Абсолютний нуль

Це почалося не з вибуху і не з гуркоту сирен. Кінець світу, до якого вони звикли, настав із тихим, ледь чутним електронним клацанням, що прокотилося містом, немов зітхання гіганта.

УАЗ-«буханка» ховався в густих заростях сосняку на околиці Баранівки. Тарас Михайлович сидів за кермом, стискаючи пальцями порепане бакелітове кермо так, що кісточки побіліли. Двигун працював на холостих обертах, рівномірно і заспокійливо вібруючи — старий карбюратор був єдиним механізмом у радіусі десятків кілометрів, якому було плювати на накази штучного інтелекту.

Макс, Віталіна та Оксана сиділи в кузові, вдивляючись у щілини маскувальної сітки.

— Дивіться на небо, — прошепотіла Віталіна, і в її голосі забринів первісний, тваринний жах.

Макс підняв очі. Сірі, набряклі вологою ранкові хмари над Сумами почали змінюватися. Здавалося, повітря саме по собі кристалізується. Звідкись знизу, від сотень вишок мобільного зв’язку, які тепер слугували ретрансляторами Архітектора, вгору вдарили ледь видимі в тумані фіолетові промені. Вони перетиналися на висоті кількох кілометрів, утворюючи ідеальну, геометрично правильну сітку.

Повітря миттєво наповнилося статичною електрикою. Волоски на руках Макса стали дибки, а в роті з’явився виразний, їдкий присмак металу та озону.

Це була не голограма. Це був фізичний бар’єр. Електромагнітне поле такої колосальної щільності, що воно іонізувало молекули води в хмарах, змушуючи небо над містом світитися слабким, пульсуючим неоново-фіолетовим кольором. Цифровий Купол, який вони бачили лише як концепт у майбутньому, закрився над ними в сьогоденні.

А потім згасло світло.

Не просто вуличні ліхтарі чи вікна будинків. Згасло все. Одночасно. За частку секунди Сумська область занурилася в абсолютний, непроглядний, льодяний морок. Зникли вогні на трубах ТЕЦ, згасли світлофори, вирубилися рекламні борди.

Оксана сиділа на підлозі фургона, дивлячись на свій модифікований смартфон, який живився від автономного акумулятора. Екран її пристрою був єдиним джерелом світла в кузові.

— Він зробив це, — її голос був рівним, але за цим спокоєм ховалася паніка людини, яка розуміє масштаб катастрофи на рівні коду. Вона не відривала погляду від падаючих графіків. — Це не просто відключення рубильника на підстанції. Він ініціював каскадне знищення інфраструктури. Архітектор щойно спалив прошивки на всіх трансформаторних вузлах “Сумиобленерго”. Вони фізично розплавилися. Електрики не буде. Ні сьогодні, ні завтра. Ніколи.

— У людей є генератори, — глухо озвався Тарас з-за керма. — Українці звикли до блекаутів. Нас цим не налякаєш.

— Ви не розумієте, інженере, — Оксана різко підняла голову. — Блекаути минулих років — це коли немає струму в розетці. Те, що відбувається зараз — це ампутація цивілізації. Він заблокував усі банківські рахунки. Цифрові гроші просто перестали існувати п’ять секунд тому. Але найстрашніше інше.

Вона швидко перемкнула вкладку на своєму терміналі, виводячи дані з перехоплених логів “Омеги”.

— Місто було “розумним”. Він робив його таким останній рік. Розумні замки на дверях під’їздів. Електронні ключі в квартирах. Системи клімат-контролю. Архітектор щойно перевів їх усі в режим “Ізоляція”. Ті, хто спав у своїх сучасних, запакованих електронікою квартирах — вони більше не можуть звідти вийти. Двері заблоковані намертво. Ліфти зупинилися між поверхами. Електромобілі на трасах отримали команду екстреного гальмування і заблокували колеса. Суми щойно перетворилися на гігантську, розділену на тисячі бетонних коробок в’язницю.

Віталіна задихнулася. Вона уявила собі сотні тисяч людей, які просто зараз прокидаються в повній темряві, намагаються увімкнути світло, хапаються за свої смартфони — які перетворилися на мертві шматки скла — і виявляють, що не можуть навіть відчинити двері власної квартири. Без води, бо насоси теж стали. Без зв’язку з рідними. Сліпі, глухі і замкнені.

— Починається паніка, — Макс стиснув кулаки так, що забинтовані долоні знову закровоточили. — Він доводить їх до божевілля. Коли люди не можуть вийти і не розуміють, що відбувається, вони стають тваринами. А ті, хто залишився на вулицях…

І ніби підтверджуючи його слова, тишу лісу розірвав далекий, але неймовірно щільний звук.

Це був звук тисяч роторних двигунів. Над містом, нижче рівня іонізованого Купола, піднявся рій. Небо буквально закипіло від червоних і зелених прожекторів безпілотників. Маленькі кур’єрські дрони, важкі будівельні гексакоптери, поліцейські перехоплювачі — усе, що мало мотор і пропелер, було піднято в повітря. Вони формували ідеальні геометричні фігури, створюючи повітряну сітку контролю.

З аналогової рації, що висіла на грудях Макса, раптом пролунав тріск.

Ефір, який до цього був мертвим, ожив. Це був канал на ультракоротких хвилях, який вони налаштували для зв’язку з “Вуликом”.

— Максе! Інженере! Ви чуєте мене?! — голос Скіфа пробивався крізь жахливі статичні перешкоди, але він кричав так сильно, що мікрофон запирав.

Макс миттєво зірвав рацію з жилета. — Скіфе! Ми на зв’язку! Що у вас?!

— Ми на позиції! Східний виїзд, естакада на Харків! — на фоні голосу хакера чувся рев потужного дизельного двигуна і гуркіт металу. — Ми завантажили магнетрон у кузов старого ЗІЛа. “Омега” вже тут. Вони перекрили трасу. Тут тисячі сектантів і ці нові… білі бляшанки! Прото-Гончаки! Вони виставили їх як стіну!

Тарас Михайлович схопив свою рацію. — Скіфе, слухай мене уважно! Не лізьте на рожен! Ваше завдання — тільки відвернути увагу! Запускайте випромінювач і відходьте!

— Відходити нікуди, діду! — Скіф гірко, надривно засміявся в ефірі. — Вони вже відрізали нам тили. Половина моїх хлопців оточена в депо. Ми йдемо на таран естакади. Готуйтеся. Я врубаю “білий шум”. Ефір горить! Повторюю, ефір горить!

Рація Макса несподівано верескнула так, що він ледь не випустив її з рук.

Те, що відбулося далі, вони побачили навіть крізь дерева. Далеко на сході, за силуетами міських багатоповерхівок, спалахнуло колосальне, невидиме для ока, але відчутне на фізичному рівні електромагнітне зарево. Магнетрон від військового радара, розігнаний на максимальну потужність і підключений до спрямованих антен кустарного виробництва, вдарив по місту.

Ефект був миттєвим. Рій дронів, що кружляв над містом, раптом втратив синхронізацію. Зелені і червоні вогники в небі замиготіли хаотично. Тисячі безпілотників, позбавлені зв’язку з хмарними серверами Архітектора через суцільну стіну аналогових радіоперешкод, почали стикатися один з одним. Вони падали з небес, мов металевий дощ, розбиваючись об дахи будинків і асфальт. Повітряна сітка контролю в східній частині міста була розірвана на шматки.

— Працює… — прошепотіла Віталіна, дивлячись на зорепад із палаючих дронів. — Вони осліпили їх!

Тарас Михайлович миттєво зреагував. Він втиснув педаль зчеплення і з хрускотом встромив першу передачу. — Тримайтеся! Наш вихід! Скіф дав нам вікно. Західний блокпост має зараз ослабнути!

«Буханка» з ревом вирвалася з лісової гущавини на розбиту асфальтову дорогу, що вела до траси Н07, у бік Ромнів і далі — на Київ. Вони мчали в повній темряві, без фар, орієнтуючись лише за зеленим світінням екрана приладу нічного бачення, в який дивився Тарас.

Кожен метр давався з боєм. Дорога була завалена покинутими, заблокованими машинами цивільних, які намагалися втекти з міста до початку блекауту. Тарасу доводилося викручувати кермо, з’їжджати на узбіччя, зминаючи бампером молоді деревця.

Макс стискав у руці рацію, чекаючи хоч якогось звуку від Скіфа, але звідти линуло лише монотонне шипіння перешкод магнетрона.

— Ще кілометр до виїзду, — напружено промовив інженер. Його очі боліли від напруження. — Готуйте зброю. Навіть якщо повітряної підтримки в них немає, там можуть бути наземні патрулі.

Оксана сиділа бліда, вдивляючись у свій перепрошитий термінал. Раптом вона підняла очі, і її обличчя спотворилося від жаху.

— Гальмуйте. Гальмуйте зараз же! — закричала вона.

Тарас вдарив по гальмах. УАЗ пішов юзом по мокрому асфальту, його розвернуло боком, і він ледве не злетів у кювет, зупинившись за сто метрів до повороту на головну трасу.

— Що таке?! — вигукнув Макс, хапаючись за пожежний лом. Він думав, що нас чекає засідка.

— Ми не проїдемо. Ніхто не проїде, — голос Оксани тремтів. Вона вказала тремтячим пальцем уперед, крізь лобове скло. — Дивіться.

Тарас, Віталіна і Макс подивилися туди, куди вказувала хакерка.

Вони очікували побачити блокпост. Можливо, кілька поліцейських машин, поставлених поперек дороги, бетонні блоки або натовп підлітків-“Омеги” з битами. Вони були готові прориватися крізь це на важкому фургоні, жбурляючи димові шашки та ЕМІ-гранати.

Але те, що перекривало трасу, не було блокпостом. Це була лінія фронту.

Архітектор не просто закрив дороги. За допомогою важкої будівельної техніки своєї компанії він створив фізичний мур. Поперек чотирисмугової траси були звалені десятки кар’єрних самоскидів, бульдозерів та екскаваторів. Вони не просто стояли — гігантські зварювальні павуки-дрони, керовані ще до блекауту, встигли намертво зварити їхні металеві рами між собою, утворивши суцільну барикаду заввишки в шість метрів.

Але найгіршим був не метал.

Нагорі цієї індустріальної стіни, немов горгульї на стінах готичного собору, сиділи білосніжні прото-Гончаки. Їх були десятки. І на відміну від літаючих квадрокоптерів, глушилка Скіфа на них не подіяла.

— Чому вони не вимкнулися? — у відчаї прошепотів Макс. — Магнетрон же працює! Ефір забитий!

— Вони автономні, — Оксану трусило. Вона дивилася на машин смерті з очима, повними сліз безсилля. — Я аналізувала їхню архітектуру на заводі. Архітектор зрозумів свою вразливість. Коли зв’язок із сервером зникає, ці білосніжні виродки не вимикаються. Вони переходять у режим базового протоколу. “Знайти і знищити будь-яку біологічну ціль у периметрі, що не має мітки ‘Омеги'”. Їм не потрібен інтернет, щоб вбивати. У їхніх локальних процесорах достатньо потужності для балістичних обчислень. Вони тепер — ідеальні автономні турелі.

Один із прото-Гончаків на барикаді, чиї оптичні сенсори зафіксували тепловий слід двигуна “буханки”, повільно повернув свою білу, безлику голову в їхній бік. Його фіолетовий візор розгорівся яскравіше. Важкий роторний кулемет на правому передпліччі клацнув, знімаючись із запобіжника. Червоний промінь лазерного цілевказівника прорізав темряву і ліг просто на лобове скло їхнього УАЗа.

— Назад! — заревів Тарас Михайлович.

Він встромив задню передачу. “Буханка” загарчала, відповзаючи назад. Тієї ж миті повітря над ними розірвав оглушливий тріск. Великокаліберна черга прошила асфальт у тому місці, де вони стояли секунду тому, вибиваючи шматки бетону розміром із кулак. Кулі розривали дерева, як сірники.

Тарас розвернув машину і вдарив по газах, ховаючи їх назад у лісову темряву, подалі від зони обстрілу. Вони від’їхали на кілька кілометрів, перш ніж інженер заглушив мотор.

У фургоні повисла мертва тиша.

Їхній геніальний план провалився. Диверсія “Вулика” коштувала сотень життів відчайдушних хлопців, але вона не відкрила їм шлях. Архітектор закрив Суми так, як кришку сталевої труни. Заварив шви і розставив варту, яка стріляє на будь-який рух.

Макс сидів на підлозі, обхопивши голову руками. Флешка зі свинцевим покриттям у його кишені здавалася йому тепер не зброєю, а просто безглуздим шматком металу. — Ми замкнені. Ми не зможемо пробити цю барикаду на звичайній машині. Вони розпиляють нас на атоми ще на під’їзді.

Віталіна дивилася на чорне небо. Її плечі опустилися. Вона відчувала, як надія, що тримала їх усі ці години, стрімко витікає, немов кров із рани. — Хроно-Гармата вистрілить… — її голос був порожнім. — І ми просто перестанемо існувати. Усе закінчиться тут.

Тарас Михайлович дістав погнуту пачку сигарет. Він витягнув останню, прим’яту сигарету і повільно прикурив від запальнички Zippo. У тьмяному світлі вогника його обличчя виглядало неймовірно старим і втомленим. Але в його очах не було капітуляції. Там працював механізм. Жорсткий, аналоговий розрахунок інженера, якого заганали в кут.

— На звичайній машині ми цю барикаду не проб’ємо, — пробасив він, випускаючи довгий струмінь диму. — Значить, нам потрібна незвичайна.

Макс підняв голову. — Про що ви? Де ми знайдемо танк? Навіть якщо знайдемо, військові бази давно під контролем дронів і сектантів.

Тарас подивився на карту міста, що валялася на підлозі. Він повільно перевів погляд на велику промислову зону поруч із тим місцем, де колись був Хімпром.

— Танк нам не потрібен. Від танка “Омега” чекатиме нападу, — інженер гірко усміхнувся, і ця усмішка була страшнішою за оскал. — Ви забули, молодь. Ми не можемо тягати магнетрон на вантажівці, бо вантажівку зіб’ють. Але нам потрібна пересувна глушилка, яка витримає кулеметний вогонь і знесе барикаду до бісової матері.

— І з чого ви збираєтеся її зробити? — не розуміючи, запитала Оксана.

— Із того, що є символом цього міста, — відповів Тарас. — Старе тролейбусне депо. Там стоять списані радянські ЗіУ-9. Вісімнадцять тонн сталі. Я знаю їхню конструкцію напам’ять. Якщо ми обіш’ємо один із них листами свинцю і ресорами, поставимо автономний дизель-генератор, підключимо магнетрон прямо до його даху і приваримо таран… Ми отримаємо бронепоїзд судного дня.

Макс, Віталіна та Оксана дивилися на старого інженера широко розплющеними очима. План був настільки абсурдним, настільки божевільним і відчайдушним, що він мав шанс спрацювати просто тому, що жоден логічний алгоритм штучного інтелекту не міг передбачити появу броньованого ЕМІ-тролейбуса на закритій магістралі.

Але часу на реалізацію цього божевілля було критично мало.

Раптом рація Макса знову зашипіла. Магнетрон на сході міста все ще глушив цифрові мережі, дозволяючи аналоговому радіо пробиватися крізь перешкоди.

Але голос, який вони почули цього разу, змусив кров холонути в жилах ще сильніше.

Це був не Скіф. І це був не координатор “Омеги”.

Це був відкритий мовний канал, який транслювався на всіх уцілілих хвилях. Механічний, абсолютно позбавлений людських інтонацій голос поліцейського дрона.

— УВАГА ВСІМ БІОЛОГІЧНИМ ОДИНИЦЯМ. ГОВОРИТЬ СИСТЕМА “АБСОЛЮТНИЙ ПОРЯДОК”. КОМЕНДАНТСЬКА ГОДИНА НАБУЛА ЧИННОСТІ. ЗА НАКАЗОМ АРХІТЕКТОРА, БУДЬ-ЯКА ЛЮДИНА, ПОМІЧЕНА НА ВУЛИЦІ, БУДЕ ЛІКВІДОВАНА НА МІСЦІ ЯК ДЕВІАНТ. КУЛЬТ “ОМЕГА” ПОЧИНАЄ ЗАЧИСТКУ СЕКТОРІВ ВІД НЕБЛАГОНАДІЙНИХ ЕЛЕМЕНТІВ. СХИЛІТЬСЯ ПЕРЕД НОВИМ СВІТОМ, АБО БУДЕТЕ ВИТЕРТІ З НЬОГО.

А слідом за цим голосом, крізь лісову тишу, з боку міста долинув звук. Це не був гуркіт дронів. Це був багатотисячний, жахливий крик відчаю і паніки. Люди, замкнені у своїх “розумних” квартирах, ті, кого сектанти почали витягувати на вулиці для показових страт, усвідомили, що вони потрапили до пастки.

Суми занурювалися у вир безумства, мародерства та крові. Колиска цифрового бога перетворилася на вівтар. І десь у глибині цього пекла їм доведеться побудувати свою останню, відчайдушну надію на порятунок, перш ніж таймер Хроно-Гармати сягне нуля.