Розділ 1 Валерія Сьогодення Травень 2023

-Чорт, та щоб тебе.

Я не боялася чорного лісу, огорнутого туманом. Не боялася тому, що єдина небезпека в цьому місті – це я сама. Попри головний біль і сильне тремтіння, я тягнула чорний пакет, набитий кістками кремезного чоловіка. Це було моє перше вбивство, і найбільше мене турбувало, щоб ніхто не влаштував прогулянку нічним лісом.

Я вже бачила крізь густі дерева яскраві вогні світанку – близько четвертої ранку. Недбало відкинувши пакет, я взяла лопату і почала швидко копати яму.

-Довбаний Гавриленко,- вже не могла мовчати. Цей чоловік і так завдав мені клопоту, а тепер я ще й вся в багнюкі.

Закопавши рештки цього йолупа, я дістала з кишені джинсів маленький мішечок з насінням малини. Викопала кілька маленьких ямок там де я поховала Гавриленка, засіяла його могилу й полила водою з пляшки, яку взяла с собою щоб помити руки та обличчя.

Закінчивши, закинула лопату на плече та пішла в бік гуртожитку. Небо було вкрите хмарами, що не давало лісу набратися ранкових барв, і це було мені на руку. Тут я бувала часто, це місце знаходиться за два кілометри від мого гуртожитка, хоч із людей тут можна було зустріти, а якщо і траплялись то це були наркомани або алкоголіки.

Такий контингент мене не лякав. Я завжди мала при собі газовий балончик і складний ніж – подарунок від батька для самозахисту, та і про те, маю я хоч якесь місце у світі де б я могла насолодитися тишею та своїми думками.

Настрій в мене був хороший, попри тремтіння. Підійшовши зі заднього входу гуртожитка я зайшла в підвальне приміщення, воно як завжди було відчинене, там знаходились різні садові приладдя, матраци, подушки та багато меблів тридцятирічної давнини. Поклавши лопату на місце перед цим протерши її від бруду, я дійшла до дальнього місця підвалу, там де почало пахнути пліснявою, там було металеве ліжко з купою порваних матраців та маленькою дерев’яною тумбою під ним. Відкривши тумбу я дістала звідси пакет з речами, який принесла сюди аби перевдягнутися в чисте, сюди майже ніхто не заходить, хіба що за лопатою або сапкою, щодо меблів та спальних речей, вони зараз цим не переймаються адже зараз місяць травень, а ними почнуть цікавитись тільки на початку вересня, коли будуть заїжджати першокурсники.

Перевдягнувшись у чисте, я взяла пакет з брудними речами та пішла через центральний вхід в будівлю, що робити з одягом я про це подбаю потім. Зайшовши в приміщення на мій гуркіт одразу вибігла вахтерка. Їй було далеко за п’ятдесят. Худа, з коротким солом’яним волоссям, без передніх зубів і характером ще гіршим за зовнішність. Тільки но вона хотіла мені щось сказати, я витягнула руку вперед тримаючи маленьку червону книжечку, та розбитим голосом вимовила що я після зміни, щоб у неї не було зайвих питань чого я так рано приперлася. Побачивши мою перепустку, вона лише мовчки кивнула та зайшла до своєї кімнати. А ось мені зараз прийдеться підійматися до десятого поверху.

Тихо відчинивши двері, я трохи постояла в проході і переконавшись, що не розбудила сусідку, роззулася та навшпиньках пройшла до ванної, пакет з брудним одягом я залишила під раковиною, роздягнувшись я залізла в душову та прийнялась змивати з себе залишки бруду. Не встигнувши одягнутися я застигла біля свого відображення у дзеркалі. У мене був середній зріст, струнки ноги, тонкі зап’ястя, синці під світло-блакитними очима та русяве волосся. Так може виглядати або маніяк або підліток. Від цієї думки я всміхнулася своєму відображенню у дзеркалі та почала вдягати великий худі, яка приховувала мою худорлявість.

Взявши зі стола зелене кисле яблуко, я глянула у вікно, де вже сонце почало виходити з горизонту. Не зімкнувши очі, ще годину тому я копала яму для трупа, а через пів години мені треба буде збиратися до університету. Веселий ранок для початку студентського дня. Від цієї думки, з мого рота мимовільно вислизнув сміх.

-Ти чого смієшся? – звернувся до мене охриплий голос, який легко можна було сплутати з чоловічим, але належав він дівчині, Ірині.

Я повернулася но голос сусідки. На мене сонно дивилася струнка дівчина мого віку, з темно русявим волоссям та карими очима. На вигляд ми були дуже різні, та й Ірина виглядала не такою замученою як я, це зрозуміло, так як вона піклувалася про свій сон, здоров’я та харчування, тоді коли я була зайнята іншими речами і на їжу мені було байдуже.

-Думаю про майбутній день.

-Ти знову не спала..- вона піднялася зі свого ліжка, та підійшла до холодильника який стояв поруч зі мною, – може тобі треба почати пити снодійне, а то виглядаєш дуже кепсько.

Ірина завжди рано вставала щоб встигнути поснідати, у неї був дуже пришвидшений метаболізм, тому їла вона часто, іноді мене дратувала що вона цілими днями може сидіти за обіднім столом їсти та читати книжки на пару. Але з часом я звикла до цього, ми навіть здружилися, інколи проводимо разом вихідні, то в кафе підемо, то на вечір замовимо піцу і будемо дивитись якісь кумедні передачі.

-Вони мені не потрібні, мене цілком влаштовує мій сон. Мало того, що я почуваюся бадьоро, та ще й можу зайняти себе справами, поки не сплю,- я посміхнулася, після чого почала нервово жувати нижню губу. Якби часу було більше, я попіклувалася би краще, щоб Гавриленко ніхто не знайшов, – о..- я подивилася в телефон, – мені треба вже збиратися, – я пішла в сторону шафи, вдягнувши джинси, та схопивши свою сумку із зошитами, я вийшла з дому.

Туман усе ще панував над тихим містечком, навіть трава була вкрита інієм, на вулиці почали потроху з’являтися люди, хто йшов на роботу, а хто на навчання. Трохи пройшовши, я вирішила послухати музику в навушниках. В моїх навушниках заграв плейліст із музикою Eminem. Мені подобаються його пісні, тому що в них багато емоцій і переживань, мабуть це те що мені не вистачає на даний момент.

Я не вбивала цього чоловіка просто так, я вимушена була це зробити. Я не погана людина, і теж потребую щастя, але щоб його отримати, треба попрацювати над цим. Я впевнена, що ніколи не з’явлюсь у списку підозрюваних. Фактично ми не були з ним знайомі та й ніколи одне одного не бачили до того моменту як я його вбила, я завжди спостерігала здалеку, або з соц. мереж. Та й якби підозри впали саме на мене, всі посміялись би і розійшлись, так як ніхто не повірить, що я, дівчина яка завжди весела і мила на людях, має гарну репутацію в університеті, гармонійну родину, можу когось вбити.

Подивившись у телефон і зрозумівши, що у мене є ще купа часу до заняття, я вирішила зайти у найближче кафе по каву. Взагалі мені не подобалося вчитися у медичному, мене батьки сюди відправили, аргументувавши, що лікар це дуже престижна професія. Ну краще вже так, бо якби мені доводилось обирати я б мабуть нікуди не пішла, ніяка професія мене не приваблювала. Не зважаючи на мою песимістичність, я була на стипендії і мала не погані бали. З всіх предметів які в мене були, лише один мені подобався, це була гістологія. Предмет який мене надихав і через який я почала втрачати розум, а точніше через того хто його вів.

В кафе я замовила подвійний Еспресо без цукру, в надії що він мене швидко збадьорить. На смак цей напій був наче перемелений табак з додаванням краплі води, мерзенно, але надає енергії моментально.

-Гей, Валерія! – почувши своє ім’я, я обернулася на голос.

До мене підбігала худорлява, висока дівчина. Її кудряве рудувато-каштанове волосся стирчало в усі боки, через що вона мала кумедний вигляд. Одягнена вона була в чорну куртку поверх яскравої малинової сукні. Мала світлу шкіру та лагідний, привітний вираз обличчя.

-Привіт, Дарино, – привітавшись, я обійняла подругу.

Від початку першого курсу знайомств в мене побільшало, та серед усіх, справжніми друзями стали лише двоє. З Марією та Дариною ми почали спілкувати з самого початку навчання, і поступово наша дружба ставала все міцнішою, і ми все знали один про одного. Ну, майже все..

-А де Марія? – спитала я.

На відміну від високої Дарини, Марія була значно нижче, з карими очима та довгим темним волоссям. Час від часу вона привертала увагу хлопців, але це лише викликало усмішки, адже Марія була лесбійкою, і про це всі знали.

-Запізнюється, хоче щоб ми її почекали, – Дарина глянула на годинник крізь екран телефону, – ти йди, а я почекаю цю соню.

-Та перестань, я теж залишуся. Чого мені боятися?

Дівчина усміхаючись знизила плечима. Вона знала, що я нічого не боюся, але навіть не здогадується наскільки. Минуло кілька годин з того моменту як я, закопала в лісі кістки людини. Сподіваюсь, що я не залишила свої сліди в його квартирі, наче я все продумала. Краще взагалі не згадувати цей момент, треба це все забути наче нічого і не було, чим менше думаєш про це, тим менше нервуєш.

Мої думки перервав звук запальнички. Дарина підпалила сигарету яку тримала між зубами, та закурила її, випускаючи дим мені в обличчя, за що отримала від мене по голові. Я не курила лише тому, що не хотіла мати такий самий жахливий голос, як у матері. Моя мати почала курити з тринадцяти років, тому на даний момент, її голос мав охриплість та сухість, наче вона до ранку пила пиво, а після сну не знайшлося і стакану води, щоб змочити горло.

Повз мене та Дарини проходили натовпи студентів. Вони поспішали до університету, аби не запізнитися на пару, та не отримати нб, через яке треба було відробляти по суботах. Взагалі багато чого залежить від самого викладача, якщо він виродок, то на лояльність та розуміння не слід очікувати. В нас сьогодні була фізіологія з лайтовим дідом, який любив сам запізнюватись на пари та розповідати свої життєві історії, тому ми не сильно переймалися, що не встигнемо на початок заняття.

-Глянь, йде, – Дарина змахнула волоссям у бік, де вона побачила Марію.

Ми переглянулись з Дариною та засміялися. У Марії й так була смішна хода, але коли вона поспішала, то була схожа на пінгвіна. Почувши наш сміх у неї одразу змінився вираз обличчя, вона скривила рота в усмішці, тим самим говорячи, що нам зараз повикручують носа.

-Чого смієтесь!? – не привітавшись дівчина пройшла повз нас, але обернувшись, більш благородно додала, – дякую, що почекали. Вам, мабуть, також влетить через мене.

-Та годі тобі, ти ж знаєш, що він і сам полюбляє запізнюватися, – посміхнулася Дарина, – це дивно, що ти так пізно прийшла, зазвичай це ми з Валерією приходимо останні, що в нашого маленького пінгвіна трапилось, що він запізнився?

Спочатку Марія нічого не відповідала. Подивившись з Дариною одне на одного, ми здогадувалися, про що зараз буде розмова. Останні дні дівчина мало з нами спілкувалася, весь час проводила в телефоні, та на перервах надавала перевагу розмовам з дівчатами з паралельної групи.

-Я то прокинулась рано…Ви мабуть ще з ліжка не встали в цей момент, – сказала Марія.

 Я всміхнулася згадуючи, як провела ніч. Намагаюся забути це, але мабуть ніхто не дасть мені це зробити, поки що..

– Ви пам’ятаєте Радиславу Казаченко?

-О Господи, тільки не кажи..- я прикрила рукою очі, намагаючись не вірити в те, що відбувається.

Радиславу Казаченко і Дарина, і я добре знали. Це була колишня Маріїна нахабна однокласниця, яка зараз вчилася в нашому університеті, але в паралельній групі. Це було дивно, що вона вступила в медичний, так як екзамени після школи вона здала на низькі бали, що не дало б їй змогу вступити сюди. Але її батько був неврологом, а мати теж начебто зв’язана з медичним, домовившись з деканом, їхню доньку прийняли до університету.

-Ну і? – підштовхує її Дарина.

-Якщо коротко, то вона мене зупинила на шляху до універу, і ми цілувалися… – обличчя дівчини залив рум’янець. Отже, Казаченко викликала інтерес не лише у хлопців.

-Та невже, Казаченко? Я думала вона гетеро.

-Дарина, яка гетеро? – я засміялась – ти бачила обручку на її великому пальці? Потім це обговоримо, – діставши телефон я намагалася знайти в яку аудиторію нам потрібно сьогодні прийти.

-Якщо шукаєш номер аудиторії, то це дев’яноста восьма, – не зупиняючись, пробубніла Марія, – пішли, нам треба піднятися на третій поверх.

Піднявшись вже на другий поверх, я відчула запах парфумів, які нагадують запах лісу після дощу, такий холодний аромат, загалом як і його власниця. Мене наче струмом вдарило, отже, «вона» була сьогодні на роботі. Так хочеться прийти до неї, та почути її голос, такий що хочеться плакати або вбивати.