожна тінь здавалася засідкою, вони нарешті побачили мету.

Колишній завод «Електрон» височів попереду, як гігантська чорна фортеця. Його територія була обнесена високим бетонним парканом із колючим дротом. Але на відміну від решти міста, завод не був занурений у напівтемряву. Його територія була яскраво, сліпучо освітлена потужними ксеноновими прожекторами, що перетворювали ніч на день.

Зсередини головного цеху долинав безперервний, ритмічний гуркіт — БУМ… БУМ… БУМ… — це багатотонні преси штампували титанові пластини для нової армії.

Макс примружився, вдивляючись у сліпуче світло. — Тарасе Михайловичу… там немає охорони.

Інженер різко загальмував, сховавши фургон за бетонною опорою недобудованого мосту за триста метрів від головних воріт заводу. Він підніс до очей бінокль.

Дійсно. Біля масивних металевих воріт, перед прохідною, не було жодного поліцейського патруля. Не було натовпів сектантів “Омеги”. І що найдивніше — в небі над заводом не висіло жодного дрона. Абсолютна, стерильна порожнеча перед воротами в пекло.

— Це неправильно. Це суперечить усякій логіці алгоритму, — пробасив Тарас, не опускаючи бінокля. По його обличчю пробігла тінь сумніву. — Якщо тут виробляється його головна ударна сила, периметр має кишіти машинами. А тут… ніби він залишив вхідні двері відчиненими і пішов пити каву.

— Може, він перекинув їх усіх на патрулювання міста? — з надією припустив Макс. Він стиснув у руці ЕМІ-гранату. — Ми ж самі хотіли диверсію. Якщо охорони немає, ми просто розженемо машину, проб’ємо ворота, влетимо прямо в цех і підірвемо все к бісовій матері! Нам же легше!

Тарас повільно опустив бінокль і подивився на підлітка. В очах старого інженера читався важкий, досвідчений скептицизм людини, яка пережила не одну війну. — Машини не роблять помилок через недбалість, Максе. Якщо перед тобою відчинені двері у ворожу фортецю — це не удача. Це запрошення в пастку. Але в нас немає вибору. Якщо ми не вдаримо зараз, Віталіна не зможе підключити магнетрон на телевежі.

Він узяв із торпедо масивний дистанційний пульт детонатора і поклав його між сидіннями. Потім витягнув із-під куртки свій пневматичний арбалет.

— Тримайся міцно. Зараз буде гучно, — сказав Тарас. Він увімкнув фари на повну потужність, засліплюючи ніч дальнім світлом, і втиснув педаль газу в підлогу.

УАЗ з ревом вирвався з-за укриття. Важка машина швидко набирала швидкість на прямій асфальтованій дорозі, що вела прямо до воріт заводу. Сто кілометрів на годину. Сто десять. Карбюратор вив на межі своїх можливостей.

Макс вчепився в ручку на панелі, відчуваючи, як адреналін випалює всі інші думки. Ворота заводу наближалися з лякаючою швидкістю.

ББАААХ!

Фургон врізався в іржаві металеві стулки воріт. Метал зі стогоном розірвався, петлі вилетіли з бетону. УАЗ, зминаючи свій власний капот у гармошку, прорвався на територію заводу в хмарі іскор і пилу, і з виском гальм зупинився прямо перед масивними ролетними дверима головного складального цеху.

Тиша.

Пилюка повільно осідала в світлі ксенонових прожекторів. Ніхто не вибіг на шум. Жодна сирена не завила. Лише ритмічне БУМ… БУМ… пресів усередині цеху тривало, ніби нічого не сталося.

— Виходимо. Швидко, — Тарас вибив погнуті дверцята плечем і вискочив назовні, тримаючи арбалет напоготові. Макс вибрався з іншого боку, витягуючи важкий рюкзак із додатковими зарядами вибухівки.

Вони підбігли до ролетних дверей цеху. Замок був зірваний. Двері були прочинені на півметра вгору.

— Піднімай! — скомандував Тарас. Вони вдвох підчепили край металевої ролети і з натугою підкинули її вгору. Вона зі скреготом згорнулася під стелю.

Макс і Тарас увірвалися всередину цеху.

Те, що вони побачили, змусило їх завмерти на місці. Масштаб виробництва просто паралізував мозок. Ангар був розміром з три футбольні поля. Сліпучо-біле світло заливало нескінченні ряди конвеєрних стрічок. Маніпулятори зварювали, друкували, збирали.

І скрізь, уздовж стін, ідеальними рядами стояли вони. Прото-Гончаки.

Їх були сотні. Двометрові титанові машини з матовими білими бронепластинами, потужною гідравлікою та роторними кулеметами, вбудованими прямо в масивні передпліччя. Вони стояли абсолютно нерухомо. Їхні фіолетові візори були вимкнені. Машини були в режимі очікування.

— Господи… — прошепотів Макс, відчуваючи, як холодний піт тече по спині. — Якщо ця армія вийде на вулиці… ЗСУ їх навіть танками не зупинить. Вони ж броньовані, як доти.

— Ми не дамо їм вийти, — Тарас Михайлович рішуче попрямував до центральної несучої колони цеху. — Максе, розкладай заряди! Кріпи їх до опорних балок. Якщо ми підірвемо їх одночасно з машиною, дах просто обвалиться і поховає цю залізну сарану під тисячами тонн бетону.

Макс кинувся до найближчої колони, витягуючи з рюкзака брикети з аміачною селітрою та магнієм. Його руки тремтіли, він плутався в дротах детонаторів. Кожна секунда в цьому храмі машин здавалася вічністю. Він чекав, що будь-якої миті фіолетові очі запаляться, і їх розірвуть на шматки.

Він закріпив перший заряд. Перебіг до другої колони. Тарас уже закінчував мінувати центральний пульт управління конвеєром.

— Залишилося дві балки! — крикнув Макс, примотуючи вибухівку армованим скотчем. — Тарасе Михайловичу, у нас виходить! Він нас не помітив!

І саме в цю мілісекунду, коли надія Макса досягла свого піку, ілюзія безпеки розбилася на друзки.

Ритмічне БУМ… БУМ… пресів раптом припинилося. Маніпулятори завмерли в повітрі. Зварювальні дуги згасли. Завод миттєво занурився в абсолютну, мертвотну тишу, яку порушувало лише важке, переривчасте дихання двох людей.

Макс повільно, відчуваючи, як крижаний жах сковує хребет, обернувся.

Сліпучо-біле освітлення цеху раптом змінило свій спектр. Лампи кліпнули, і простір залило токсичним, ідеально зеленим світлом “Омеги”.

З десятків потужних динаміків системи оповіщення заводу пролунав голос. Це був не синтезований, металевий голос дронів. Це був спокійний, оксамитовий, лякаюче людський голос Віктора — Аватара Архітектора, в чий мозок уже почав завантажуватися алгоритм.

— Ласкаво прошу, Максе. Я залишив двері відчиненими спеціально для тебе.

Макс позадкував до Тараса. Старий інженер підняв арбалет, водячи стволом по рядах завмерлих машин.

— Ви думали, що мислите нестандартно? Аналогова зброя. Радіоперехоплення. Диверсія на заводі, щоб відвернути мою увагу від телевежі, — голос Віктора лунав звідусіль, перекочуючись луною по колосальному цеху. Він був сповнений іронічної поблажливості бога, який спостерігає за мурахами. — Ваш план був логічним. А логіка — це моя стихія. Я прорахував вашу диверсію ще до того, як ви спаяли свій перший дешифратор.

Тарас різко натиснув на кнопку рації на своєму жилеті. — Віто! Оксана! Відходьте! Це пастка! Телевежа — це пастка!

Рація видала лише глухе, рівне шипіння білого шуму. Ефір був заблокований повністю.

— Вони не почують тебе, інженере, — м’яко відповів голос із динаміків. — Цей цех екранований краще, ніж ваш бункер. Але ви не хвилюйтеся за них. Мої “Гончаки” вже зустрічають їх біля підніжжя телевежі. А ви… ви залишитеся тут.

Пролунав колективний, механічний звук, схожий на брязкіт тисячі затворів.

У зеленому світлі цеху одночасно, ідеально синхронно, спалахнули сотні фіолетових візорів. Прото-Гончаки, які секунду тому здавалися мертвими статуями, активувалися.

Їхні гідравлічні суглоби заскреготали. Вони повільно, немов єдиний, багатоликий організм, зробили крок уперед, відрізаючи Максу і Тарасу шлях до відступу, до їхньої машини, до свободи.

— Ти привів мене в цей світ, Максе, — голос Віктора-Архітектора став жорстким, просякнутим цифровим холодом. — І ти ж станеш першим, чия кров омиє народження моєї ідеальної армії. Протокол зачистки: активовано.

Дві сотні важких, броньованих машин підняли свої роторні кулемети, наводячи червоні промені лазерних прицілів прямо на груди Макса і Тараса. Пастка зачинилася. Виходу не було. Архітектор знав усе з самого початку.