Небо над Ашшурою

Небо Ашшури не знало світанків — лише вічні, важкі сутінки, що прорізалися спалахами зенітних розрядів, які забарвлювали хмари у мертвотно-зелений колір. Рев турбін «Валькірії» закладав вуха, вібруючи в кожній кістці, перетворюючи десантний відсік на тремтливу сталеву клітку. Сім тіней у матовій броні завмерли, підсвічені тривожним, пульсуючим червоним світлом ламп, яке робило їх схожими на вихідців із пекла.

— Три хвилини до зони висадки! — голос Кайдена в гарнітурі пролунав сухо, майже механічно, крізь тріск статики. Він завмер біля пульта керування. — Вишка «Сігма» прямо за курсом. ППО придушено на тридцять відсотків, готуйтеся до жорсткого входу.

Рейн обернувся до десанту. Інші четверо із загону вже закріпили фали, їхні обличчя були приховані дзеркальними візорами шоломів, у яких відбивалася червона заграва відсіку. Вони були не просто бійцями — вони були продовженням його волі, його загоном «Д», єдиним організмом, заточеним на вбивство. Але погляд командира незмінно затримувався на Ніку.

Той сидів біля самого люка, методично, майже любовно перевіряючи затвор гвинтівки. На його зап’ясті у світлі ламп тьмяно блиснув жетон. Він був наймолодшим у групі, найзухвалішим і нестерпно живим. Тінню, яка завжди йшла на крок попереду основного строю, там, де смерть уже тягнула свої кістляві руки.

— Тінь, працюєш в авангарді, — скомандував Рейн, перекрикуючи наростаючий гул двигунів. — Привид, тримаєш зв’язок і прикриваєш відхід. Решта — по секторах. Входимо швидко, виходимо ще швидше. Усім ясно?

— Зробимо, командире, — Нік підняв великий палець вгору, і в цьому жесті було стільки зухвалої самовпевненості, скільки буває лише в тих, хто ще вірить у своє безсмертя.

Стулки люка розійшлися з гуркотом, який перекрив ревіння «Валькірії». В обличчя вдарило крижане, розріджене повітря, просякнуте запахом озону та паленого металу. Сім тіней без вагань зірвалися вниз, у чорну безодню, розцвічену трасерами ворожих гармат.

Приземлення було жорстким, воно відгукнулося дзвоном у хребті. Вишка «Сігма» височіла над ними колосальним кістяним хребтом, що пронизував хмари. Вони працювали ідеально, як налагоджений годинниковий механізм: вибухи, короткі, розрахункові черги, сухі доповіді в ефірі. Вони майже дійшли. Майже перемогли.

— Код доступу прийнято! — вигукнув Кайден, його пальці буквально літали по терміналу керування, зламуючи протоколи один за одним. — Починаю дестабілізацію реактора.

І в цей момент усе змінилося. Сигнал тривоги на вишці змінився на низький, вібруючий гул, від якого заломило зуби. Стеля затремтіла, і зверху посипалися багатотонні уламки бетону.

— Це не перевантаження! — загорлав Нік, відстрілюючись від автоматичних турелей, що насідали з усіх боків і виросли зі стін, як гриби після отруйного дощу. — Це пастка!

— Відходимо! Хутко! — Рейн підхопив одного з поранених бійців, відчуваючи, як липка кров просочує його рукавички. — Привид, стрибай у шахту ліфта, там є ручний спуск!

Той сковзнув у темряву шахти в останню секунду. Рейн бачив, як руйнуються перекриття, відрізаючи шлях назад, перетворюючи вишку на братську могилу. Нік залишався біля зовнішнього шлюзу, поодинці стримуючи натиск, прикриваючи відхід усієї групи. Його постать була оточена спалахами пострілів, немов він стояв у центрі грозового фронту.

— Тінь, відходь! Це наказ! — Рейн рвонувся до нього, але між ними з оглушливим скреготом впала масивна сталева балка, вибивши іскри з бетону, що кришився.

— Пізно, командире! — голос Ніка в гарнітурі був лякаюче спокійним. — Вишка складається. Йдіть до точки евакуації. Я затримаю їх на виході. Живіть за нас усіх.

— Назад, хутчіш! Це не обговорюється!

— Зустрінемося по той бік пекла, командире.

Останнім, що побачив Рейн перед тим, як вишка перетворилася на вогняне пекло, був сліпучий спалах вибуху прямо за спиною Ніка. Біле світло, що випалювало сітківку, поглинуло силует хлопця, перетворюючи його на попіл і тишу. Вишка склалася всередину, перетворюючись на гігантську вирву, що вивергала полум’я в сутінкове небо Ашшури. У вухах Рейна назавжди застиг цей звук — скрегіт вмираючого титана і абсолютна, дзвінка тиша в ефірі на каналі Ніка.

* * *

Тиша тривала три роки. А потім вона вибухнула хрипким кашлем і їдким запахом іржі.

Рейн не відчував болю — лише паралізуючий холод, який повільно, дюйм за дюймом, затоплював легені. Скрегіт металу об бетон десь над головою здавався відлунням того самого вибуху на вишці. Йому ввижалося, що він усе ще на Ашшурі, і отруйне небо над ним ось-ось обрушиться вогняним дощем.

— Дихай, Демоне. Дихай, чорт забирай, — голос був хрипким, але до болю знайомим, він пробивався крізь пелену небуття.

Рейн розплющив очі. Світ двоївся і плив. Над ним схилився силует, затуляючи собою тьмяне, хворобливе світло, що пробивалося крізь щілини у воротах сховища. На мить йому здалося, що смерть, нарешті, знайшла обличчя — обличчя хлопця, якого він бачив за секунду до вибуху три роки тому.

— Тінь?.. — звук, що вирвався з горла Рейна, більше скидався на передсмертний хріп. — Ти ж…

— Ожив-таки, впертий виродку.

Руки Ніка в заляпаних кров’ю рукавичках працювали швидко і впевнено, без тіні сумніву. На бетоні поруч із головою Рейна вже лежала відкрита аптечка: розбиті ампули, джгут і стара армійська фляга з чимось, що різко тхнуло спиртом. НІк безжально навалився коліном на його стегно, перетискаючи артерію, і Рейн закричав, ледь не прокусивши губу до м’яса. Свідомість на мить спалахнула білим, випалюючи залишки зв’язних думок.

— Мовчи. Якщо нас засіче патруль «Магістралі», я тебе тут і застрелю, щоб не мучився, — Нік, не дивлячись на його муки, встромив голку шприц-тюбика прямо крізь камуфляж на плечі Рейна. — У тебе дві дірки: одна в плечі, навиліт, пощастило. Друга в боці. З боком гірше — там почала поширюватися інфекція.

Рейн судомно схопив його за передпліччя. Перед очима в напівтемряві блиснув жетон зі знайомим, витравленим у металі гравіюванням.

— Ти… ти ж загинув, — прохрипів Рейн, коли венами побіг крижаний вогонь знеболювального, перетворюючи гострий біль на тупе, важке оніміння.

— Усі ми там загинули. Просто декого забули покласти в труну і забити кришку.

— Ти прийшов… за мною? — Рейн відчув, як світ перестає обертатися з шаленою швидкістю, залишаючи лише чорну порожнечу всередині, що всмоктує все.

— Я прийшов подивитися, як злітає в повітря «Аванпост», — Нік підняв очі. У їхній глибині не було нічого, крім безмежної втоми та холоду. — А знайшов тебе.

Він на мить завмер, вслухаючись у далекий гул міста, що наростав за стінами боксу. У його очах не було ні тепла зустрічі, ні радості порятунку — лише випалена попелом пустеля і крижаний, хірургічний розрахунок. Він підвівся на ноги, ривком закидаючи важкий рюкзак на плече, і зверху вниз, як на прикру перешкоду, подивився на Рейна.

— Спробуй не здохнути, поки я тягну тебе до машини. Якщо відключишся — кину тут без вагань. Мені зайвий баласт не потрібен.

Нік ривком перекинув здорову руку Рейна через своє плече. Рейн задихнувся від нового спалаху болю в боці, світ навколо нього перетворився на божевільний калейдоскоп із сірих бетонних стін і каламутних плям світла. Носок черевика зачепився за поріг, і він ледь не впав, тягнучи Ніка за собою в багнюку провулка.

— Ти ж у нас живучий, як тарган під ядерним вибухом. Давай, ворушися!

Вони вибралися з боксу у вузький провулок, що тхнув мазутом і вологою. За пару метрів, прихований у густій тіні під іржавим навісом, стояв непомітний фургон — обшарпаний, вкритий шаром сірої міської кіптяви. Одна з тих машин, на які ніхто не подивиться двічі.

Нік ударив по кнопці, задні двері розійшлися з тихим гідравлічним шипінням. Всередині не було нічого спільного з жалюгідним зовнішнім виглядом машини: тьмяні екрани моніторів, акуратно закріплені на стінках кейси з обладнанням і вузька кушетка, над якою горіла холодна лампа.

Тінь буквально закинув Рейна всередину. Той рухнув на жорстку поверхню, жадібно ковтаючи ротом повітря, просякнуте озоном і паленою проводкою.

— Куди… ми? — Рейн спробував сфокусувати погляд, що вислизав, на Ніку, який уже застрибнув слідом і заблокував двері зсередини.

— У єдине місце, якого немає на картах «Магістралі». Відпочивай, Демоне. У нас попереду довга дорога.

Нік сів у крісло водія, і фургон плавно рушив з місця, майже безшумно розрізаючи ранковий туман промзони. Рейн лежав у напівтемряві, слухаючи мірний гул двигуна, що заколисував. Фургон йшов м’яко, але для Рейна кожне гальмування чи поворот віддавалися в боці спалахом наднової. Свідомість то спливала в сірий туман, де знову рушилася вишка «Сігма», то поверталася, чіпляючись за мерехтіння моніторів на стінах машини.

* * *

Рейн смикнувся на кушетці, його пальці судомно скрутилися, дряпаючи жорстку оббивку.

— Тихо, — Нік навіть не обернувся, його руки на кермі були нерухомі й тверді, як у кам’яної статуї. — Ти знову волав уві сні. Усе ще намагаєшся мене врятувати, командире?

Рейн насилу ковтнув, відчуваючи в роті в’язкий, солоний присмак міді. Кожне слово давалося важко, ніби він перевертав каміння.

— Я бачив… як вишка склалася. Ніхто не виживає при такому викиді енергії. Як ти зміг, Ніку?

— «Ніхто» — це цивільні, — він різко повернув кермо, і фургон хитнуло на розбитій колії, змушуючи Рейна засичати від болю. — Ти ж сам нас вчив: смерть — це просто технічна несправність, яку треба або усунути, або ігнорувати. Я свою усунув. Питання в іншому: чи зможеш ти усунути свою, коли, нарешті, зрозумієш, що той вибух на Ашшурі не був прикрою випадковістю?

Рейн завмер, вслухаючись у сенс цих слів.

— Я знаю, що нас здали, — прошепотів він. — Я три роки живу з цією чорною дірою в грудях. Але тільки зараз у мене з’явилися зачіпки. Магістраль просто підчищає хвости.

— Магістраль? — Нік коротко обернувся, і в напівтемряві кабіни його очі блиснули холодним, майже божевільним азартом. — Ти завжди був занадто високої думки про бюрократів у краватках, Демоне. Щоб обвалити мережу загону «Д», потрібно щось більше, ніж просто доступ до сервера. Потрібно знати наші особисті частоти. Ті, що вшиті під шкіру, а не в стандартні протоколи зв’язку.

Рейн похолов. Його рука мимоволі, за старою пам’яттю, торкнулася шраму на шиї, де колись стояв підшкірний передавач.

— Магістраль не знала цих кодів, — голос Ніка став тихим і вкрадливим, як шелест змії в сухій траві. — Ними володіли тільки ми. Тільки наш загін.

Рейн відчув, як спиною пробіг холод, який був куди страшнішим за крововтрату та зараження.

— Ти думаєш… хтось ще вцілів?

Рейн боявся почути відповідь.

— За моїми даними — вціліло троє.

Нік різко крутнув кермо, і фургон із вереском шин пірнув у темну, смердючу пащу підземного паркінгу, освітленого лише рідкісними лампами.

— Приїхали. Ласкаво просимо додому.

Нік вимкнув запалювання, і на мить у фургоні запанувала глуха тиша, що тиснула на вуха, перериваючись лише сухими клацаннями двигуна, що остигав.

— Виходимо, — Нік відкрив задні двері і без зайвих церемоній допоміг Рейну вибратися.

Вони опинилися в просторій бетонній кишені, перетвореній на справжній командний центр. Уздовж стін тягнулися товсті, як змії, джгути кабелів, а в кутку, за імпровізованою ширмою з брезенту, мерехтіло кілька потужних моніторів. Рейн, важко спираючись на плече Ніка, уривчасто дихав. Кожен крок відгукувався в боці ударом молота, але коли він підняв голову і озирнувся, заціпеніння від поранення на мить відступило перед шоком.

На центральному столі, заваленому розібраними радіодеталями і порожніми гільзами, лежав планшет із відкритою картою сектора. Але вразило Рейна інше. На стіні, прямо над моніторами, були приколоті старі роздруківки із супутникових знімків тієї самої проклятої місії на Ашшурі. І поруч — фотографії.

Рейн упізнав їх миттєво, до болю в очах. Ось вони всі разом, за день до Ашшури: Привид, Демон, Тінь, Банші, Мор, Ліч і Омен. Молодші, зліші, які ще вірять у те, що вони — боги війни і безсмертні. Обличчя Кайдена на одному з фото було обведено жирним червоним маркером, але не як мішень, а як ключовий вузол у складній, заплутаній схемі. Від нього тягнулися стрілки до імен, які Рейн бачив уперше.

— Ти весь цей час вів власне розслідування? — Рейн торкнувся пальцями холодного бетону стіни.

— Я шукав закономірності в хаосі, — Нік підійшов до столу і взяв у руки планшет. Його пальці швидко бігали по сенсорному екрану. — Дивись сюди.

Він простягнув апарат Рейну. На екрані заграв зернистий чорно-білий запис із камер спостереження. Рейну здався смутно знайомим силует чоловіка, який виходив із будівлі за годину до підриву Аванпосту.

— Хто це? — видихнув Рейн, відчуваючи, як серце збивається з ритму.

— Той, хто приніс коди активації для зачистки, — коротко кинув Нік, забираючи планшет. — Але імені в мене немає. Поки що немає. Але я його знайду.

Рейн заплющив очі, намагаючись перетравити почуте. Нік не давав рятівних відповідей, він просто повільно, шар за шаром, знімав шкіру з реальності, оголюючи гниль. Рейн відчув, як до горла підступає нудота. Ноги стали ватяними, і він ледь не впав. Помітивши це, Нік допоміг йому опуститися в старе офісне крісло, що скрипело. Рейн відкинувся на спинку, важко і часто дихаючи, розглядаючи стіну перед собою.

На бетонній поверхні, підсвіченій мертвотною синявою моніторів, у суворому порядку були розвішані особисті справи. Сім карток. Сім позивних. Рейн дивився на них, і кожне ім’я відгукувалося в його свідомості відлунням вибухів. Це були не просто папки з даними — це були люди, яких він вів за собою.

— Ти все ще дивишся на них як командир, — голос Ніка змусив Рейна здригнутися. — Думаєш, де припустився помилки?

Рейн повільно повів поглядом по ряду: Діана (Банші) — закреслено жирним червоним. Загинула в першу хвилину зачистки. Марк (Омен) — закреслено. Пропав безвісти після обрушення мосту. Дерек (Ліч) — закреслено…

— Сім людей, Рейне, — голос Ніка пролунав глухо, резонуючи з монотонним гулом вентиляції. — Кращі з кращих. Нас вчили, що ми — єдиний організм, невразливий і досконалий. Але на Ашшурі цьому організму просто холоднокровно відстрілили голову. — Нік підійшов до стіни і майже ніжно торкнувся пальцями краю однієї з фотографій.

Рейн сглотнув в’язку слину. Вигляд цих облич, його старої родини, подіяв на нього сильніше, ніж будь-які стимулятори. Він знову подивився на фото. Параноя, яку Нік дбайливо вирощував три роки в цьому бетонному склепі, почала просочуватися і в його власні думки.

Нік підійшов до столу і недбало кинув на нього чистий шприц-тюбик.

— Банші загинула першою. Її частоту розкрили і випалили їй мозок через навушник у перші хвилини зачистки. Омена накрили артою точно на позиції, хоча координат не було в ефірі. Мор… ну, ти сам бачив, на що перетворився його вертоліт.

Рейн підняв важкий погляд на Ніка.

— А Ліч? Про нього на Ашшурі взагалі нічого не було чути.

— Він зник, — Ник знизав плечима, і ця буденність була страшнішою за будь-який крик. — Спалах, дим — і порожній сектор на радарах. Або він випарувався в полум’ї, або пішов так чисто, що навіть я його не помітив.

Рейн знову подивився на відео з «людиною в плащі». Фігура рухалася впевнено і професійно.

— Подивися на цей розворот плечей, Ніку. Нікого з наших не нагадує?

Нік завмер, вдивляючись у зернисту картинку разом із ним, і знизав плечима.

— Не знаю, — продовжив Рейн. — Але якщо ще хтось із наших вижив і тепер працює на верхівку…

— Ось тому я повернувся з пекла.

Нік без попередження ввів ліки в плече Рейну. Біль у боці почав поступово тупіти, перетворюючись на важке, ватяне і майже приємне оніміння.

— Спи, Демоне. Тобі потрібні сили.

Рейн хотів щось заперечити, хотів схопити Ніка за руку, зажадати правди, але повіки налилися свинцем і стали непідйомними. Останнім, що він побачив перед тим, як темрява остаточно поглинула його, було обведене криваво-червоним фото Кайдена.

* * *

Рейн розплющував очі повільно, ніби випливав із товщі важкої, маслянистої темної води. Гул метро десь далеко над головою відчувався як глухе відлуння, що вібрувало прямо в кістках. У повітрі стояв стійкий запах антисептика, старої міді та дешевої кави.

Він усе ще лежав у кріслі, тіло відчувалося як чуже. Біль у боці притупився, надійно стягнутий тугими бинтами, що просочилися чимось холодним. Нік був зовсім поруч. Він сидів за пару метрів, освітлений лише синюватим, мертвотним світлом моніторів. На його колінах лежала стопка пожовклих роздруківок. Він не помітив, що Рейн прокинувся. Тінь завжди майстерно вмів чекати, зливаючись з навколишньою темрявою.

— Скільки я був у відключці? — голос Рейна пролунав сухо.

Нік навіть не здригнувся. Він повільно перегорнув сторінку, і лише потім підняв очі.

— Десять годин. Для хлопця з такими дірками в тілі ти непогано тримаєшся.

Нік відклав папери і підійшов до Рейна, протягуючи склянку з каламутною водою.

— Пий. Це електроліти. Твій організм зараз як порожній бак після марш-кидка через пустелю.

Рейн, зціпивши зуби до скреготу, спробував сісти. Світ перед очима хитнувся, підвал Ніка на мить перетворився на палаючий коридор архіву. Він усе ще відчував на обличчі жар того вибуху.

— Ми не могли… залишити його їм, — Рейн заговорив раптово, голос був хрипким і надтріснутим, ніби він продовжував суперечку з кимось невидимим. — Аванпост. Там була інформація, яка…

Нік завмер зі склянкою в руці. Його погляд на секунду став нескінченно старим. Він повільно закінчив фразу за командира:

— Яка не мала потрапити не в ті руки. Я знаю, Рейне. Я був там, за пару кварталів, коли ви вирішили влаштувати це грандіозне фаєр-шоу. Ви спрацювали чисто, ефектно. У вашому стилі.

Рейн завмер, тримаючи кухоль біля самих губ. Вода тремтіла.

— Ти бачив нас?

— Я бачив, як Аванпост перетворюється на купу уламків. І я бачив, як ти ледь виносиш звідти ноги. Привид вивів тебе з-під удару, але він не помітив того, що помітив я зі своєї позиції. Поки ви палили архіви, хтось зовні терпляче чекав, коли ви вийдете на світло. Група зачистки була на позиціях ще до того, як прогримів перший вибух. Вони не збиралися рятувати дані. Вони чекали саме на вас, щоб закрити питання раз і назавжди.

Рейн зробив ковток. Вода відгукнулася в порожньому шлунку важкістю.

— Ми думали, що це випадковий патруль, який вирішив підзаробити…

— Випадкових патрулів із такою екіпіровкою та безшумними гвинтівками не буває, — відрізав Нік. Він знову сів у крісло, подавшись вперед, прямо в коло холодного світла. — Тебе вели, як дичину на полюванні.

Рейн осушив склянку залпом. Вода трохи вгамувала тремтіння в руках, але всередині все палало. Він подивився на Ніка — той виглядав ще більш виснаженим, ніж три роки тому. Під очима залягли глибокі тіні, які не змив би жоден сон.

— До біса це все, — тихо, майже пошепки промовив Рейн. — Де ти був увесь цей час? Чому мовчав?

Нік завмер. Його пальці, що звично збиралися потягнутися до стопки паперів, безвільно застигли в повітрі. Він повільно підняв погляд на Рейна, ніби той запитав щось мовою мертвих.

— Три роки, — продовжував Рейн. — Ми шукали тебе в тій вирві два тижні. Ми перерили кожен чортів сантиметр Ашшури, поки нас не вигнали звідти патрулі. Привид особисто запитував списки всіх непізнаних у всіх госпіталях міста. Ми були впевнені, що ти згорів у тому вогні.

Нік видав короткий сухий звук, який міг бути смішком, але більше нагадував хрускіт зламаної гілки. Він відкинувся на спинку крісла, і воно жалібно скрипнуло в тиші підвалу.

— Я і згорів. У якомусь сенсі я залишився там, у тій вирві.

Він повільно розстебнув манжету лівого рукава і закотив його вгору. Рейн побачив не просто шрами — там була суцільна, потворна сітка з пересадженої, горбистої шкіри та слідів від важких хімічних опіків.

— Коли вишка склалася, мене викинуло вибуховою хвилею в технічний стік. Мені пощастило — там у ту ж секунду прорвало магістраль з охолоджувачем. Це мене і врятувало, і ледь не прикінчило одночасно, перетворивши шкіру на лахміття. Мене підібрали «сміттярі». Пів року я не міг навіть дихати без апарату, просто гнив у підвалі у цих стерв’ятників. А коли зміг встати, то зрозумів, що в офіційних звітах «Магістралі» я вже списаний в утиль. І я вирішив, що так буде краще для всіх. Якщо я мертвий, за мною не прийдуть.

Він подивився Рейну прямо в очі — і в цьому погляді було стільки випаленого, крижаного холоду, що Рейну стало не по собі. Він уявив Ніка — одного, покаліченого, у смердючих підвалах чужого міста, який збирав інформацію по крихтах, поки вони оплакували його над порожньою труною.

— Чому ти не прийшов до нас? — запитав Рейн, відчуваючи, як усередині все стискається. — Коли встав на ноги. Ми б допомогли. Ми б усе виправили.

Нік подивився на стіну з фотографіями загону, де посміхалася Діана.

— До кого? До двох виживших, за якими по п’ятах іде та сама смерть, що зжерла інших? Я не хотів бути ще однією мішенню на твоїй спині. Я хотів переконатися, що коли я, нарешті, з’явлюся, це матиме сенс. І ось, — він обвів рукою своє похмуре лігво, — час настав.

Рейн довго дивився на знівечену шкіру на зап’ясті Ніка, перш ніж той знову приховав її під тканиною. У горлі стояв ком, який не давав дихати. Він пам’ятав той день на Ашшурі — отруйно-жовте небо, запах паленого пластику і ту саму тишу в ефірі. Він пам’ятав, як Кайден буквально волоком тягнув його до вертольота, поки Рейн виривався, зриваючи голос у крику, намагаючись повернутися за Ніком у вогонь.

— Ти сказав, що чекав моменту, — Рейн підняв голову, його погляд став жорсткішим. — Значить, Аванпост був цим моментом? Ти знав, що ми там будемо?

Нік заклацнув металевий замок на папці і підняв очі.

— Я знав, що хтось там буде. Коли в закритій мережі «Магістралі» раптом спливають старі коди доступу, які використовував тільки наш загін, це звучить як дзвін дзвона в порожньому соборі. Я думав, хтось із верхівки вирішив почистити старі бази. Але коли я побачив у прицілі тебе, — Нік на мить запнувся, і його маска спокою здригнулася. — Я зрозумів, що ви роз’ятрили осине гніздо. І воно ось-ось вибухне.

Він підвівся і підійшов до одного з моніторів, швидко заклацавши кнопками. На екрані з’явилося зображення дивного технічного вузла, заваленого бетонними уламками.

— «Аванпост-4» не був просто пересічним архівом. Інформація, яку ви звідти винесли — або думали, що спалили — мала подвійне дно. Поки ви тішили себе думкою, що знищуєте докази свого минулого, хтось розумніший використав вас, щоб знищити сліди свого сьогодення.

Нік обернувся до Рейна, спершись сильними руками об край столу.

— Ви зруйнували будівлю. Але дані з системи пішли прихованим каналом за п’ять хвилин до того, як ви заклали перший заряд. Пішли на закритий, автономний сервер.

— Значить, ми влипли по-крупному, — Рейн повільно, долаючи опір власного тіла, встав на ноги.

— Ти завжди вмів привертати увагу найнебезпечніших нелюдків, — Нік на мить обернувся, і на його губах промайнула слабка, майже примарна подоба тієї самої старої, нахабної усмішки.

Він підійшов до стелажа і почав швидко скидати в рюкзак жорсткі диски та портативні сканери. Його рухи були скупими, точними — стара звичка Тіні збиратися за тридцять секунд, поки ворог не виламав двері.

— Але зараз нам не до розборів польотів і старих образ. Той «хвіст», який я відсік по дорозі сюди, це група професійного придушення. Вони йдуть цифровим слідом даних, а дані ведуть прямо до тебе.

Рейн схопився за край холодного столу, щоб не втратити рівновагу. Голова йшла обертом.

— Нам потрібно попередити Привида. Якщо вони знають про мене, вони знають і про нього.

— Привид не маленький хлопчик, Рейне. Він вміє розчинятися в натовпі краще за нас обох разом узятих, — Нік затягнув лямки рюкзака на плечах. — Але ти правий: залишатися вдвох — наш єдиний шанс зрозуміти, що за брудну гру затіяла «Магістраль» на руїнах Аванпосту. І хто роздає карти.

Нік підійшов до Рейна і протягнув йому його куртку, що пахла гаром і порохом.

— Можеш йти? Чи мені тебе нести?

Рейн насилу просунув руку в рукав, ледь не закричавши від того, як болісно натягнулася шкіра навколо поранення на плечі. Він випрямився, наскільки це було можливо, і зустрівся поглядом з Ником.

— У загоні «Д» ніколи не було команди «лежати». Веди.

Нік кивнув на темну вузьку пащу вентиляційної шахти.

— Фургон я кинув за три квартали звідси, він уже засвічений і марний. Доведеться пройти технічними тунелями метро. Там зараз якраз перезмінка патрулів, є шанс проскочити в зазорі.

Нік взяв зі столу свій довгий стилет, звичним рухом перевірив баланс клинка і сховав його в прихований чохол на передпліччі.

— І тримайся строго позаду мене. Я знаю ці чортові тунелі краще, ніж власну долоню.

Рейн зробив перший крок від столу, і світ на мить хитнувся, погрожуючи завалитися. Темрява перед очима була густою, з криваво-червоними іскрами, але він просто сильніше стиснув щелепи, поки в роті не з’явився виразний смак крові від прикушеної губи.

— Бачу, старі звички не виправити, — тихо зауважив Нік, вчасно підставляючи плече в той момент, коли Рейна повело вбік. — Ти завжди був занадто впертим, щоб просто лягти і здохнути.

— Це… допомагає не відволікатися на такі дрібниці, як дірка в боці, — видихнув Рейн, мертвою хваткою чіпляючись за плече напарника.

Вони увійшли у вузький технічний лаз. Тут було сиро, пахло іржею, цвіллю і застояною водою. Зверху, за багатометровими шарами бетону, долинав приглушений ритм міста, але тут, внизу, час немов завмер в очікуванні кінця.

Нік рухався абсолютно безшумно. Він був у своїй стихії. Кожні десять метрів він завмирав, припадаючи вухом до стіни чи труби, вслухаючись у гул магістралей та шелест кабелів. Рейн йшов слідом, притискаючи одну руку до пов’язки на боці, яка вже почала теплішати і мокнути від нової крові. Він рахував кроки, щоб не втратити зв’язок з реальністю. Один, два, десять… сто. Головне — не збивати ритм.

— Попереду розвилка, — Нік обернувся, його обличчя у світлі ліхтарика було блідою плямою. — Лівий тунель виведе до покинутого депо. Там у мене прихований байк. На ньому ми дістанемося до точки зв’язку швидше, ніж вони встигнуть оточити сектор.

Рейн кивнув, важко спираючись на холодну стіну.

— Хтось ще знає про це місце?

— Ні, — Нік на секунду завагався, дивлячись на те, як важко здіймаються груди Рейна. — Я підготував його пару місяців тому, коли зрозумів, що кільце навколо Магістралі та Аванпосту починає стискатися.

Раптом зверху пролунав різкий сухий звук. Скрегіт металу об бетон. Хтось відкривав важкий оглядовий люк поверхом вище. Нік миттєво вимкнув світло. Тунель занурився в абсолютну темряву. Він притиснув Рейна до стіни, накриваючи його рот своєю долонею — не тому, що не довіряв його витримці, а щоб навіть звук важкого дихання не видав їхню позицію.

Нагорі, прямо над їхніми головами, почулися важкі розмірені кроки.

— Сектор чотири, чисто. Рухаємося до вузла зв’язку, об’єктів не виявлено, — голос із рації пролунав спотворено, механічно, як гавкіт ланцюгового пса.

Рейн завмер, повністю ігноруючи дикий пульсуючий спалах болю. У цей момент він знову був хижаком, що зачаївся в глибокій тіні. Його пальці самі собою намацали рукоять пістолета, який Нік засунув йому за пояс перед виходом.

Коли кроки нагорі остаточно вщухли, Нік повільно прибрав руку від обличчя Рейна.

— Нас шукають всерйоз, командире, — прошепотів Нік прямо у вухо Рейну. — Вони знають, що ти не один.

— Значить, нам потрібно рухатися вдвічі швидше, — Рейн відштовхнувся від стіни, долаючи слабкість у ногах. — Веди, Тінь!

* * *

Всередині броньованого фургона, припаркованого за пару кварталів від технічного входу в метро, панувала напівтемрява, що розбавлялася лише різким синім світінням тактичних дисплеїв. Четверо оперативників у чорному матовому камуфляжі сиділи нерухомо, їхні обличчя були повністю приховані панорамними шоломами. На бронежилетах — ні імен, ні знаків розрізнення, тільки холодний блиск воронованої сталі та запах збройового мастила.

Командир групи, чия постать у масивному спорядженні здавалася ще більш значною, нахилився до терміналу зв’язку. Його голос був позбавлений емоцій.

— Сер, тепловий слід підтверджено. Дві цілі. Рухаються технічним лазом 4-Б у бік депо.

З динаміків пролунав сухий, спотворений складними фільтрами голос координатора. Від нього віяло могильним холодом.

— Підтвердіть ідентифікацію. Помилки бути не повинно.

— Один рухається ідеально чисто, хода і ритм характерні для об’єкта «Тінь». Другий, — оперативник швидко пролистав на екрані дані біометрії, отримані з прихованих датчиків у тунелі, — другий видає сильний тепловий фон у районі черевної порожнини. Кроввтрата, утруднене уривчасте дихання. Це «Демон».

У фургоні повисла важка густа пауза. Група перехоплення чудово знала, на кого полює. У їхніх колах позивні загону «Д» все ще вимовляли з неохочою, суєвірною повагою. Ці люди були легендами, які відмовлялися помирати.

— Вони думають, що йдуть тунелями до депо, — продовжив оперативник. — Який наказ? Ліквідація на місці?

— Ні, — відгукнувся голос із рації, в якому прорізалися владні нотки. — Нам потрібні дані, які вони витягли з Аванпосту. Просто так Демон їх не віддасть, навіть розірваний на шматки. Перекрийте сектор і починайте примусове скидання технічних вод у колектор. Змусьте їх задихатися у власному лайні.

Командир групи перехоплення коротко кивнув своїм людям. Один із бійців натиснув клавішу на панелі керування. По тонких жилах труб побігли команди.

— Скидання розпочато. Рівень води в нижньому секторі підніметься до критичної позначки за десять хвилин. Вони стануть легкою здобиччю.

— Групам «Альфа» та «Бета» — негайно зайняти позиції біля виходів 12 та 14, — скомандував лідер перехоплення, перевіряючи затвор свого карабіна. — Демон завжди обирає найскладніший шлях, він так мислить. Чекаємо на нього там, де він вирішить, що нарешті перебуває в безпеці.

* * *

Тунель під їхніми ногами миттєво наповнився новими, лякаючими звуками. Бетонні стіни почали вібрувати, і по них побігли цівки каламутної смердючої води. Ник завмер, припавши вухом до однієї з труб. Його обличчя зблідло навіть у абсолютній напівтемряві.

— Суки, — видихнув він, різко обертаючись до Рейна, його очі розширилися. — Вони відкрили шлюзи колектора. Хочуть нас втопити, як щурів.

Рейн притулився до стіни, відчуваючи, як вібрація від потоку води віддається в його пораненій стороні тіла тупим болем, що виснажував. Його дихання стало свистячим і коротким, але погляд залишався крижаним і сфокусованим.

— Скільки в нас… часу? — видавив він крізь щільно стиснуті зуби.

— Менше десяти хвилин, поки рівень не підніметься під саму стелю, — Нік підхопив Рейна під руку, практично змушуючи його рухатися швидше, майже тягнучи за собою. — Якщо вода дійде до цього рівня, нас просто розмаже по решітках. Йди, Демоне! Не смій зараз відключатися, чуєш?!

Вода хлинула з бічних стоків раптово, з ревом. Спочатку вона ледь закривала щиколотки, але вже за хвилину крижаний потік піднявся до колін, збиваючи з ніг потужними поштовхами. Температура води була близькою до нуля, і Рейн відчув, як його м’язи починають німіти, остаточно відмовляючись підкорятися наказам мозку.

— Залиш мене, Ніку.

Рейн посковзнувся на слизькому бетоні, ледь не пішовши під воду з головою, але Тінь залізною, мертвою хваткою вчепився в його куртку, буквально висмикуючи нагору.

— Заткнись, командире! — рявкнув Нік. Його звичне холоднокров’я остаточно випарувалося. — Я три роки чекав на твою появу не для того, щоб дивитися, як ти пускаєш бульбашки в цій смердючій каналізації! Ми обидва вийдемо звідси!

Потік ставав дедалі сильнішим, несучи із собою сміття та важкі уламки. Попереду показалися вертикальні залізні сходи, що вели до технічного люка, але вони були заблоковані масивною сталевою решіткою. Вода вже доходила їм до пояса, і чинити опір шаленій течії ставало майже неможливо.

Рейн відчував, як свідомість починає повільно вислизати, перетворюючись на сіру димку. Холод був настільки сильним, що біль у боці раптово притупився, змінившись мертвотним важким онімінням. Він бачив, як Нік гарячково порається із замком решітки, намагаючись відкрити його своїм стилетом, але загартований метал не піддавався.

— Вона… під струмом… обережно… — прохрипів Рейн, помітивши краєм ока слабке, ритмічне мерехтіння червоного індикатора на рамі решітки.

Нік вилаявся крізь зуби і відсмикнув руки, коли між його пальцями проскочила іскра. Вода піднялася вже до самих грудей, заважаючи кожному вдиху.

— Нам потрібне коротке замикання, і швидко! — Нік обернувся до Рейна, його очі в темряві гарячково блищали. — У тебе мав залишитися терміт!

Рейн повільно, долаючи панцерний опір води, що прибувала, поліз у кишеню своєї тактичної розгрузки. Пальці майже не слухалися, перетворившись на неслухняні крижані оцупки.

— Є… один… останній… — він на силу витягнув невеликий металевий циліндр.

— Давай його сюди.

Вода вже торкнулася підборіддя Рейна, заливаючись у рот. Він закинув голову назад, до самої стелі, ловлячи останні ковтки повітря, поки Нік щосили притискав термітний циліндр до замка решітки.

— Коли рвоне, хватайся за драбину і не відпускай, що б не сталося! Це єдиний шанс! — прокричав Нік крізь оглушливий рокіт води, що наростав.

Спалах був сліпучим, неможливим у цій темряві. Під водою він здався тьмяним, лютим помаранчевим сонцем, але звук ударив по вухах із силою ковальського молота. Метал жалібно заверещав, і решітка, зірвана з петель колосальним тиском води та вибухом, із гуркотом гепнула в темряву тунелю.

Потік миттєво хлинув у відкритий отвір, затягуючи їх всередину. Нік мертвою хваткою вчепився в руку Рейна, іншою рукою дивом обхопивши скобу драбини. Його плече ледь не вилетіло із суглоба від моторошного ривка, але він утримався.

— Лізь… Демоне… лізь, твою ж матір! — Нік з останніх сил підштовхнув Рейна вгору по скобах.

Рейн дерся на самому лише голому адреналіні та впертості. Крижана вода тягнула його вниз, тіло німіло, рана в боці знову вибухнула вогнем, але він не зупинявся. Вони буквально вивалилися на технічний місток за секунду до того, як рівень води повністю приховав прохід під стелею.

Вони опинилися у вузькому вертикальному колодязі, що вів до вентиляційної шахти депо. Нік, важко дихаючи, витягнув із рюкзака невеликий електронний пристрій — передавач-імітатор.

— Група перехоплення чекає на нас біля виходів 12 і 14, я впевнений, — швидко заговорив Нік, тремтячими від холоду руками підключаючи прилад до розподільного щитка шахти. — Вони бачать наші біометричні маячки через загальну систему «Магістралі».

Він натиснув кнопку, і на маленькому екрані приладу поповзли криві пульсу та температури.

— Я замкнув твої і свої дані на цей вузол. Зараз для їхніх сканерів ми «застрягли» в цьому колодязі й повільно захлинаємося. Вони чекатимуть тут ще п’ять хвилин, перш ніж підуть діставати наші охололі тіла. Це дасть нам фору.

Рейн важко дихав, притиснувшись гарячим чолом до холодного бетону стіни. Вода стікала з нього брудними струмками, змішуючись із кров’ю.

— А ми… куди тепер?

— В інший бік, — Нік вказав на стару, вкриту слизькою пліснявою дренажну трубу, яка йшла глибоко в бік старої набережної. — Вона веде прямо до колектора стічних вод. Там немає жодних датчиків, тільки жирні щури та сморід.

* * *

У цей час нагорі, біля виходу 12, командир групи перехоплення насупився, вдивляючись в екран свого тактичного планшета.

— Сер, сигнали об’єктів завмерли в секторі 4-Б. Пульс Демона критично сповільнюється. Схоже, вони не встигли дійти до драбини. Вода зробила свою роботу.

— Зачекайте ще дві хвилини, — пролунав у навушниках холодний, безсторонній голос координатора. — Демон вміє затримувати дихання довше, ніж будь-яка звичайна людина. Коли прилади підтвердять пряму лінію пульсу — входьте і забирайте диски. Мені потрібні їхні жетони як доказ.

Група перехоплення стояла нерухомо, спрямувавши стволи на закриті сталеві люки, не підозрюючи, що їхні цілі вже за триста метрів від них, по пояс у бруді та нечистотах дренажної труби, виходячи з пастки. Нік обернувся до Рейна, який ледь переставляв руки, кожен рух давався йому з титанічними зусиллями.

— Ще трохи, командире. Зберися.

Рейн тільки кивнув, не в силах розімкнути щелепи. Його обличчя було білим, як крейда, але в очах усе ще горіло те саме вперте, невгасиме полум’я, яке колись змусило весь загін «Д» піти за ним до самого кінця.

Рейн зробив кілька важких, болісних рухів, пересилюючи пульсуючий біль у плечі та боці. Пальці судомно чіплялися за виступи слизького бетону, а легені, здавалося, ось-от лопнуть від запаху плісняви, вогкості та гострої нестачі кисню. Але на черговому вдиху крижаний сморід колектора раптом раптово змінився сухим, затишним теплом ангара, запахом розігрітого заліза, дешевої кави та міцного тютюну.

* * *

Операція «Хрест». П’ять років тому…

Покинутий ангар на околиці промзони дихав очікуванням і передчуттям бою. У пильному напівтемряві звично порався весь загін «Д», готуючи спорядження. Ник сидів на перевернутому дерев’яному ящику, безтурботно підкидаючи в повітря свою запальничку і тихо насвистуючи якусь попсову мелодію з радіоприймача.

— Слухай, Рейне, — Нік реготнув, спритно впіймавши запальничку в кулак. — Якщо ми виберемося звідти живими, ти просто зобов’язаний познайомити мене з тією офіціанткою з «Синього моря». Вона на тебе так дивилася, ніби ти — останній шматок піци на цій планеті. А я, між іншим, тричі їй підмигнув! У мене око сіпатися почало, а вона — нуль уваги. Прикро, знаєш.

Рейн, методично перевіряючи своє спорядження, навіть не обернувся на його слова.

— У неї просто поганий смак на хлопців, Ніку. Тобі неабияк пощастило, повір.

— Ображаєш! — Нік притворно притиснув руку до серця, зображуючи глибоку рану. — Моя чарівність — це наша секретна зброя.

— Твоя чарівність, Никкі, працює тільки на тих, хто забув удома окуляри, — дзвінкий, насмішкуватий голос Діани розрізав пильне повітря ангара. Вона підійшла ззаду і з розмаху, по-дружньому поплескала Ніка по плечу, від чого той ледь не випустив свою дорогоцінну запальничку. — Офіціантка? Серйозно? Ти розбиваєш мені серце! Я ж наївно думала, ти відданий тільки моїй влучній стрільбі.

Ангаром пролетів короткий, щирий і дружний сміх решти хлопців. Хтось із тіні весело додав: «Та вона його просто пошкодувала, щоб він не розридався прямо в барі!». Нік скинув руки, віджартовуючись, і на мить ангар заповнився тією особливою, світлою енергією, яка буває тільки в людей, що знають: за хвилину їхні життя повністю залежатимуть одне від одного.

Раптом рація на плечі Рейна коротко тріснула. Два спалахи статики. Сміх Діани обірвався на пів слові, немов його відрізали ножем. Весь загін «Д» миттєво завмер, в одну секунду перетворюючись із групи друзів на єдину, напружену і смертоносну тінь. Рейн випрямився на повний зріст. Його голос став тихим, сухим і абсолютно безстороннім:

— Загін «Д» на позиції. Виходимо за тридцять секунд. Почати виконання.

Усмішка сповзла з обличчя Ніка так миттєво, немов її ніколи й не було. Діана, яка ще секунду тому весело жартувала, вже перевіряла приціл своєї гвинтівки з абсолютно крижаним, чужим обличчям. П’ятеро інших бійців синхронно, єдиним рухом, перевірили патрони в патронниках. Гул затворів прозвучав як фінальний акорд похоронного маршу.

І тоді шість голосів злилися в один — холодний, позбавлений інтонацій і дзвінкий, як удар молота по ковадлу:

— Є!