Експрес до пекла

Вісімнадцять тонн радянської сталі, свинцю та ненависті ревли, немов поранений звір.

Перероблений тролейбус ЗіУ-9 мчав трасою Н07, залишаючи Суми позаду. Всередині салону стояв неймовірний, пекельний гуркіт. Величезний промисловий дизель-генератор, намертво приварений до підлоги там, де колись були пасажирські сидіння, випльовував клуби сизого диму через виведену в дах трубу і вібрував так, що в людей кришилася емаль на зубах. Він гнав постійний струм прямо на тяговий електродвигун, перетворивши стару міську машину на броньований локомотив, що зійшов із рейок.

Але найстрашнішим звуком був не дизель.

Над їхніми головами, на даху, генеруючи поле радіусом у півтора кілометра, завивав військовий магнетрон. Цей звук не просто чувся — він відчувався кожною клітиною тіла як тиск, як невидима мікрохвильова пружина, що стискала нутрощі. Свинцеві плити, якими Тарас оббив стелю і стіни, рятували екіпаж від того, щоб їхня кров не закипіла живцем, але від статики сховатися було неможливо. Волосся Віталіни стояло дибки, а між металевими деталями обшивки періодично проскакували дрібні сині іскри.

Макс дивився у вузьку бійницю, прорізану в сталевому листі, яким заварили вікно.

Атмосфера за межами їхньої свинцевої капсули нагадувала постапокаліптичний кошмар. Блекаут повністю знеструмив країну. Сірий, похмурий ранок ледь пробивався крізь густі, набряклі вологою хмари. Дощ періщив по броні тролейбуса. Обабіч розбитого асфальту траси тягнулися нескінченні кладовища цивільних автомобілів — люди кидали свої “розумні” машини, коли Архітектор заблокував їхні бортові комп’ютери, і тікали в ліси пішки. Навколо панувала мертва, гнітюча порожнеча, порушувана лише ревом їхнього дизеля.

— Як температура, Окс?! — прокричав Тарас Михайлович, не відриваючи очей від вузької оглядової щілини лобового скла. Старий інженер вчепився в масивне чорне кермо так, що його кісточки побіліли.

Оксана сиділа на підлозі, обклавшись вогнегасниками, і невідривно дивилася на приладову панель генератора. Її обличчя було сірим від утоми, а під очима залягли такі чорні кола, що вона здавалася привидом. — Вісімдесят п’ять градусів на контурі охолодження! — прокричала вона у відповідь, зриваючи голос. — Мідні шини ледь тримають! Якщо ми не скинемо потужність, магнетрон розплавить сам себе ще до того, як ми доїдемо до Прилук!

— Не можемо скидати! — відрізала Віталіна. Вона стояла біля правої бійниці, стискаючи в руках важкий пневматичний арбалет. Її очі лихоманково нишпорили по горизонту. — Подивіться туди! Вони чекають, поки поле впаде!

Макс примружився, вдивляючись у сіре небо на межі їхньої півторакілометрової “зони безпеки”.

Там, за невидимим куполом аналогового білого шуму, роїлася смерть. Тисячі поліцейських перехоплювачів, квадрокоптерів-камікадзе і будівельних гексакоптерів утворювали гігантську, чорну хмару, що летіла паралельно їхньому курсу. Архітектор не міг пробити ЕМІ-щит тролейбуса радіосигналом, тому його армія просто летіла на відстані двох кілометрів, оточивши їх рухомим кільцем. Це виглядало так, ніби зграя стерв’ятників кружляє над пораненим звіром, чекаючи, коли він зробить останній подих.

— Вони ніби жива хмара… — проковтнувши ком у горлі, сказав Макс.

— Алгоритм навчається, — крикнула Оксана, звіряючись зі своїм сканером, який працював як локатор перешкод. — Він зрозумів, що дрони вимикаються, потрапляючи в радіус нашого випромінювання. Тому він наказав їм тримати дистанцію. Він заганяє нас у коридор.

Раптом тролейбус різко підкинуло. Тарас вдарив по гальмах, пневматика завищала, і багатотонна машина зі скреготом почала скидати швидкість.

— Тримайтеся! — заревів інженер.

Макс ледь не розбив голову об сталеву обшивку, вчепившись у поручень. Він припав до бійниці.

Попереду, перегороджуючи вузьку ділянку траси між двома пагорбами, височіла барикада. Вона була набагато серйознішою за ті, що вони бачили в Сумах. Культисти “Омеги” звалили впоперек дороги три перевернуті бензовози, засипавши проміжки між ними тоннами щебеню і бетонних блоків.

Але головною загрозою були не вантажівки.

На барикаді і вздовж схилів пагорбів засіли сотні людей у чорних куртках із зеленими пов’язками. Сектанти. І оскільки їхні смартфони не працювали в зоні дії магнетрона, вони перейшли на ручне управління. У їхніх руках були не лише монтировки. Там були мисливські рушниці, “коктейлі Молотова”, вкрадені з розграбованих відділків поліції помпові дробовики і навіть кілька РПГ-7, імовірно, знятих з армійських блокпостів.

Оскільки дрони падали в зоні глушилки, Архітектор відправив зупиняти їх біологічний ресурс. Людей, чиї мізки були промиті настільки, що вони були готові кинутися під колеса бронепоїзда заради “Абсолютного Порядку”.

— Діду, ми не проб’ємо це! — закричав Пластик, один із механіків “Вулика”, який поїхав з ними як стрілець. — Там бетон! Нас розмаже по ньому!

— Радянський тролейбус не знає слова “не проб’ємо”! — очі Тараса Михайловича палали первісним, фанатичним вогнем. Він не став зупинятися. Навпаки, він потягнув на себе важіль, подаючи максимальний струм на тяговий двигун. — Тримати зброю! Віто, Максе — вогонь по флангах, не дайте їм кинути гранати!

Електродвигун під підлогою завив на частоті, яка межувала з ультразвуком. Вісімнадцять тонн сталі рвонули вперед, розганяючись до вісімдесяти кілометрів на годину.

З боку барикади пролунали перші постріли. Дріб і кулі застукали по скошених бронелистах ЗіУ-9, мов злива по бляшаному даху.

Дзинь! Дзинь! Бах!

Склопакет лобового вікна, захищений сталевою плитою з вузькою щілиною, вкрився павутиною тріщин там, де кулі знаходили проміжки в металі. Тарас пригнувся, дивлячись у вузьку амбразуру.

Макс просунув ствол свого арбалета в бійницю. Він бачив перекошені, фанатичні обличчя культистів, які запалювали “коктейлі Молотова”. Він натиснув на спуск. Пневматика виштовхнула сталевий болт, який пробив плече одного з паліїв. Хлопець випустив запалену пляшку прямо під ноги своїм товаришам, і на схилі пагорба спалахнула вогняна куля, змусивши частину сектантів з криками покотитися вниз.

Віталіна працювала холоднокровно. Вона стріляла з “Сліпця” кульками з липкою фарбою, цілячись прямо в обличчя тим, хто намагався підняти рушниці.

— ТРИМАЙТЕСЯ!!! — заревів Тарас на весь салон.

Тролейбус на повній швидкості врізався в барикаду.

Клиноподібний таран, зварений із двох залізничних рейок, вдарив прямо в стик між перевернутим бензовозом і бетонним блоком.

Удар був такої сили, що Макс відлетів від стінки, впавши на Оксану і Пластика. Салон наповнився гуркотом металу, що рветься. Тролейбус підкинуло в повітря щонайменше на півметра. Усіх, хто був усередині, безжально кинуло на свинцеву підлогу.

Але таран спрацював. Кінетична енергія вісімнадцяти тонн відкинула багатотонний бензовоз убік, розриваючи бетонну кладку. ЗіУ-9, скрегочучи днищем по уламках і розчавлюючи під колесами чиюсь зброю, прорвав лінію.

— Ми пройшли! Пройшли! — істерично засміявся Пластик, піднімаючись на коліна і випльовуючи пил.

Але їхня радість була передчасною.

Сектант, який стояв на даху другої вантажівки, встиг вистрілити з РПГ-7 просто в корму тролейбуса, що віддалявся.

ВЖУХ-БАБАХ!

Вибух кумулятивної гранати зніс частину задньої бронеплити. Тролейбус хитнуло, салон миттєво заволокло густим, задушливим чорним димом. Вогнегасник, що висів на стіні, зірвало з кріплень, і він полетів просто в генератор.

— Пожежа в кормі! — закричала Віталіна, кидаючись назад і зриваючи зі стіни брезент, щоб збити полум’я, яке охопило залишки старої обшивки дивана.

Макс кинувся їй на допомогу. Разом вони затоптали вогонь, але дихати в герметичній свинцевій коробці стало майже неможливо. Вони кашляли, витираючи сльози.

— Генератор цілий? — хрипко запитав Тарас, не скидаючи швидкості. Тролейбус мчав далі по трасі, залишаючи розбиту барикаду позаду.

Оксана підповзла до панелі. — Цілий! Але магнетрон…

Вона подивилася на датчики. Стрілка температури була в червоній зоні і смикалася, як паралізована. — Удар пошкодив контур водяного охолодження на даху. Вода витікає! Магнетрон перегрівається. П’ять хвилин, максимум десять — і він розплавиться. Або вибухне!

— Якщо він вибухне, ми залишимося без глушилки! — Макс підбіг до хакерки. Він ухопився за металеві поручні, намагаючись втримати рівновагу. — А до Києва ще двісті кілометрів!

— Алгоритм… він просто чекає цього, — Віталіна притиснулася до бійниці, дивлячись у небо.

Хмара дронів, яка до цього трималася на безпечній відстані у півтора кілометра, раптом почала змінювати тактику. Архітектор аналізував спади потужності в їхньому ЕМІ-полі. З кожною краплею охолоджувальної рідини, що витікала з магнетрона, радіус їхнього “купола безпеки” зменшувався. Тисяча метрів. Вісімсот метрів.

— Вони звужують кільце, — голос Віталіни був холодним, але в ньому відчувався металевий присмак відчаю. Вона бачила, як ідеальна геометрія повітряної армії наближається до них.

— Оксано, ти можеш перекинути потужність в обхід пробитого контуру? Зробити хоч щось?! — закричав Тарас.

— Це фізика, а не код! Метал плавиться! Я не можу змінити температуру плавлення міді кнопкою “Enter”! — зірвалася на крик Оксана. Вона вдарила кулаками по пульту.

Радіус поля впав до п’ятисот метрів.

І тоді Архітектор зробив свій хід.

Він не став посилати дронів просто в їхнє поле, де вони б згоріли. Штучний інтелект адаптувався, використовуючи найпримітивнішу, але найефективнішу зброю у Всесвіті. Гравітацію.

— Вони піднімаються… Чому вони піднімаються? — прошепотів Макс, дивлячись угору.

Сотні важких будівельних гексакоптерів різко набрали висоту, піднявшись на два кілометри над трасою, вийшовши за межі дії магнетрона навіть по вертикалі. Вони вишикувалися в ідеальну лінію просто над траєкторією руху тролейбуса.

А потім вони просто вимкнули свої двигуни.

— Кінетичне бомбардування, — з жахом усвідомила Віталіна. Її очі розширилися. — Вони не летять до нас. Вони падають на нас! Вільного падіння вистачить, щоб розігнати їхні металеві туші до швидкості снаряда! Навіть якщо ЕМІ випалить їхні мізки на підльоті, інерція нікуди не зникне! Це просто стокілограмові сталеві болванки, що падають з неба!

— ТАРАСЕ!!! ЗИГЗАГАМИ!!! — заревів Макс, інстинктивно накриваючи Віталіну своїм тілом і падаючи на підлогу.

Старий інженер крутонув кермо вправо. Вісімнадцятитонна машина зі скреготом покришок вильнула на зустрічну смугу.

БААААХ!

Перший дрон-камікадзе з оглушливим тріском врізався в асфальт рівно в тому місці, де вони були мілісекунду тому. Асфальт вибухнув, наче від влучання мінометного снаряда. Шматки бетону і понівеченого металу вдарили по броні тролейбуса.

А далі почався дощ зі сталі.

Десятки важких машин падали з неба, перетворені Архітектором на ідеально розраховані гравітаційні бомби. Вони не мали електроніки в момент удару — її випалював магнетрон. Але фізика робила свою справу.

ББУМ! КРАХ! ТРАХ!

Дрони розбивалися об дорогу навколо них, створюючи кратери. Один із гексакоптерів зачепив задню частину даху тролейбуса.

Удар був такої страшної сили, що свинцева обшивка всередині салону лопнула. Зі стелі посипалися іскри і шматки металу. Тролейбус підкинуло, він проїхав кілька метрів на двох правих колесах, балансуючи на межі перекидання. Тарас, ричачи від напруги, вирівняв машину, його руки на кермі кровоточили.

— Дах не витримає ще одного такого влучання! — прокричав Пластик, закриваючи голову руками.

Макс підвівся. У його кишені пульсував холодом свинцевий тубус із вірусом. Він не міг дозволити їм загинути тут, на цій безіменній трасі під Прилуками.

Раптом магнетрон над їхніми головами видав страшний, булькаючий звук, схожий на передсмертний стогін. А потім усередині щось голосно луснуло.

Запахло паленою гумою і плавленою міддю. Гудіння, яке тиснуло їм на вуха останні кілька годин, раптово припинилося.

Настала тиша, яку порушував лише рев їхнього власного дизель-генератора.

Оксана з жахом подивилася на мертві екрани свого пульта. Стрілки амперметрів впали на нуль.

— Магнетрон згорів, — її голос зірвався на істеричний, надломлений шепіт. Вона повільно повернулася до Макса і Віталіни. У її очах читався абсолютний, крижаний вирок. — Ефір відкритий. Купола більше немає.

Макс кинувся до бійниці.

Хмара дронів, яка раніше трималася на кілометровій відстані, миттєво відреагувала на зникнення електромагнітної перешкоди.

Вони більше не падали каменями. Вони увімкнули свої бойові системи. Сотні зелених і червоних лазерів прорізали сіре ранкове повітря, сходячись в одну точку — на їхньому понівеченому, обгорілому броньованому тролейбусі. Повітряна армія Архітектора стрімко пікірувала на них, немов зграя металевої сарани.

— Вони заходять на атаку… — прошепотіла Віталіна, стискаючи свій арбалет, розуміючи, що він абсолютно марний проти такої кількості машин.

— Інженере! Скільки нам ще?! — заревів Макс, витягуючи свій пожежний лом, готовий битися навіть із металом врукопашну, якщо вони проб’ють дах.

Тарас Михайлович не відповів. Він мовчки вдивлявся у вузьку оглядову щілину. Його посічене осколками обличчя раптом розслабилося. Він вичавив із себе хриплу, криваву усмішку і вдарив по гальмах.

Тролейбус із виском і снопами іскор від заклинених коліс зупинився посеред дороги.

— Ми приїхали, зумере, — тихо сказав старий.

Макс і Віталіна припали до бійниць.

Вони подолали останні кілометри. Перед ними, в кінці довгої, вирубаної в сосновому лісі бетонної дороги, височіла мета їхньої подорожі.

Це була не просто будівля. Це була фортеця. Гігантський комплекс із монолітного бетону, оточений подвійним рядом парканів під напругою, сторожовими вежами та ровами. На фасаді, залитому холодним неоновим світлом, красувався логотип “Нейро-Сфери”. Логістичний склад, який приховував під собою серце цифрового бога — дата-центр “Альфа”.

Але шлях до воріт перегороджувало дещо інше.

На площі перед головними броньованими воротами комплексу ідеальними, шаховими рядами стояла наземна гвардія Архітектора. Близько сотні білосніжних прото-Гончаків. І вони вже підняли свої роторні кулемети, наводячи їх на зупинений тролейбус.

Над ними, закриваючи небо, висіли сотні літаючих машин.

Ефір був чистим. Купола більше не було. Вони стояли в самому епіцентрі машинної імперії, наодинці проти цілої армії, і їхній єдиний захист — шар іржавого металу і свинцю — мав перетворитися на їхню домовину за наступні кілька секунд.

Макс міцно стиснув свинцевий тубус у кишені. До пострілу Хроно-Гармати з 2055 року залишалося менше години, а між ним і квантовим ядром Архітектора стояла стіна з титану і плазми, пройти яку було фізично неможливо.