«Капсула часу»

Гул міста залишився позаду, змінившись тріском металу, що остигав. Коли Рейн звернув у вузький, просяклий сирістю двір і зупинився біля найближчого під’їзду, Ліара відчула, як його спина, до цього кам’яна, раптом стала лякаюче м’якою. Мотоцикл сіпнувся й затих. У цій раптовій тиші Ліара почула його дихання — рване, зі свистом, ніби кожен рух коштував йому неймовірних зусиль.

— Ми на місці, — прохрипів він, але не поворухнувся. — Злазь.

Він не зліз сам. Залишився сидіти, важко спираючись на кермо. Ліара незграбно сповзла з сидіння, стягнула важкий шолом і тільки тоді, у слабкому світлі вуличного ліхтаря, подивилася на свої руки. На світлій шкірі долонь залишилися темні, майже чорні розводи.

— Ти поранений…

Жах, який вона відчувала перед ним, на мить відступив, придушений інстинктом людини, звиклої дбайливо поводитися з тим, що зруйноване. Рейн повільно повернув до неї голову. Його обличчя було блідим, але погляд залишався таким самим жорстким.

— Заходь усередину.

Рейн вів її темним під’їздом будинку, який явно бачив кращі часи. Ліара йшла за ним, ледве переставляючи ноги, поки вони піднімалися на четвертий поверх. Він рухався дивно: одне плече було опущене нижче за інше, а рука, якою він тримався за перила, залишала на запиленому металі темні відбитки.

Рейн зупинився біля дверей, важко дихаючи, і двічі провернув ключ. Двері піддалися зі скрипом незмащених петель.

Квартира зустріла їх запахом пилу, старого дерева й застиглого часу — так пахнуть місця, з яких життя пішло раптово, залишивши все на своїх місцях.

Рейн не став вмикати основне світло — лише невелику настільну лампу в кутку. Кімната одразу наповнилася м’яким бурштиновим світлом.

— Проходь, — Рейн кинув ключі на тумбочку. Звук металу об дерево прозвучав надто гучно.

Ліара неспішно пройшла до кімнати. Уздовж однієї зі стін тягнулися відкриті полиці, що просіли під вагою книг. Безкінечні ряди пожовклих корінців класики, перемішані з технічними довідниками з фізики.

Ліара мимоволі зачепилася поглядом за знайому палітурку — точно такий самий томик віршів стояв у неї на приліжковій тумбочці, тільки її був новим, а цей — зачитаний до м’якості тканини на обкладинці.

У кутку, поруч із вузьким ліжком, стояв старий вініловий програвач. На ньому застигла платівка, вкрита сірим оксамитом пилу. Поряд, у важкому кріслі, була кинута якась книга, закладена старим квитком на поїзд. Здавалося, господар вийшов із кімнати на хвилину, але ця хвилина розтягнулася на десятиліття.

Єдиним чужорідним предметом тут був сам Рейн, образ якого зовсім не вписувався в інтер’єр. Ліара бачила, як краплі брудної води з його куртки падають на старий паркет, вбираючись у дерево, яке пам’ятало зовсім інші кроки — легкі, впевнені, не обтяжені вагою зброї. Він був утіленням жорстокого «тепер», замкненим у крихкому «колись».

— Не дивись так на них, — хрипко кинув Рейн, помітивши її погляд, прикутий до книжкових полиць.

Його обличчя, у світлі тьмяної лампи, стало майже прозорим, і в цю мить Ліара зрозуміла: ця квартира не захистить його. Якщо вона просто зараз не зробить хоч щось, він залишиться в цій квартирі назавжди — ще однією забутою річчю, вкритою пилом.

— Де аптечка? — спитала вона, переступаючи невидиму межу, що розділяла її страх і необхідність діяти.

— Кухня… під раковиною. Подвійне дно в ящику.

Рейн буквально впав на стілець біля столу, скрегочучи зубами від болю. Його обличчя в цьому жовтому світлі здавалося вирізаним із каменю — гострі вилиці, щільно стиснуті губи, тіні під очима.

Коли вона повернулася, Рейн уже стягнув через голову футболку. Ліара мимоволі зупинилася у дверях. Вона очікувала побачити рану, але не була готова до того, що побачить його.

Тіло Рейна було мапою битв: старі шрами від куль, довгий білуватий слід на плечі, якісь позначки, значення яких вона не знала. Але прямо зараз усе це перекривав свіжий, рваний поріз на боці. Кров продовжувала текти, ліниво стікаючи до пояса штанів.

Ліара підійшла ближче й опустилася навпочіпки. Вона відкрила кейс. Вона змочила серветку антисептиком.

Рейн спробував перехопити її зап’ястя.

— Я сам, — видихнув він через силу, і в цьому «сам» чулося впертість людини, яка не звикла покладатися на інших.

Ліара не відсторонилася. Вона завмерла, і коли він опустив на неї очі, очікуючи побачити слухняність або страх, він натрапив на погляд, від якого всередині все обірвалося.

Це був погляд людини, якій більше нічого втрачати. У ньому не було співчуття, яке він міг би висміяти, чи слабкості, яку можна проігнорувати. У її розширених зіницях відбивалася вся правда їхнього становища: його блідість, запах крові в кімнаті, де застиг час, і її власні тремтячі руки, які — попри це тремтіння — не випускали аптечку.

Рейн осікся. Повітря застрягло в нього в грудях. Під цим поглядом його «я сам» розсипалося, перетворившись на безглузду браваду. Він раптом побачив у ній єдину живу душу в цій квартирі, яка просто зараз витягує його з небуття.

Його пальці на зап’ясті розтиснулися, і він відпустив її.

— Гаразд, — ледь чутно прошепотів він, здаючись.

Коли вона вперше торкнулася краю рани, Рейн здригнувся. Його м’язи під її пальцями напружилися, перетворившись на сталеві канати. Він видав низький, гортанний звук, більше схожий на рик.

Ліара завмерла, її серце калатало десь у горлі.

— Дихай, — прошепотіла вона, сама не розуміючи, кому це каже. — Будь ласка, просто дихай.

Рейн розплющив очі й подивився на неї згори вниз. Він звик, що його бояться або ненавидять. Але не звик, щоб про нього піклувалися.

Вона зосередилася на рані так само, як зосереджувалася на пошкодженій палітурці старовинної книги. Її пальці, вимазані в його крові, тепер діяли впевненіше. Вона бачила, як його дихання поступово вирівнюється, хоча пальці Рейна так сильно вчепилися в край столу, що дерево жалібно тріщало.

— Чому ти не втекла, поки ми йшли під’їздом? — тихо спитав він.

Це було запитання людини, яка щиро не розуміла мотивів доброти.

Вона підняла погляд і натрапила на його очі. Він дивився на неї згори вниз — пильно, ніби вперше бачив у ній когось живого.

Ліара затягнула вузол бинта. Її руки все ще тремтіли, але вона не відвела погляду.

— І куди б я пішла? — вона ледь помітно хитнула головою. — Назад додому, де мене ледь не вбили? Чи в поліцію, яка, за твоїми словами, «куплена»?

Вона різко підвелася, відходячи від нього на кілька кроків, ніби тільки зараз усвідомила, наскільки близько перебувала до людини.

— Я тут не тому, що довіряю тобі, Рейн. І не тому, що ти мій рятівник. Я тут, бо в мене більше немає дому.

Рейн нічого не відповів. Він лише дивився на неї, і в цьому погляді Ліара прочитала дивну суміш провини й глухої, застарілої самотності.

Він повільно відкинувся на спинку стільця, заплющуючи очі, і його обличчя одразу осунулося, ставши схожим на посмертну маску. Напруження, що тримало його весь вечір, відступало, залишаючи місце мертвотній блідості.

— Там, у шафі… — він кивнув у бік вузького коридору, не розплющуючи очей. Його голос звучав так, ніби він продирався крізь пісок. — Чиста білизна. Лягай спати. Тобі потрібно відпочити.

Ліара хотіла спитати «А ти?», але вчасно прикусила язика. Рейн явно не збирався обговорювати розподіл спальних місць. Його «я сам» нікуди не зникло, воно просто тимчасово знеструмилося.

Вона почала методично збирати залишки бинтів і закривавлені серветки. Побутова метушня допомагала: защіпнути кейс аптечки, витерти пляму антисептика зі столу, вимити руки під крижаним струменем на кухні. Вода змивала кров, але не змивала відчуття його шкіри під пальцями — гарячої й твердої, як розпечений метал.

У квартирі запанувала та сама мертва тиша. Ліарі здавалося, що Рейн спить — його голова була опущена, а дихання стало рівним і важким.

Вона сама вже провалювалася в липку дрімоту, коли темряву в кімнаті прорізав звук. Це був сухий, електронний писк передавача. Він не був гучним, але в цій тиші прозвучав як постріл:

Пііі-пііі-пііі-пі… — довго, наполегливо. Пі-пі… — коротко, як два удари серця. Пі-пі-пі… — розсипом. Пііі… — один упевнений гудок. Пііі-пііі-пііі. — фінальний акорд.

Ліара здригнулася, переводячи погляд на Рейна. Він не поворухнувся, не розплющив очей і навіть не підняв голови. Але вона побачила, як його плечі, до цього напружені, раптом опустилися. Пальці, що судомно стискали край столу, обм’якли.

— Чисто, — прохрипів Рейн, перш ніж його свідомість остаточно накрила темрява.

Тепер він міг дозволити собі вимкнутися. Кайден відповів. А отже, вони ще живі.

* * *

Минуло близько двох годин. Ліара забулася важким, рваним сном на старому дивані, втиснувшись між жорстким підлокітником і запиленою подушкою. Їй снився гул мотоцикла і криваві розводи на руках, які ніяк не відмивалися холодною водою.

Вона прокинулася від стуку. Два коротких, один довгий, два коротких, один довгий. Звук ішов від столу. Вказівний палець Рейна методично вдаряв по дереву. У кімнаті було так само темно — лампа в кутку тепер ледь тліла, огортаючи фігуру Рейна густими тінями. Він так і сидів на стільці, опустивши голову на груди. Його поза здавалася неприродною, застиглою, як у зламаного манекена.

— П’ять… — прошелестів його голос. Це не був голос людини, він звучав як перешкоди на старій частоті. — П’ять-нуль-чотири… Сектор зачищено.

Ліара підвелася на лікоть, боячись поворухнутися. Холод підступив до самого горла.

Рейн не прокинувся — його повіки тремтіли, а обличчя, підсвічене знизу слабким бурштиновим світлом, здавалося чужим і лякаючим.

— Ідіть, — видихнув він, і його пальці застукотіли швидше. Ритм пришвидшився, стаючи гарячковим.

Рейн раптово сіпнувся.

— Ви йдете на… — він захлинувся вдихом, ніби йому не вистачало повітря. — Небезпеку. Код «U». Чуєш? Кайдене, твою ж матір, відводь їх!

Він різко замовк, але палець продовжував вистукувати: два коротких, один довгий. Два коротких, один довгий.

Ліара дивилася на його руку і відчувала, як по спині повзе холодний піт. Вона обережно встала, зробила крок до нього, маючи намір торкнутися його плеча, щоб припинити цю муку, але завмерла.

У цей момент Рейн перестав стукати. Його рука обм’якла, а голова лякаюче повільно повернулася в її бік.

Очі залишалися заплющеними, але Ліарі на мить здалося, що він бачить її наскрізь — крізь цей туман болю й ліків.

— Припини, — прошепотіла вона, і її голос здригнувся. — Ти мене лякаєш.

Рейн раптом різко схопив її за зап’ястя. Його хватка була залізною навіть у маренні. Він на мить розплющив очі, але погляд був порожнім, спрямованим кудись крізь неї.

— Біжи, — видихнув він, обдавши її обличчя жаром.

А потім його рука обм’якла, і він знову провалився у важке, свистяче забуття.

Ліара сіла на диван, колихаючи свою руку, на якій уже проступали червоні сліди від його пальців, і вдивлялася в порожню чорноту за вікном.

Вона знала — ця ніч ще не закінчилася.