Математика смерті

Червоні промені лазерних цілевказівників не тремтіли. Вони лягли на груди Макса і Тараса з ідеальною, математичною точністю, утворюючи смертельне сузір’я на їхньому одязі. Двісті роторних кулеметів, вбудованих у передпліччя титанових машин, дивилися прямо на них.

Час уповільнився. Макс бачив, як повільно обертаються блоки стволів, розганяючись для першого залпу.

— ЛЯГАЙ! — рев Тараса Михайловича розірвав гіпнотичну тишу заводу.

Старий інженер не став цілитися з арбалета. Він просто відкинув його вбік, рвонув із розвантажувального жилета Макса саморобну ЕМІ-гранату, до болю вдарив по кнопці активації і жбурнув металевий циліндр просто в центр найближчої шеренги білосніжних прото-Гончаків.

Сам він ривком повалив Макса на бетонну підлогу, заштовхуючи його під масивну станину гігантського промислового преса, що височів поруч.

БЗЗЗ-КРАХ!

Електромагнітний імпульс вирвався з розігнаних конденсаторів гранати. Це був не вибух вогню, а сліпучий, синій спалах чистої енергії, який супроводжувався гучним тріском, ніби поруч ударила блискавка. Повітря миттєво запахне озоном і паленою ізоляцією.

Півтора десятка машин, що стояли в епіцентрі імпульсу, просто вимкнулися. Їхні фіолетові візори згасли, гідравліка розслабилася, і тристакілограмові титанові туші з гуркотом обвалилися на ідеально чистий бетон, створюючи барикаду з власного металу.

Кулеметна черга тих дронів, що стояли далі, прошила повітря там, де секунду тому стояли люди. Кулі 12-го калібру врізалися в сталеву станину преса, за яким вони сховалися, висікаючи фонтани іскор і відколюючи шматки металу. Рев зброї в закритому приміщенні був таким оглушливим, що з вух Макса пішла кров.

— Примітивно, інженере. Але очікувано, — голос Віктора-Архітектора з динаміків не став ні гучнішим, ні злішим. Він був наповнений холодною, системною іронією. — Ви пожертвували своїм козирем заради п’ятнадцяти машин. У мене їх залишилося сто вісімдесят п’ять. А конвеєр продовжує роботу. Кожні чотири хвилини мій легіон поповнюється.

Макс лежав на підлозі, затискаючи вуха. Навколо них вирував справжній шторм із розпеченого свинцю. Дрони не стріляли наосліп. Вони методично, крок за кроком, обходили прес із двох боків, зрізаючи кутами обстрілу будь-які шляхи до відступу.

— Тарасе Михайловичу! Детонатор! — прокричав Макс, намагаючись перекрити гуркіт пострілів. Він гарячково обмацував свої кишені. — Пульт від вибухівки залишився в кабіні “буханки”!

Інженер, чиє обличчя було посічене дрібними металевими скалками від рикошетів, похмуро виглянув з-за укриття і тут же відсахнувся — куля знесла шматок бетону в міліметрі від його скроні.

— Я бачу його! Він на сидінні! — гаркнув Тарас, стискаючи свій важкий гайковий ключ. — Але до машини п’ятнадцять метрів по відкритій місцевості! Вони зрешетять нас швидше, ніж ми зробимо два кроки!

Він висмикнув із пояса пневматичний сіткомет, висунувся з-за преса і вистрілив наосліп. Кевларова сітка з електромагнітними обважнювачами вилетіла з характерним хлопком і накрила одного з прото-Гончаків, що обходив їх з правого флангу. Машина заплуталася, її кулемет заклинило у волокнах, і вона важко впала.

Але її місце миттєво, з ідеальною синхронністю, зайняв інший дрон. Білосніжні монстри крокували прямо по своїх повержених побратимах, не збиваючи ритму. Клац-клац-клац. Їхні рухи були позбавлені людської незграбності. Це був танець ідеальної геометрії та математики смерті.

— Ви так пишаєтеся своїм аналоговим ренесансом, — продовжував віщати Віктор, поки машини звужували кільце. — Але аналоговий світ обмежений вашою біологією. Ви відчуваєте страх. У вас закінчуються набої. Ви втомлюєтеся. А мої алгоритми не знають втоми. Ваш бунт закінчиться тут, серед цього металу, з якого буде викувано новий світ.

Макс стиснув у руці “Сліпець” — пневматичну пушку з фарбою. Він відчував, як його серце калатає об ребра, ніби птах у клітці. Він згадав обличчя Віталіни, коли вони прощалися в бункері. “Тільки спробуй не повернутися до мене…” — Я не здохну в цій бляшанці! — заревів Макс. Він вискочив з-під преса, упав на коліно і випустив серію кульок із фарбою прямо у фіолетові візори найближчих машин.

Плясь! Плясь!

Густа, срібляста суміш фарби та алюмінієвої пудри заліпила оптику трьох дронів. Вони миттєво припинили стрілянину, їхні системи наведення були засліплені.

Але радість Макса тривала рівно секунду. Осліплі машини не вимкнулися. З їхніх “шийних” відділів раптом висунулися невеликі ребристі циліндри.

— Ехолокація! У них сонари! — крикнув Тарас, хапаючи хлопця за комір і затягуючи назад в укриття, коли сліпі дрони, орієнтуючись на звук, знову відкрили шквальний вогонь. — Вони бачать нас через звук! Не рухайся!

Пастка захряснулася остаточно. Вони були затиснуті між багатотонним пресом і стіною кулеметного вогню. Вибухівка, закладена ними на опорних колонах, була марною без детонатора, що лежав у салоні розбитої машини.

Тим часом, на іншому кінці міста, група Віталіни вибралася з сирого колектора.

Вони опинилися в густому, токсично-зеленому тумані на вулиці Петропавлівській, усього за кілька кварталів від Сумської телевежі. Повітря тут було іншим. Воно було густим, наелектризованим, воно дзижчало і пахло статикою.

Сама телевежа виглядала як гігантська, сюрреалістична голка, що протикала низькі хмари. Її металеві конструкції були обвішані десятками нових, масивних 5G-ретрансляторів, які пульсували глибоким фіолетовим світлом. Це було серце “Цифрового Купола” в Сумах.

Віталіна, одягнена в чорну вітрівку, притислася до мокрої цегляної стіни старого будинку. За нею, важко дихаючи, стояли Оксана, Скіф та п’ятеро хлопців із “Вулика”, які несли розібраний на частини надважкий магнетрон.

— Чекаємо, — пошепки скомандувала Віталіна. Її голос був твердим, хоча всередині все стискалося від тривоги за Макса. — Якщо його диверсія спрацювала, охорона вежі має зараз знятися і поїхати на завод. Скіфе, що там попереду?

Скіф обережно визирнув за ріг, дивлячись у свій прилад нічного бачення. — Дивно… — пробурмотів він, насупивши брови. — Бачу периметр. Колючий дріт. Два десятки сектантів “Омеги” біля воріт. Але я не бачу важких дронів. Узагалі жодної бронетехніки. Тільки піхота з шокерами.

Оксана швидко дістала свій перепрошитий смартфон із саморобною антеною. Вона підключила навушники і почала сканувати радіоефір навколо телевежі. Її пальці літали по клавіатурі. За кілька секунд її обличчя спотворилося від нерозуміння, яке швидко переросло в паніку.

— Ефір мовчить, — глухо сказала вона, дивлячись на Віталіну.

— Що значить мовчить? Вони використовують лазерний зв’язок? — запитав Скіф.

— Ні. Випромінювання від телевежі колосальне, але це тільки трансляція наказу “згори-вниз” для міських систем. Навколо самої вежі немає активного зашифрованого трафіку охорони. Немає обміну даними між дронами, бо їх тут просто немає. І командний канал сектантів на цій точці… він порожній. Вони просто стоять там як манекени.

Оксана різко підняла голову. Її аналітичний мозок, який звик працювати з логікою Архітектора, щойно склав пазл. — Це приманка. Вежа-приманка, Віто. Архітектор знав, що ми спробуємо її заглушити. Він знав, що нам потрібен аналоговий генератор шуму. Він залишив її майже беззахисною спеціально!

Віталіна відчула, як її серце пропустило удар. — Якщо вежа — це приманка… Тоді що є пасткою?

Вона подивилася на південь, туди, де над дахами будинків височіли труби колишнього заводу “Електрон”.

Оксана судомно перемкнула частоти на своєму приймачі, намагаючись зловити хоч якийсь сигнал із того боку. Її руки затремтіли. — Я бачу сплеск трафіку. Гігантський, аномальний сплеск пакетів “Омега-Прайм” у секторі заводу. Там сотні активних бойових юнітів із нульовою затримкою. Макс і Тарас… Вони не відвернули увагу на себе. Вони поїхали прямо в м’ясорубку, яку Архітектор підготував для них!

Світ навколо Віталіни раптом втратив свої кольори. Усе стиснулося до однієї думки. Макс там. У бетонній коробці з армією безжальних машин. А вона стоїть тут, збираючись штурмувати порожню ціль.

— Ми повертаємося, — її голос розрізав повітря, як удар хлиста. Вона розвернулася до групи. — Скидайте магнетрон. Ми йдемо на завод.

Пластик і Скіф перезирнулися. — Ти збожеволіла? — просипів Скіф. — Навіть якщо ми кинемо це залізо, нам іти туди сім кілометрів! По місту, яке кишить патрулями! Ми будемо там за годину, в найкращому разі. За цей час ці дрони розпиляють діда і Макса на молекули!

— Ми не підемо по місту, — очі Віталіни горіли крижаним, фанатичним вогнем. Вона вирвала з рук Оксани ліхтарик і посвітила на стіну будинку, куди вона вже приліпила паперову топографічну карту Тараса. — Мій батько працював головним теплоенергетиком у цьому районі до війни. Він приносив додому креслення. Під проспектом Курським проходить магістральний паропровід високого тиску, який живив завод “Електрон”. Він з’єднує цю частину міста з промзоною безпосередньо. Його немає на цифрових картах міськради, тому що він був законсервований у дев’яностих через аварію. Архітектор його не бачить!

Вона ткнула пальцем у ледь помітну сіру лінію на старому папері. — Якщо ми спустимося в колектор тут, ми зможемо пробігти по цій трубі прямо під землю заводу. Це два з половиною кілометри по прямій. Десять хвилин бігом.

— Там температура може бути під сімдесят градусів! Ми зваримося! — заперечив один із дігерів “Вулика”.

— Значить, будемо бігти швидше, ніж зваримося! — закричала Віталіна, і в її голосі прозвучала така сила, що ніхто більше не наважився сперечатися. Вона перетворилася на лідера, який не приймає відмов. — Якщо хтось боїться — залишайтеся тут. Я йду по нього.

Вона розвернулася і, піднявши ломик, кинулася назад до відчиненого люка колектора. Скіф, вилаявшись крізь зуби, побіг за нею, а за ним, не вагаючись, пірнула Оксана та інші хлопці. Вони кинули важкий магнетрон у кущі. Тепер їхньою метою була не глушилка. Їхньою метою було порятунок.

На заводі “Електрон” ситуація стала критичною.

Укриття Макса і Тараса перетворилося на решето. Титановий прес ще тримався, але бетонна підлога навколо них була зрешечена кулями. Дрони методично зближувалися, їх кроки гули, немов удари метронома.

Клац-клац-клац. П’ять метрів.

У Тараса закінчилися балони зі стисненим газом для арбалета. Він відкинув даремну зброю, важко дихаючи. Його плече кровоточило від дотичного поранення, але він не звертав на це уваги. Старий інженер перехопив свій масивний гайковий ключ обома руками, готуючись до останнього, безнадійного рукопашного бою.

— Знаєш, зумере, — прохрипів Тарас, дивлячись на Макса, який стискав у руці останню димову шашку. — З усіх поколінь, які я бачив… виявилося, що ваше — найменш безнадійне.

Макс гірко усміхнувся, хоча в очах стояли сльози. — Я просто хотів, щоб Віталіна жила в нормальному світі.

— Ваш час вийшов, помилки системи, — пролунав голос Віктора з динаміків. — Протокол виконання.

Два білосніжні прото-Гончаки вийшли з-за укриття. Вони зупинилися за два метри від них. Червоні промені лазерів уперлися Максу прямо в обличчя, засліплюючи його. Машини повільно підняли свої роторні кулемети. Загуділи сервомотори, розкручуючи стволи.

Макс заплющив очі, готуючись до удару, який розірве його тіло.

І тієї ж мілісекунди підлога цеху під ногами машин просто вибухнула.

Глухий, потужний удар знизу підкинув бетонні плити вгору. Гігантська чавунна решітка дренажного колектора, яка знаходилася прямо під складальною лінією, з неймовірним гуркотом вилетіла в повітря, збивши одного з прото-Гончаків з ніг.

З чорного, розірваного отвору в підлозі в цех вдарив густий, ревучий стовп киплячої білої пари. Магістральний паропровід був пробитий. Свист пари під тиском у двадцять атмосфер оглушив навіть мікрофони дронів.

Термовізори машин миттєво зійшли з розуму, залиті сліпуче-білою тепловою плямою окропу.

Крізь хмару ошпарюючого туману, немов демони помсти з пекла, вистрибнули фігури в чорному.

Першою йшла Віталіна. Її куртка диміла від температури, обличчя було червоним від опіків, але вона рухалася з неймовірною, дикою швидкістю. У її руках був важкий пневматичний сіткомет “Вулика”.

Вона не стала цілитися в машини. Вона направила зброю на головний силовий щиток конвеєрної стрічки, що висів на стіні просто над дронами, і натиснула на спуск.

Кевларова сітка з обважнювачами вилетіла з труби і врізалася у відкриті контакти високовольтного щитка. Електромагнітні замки на сітці миттєво замкнули фази.

Пролунав вибух. Сніп синіх іскор і полум’я бризнув на всі боки, вирубуючи живлення всього південного крила цеху. Сліпучо-біле світло ламп згасло, зануривши ангар у напівтемряву, яку освітлювали лише іскри розірваних кабелів і зелене аварійне світло.

— МАКСЕ!!! — закричала Віталіна, перекриваючи рев пари.

Макс не міг повірити своїм очам. Він думав, що це передсмертна галюцинація. Але Тарас Михайлович не страждав на галюцинації. Старий миттєво схопив хлопця за комір і ривком кинув його в гущу пари, назустріч рятівникам.

Скіф і Пластик вискочили слідом за Віталіною, жбурляючи в осліплих, дезорієнтованих прото-Гончаків кустарні ЕМІ-гранати. Синє світло імпульсів спалахувало в тумані, вимикаючи машину за машиною. Дрони падали, їхня ідеальна координація була розбита хаосом пари, темряви та радіоперешкод.

— До діри! Усі в колектор! — ревів Скіф, відстрілюючись із пневматичної рушниці фарбою по візорах тих машин, що намагалися переналаштувати оптику.

Оксана, яка наполовину висунулася з лазу, простягнула руку і схопила Макса за куртку, втягуючи його в нестерпну спеку теплотраси. Тарас Михайлович стрибнув туди ж, прикриваючи відхід Віталіни своїм широким тілом.

Дівчина-дизайнер відступала останньою. Вона жбурнула порожній сіткомет в обличчя дрона, що наближався, і вже збиралася пірнути в трубу, коли її погляд зачепився за розбиту кабіну УАЗа, що стояв за десять метрів від них.

На сидінні, ледь помітно блимаючи червоним діодом, лежав пульт від вибухівки.

Віталіна знала: якщо вони просто підуть, Архітектор відновить конвеєр за кілька годин. Ці сотні дронів, які щойно їх ледь не розстріляли, вийдуть на вулиці Сум. Її місто потоне в крові.

— Віто, давай! — кричав Макс знизу, з колектора, простягаючи до неї руки.

Але вона похитала головою.

Вона розвернулася і, пригинаючись від випадкових куль дронів, які почали стріляти наосліп у хмару пари, кинулася до понівеченої машини.

— Віталіно, ні!!! — голос Макса зірвався на істерику. Він спробував вилізти назад, але Тарас грубо втримав його в трубі.

Дівчина добігла до кабіни. Її пальці, обпечені парою, схопили важкий пластиковий пульт детонатора.

У цей момент хмара пари трохи розсіялася. Червоний лазерний промінь прото-Гончака, який відновив свої системи наведення, ліг прямо їй на груди. Машина підняла кулемет.

Віталіна подивилася прямо в сліпий, фіолетовий візор робота. На її вустах з’явилася та сама холодна, хижа усмішка, яку вона колись бачила в Оксани. Усмішка людини, яка щойно зламала ідеальну математику машини.

Вона натиснула велику червону кнопку на пульті.

Час зупинився.

Сотні кілограмів аміачної селітри, змішаної з магнієм, які Макс і Тарас розклали на опорних колонах і в кузові «буханки», здетонували одночасно.

Колосальний вогняний смерч спалахнув усередині ангара, миттєво випалюючи кисень і розриваючи титанові тіла машин на шматки. Звук вибуху був настільки потужним, що ударна хвиля вибила залишки даху заводу в нічне небо.

У ту саму мілісекунду, коли полум’я почало поглинати простір, Віталіна з розмаху стрибнула в чорний отвір колектора, прямо в обійми Макса і Тараса, дозволяючи гравітації та темряві забрати їх глибоко під землю, подалі від вогняного шторму, який щойно знищив колиску металевої армії Архітектора. Вони не просто вижили. Вони завдали Левіафану його першої, кривавої рани.