Поза межами невагомості

Рейн стояв біля верстака, методично перевіряючи спорядження. У голові було порожньо й холодно — ідеальний стан перед виходом на точку. Він уже майже забув про кав’ярню, про дощ і про жінку, чий погляд на мить змусив його відчути себе живим. У цій порожнечі була його сила; почуття лише сповільнювали реакцію.

Він потягнувся по запасний магазин до пістолета, і його погляд випадково впав на сміттєвий кошик. Зім’ятий чек із кав’ярні лежав зверху, мов німий докір. У пам’яті спливла вітрина, віддзеркалення вулиці, мокрий асфальт… І постать у непомітній сірій куртці, що завмерла в тіні газетного кіоску через дорогу від них.

Рейн завмер. Його мозок, натренований роками виживання, почав прокручувати запис останніх тридцяти хвилин у сповільненій зйомці. Він бачив це обличчя. Бачив цей розворот плечей.

— Дідько, — видихнув він у порожню кімнату.

Вони вирішили піти найпростішим шляхом. Якщо Рейн заговорив із цивільною — значить, вона ключ. Або, як мінімум, витратний матеріал, на який його можна виманити. Він згадав, як вона йшла — не до зупинки, а швидким кроком углиб житлового кварталу, стискаючи в руці ключі.

Він розумів, що повертатися туди — це смертний вирок, порушення всіх протоколів. Але логіка «системників» була прозорою: вони не вб’ють її одразу. Спершу вичавлять із неї все, що вона знає. А раз вона не знає нічого — це зробить допит безкінечним.

* * *

Ліара не вмикала світло в передпокої, коли зайшла до квартири. Їй хотілося вірити, що це просто втома змушує її руки тремтіти. Вона пройшла на кухню, набрала у склянку води й випила залпом, дивлячись на відображення міста в чорному, непроникному склі вікна.

Вона жила на третьому поверсі — достатньо високо, щоб не чути шепоту перехожих, і достатньо низько, щоб почуватися частиною вулиці. Зазвичай це заспокоювало, але не сьогодні.

Її погляд упав на кухонний стіл. У голові все ще звучав низький, трохи хрипкий голос Рейна: «Саме в такі моменти він і трапляється… коли не чекаєш». Ліара струснула головою, намагаючись відігнати нав’язливу думку. Цей чоловік був параноїком. Небезпечним, дивним параноїком, який бачив ворогів у кожній тіні. Але чому тоді його слова зараз здавалися єдиною правдою в цьому заснулому місті?

Вона підійшла до вікна, щоб затягнути штори, і раптом завмерла. Внизу, через дорогу, стояв позашляховик. Чорний, безликий, із працюючим двигуном — ледь помітна біла пара короткими поштовхами виривалася з вихлопної труби в холодне повітря.

Серце пропустило удар і забилося десь у горлі. Ліара повільно, намагаючись не робити різких рухів, відступила вглиб кімнати, у рятівну темряву.

* * *

Рейн вилетів із майстерні, на ходу вихоплюючи телефон. Пальці швидко набрали номер. Йому потрібно було зв’язатися з тим, кому він не раз довіряв свою спину — з Кайденом. Але слухавку ніхто не брав. Лише довгі, холодні гудки.

— Диявол… — проричав він.

Рейн стрибнув на байк, і рев двигуна заглушив шум дощу, що посилювався. Він мчав крізь стіну води, не відчуваючи холоду, у голові працювала суха арифметика: час, відстань, кути огляду.

П’ять хвилин на байку, якщо ігнорувати світлофори. Три хвилини, щоб знайти потрібний будинок — він пам’ятав її напрямок, а житлових будинків у кварталі було лише два. Він порушував усе, чого його вчили, підставляючись під удар заради жінки, чиє ім’я ледве пам’ятав.

* * *

Раптом у коридорі пролунав звук. Тихий, майже крадькома — так звучить метал, коли обережно входить у паз. Хтось зовні не ломився в її двері. Їх відчиняли тихо, професійно. З упевненістю хижака, який знає, що всередині немає нікого, крім самотньої й наляканої жертви.

Ліара затамувала подих, відчуваючи, як крижаний піт стікає по спині. Телефон залишився в сумці, сумка — в передпокої, просто біля дверей, які зараз відчиняли. Тікати було нікуди.

Вона кинулася до кухонної шафи. Висунула шухляду — тихий скрегіт металу по дереву здався їй у цій тиші гуркотом обвалу. Пальці зімкнулися на руків’ї широкого ножа для хліба. Вага сталі трохи протверезила, але долоня була такою вологою, що ніж ледь не вислизнув. Ліара притулилася спиною до стіни біля дверного прорізу кухні, затискаючи рот вільною рукою, щоб не видати себе жодним схлипом.

У передпокої пролунав фінальний клац. Двері м’яко піддалися. Смужка світла з під’їзду на мить розсікла напівтемряву коридору й одразу зникла — гість зачинив за собою двері так само акуратно, як і відчинив.

Почувся шурхіт підошов по паркету. Відвідувач не поспішав. Він рухався розмірено, перевіряючи кімнати одну за одною. Ліара бачила, як тінь у коридорі повільно видовжується, наближаючись до кухні.

— Я знаю, що ти тут, — голос був тихим, рівним і моторошно позбавленим емоцій. — Виходь. Якщо смикнешся — буде боляче, але якщо будеш розумницею — просто поговоримо.

* * *

Рейн загальмував за рогом, вимкнув фари й заїхав у двір за інерцією. Очі сканували тіні, вихоплюючи знайомі обриси.

Чорний позашляховик стояв у глибині двору, схований під розлогим кленом. Двигун був заглушений, але Рейн бачив, як краплі дощу миттєво випаровуються, ледь торкнувшись капота. Машина приїхала нещодавно. У салоні нікого не було. Це означало найгірше: вони вже всередині.

Він ковзнув поглядом по вікнах будівлі. П’ять поверхів, десятки квартир. Але в одній із них, на третьому поверсі, щойно коротко мигнуло світло — ніби хтось перекрив собою тьмяну лампу. Рейн кинув байк і, перевіривши пістолет у кобурі, швидким, безшумним кроком попрямував до під’їзду. Код на дверях не став перешкодою — він зламав його за секунди.

* * *

Тінь хитнулася, і в дверному прорізі кухні з’явився силует. Високий, підтягнутий чоловік у темній куртці. Він не виставляв зброю вперед — пістолет був у руці, але опущений стволом донизу. Він справді не сприймав її як загрозу. Для нього вона була лише джерелом інформації.

— Ну ж бо, — він зробив крок у кухню, його голос звучав майже нудьгуюче. — Нам просто потрібно знати, про що ви говорили і що він тобі передав.

Це був її єдиний шанс. Коли його плече зрівнялося з косяком, Ліара, не даючи собі часу на роздуми, рвонулася вперед. Вона не вміла бити — просто вклала всю свою вагу й увесь свій жах у цей випад.

Ніж розітнув повітря. Чоловік зреагував миттєво, ніби мав очі на потилиці. Він змістився, перехоплюючи її руку за зап’ястя. Хватка була сталевою, пальці миттєво стиснули нерв, і ніж із глухим дзвоном упав на підлогу.

— Помилка, — констатував він, ривком розвертаючи її спиною до себе й заламуючи руку.

Ліара скрикнула від гострого болю, її притиснули обличчям до холодної поверхні кухонної шафи. Вільною рукою чоловік натиснув їй на потилицю, позбавляючи можливості поворухнутися.

— Я ж сказав: будеш смикатися — буде боляче, — прошепотів він їй просто у вухо.

— Я… я нічого не знаю, — задихаючись, пробурмотіла вона.

Він повільно дістав із кишені шприц із прозорою рідиною. Ліара бачила, як відблиск світла грає на тонкій голці.

— Це допоможе тобі пригадати…

У цей момент вхідні двері беззвучно розчинилися. Чоловік почав розвертатися, інстинктивно піднімаючи пістолет, але Рейн уже був у кімнаті. Він рухався як тінь — стрімко й безжально. Глухий, вологий удар у ділянку шиї, короткий хрип — і хватка на потилиці Ліари зникла. Незнайомець, який щойно здавався втіленням смерті, обм’як і важко завалився набік, збиваючи стільці.

Ліара сповзла по шафі на підлогу, хапаючи ротом повітря. У дверному прорізі стояв Рейн. Його груди важко здіймалися, куртка була наскрізь мокрою від дощу, а очі в напівтемряві здавалися двома проваллями, повними холодної люті.

Він не дивився на тіло на підлозі. Він дивився лише на неї, ніби перевіряючи, чи не зламалося в ній щось важливе.

— Жива? — голос був короткий, як постріл.

Ліара не змогла відповісти. Вона лише повільно, майже гіпнотично підняла руку й указала на ніж, що лежав на підлозі за пів метра від неї.

— Він щось сказав? — голос Рейна був рівним, без жодної інтонації.

Він більше не дивився на Ліару — його погляд був прикутий до нерухомого тіла. Рейн швидким рухом підняв зброю, що лежала біля чоловіка, перевірив магазин і засунув за пояс. Потім, не дивлячись, притиснув чоботом його шию й нахилився, обшукуючи кишені. Усі рухи були скупими, відточеними до автоматизму. Він витяг маленький складний ніж, рацію й невеликий прямокутний пристрій, схожий на сканер.

Ліара нарешті змогла підвестися. Вона обхопила себе руками, намагаючись зігрітися, але тремтіння не минав.

— Він прийшов один, — констатував Рейн, ніби розмовляв сам із собою. — Але на вулиці машина.

— Хто… хто ти такий? — видихнула вона.

— Зараз не час для запитань. Нам треба йти. Вони скоро зрозуміють, що їхній чоловік мовчить.

Рейн підняв із підлоги ніж, який вона впустила, й простягнув їй. Ліара з осторогою взяла його з його рук. Її очі гарячково блищали, а дихання перетворилося на серію рваних схлипів.

— Іти зможеш?

— Не підходь… — видихнула вона, і в її голосі був не прохальний тон, а чистий, тваринний страх. Вона міцно стиснула руків’я кухонного ножа й спрямувала лезо на Рейна. — Не чіпай мене!

Рейн завмер. Він побачив, як вона дивиться на нього: не з вдячністю, а як на чергову загрозу. Для неї він зараз не був тим хлопцем із кав’ярні, з яким було «легше дихати». Його погляд, досі холодний і скануючий, на мить здригнувся. Жорсткі складки біля губ розгладилися.

— Я не «вони», Ліаро, — сказав він. Його голос став тихішим, глибшим, у ньому з’явилося те саме людське тепло, яке він так ретельно приховував. — Подивися на мене, — він зробив пів кроку назад, даючи їй простір, показуючи порожні долоні. — Я не завдам тобі шкоди. Але ті, хто прийдуть слідом за ним, — він кинув короткий погляд на чоловіка, — вони не будуть такими люб’язними.

Ліара перевела погляд із його долонь на нерухоме тіло біля косяка.

— Ти… ти вбив його? — її голос тремтів так сильно, що слова ледь розбиралися.

— У нього болітиме голова, коли він прокинеться. Але якщо ми залишимося, прокидатися буде нікому, — Рейн знову став серйозним, але без колишньої жорсткості. — Мені потрібно, щоб ти взяла куртку. Просто зараз. Зможеш?

Ліара дивилася на його простягнуту руку, як на заряджену зброю. Але коли погляд Рейна на мить потеплішав, цей лід усередині неї трохи надломився.

— Йдемо, — він не став чекати згоди. Рейн підхопив її куртку з вішалки й буквально накинув їй на плечі. — Нагору, на дах.

Вони вислизнули з квартири. Ліару трясло так, що зуби цокотіли, але вигляд нерухомого тіла у дверях додав їй сил — вона не хотіла залишатися тут ані секунди довше.

Сходові прольоти промайнули, як у тумані. Рейн рухався безшумно, його рука постійно лежала на кобурі. На останньому поверсі він ривком відчинив люк на дах.

Холодне нічне повітря й колючий дощ ударили в обличчя, приносячи тимчасове протверезіння. Ліара послизнулася на мокрій черепиці, Рейн залізною хваткою перехопив її за талію, притискаючи до себе, щоб вона не зірвалася вниз. На секунду вона завмерла, відчуваючи його шалене серцебиття й напруження тіла під курткою.

Рейн перестрибнув через невисоку огорожу на сусідній дах і обернувся.

— Стрибай. Я зловлю.

Вона подивилася в чорну безодню між будинками.

— Я не можу…

— Ліаро, дивися на мене, — його голос несподівано став тихішим, пробиваючись крізь шум зливи.

Вона заплющила очі й зробила крок у порожнечу. Секунда невагомості, крижане повітря в легенях і різкий удар. Рейн перехопив її в повітрі, буквально втиснувши в себе. Ліара вдарилася підборіддям об його плече, в очах на мить потемніло. Він не поставив її на ноги одразу — тримав міцно, поки вона не перестала судомно хапати ротом повітря.

— Дихай, — скомандував він їй просто у вухо.

Його голос перекривав шум дощу, але Ліара ледь його чула. Її всю трясло. Вона відчувала, як під пальцями перекочуються його жорсткі м’язи, відчувала запах мокрої шкіри його куртки й різкий, металевий аромат.

Він відсторонився, але продовжував міцно тримати її за передпліччя, буквально ведучи за собою слизьким бітумом. Вони перетнули ще два дахи, перш ніж Рейн зупинився біля іржавої пожежної драбини.

— Спускайся першою. Повільно, сходинки слизькі.

Ліара глянула вниз. Вузький провулок здавався колодязем, повним чорної води. Вона почала спускатися, її пальці заніміли від холоду, а кожен брязкіт металу під ногами здавався пострілом, що видає їхнє місцеперебування. Рейн слідував за нею згори, перекриваючи собою світло, мов велетенська тінь. Коли її черевики нарешті торкнулися мокрого асфальту, вона ледь не впала — ноги не слухалися. Рейн зістрибнув поруч тихо, як кіт.

У тупику провулка стояв важкий мотоцикл, схований під брезентом. Рейн зірвав тканину одним рухом.

— Сідай, — він накинув на неї шолом, який був їй завеликий і пах бензином.

— Куди ми їдемо?

Він уже завів двигун. Глухий рокіт байка заповнив простір між стінами будинків. Рейн повернувся до неї, і цього разу в його погляді не було льоду — лише гола, прагматична правда.

— Рейн, я маю подзвонити в поліцію…

— У тих людей є зв’язки в поліції. Хочеш подзвонити їм? Дзвони. Але я залишу тебе тут.

Ліара завмерла. Дощ стікав по візору шолома, розмиваючи світ. Вона подивилася на його спину, на впевнені руки, що стискали кермо. Увесь її світ — її квартира, її книги, її безпечне життя — залишився там, угорі. А тут був лише цей чоловік і холодна темрява.

Вона сіла позаду. Обережно, ледь торкаючись, поклала руки йому на пояс.

— Тримайся міцніше, — кинув він через плече. — Зараз буде не до пристойностей.

Рейн різко викрутив ручку газу. Мотоцикл рвонув з місця, йдучи в занос на мокрій бруківці. Ліара мимоволі вчепилася в нього, притискаючись усім тілом, щоб не злетіти на повороті. Вона відчувала, як калатає її серце — і як під її руками напружене його тіло.

Місто не спало. Воно світилося холодним неоном і гуділо мільйонами серверів, схованих за дзеркальними фасадами хмарочосів. Рейн не обирав головні проспекти. Він вів байк артеріями «другого ешелону» — технічними проїздами, естакадами й вузькими вулицями, де старі цегляні будинки сусідили з гладкими панелями нових дата-центрів.

Ліара заплющила очі, коли вони вилетіли на відкриту ділянку мосту. Вітер намагався зірвати з неї шолом, кидаючи в обличчя колючі краплі дощу. Вона відчувала кожен маневр Рейна. Він вів мотоцикл агресивно, майже на межі фолу. Рейн обирав сліпі зони так віртуозно, ніби бачив місто у вигляді сітки координат.

На одному з поворотів він різко заклав байк праворуч, ховаючись під низьку арку старого депо. Ліара не втрималася й сильніше вчепилася в його куртку. Вона ще не знала, що на лівому боці Рейна, просто під її долонею, тканина вже просякла чимось гарячим і липким. Він не видав жодного звуку, коли вона випадково притиснулася до його боку на черговому повороті. Він просто гнав байк крізь нічне місто, перетворюючись на привида, якого неможливо було впіймати.