Розділ 2 Валерія Вісім місяців тому Вересень 2022 рік

Я прокинулася від гучних звуків, які вирвали мене зі сну. Новий день, і знову в університет. Я умилася, залишила волосся розпущеним, не ставши заморочуватися із зачіскою. Діставши з шафи одяг, я одягнула чорну кофту та сірі джинси, випила кави й поглянула у телефон, час був п’ять хвилин на дев’яту, чудово, мені сьогодні на дев’яту, тому можна пройтись пішки. Узявши сумку, у якій лежали зошити, підручник та ключі, я витягла свої кросівки з нижньої полиці гардеробу, та почала взуватися паралельно дивлячись зі заздрістю на свою сусідку, яка ще досі спала, бо їй сьогодні на другу пару.

Прийшовши до універу, я зустріла на центральному вході Дарину, ми почали разом шукати номер аудиторії до першої пари. Вона виявилася на другому поверсі, піднявшись відразу відчувалася прохолода цього місця та приглушений запах формаліну. Пройшовши весь коридор, на мене дивилися всі видатні вченні гістології із всієї історії, також стіну прикрашали гістологічні зображення різних органів, та фотографії усього працюючого колективу цієї кафедри.

Коли ми зайшли до своєї аудиторії, нас вже чекала Марія, яка зайняла нам місця у першому ряді.

-Ну ти й вибрала нам місце, прямо перед самим носом викладача, – промовила Дарина, оглядаючи аудиторію.

-Як би ви теж приходили раніше, можливо, у нас було б більше вибору, де сісти, – відповіла їй Марія с легкою посмішкою, – Та й нічого страшного в цьому немає. Зазвичай викладачі більше стежать за тими, хто сидить на задніх партах. Вони переконані, що ті, хто ближче, не насміляться списувати чи відволікатися, так як бояться постійного контролю. Так що, ми навіть у вигідній позиції.

Я мовчки сіла не проронивши ні слова, мені було на даний момент не до балачок, просто хотілося посидіти мовчки та представити як я прийду в гуртожиток та знову опинюсь під теплою ковдрою. Ось би зараз гарячої, гіркої кави, щоб аж губи обпікало, а то я зовсім не можу нормально прокинутись. Це через те, що, на літніх канікулах у тебе купа часу і ти можеш спати до обіду, а засинати в ранці, і з часом твій організм до цього звикає, але потім з початку навчального року все змінюється, і тобі, і твоєму мозку потрібно знову налаштовувати свій режим.

Двері тихо відчинились і до учбової кімнати увійшла викладачка з гістології. Я не знала її імені, бо розклад з викладачами на сайті кафедри ще не виставили, але мені дуже кортіло його дізнатися. Коли вона пройшла повз мене я завмерла та затамувала подих, ніби на мене сів метелик, і якщо я ворухнусь, то це гарне створіння полетить геть. Ця жінка була маленька, худа, з вистриженим волоссям на скронях, одягнена вона була в світло-сині джинси та вільну синю кофту яка виглядала з розкритого білого халату. Одразу і не скажеш, що вона викладачка, це тільки можна було зрозуміти по тому, що вона принесла з собою мікроскоп та коробку зі скельцями, а так, якби я зустріла її в коридорі, то подумала би, що це студентка з якоїсь іншої групи.

Її очі.. Очі дивилися в натовп так, ніби одразу знали, хто бреше, хто грає, а хто – розкладається зсередини. Вона хоч і здавалася маленькою та беззахисною, но її погляд видавав її хижацтво, готовність накинутися на будь-кого, хто посміє порушити її спокій.

-Доброго дня, – сказала вона. Її голос – холодний, рівний, без ноток емоцій. – Мене звати Ольга Павленко. Я читаю вам курс гістології.

«Читаю» – не «викладаю». Бо вона не вчить. Вона діагностує. Хоче побачити на що ми здатні, чи зможемо довести, що гідні навчатися в цьому університеті, або ж просто марнуємо свій та її час.

Я відчула, як стиснулось щось під ребрами. Поки вона пояснювала правила, оцінювання, вимоги, я не чула ні слова. Я просто дивилася. Дивилася так, як зазвичай дивлюсь на речі, які хочеться викрасти або знищити.

Її руки були тонкі, але в них була сила. Пальці рухалися плавно, коли вона клацала пультом, показуючи зображення тканин на екрані. Я уявила, як ці руки торкаються шкіри, як вони тримають скальпель. Як вони могли б торкнутись… мене.

Вже на третій хвилині я перестала думати. Почала жадати. Мені хотілося вбирати всі її слова, до деталей. Розблокувавши телефон я клацнула на значок диктофону, зі сторони здається нічого особливого, багато студентів так роблять, щоб записати лекції викладача і по ним готуватися до іспиту Але мені б хотілося постійно прослуховувати її голос, поринати в безодню поруч із нею.

-Гістологія – це наука про будову тканин, – мовила вона. – Але якщо ви думаєте, що це суха теорія – ви помиляєтесь. Це наука про зміни. Руйнування. І регенерацію. Це дзеркало патологій, яких ми не бачимо без мікроскопа.

Мікроскоп. Я хочу стати її мікроскопом. Коли вона пройшла повз мене її тінь впала на моє обличчя. Крадькома глянула на мене, та пішла далі, в той момент мені хотілося схопити її за руку, аби вона і далі стояла та дивилася на мене. 

Я завжди ненавиділа кінець пар. Коли всі метушяться, хапають свої речі, сміються як миші, що втікали з лабораторії. Я не поспішала, просто чекала.

-Валерія, чого ти не збираєшся? Ми з Дариною не будемо тебе чекати цілу вічність. – сказала Марія.

-Мені треба про дещо запитати.

-Ну добре, тоді до вечора, – після цих слів вона взяла сумку з речами, підхопила під руку Дарину, яка стояла в проході, та разом вони покинули аудиторію. Я ж залишилася сидіти на місці, ніби шукала щось у зошиті. 

Ольга Павленко стояла біля столу та складала скельця до коробки, переглядала списки, ніби не помічала мене. Але я знала, що вона мене бачить. Її постава не змінилася ні на градус. Її руки рухались з такою точністю, що викликали в мене бажання, бути предметом, якого вона торкається.

Я підвелася повільно. Підійшла до неї на відстань трьох кроків. Для мене це було дуже хвилююче, мені не сильно кортіло дізнатися відповіді на мої питання. Мені всього на всього потрібен був привід, щоб заговорити з нею, щоб вона мене запам’ятала.

-Пані Павленко?

Вона не підняла очей. Продовжувала щось відзначати у журналі. Мене на секунду охопило роздратування, через те що вона не звертала увагу на мене, але все ж таки щось дописав у журналі вона вимовила: 

-Так?

-У мене питання. 

-Якщо стосується гістології, то слухаю.

-Так. Стосується.

Вона повільно підняла погляд. Її очі мов би лід. Не колючий, а глибокий, той який тягне у прірву.

-Скажіть, – я говорила спокійно, але в моїй голові билося серце. – ви казали, що тканина може бути зруйнованою, але ще життєздатною. А якщо вона функціонує, але вже не здатна до відновлення, чи варто її залишати, або ж краще вирізати? 

Вона нахилила голову. Мовчала кілька секунд. Потім відповіла:

-Все залежить від багатьох факторів. Якщо функція втрачається – вирізати. Якщо функція зберігається, але тканина – джерело хронічного запалення, – теж вирізати. Бо хворе – не завжди мертве. Але іноді… більш небезпечне, ніж мертве.

-А якщо запалення знаходиться не в тканині, а… навколо неї?

Настала коротка пауза. Я дивилася на неї, майже не кліпаючи.

-Тоді треба лікувати середовище, сказала вона. – Але іноді середовище вже не підлягає корекції.

-І що тоді?

-Видалити все. І тканину, і середовище, – відповіла вона, після чого поклала ручку та закрила журнал.

-Ви дуже… серйозно ставитесь до гістології, – додала вона, вже м’якіше. – Це рідко для другокурсників, особливо на початку навчального року.

-Мені подобається дивитись у глибину. Там більше правди, ніж на поверхні.

Ольга трохи кивнула, її погляд змінився. На мить мені здалося, що вона мене «побачила». Не як студентку, а як щось інше.

-Що ж, – сказала вона, – далі буде складніше. Ви впораєтесь?

-Я люблю складне, – відповіла я, та вперше дозволила собі всміхнутися при розмові із нею.

Вона взяла коробку зі скельцями й пішла до дверей.

-До наступної пари Валеріє, – сказала вона не повертаючись до мене обличчям, після чого вийшла з аудиторії. 

 А я залишилась на самоті, і стояла ще хвилин п’ять, вдихаючи повітря, де тільки-но була вона. Таке холодне, в’язке, моє. 

Коли я повернулася з пар, в коридорі гуртожитку було темно. Електрика вирубилася десь годину тому, адже я почула як дівчата бурчали про це ще в університеті. Ліфт не працював, тож на десятий поверх треба йти пішки. В гуртожитку часто вимикали електрику. І виною цьому було те, що будівля стояла на окраїні міста, ближче до лісу, через що часто виникали якісь неполадки. 

Двері відчинились із характерним скрипом. Я ступила у кімнату, де тьмяно жевріла свічка. Цього світла було принаймні достатньо, аби я нормально перевзулася, та не зламала собі носа.

Моя сусідка Ірина сиділа на своєму звичному місці, в старому ліжку біля вікна. На столі стояв пакет із соком «Садочок», а біля нього був підсвічник з напіврозталою свічкою. На сусідці був її улюблений червоний светр, в який вона щоразу ховалась, коли було прохолодно.

Я мовчки зайшла в ванну кімнату, щоб переодягнутися в домашній одяг, закінчивши я вийшла в кімнату та витягла з полиці томик з анатомії та сіла за свій стіл. Завтра була перша пара з цього предмету треба було підготуватися, тим паче, почалась тема з ЦНС, а там як завжди чорт ногу зламає.

-Як пройшов перший день? – раптом запитала Ірина. Її голос був тихий, майже сонний, але я відчула в ньому справжню цікавість.

-Нормально, – відповіла я, не піднімаючи очей з книжки.

-Така собі відповідь. У тебе було перше заняття. Новий предмет, новий викладач. Невже тебе ніщо не цікавить? Ти другий рік тут живеш, а до тебе ніхто не ходить, нікуди ти не поспішаєш. Замкнена, як консервна банка.

-А ти знаєш, що в довше зберігається все, що важливе – я підняла очі. – Це спосіб збереження.

-А ще, це спосіб задихнутись, якщо кришку не зняти.

Ми трохи помовчали. Вона зробила ковток соку, потім додала:

-У тебе є хтось? Ну знаєш… із друзів? Або щось більше? 

Я всміхнулася на її питання. 

-Я серйозно питаю, – обурилася Ірина, – Просто мені здається, що ти живеш не тут. Не серед «нас».

«А якщо серед «вас» – гниль, чи варто знаходитись в цьому світі?» Мені кортіло запитати в неї, але вона мені подобалась, як людина, тому не хотілось сваритися з нею.

-Ти наче десь у себе. Десь… де темніше, ніж у цій кімнаті.

Я перевела свій погляд на свічку.

-Темнота – це не завжди погано. Мені просто подобається бути з собою на самоті.

Ірина нічого не сказала, лише подивилась на мене з таким поглядом, ніби бачила не мене, а мою тінь, що сиділа позаду. Світло свічки дрижало, повітря в кімнаті накрило мене наче ковдрою, від чого мені стало важко дихати, тіні на стінах наче витанцьовували тільки їм зрозумілий танок. Треба провітрити голову, інакше я тут задихнусь. Вставши з-за столу, я направилась до виходу.

-Ти куди? – питає Ірина, коли я відчиняю вхідні двері.

-Прогуляюся, мені тут дихати нічим, – озирнувшись через плече, відповіла я.

Мене завжди заспокоювало чисте та прохолодне повітря. Іноді я відчуваю себе самотньо, ніби в моїй грудній клітці знаходиться темна, глибока порожнеча, зі сторони цього не видно, тому що я це приховую. Сьогодні, коли я побачила нашу нову викладачку, зразу зрозуміла, що саме вона мені і потрібна, щоб заповнити діру в моїх грудях.

Побачив поблизу пень, я сіла на нього. На моєму телефоні було всього десять відсотків заряду, але цього повинно хватити для телефонного дзвінка. 

-Алло, Тимофій? – згризаючи нігті, кажу я.

Тимофій був на три роки старше за мене, це був високий і худорлявий хлопець, з довгими ногами та гнучкою поставою, волосся викрашене в холодний тон, очі блакитно-сірого кольору, здалеку завжди можна було побачити його велику посмішку з помітно виступаючими передніми зубами, прямо таки вилитий Багс Банні в реальному житті. 

-Привіт Валеріє. – чую напівсонний голос у слухавці.

-Мені потрібна таблетка. Точніше таблетки, потрібно три. У тебе є? – питаю я, та чую як у відповідь, хлопець зітхає, від чого я починаю нервувати.

-Тобі потрібно перестати цим займатися. Я не дам тобі наркоти, тому що в минулий раз тебе ледь не відвезли до моргу через пігулки.

-Тимофій, я тебе прошу. В мене був важкий день, мені потрібно розслабитися, – я придала своєму голосу більш жалюгідний вид, аби він все ж таки дав мені дозу.

Знову почулося тяжке зітхання.

-Тільки три, і пообіцяй мені, що приймеш їх не за раз.

В мене було відчуття піднесення, люблю коли йде все по моєму. 

-Тимофій, ти найкращий, дякую за розуміння. Скоро буду.

Я піднялася з пенька та пішла в сторону дому місцевого наркоторговця. Сьогодні ввечері я повинна була прогулятися з дівчатами, але я не бачу сенсу в цьому, якщо в мене паскудний настрій, тому вибір очевидний. Швидка ходьба завжди була мені притаманна, тому я через п’ятнадцять хвилин вже була на порозі дома, та тарабанила у двері.

Я дрімала на парті опустивши голову на стіл, на фоні Марія щось бурмотіла про підручник із латиною. Дарина – сміялась із відео на телефоні. Таблетки трималися у крові довше, ніж я очікувала, хоча сьогоднішня пара в нас була на дванадцяту, але я відчувала, як світ до сих пір обертається не навколо мене, а крізь мене.

Все здавалося не справжнім: кольори були тьмянішими, люди – плоскішими, рухи – запізнілими. Але думки стали чіткими. Нав’язливо чіткими, да так, ніби кожне слово в голові різало шкіру зсередини.

-Валер, ти ок? – перша заговорила Марія. – Ти не прийшла вчора, хоча ми давно планували пройтись до річки, тим паче ти ще сама казала – «обов’язково».

Я повільно підняла на неї погляд. Її обличчя виглядало нормальним, навіть надто нормальним, як і усе навколо. Я згадала про прогулянку лише тоді, коли вона це сказала, але брехати не хотілося, і пояснювати – теж. 

-Вибачте, що я вас учора підвела та не прийшла. – сказала я дівчатам. – Трохи була зайнята.

-Ну, ти й «зайнята»…- втрутилася Дарина. – Сидиш тут, вся бліда, ніби тебе переїхала машина з NASCAR. До речі, чула? Вони знову зробили рекорд – 348 км/год. – Додала вона, але побачивши як моє лице випромінює байдужість, вона притихла. 

Я згадала сьогоднішній свій ранок. Ви коли небудь прокидалися на мокрих листях в лісі? Якщо ні, то знайте, це не дуже прикольно. Зазвичай я приймаю наркоту в кімнаті гуртожитку, коли моя сусідка відсутня або ж спить. Втім, думка про повернення в кімнату викликала в мене відразу. Але ночувати в лісі не було в моїх планах. Я знала ліс, як свої п’ять пальців, але в такому «стані», довелось мені блукати від дубка до дубка години з три, раз у раз зупиняючись, коли організм змушував мій шлунок позбуватися всієї гидоти через блювання. Зовсім не дивно, що я була худа, адже після таких «пригод» приймати їжу не хотілося, як мінімум дня три. Хоч я мала всі ознаки залежності, себе наркоманкою я не вважаю – як і більшість у моєму становищі. Від цього хочеться одночасно і плакати і сміятися. Кожен раз я обіцяю собі, що це буде в останнє, кожен раз виявляється зовсім не таким.

На анатомії було важко. Мені не вдалося вивчити матеріал на сьогодні, але дякувати Боже, викладачка нас не опитувала, а сама розповідала тему, але на наступну пару буде опитування по двом матеріалам. 

Я дивилася на схеми м’язів, сухожиль, фасцій – і бачила тільки те, як усе це можна зруйнувати. Де різати, як зупинити кровотечу, як розібрати тіло на частини, залишивши вигляд цілісності. Викладач щось пояснювала за міжхребцеву грижу, але я була відсторонена. Фізично – ні, але ментально я була за склом. Мені було добре, холодно, розумно, рівно. І тільки одна думка трималася на поверхні: «Сьогодні гістології нема. Але я все одно її побачу.» 

В кінці пари викладачка задала нам дві теми та дала сфотографувати схеми шляхів дванадцяти черепних нервів. Зібравши всі речі, ми з дівчатами направились до бібліотеки. Мені потрібно було здати книжку з філософії, та отримати нові підручники на цей семестр.

-Сподіваюсь на цей раз книжок буде не так багато, а то минулого разу в мене порвався пакет, – зітхнувши сказала Марія.

-Це все через те, що вони на якісь довбонуті не потрібні предмети по три-чотири книжки видають, наприклад як по педагогіці та Історії України повидавали чотири великі томи, і на що це, нам треба сконцентрувати увагу на важливих дисциплінах в медицині, – відповіла Дарина.

Ми піднялися на четвертий поверх, пройшли до кінця кориду та завернули ліворуч там де була табличка с ламінованого паперу з надписом «Бібліотека».

Зайшовши туди одразу в ніс увірвався запах пилу та старого паперу. За двома столами сиділи жінки, одна з них була худа, з тонким носом та білим волосся, яке було заплетене у хвіст, на вигляд їй було тридцять п’ять. Інша жінка була вже більш похилого віку, з чорним пофарбованим волоссям, в окулярах та громіздким тілом.

-Питайте дівчатка, – звернулась до нас жінка в окулярах.

-Мені потрібно здати книжку за минулий семестр, та отримати нові, – кажу я, дістаючи з сумки книгу з філософії.

-Гаразд, давайте свій читацький білет, вам всім утрьох потрібні книжки на цей семестр? – спитала бібліотекарка. 

-Так! – хором відповіли Дарина з Марією. 

-Тоді почекайте трохи в читацькій залі, книжок десь двадцять штук, треба їх зібрати та відсканувати штрих-коди, свої білети теж давайте дівчатка, – у розмову втрутилася блондинка.

-О Боже, знову всяку хрінь повидають, – шепотом сказала Марія.

Віддавши свої білети, ми зайшли в аудиторію навпроти бібліотеки. Марія дістала зі своєї сумки кукурудзяні кільця Gonzo, я відмовилася від перекусу, апетиту не було, а ось Дарина прийняла смаколики, вони почали голосно хрумтіти, і сміятися з жартів які Дарина показувала з ТікТоку, мені було байдуже на це, хотілося якнайшвидше піти звідси.

-Треба ще роздрукувати практичний зошит з фізіології, – сказала Марія, – Як думаєте в них тут є принтер?

-Як отримаємо книжки, можемо спитати у бібліотекарки, – відповіла я, дивлячись у вікно.

-Мені здається старий комп’ютер який стоїть ось в тому кутку, має принтер, – сказала Дарина, указавши пальцем в протилежний бік аудиторії.

Ми повернули туди голови, і дійсно побачили комп’ютер ще минулося десятиріччя.

-Ой, точно, сподіваюсь він працює, – після цих слів Марія підбігла його вмикати. На моє здивування, екран цього раритету увімкнувся.

Я вирішила підійти до дівчат, сперлася на стіл, який стояв поруч із шафою з книжками, на одній з поличок, на краю стояла квітка. Скляний горщик – куля, ніби для рибки, всередині якого лежала штучна фіалка з білими пелюстками. Я спробувала відсунути його трохи вбік, бо не хотіла, щоб хтось випадково штовхнув. 

-Ой, дай я вставлю шнур, інакше ти там все розломиш! – сказала Дарина, налетівши ззаду, тягнучись до порту принтера. Марія засміялась, її рука зачепила мене в спину. 

Секунда. Рух. Звук скла. Поріз. 

Горщик упав і розбився на сотні уламків. Квіти розсипалися. Скло ввіткнулось мені в ногу, і кров тонкою лінією потекла на підлогу, швидко змішуючись із пилом і розплавленими обривками спокою. 

-Бляха, Валь, вибач! – скрикнула Марія. -Ти в крові!

-Ти як? -Дарина кинулась до мене. – Чекай, зараз серветку…

Я не відповіла. Мені було не боляче, я просто дивилася на розбиту фіалку, вона лежала посеред уламків – і здавалося, що саме там її справжнє місце. У нозі пульсувало – не від рани, від думки: «Я розкрита, і тепер видно, що в мене всередині». Я провела пальцем уздовж порізу – і здригнулася. Шкіра розійшлася трохи більше, ніж я думала.

У той момент двері відчинились.

-Що тут відбувається?

Її голос – холодний, рівний, як завжди. Ольга Павленко. Вона зупинилась на порозі, тримаючи в руках теку. Її погляд ковзнув по мені, зупинився на голені, на уламках, на мені знову.

-В кого аптечка? – коротко запитала викладачка.

Марія побігла шукати аптечку. Дарина мовчки стояла.

-Сюди, – сказала Ольга. Я пішла за нею, мовчки, як слухняний пацієнт. Ми зайшли до наступної аудиторії, вона вказала мені на стілець, а сама почала шукати щось в столі. Підійшовши до мене, вона присіла навпочіпки. Її рука торкнулася моєї ноги, дуже обережно, потім вона притиснула бинт до рани.

-Глибоко?

-Ні, – сказала я.

Наші очі зустрілись. Вперше я була поруч із нею так довго, і в цій близькості не було нічого такого, але мені хочеться, щоб світ зупинився і ми назавжди залишились одне біля одного.

В аудиторію вбігла Марія, шалено обертаючи головою, в пошуку своєї цілі, і побачивши нас вона її досягає. В руках у неї біла скринька з червоним хрестом, і до ворожки не ходи, і так зрозуміло, що в ній. Слідом за Марією зайшла й Дарина.

-Чудово, – сказала Ольга без ентузіазму, – можна дзвонити вашому викладачу з «Першої допомоги», та сказати, щоб понаставляв вам двійок. Як би я не прийшла то ви мабуть так далі розгублено і стояли, дивлячись, як ваша подруга стікає кров’ю. Сподіваюсь, що перев’язати ногу вам вистачить клепки?

-Таак.. звичайно, ми просто трохи розгубились.. – почала говорити Дарина.

Як мені кортіло просто викинути цих двох з аудиторії, та закрити за ними двері, і залишитися з викладачкою удвох, продовжуючи наш німий діалог.

-Розгубленості, не місце в медицині, – після цих слів вона встала, викинула брудний бинт, та вийшла з аудиторії, залишивши за собою шлейф прохолоди.

Кровотеча зупинилась, залишилась лише рана на нозі та запечена кров. Марія підійшла до мене та обробила мою рану, и зверху наклала давлючу пов’язку.

-Валер, – Марія звернулася до мене, – ти точно окей? Виглядаєш так, ніби зараз втратиш свідомість.

-Вона її не втратить, – додала Дарина. – Вона ж залізна леді, правда?

Я мовчала, пальці пульсували. Мене дещо мучило, але це був не біль, а те, що її рук уже не було на моїй шкірі. Як це могло статися зі мною, за такий короткий проміжок часу? Дуже шкода, що почуття не можна контролювати, тепер я наче залежу від неї, як від наркоти.

-Слухай, – Марія сіла поруч. – Я серйозно. Вибач, що ми все це закрутили. Ти так дивно поводишся останнім часом, ніби тебе тут немає. 

-А де я тоді?

-Я не знаю. – Вона знизала плечима. – В якійсь своїй реальності, там де нема проблем, нема лекцій, нема нас. Тільки щось інше.

-Не щось, – сказала я. – Хтось. 

Дівчата між собою переглянулись. Дарина склала руки на грудях.

-Це через неї?

-Через кого? – запитала я, хоча і так знаю про кого вони кажуть.

-Ольга Вікторівна, – сказала Марія. – Боже, ти не помічаєш, як ти на неї дивишся?

 -Усі на неї дивляться, – відрізала я. – Вона ідеальна.

-В тебе в очах те, що… ну… не просто повага, а щось небезпечне, Валь. – Сказала Дарина тихо.

Я відчула, як піт зібрався по спині. В голові – знову білий шум. Одразу ж додалась і злоба, але не на когось, а на себе, через те, що я не вмію контролювати свої емоції. Треба більш спостерігати за своєю мімікою та діями, інакше все може погано скластися.

-Я не думаю, що «дивитись» це прямо таки небезпечно – відповіла я. 

Вони мовчали, а я встала, відчуваючи легке печіння в нозі, підійшла до розбитого горщика, взяла уламок скла з підлоги. Засохла кров на ньому була темною, майже чорною. Я поклала його в кишеню, як на згадку про сьогоднішній день. 

-Зустрінемось завтра на парі, – сказала я, після чого вийшла з кімнати.

-Так, до завтра, – відповіли хором дівчата.

Не знаю, може це було трохи грубо з моєї сторони, але мені хочеться зараз побути на самоті, та осмислити все, що трапилось за такий короткий проміжок часу. Цікаво, що вона робила в бібліотеці, мені б хотілося більше дізнатися про її звички, хобі, речі, які їй подобаються та навпаки. Спускаючись по сходах, я вже була на другому поверсі, може вона ще тут, але щоб це перевірити треба зайти в її кабінет. І що я їй скажу? Що я почуваюся задоволено та спокійно в її присутності? Чи не можна з вами поруч посидіти? Вона вирішить, що в мене проблема з головою. Похитавши головою, я почала спускатися далі по сходах. Вийшовши на вулицю, я направилась в сторону гуртожитка. 

Ідучи до свого місця проживання, я вдивлялася в обличчя кожного, хто траплявся на моєму шляху. Люди в цьому місті постійно кудись поспішають. І часом здається, що вони ніколи не зменшать свого ритму. Скоріше за все, у більшості з них є сім’я, до якої вони поспішають, або робота. Здається, у наш час люди більше цінують успіх в кар’єрі, ніж теплоту родинних стосунків. І, мабуть, я теж буду такою людиною. Скоріше за все так і буде. Але мені би також хотілося спішити додому, щоб мене чекала там кохана людина. В голові спалахнув образ Ольги Вікторівни, яка сидить дома в кріслі, в її руках книга, яку вона читає, а поруч стоїть маленький столик з чашкою кави на ньому. Ну ось знову. Це все виглядає, як недосягнуті мрії. Я не знаю, що треба зробити аби вона звернула на мене увагу, та і скоріш за все вона сприймала б мене як просто студентку, в якої ще не пройшов пубертатний період. 

Кімната була темною й запущеною, мов і мій внутрішній світ, коли я переступила її поріг. Ірини в кімнаті не було, отже, вона ще на парах. Озирнувши кімнату своїм поглядом, мені спало на думку, що ці стіни стануть мовчазними свідками всіх моїх сліз за весь той час, поки я житиму в цьому місці. Мене колотить зсередини, хочеться плакати в голос від образи на людей і все живе. Чому в моїй душі так порожньо? Чому я не можу бути просто щасливою? Згадуючи себе пару років тому, я була енергійною та оптимістичною дівчиною. Але що змінилось? Може це якась депресія?

Сльози почали котитися по моєму обличчі, мене знову накрило, я просто вже не можу контролювати свої емоції. Не роззуваючись, я підійшла до столу та врубила електричний чайник, щоб приготувати собі каву. Я дістала свої навушники з переднього карману джинсів, надягла їх, та ввімкнула Тома Петті. «You don’t know how it feels to be me.» Сіла на підлогу спершись на шафу. Музика звучала наче крізь мене, так спокійно, наче я не в цій реальності, а десь поза межами нього. Голос співака був такий теплий, трохи хрипкий, байдужий. Я слухала цей трек вже п’ятий раз, Том повторював фразу, яку я не могла сказати вголос.  

Світло від настільної лампи било мені в обличчя. Протягнувши руку до свого портфелю, я дістала звідси свій зошит з гістології. Чорно-біла обкладинка, знизу обдертий кут. Легкий запах нового паперу, який ще не вивітрився, та маркеру. Я почала гортати сторінки, лише одна пара, а скільки вже паперу використано на конспект. Мій почерк такий рівний і твердий. Кажуть, що з часом він зміниться в гіршу сторону, але мені здається, що с кожним днем він становиться більш чіткіший. Гортавши зошит, я наткнулася на сторінку, яка раніше була порожньою. Я це точно пам’ятаю. Але тепер – вона мала текст. Без підзаголовку, без контексту, просто рядок, чорнило те саме, ручка моя. Але… це не я. «Вона бачить тебе, навіть коли ти не думаєш, що заслуговуєш бути поміченою.» Я застигла, пальці судомно стиснули край сторінки. Прочитала знову. «…навіть коли ти не думаєш, що заслуговуєш бути поміченою.» Це була моя інтонація, моя ритміка, це могла б бути моя думка, але я не пам’ятаю цього. Я не писала цього. І в той же час спадає питання. Хто ще міг? Я обережно доторкнулась пальцем до літер, шкіра зреагувала моментально, мурашки пішли вгору по передпліччю. Було відчуття, ніби щось із середини моєї руки писало, поки я не бачила. Я встала, і поглянула на себе в дзеркало над тумбою. Обличчя в дзеркалі моє. Але… погляд був не зовсім мій, наче я дивлюсь крізь себе. «Хтось у мені – є. І він знає, як я пишу.» Мене охопив тихий жах, не паніка – гірше. Впевненість, що я більше не одна, наче хтось зовсім поруч.

Я ще довго дивилася на фразу в зошиті. Повторювала про себе, смакувала її. Відчувала, як ці слова… не належать мені, але ніби живуть у мені. Я взяла пенал, та дістала ручку. Моя рука тремтіла, хоча я цього одразу не помітила. Наче тіло знало, що зараз буде зроблено щось незворотне, я обережно, на наступному рядку, вивела відповідь. «Хто ти?» Тиша, секунда, дві, п’ять. Я відклала ручку, подумала, що це просто… якась маячня, такого не може бути, це просто мій мозок ще грає зі мною після таблеток…

Коридор був заповнений гомоном. Хтось дістав бутерброд, від чого весь сморід копченої ковбаси пролунав на все приміщення, через це мій шлунок наче двійне сальто зробив. Ніколи не любила снідати, так як зранку мені завжди нудило. Далі хтось сміявся над мемом, хтось комусь коментував нову серію «Анатомії Грей», всі були такі безтурботливі та… «живі». Я стояла осторонь, не відчужено, просто мовби не в цьому місці. У руках я тримала зошит, на обкладинці – тонка подряпина, якої не було вчора. Не можу згадати, коли вона з’явилась.

-Валер, – Дарина підійшла до мене, – ти йдеш сьогодні з нами на каву після пар?

Я повернулася до неї обличчям, і дивилася на неї так, ніби вона говорила мовою, яку я знала раніше, але забула вимову. Її зелені очі дивилися на мене уважно, очікуючи відповіді, а через п’ять секунд я побачила в них смуток, або ж жаль до мене.

-Подивимось.

-Ну хоч не зникай. А то вчора ми тебе шукали. Твоя сусідка сказала, що ти знову ночувала з книжками.

Час було вже заходити, всі почали гуртом навалюватися одне на одного, щоб зайти в аудиторію. Зайшовши, я побачила Ольгу, яка сиділа вже за столом. Вона переглядала папери, в неї в руках була ручка – чорна, тонка, така сама, як моя. Я сіла на своє місце.

-Доброго ранку студенти! – Привіталась викладачка, та провела поглядом аудиторію. – Старосто, назвіть, будь ласка, прізвища відсутніх студентів.

В аудиторії запанувала гробова тиша, яку зрідка порушував шепіт дівчат із останніх рядів. Схоже ніякого сміливця немає, щоб той відповів, що старости в нас тепер немає, так як перший староста перевівся на дистанційне навчання, і всі свої проблеми ми вирішували самотужки. Та раптом повненька дівчина з напрочуд миловидними рисами обличчя подала голос.

-Вибачте, Ольга Вікторівна, минулий староста перевівся на дистанційне навчання, а нової старости ми ще не обрали.

-То визначайтеся швидше, – трохи зсунувши окуляри на перенісся, сказала викладачка. – Ви вже дорослі люди, тож починайте думати головою. Отже, – якнайголосніше промовила жінка, коли хтось знову почав перешіптуватися, – кого сьогодні немає?

-Коваленко та Савченко, – промовила все ж та сама дівчина і лише після того, як перелічила прізвища відсутніх студентів, сіла на своє місце, сором’язливо всміхаючись.

-Добре, передайте їм, що перепустку на відпрацювання заняття вони повинні отримати від деканату, якщо це за важливими обставинами то вони можуть розраховувати на вищій бал, якщо ні – це трійка, – відклавши ручку і грюкнувши синім класним журналом, викладачка підвела очі й подивилася на студентів. – В нас сьогодні за розкладом тема з цитології, клітинна будова, пропоную краще почати з лекції.

Сьогодні на лекції я ловила себе на думці, що не чую і не бачу Ольгу. Хоча вона постійно ходила біля мого столу і дивилася вниз на мої ноги, наче хотіла переконатися, що з моєю ногою все гаразд. Або я так хотіла вважати. Її голос почав доносився до мене, як шум через стіну. Він не втрачав чіткості – я втрачала здатність вловлювати сенс. Я дивилася на її губи, вони рухались, утворювали терміни, латину, клінічні приклади – але я не впізнавала жодного слова. Це було як на морі під водою: усе рухається – але ти нічого не чуєш. Тепер на мене нахлинула хвиля моря, велика хвиля, наче буря починається. С кожною хвилею я все далі і далі від цього місця і світу. Починається дезорієнтація, мені хочеться виплисти звідси та вдихнути шматок повітря, але хвиль все більше і більше, і ось, я бачу саму величезну з них, вона схожа на цунамі, яка ось настигне мене та розчавить. Вона вхопила мене, і весь світ закружляв, а я разом із ним. Чому це зі мною? До чого тут хвилі? Як це сталося? Хвилі, хвилі, хвилі… Хвилі бувають в морі.. так.. Я також була колись на морі… Дуже давно…

Мені було дев’ять. Одеса, літо, спека. Двір був залитий сонцем, батьки тоді знімали квартиру біля моря, район був не дуже, але моїх батьків влаштовувала ціна. Багатими нас не можна було назвати, але і до бідності нам далеко. Батько вирішив зекономити на помешканні, аби ми могли сплачувати всі свої розваги у відпустці. Але це не важливо.

Я тоді сиділа на старій лаві біля під’їзду, у руках в мене було рожеве морозиво в вафельному стаканчику, воно тануло швидше, ніж я встигала його лизати. Краплі падають на руки, липнуть до шкіри. Вітер був гарячий, шкіра вже запікалася, але я чекаю, коли він прийде.

Мій брат. 

Артем був на три роки молодший. Йому було всього шість. Я чула, що хтось біжить по сходах, це був він, і ніхто інший. Тут жили майже одні літні люди, і ніхто з них би точно не спустився так швидко до виходу з під’їзду. Він вибіг на двір. Хлопчик з русявим волоссям, яке вигоріло до білого кольору, курносим носом та великими очима, які завжди трохи здивовані. 

-Валь, пішли вже.. ти мені обіцяла, – сказав мій брат трохи з докірливим виразом.

Ми пішли до берега моря, це був закритий пляж, тут майже ніколи нікого не було. Артем хотів назбирати мушель, аби похизуватися перед своїми друзями, в якому класному місці він був. Мені не хотілося нікуди йти, особливо в таку спеку, але сьогодні ввечері ми їдемо додому, отже треба назбирати «сувенірів» поки ще є час. Батьки складали речі, тому піти з Артемом довелось мені. Він дуже любив воду, а сьогодні хвилі були дуже великі, він їх дуже полюбляв. «Я рибка!» – кричав він, кидаючись у хвилі. Тому саме головне завдання для мене, це слідкувати, щоб він не пішов у море. 

Ми дійшли до місця. Хвилі і правда були дуже великі, вони навіть змили замок, який ми з братом вчора побудували. На тому місці залишились лише камінці та купа водоростей, яких викинуло на берег. 

-Гей! дивись яка велика, – крикнув мій брат.

Я повернула голову на крик, мій брат підбіг тримаючи в руках мушлю розміром з його руку. Її поверхня була потріскана і шорстка, в тріщинках знаходились маленькі зеренця піску, а виступи нагадували закам’янілі хвилі, що застигли в русі. Це була не справжня мушля, а сувенірна, хтось її тут загубив, бо такі молюски навряд чи водяться в нашому морі. 

-Правда вона класна? – зі справжнім подивом і радістю спитав мене Артем. Я лише відповіла йому кивком та легкою посмішкою. – Давай вона буде поки у тебе, я хочу назбирати багато красивих камінців та мушель.

Він побіг далі шукати дари моря. Я і далі роздивлялася мушлю, в її розкритті ховалася рожева порожнина, ніби вона випромінювала тепло океану, що колись наповнювала. Приклавши її до вуха, я почула тихі пісні хвиль. Крик чайки, я повернулася в її бік. Ці птахи не кружляли в небі, вони ходили біля берегу, та їли дохлих крабів та рибу, яких викинули хвилі з моря. В ніс ударив запах солі та тухлятини. Я зморщила обличчя та відвернулася в сторону Артема. Але.. Його там не було, всередині мене все оніміло, я почала крутитися навкруги, щоб знайти його поглядом, в одну мить мене почало нудити і мені довелося присісти на пісок.

-Агов! Я тут!

Миттю повернувши голову на звук, мені стало ще гірше. Артем був по шию у воді і колихався разом із хвилями. Вигляд він мав радісний, наче це якась гра.

-Артем вилазь звідси, там небезпечно! – кричала я.

-Не хвилюйся, я добре тримаюся, – після цього він ще раз колихнувся, і хвиля майже накрила його з головою, але він ще стояв. Миттю в мене почали литися сльози, нікого поруч не було, щоб мені допомогти.

-Будь ласка, не лякай мене, мама буде сварити нас, вилазь.

-Гаразд, я йду.

Я бачила, як його голова підіймалась і зникала. «Він вміє плавати», – думала я, це мене почало трохи заспокоювати, тому я чекала коли він вийде. Піднялась ще одна хвиля, яка занурила його по голову.. і потім нічого. Пусто. Тиша почала давити мені на вуха і я закричала.

-ДОПОМОЖІТЬ!… ХТО НЕБУТЬ! БЛАГАЮ! – я кричала з усієї сили в надії, що мене почують, але все було марно..

Тіло шукали три дні. Але море мовчало.

Після цього мама мовчала теж. Вона не кричала, не плакала, просто.. зникла зсередини. Вона більше ніколи не називала моє ім’я. Ми жили в одній квартирі, але ніби в різних світах. Вона дивилася телевізор з вимкнутим звуком та курила свої дешеві цигарки. Вона перестала торкатися мене, навіть обійми стали чужими. А тато.. Тато зник буквально. Він більше не повернувся з роботи. Мама сказала, що він просто не витримав. Бачила я його лише на свої дні народження, коли він приїжджав, щоб провести зі мною цілий день, думаючи, що цього вистачить на цілий рік.

В той період я думала, що Артем не потонув. Що він просто поплив далі – на інший берег, де нема мене. Бо йому набридло, що я з ним рідко граюся, що я постійно мовчу, і, що не змогла його врятувати.

На даний момент, я про нього рідко згадую, наче в мене і не було брата. Просто привид, який іноді мене навідує…

Вирвавшись зі свої спогадів, я знову могла чути приємний голос викладачки. За п’ятнадцять хвилин до кінця пари Ольга Вікторівна сказала, щоб ми прибрали усі речі зі столу та дістали чистий аркуш паперу. Самостійна робота. Вона для мене була не складною, в мене був цілий вечір присвячений підготовці до сьогоднішньої пари, тому швидко закінчивши, я розслаблено розвалилася на стільці, уважно спостерігаючи за викладачкою. По ній можна було зрозуміти, що вона втомилася. Опустивши голову в долоні, вона просиділа так трохи більше десяти секунд, а потім різко підвела погляд на студентів і оголосила, що час вийшов.

-Все, хлопці та дівчата, ваш час вийшов, – сказала Ольга Вікторівна і, піднявшись, пробіглася поглядом по студентах. – Валерія, зберіть роботи і, будь ласка, покладіть їх на мій стіл.

-Звісно, – кивнула я й рушила збирати роботи в студентів, які дивилися на мене жалібними очима, даючи зрозуміти, що нічого не написали. В мене з’явилось роздратування від цих людей, це ж теми, які ми вивчали по медичній біології на першому курсі, як можна було здати пустий аркуш?

Останні п’ять хвилин вона вирішила трохи розказати нову тему. Для мене це було як заспокійливе. Мені було цікаво спостерігати за її мімікою. Так загадково закатувати очі до стелі й час від часу усміхатися вміла тільки вона.

-Зі старостою постарайтесь визначитися якнайшвидше, – попросила викладачка, коли закінчилася пара. 

-Гаразд, – сказали кілька дівчат з паралельної групи, які одразу підскочили до її столу, щоб попросити виправити свої оцінки за минулу пару. Я спостерігала, як одна з них нахилилася ближче, її рука з татуюванням на зап’ясті торкнулася столу Ольги, їхні голоси стали трохи тихішими – ті, що завжди викликають в мене зуд, наче від алергії. Моє горло пересохло, я стиснула ручку так, що вона тріснула в пальцях, і синя пляма з’явилася на шкірі…

Я стояла під душем і не могла пригадати, вимкнула я воду чи ні. Мій гнів трохи вщух після сьогоднішньої пари, я не повинна була так реагувати. 

Вода текла по тілу, мов через мене – не торкаючись, плитка під ногами здавалася слизькою, як морське каміння. Я прислухалася – і раптом почула плескіт. Не з душу, десь здалеку, або ж це було зсередини. Пахло сіллю. Я заплющила очі і відчула, як тіло хилиться вперед. Я зрозуміла, що зараз почну падати, тому розплющила очі та швидко вхопилася за раковину. Цей день мене виснажив. Щоб заспокоїтись я уявила образ Павленко… Ці її очі, голос, який хочеться слухати вічно. Мені б так хотілося почути її сміх, вдихнути запах її тіла. Я здригнулася, провела нігтем по плечу, потім ще, сильно, від чого шкіра почервоніла.

Я вийшла, не витираючись. Тепло кімнати здавалося надто липким, я подивилася на своє відображення в дзеркалі біля шафи. Там я, а наче і не я. Ніби я постійно змінюю обличчя та образи, як Лон Чейні. Вдивляючись в своє відображення ще кілька хвилин, я почала зволожувати своє обличчя нічним кремом. Після чого витерла залишки крему на руках серветкою. На ній залишилися якісь сині три довгі лінії. Як слід від пальців дитячої руки, я дивилася на них довго. «Дивлюсь, але не бачу.» Після цього я з роздратуванням зім’яла серветку та кинула її на підлогу. Зробивши крок до шафи, щоб дістати чистий одяг, я відчула, що ступила у щось мокре та холодне. Опустивши свій погляд на підлогу, в моєму полі зору з’явилася пляма від води. Біля неї протягувався слід від босих ніг. Маленьких ніг. «Це вже занадто.» Я відвернулась від калюжі та направилась до ліжка навшпиньки, ніби боялася зіпсувати тишу. Ірина ще не повернулася, і це було добре. Не хочу, щоб вона спостерігала за тим, як в мене трохи починає їхати дах.

Сівши на ліжко, я завернулася в плед. В одну мить кімната стала прохолодною. Або діло не в кімнаті, а в мені, і холод рине з середини. Перед очима з’явилася сьогоднішня сцена з Ольгою Вікторівною та тими студентками. Одна з них була надто близько, як на мене. Вони її не гідні. Вони бачать тільки викладачку. А я бачила більше. Я бачила, як вона зітхає, коли ніхто не чує. Як випрямляє спину, коли хтось заходить у кабінет. Як маскує втому, навіть гірше ніж я. Я бачила її, і це мене знищувало.

Я повернула голову в сторону там де лежала пожмакана серветка. На ній були відбитки пальців, і один дуже чіткий. Я не знала, мій він чи ні. 

Витягнувши руку з пледу, я нахилилася до світильника та вимкнула його. Після чого я погрузилася у темряву, таку рідну, що хочеться розчинитися в ній.

Ніч у гуртожитку – це завжди симфонія зламаних кранів, чужих кроків і запаху студентської їжі, яку хтось забув на плиті. Але зараз – тиша. Справжня, наче у вакуумі.

-Ти знову зробила це. Дивишся, а не бачиш.

Я не злякалася і не здригнулася, лише перевела погляд у темряву. Все це, до цього йшло. Знову. 

-Привіт, брате.

-Не привіт. – Він засміявся, голос його був дитячий, але глибший. Наче дорослий хлопець застряг у тілі шестирічного. – Ти думала, я не бачив, як ти на неї дивишся?

-Божее.. Ти всього-на-всього моя хвороблива уява, тебе тут нема, ти мертвий. – сказала я заплющивши очі, в надії заснути.

-Так, і все через тебе, ти мене не врятувала.. Ти хочеш, щоб вони зникли? – після цих слів в кімнаті промайнула тінь, таке відчуття, що він став ближче, я майже відчуваю його подих.

-Ти про кого?

-Про тих дівчат, які тобі не подобаються, бо вони до неї наблизились..

-Замовкни. 

Я закусила губу до крові, я повинна позбутися його. Просто викинути його зі своєї голови… Він щось говорить. А я намагаюсь не слухати, і це допомагає. Його голос стає все тихіше і тихіше. Я почала розслаблятися, втома пройшлася по всьому моєму тілу, і я поринула в сновидіння…

Море було темне. Не блакитне, не лагідне, а густе, як смола, на березі стояв силует, я десь її вже бачила. Я підійшла ближче. Так, це була одна з трьох тих дівчат, та, що з татуюванням на зап’ясті. Я не знала її імені, і не хотіла. Вона стояла босоніж у білій сорочці, яка липла до шкіри, вітер роздував її світле, майже попелясте волосся, очі в неї були закритті. Її губи були ледь стиснуті, не в усмішці, не в роздратуванні – швидше, у нейтральному виклику. Тіло її було розслаблено, руки звисали немов в ганчір’яної ляльки. Здалеку можна було добре побачити її манікюр покритий червоним гель лаком, але на вказівному пальці не вистачало одного нігтя. 

-Чому ти тут? – запитала я, але голос був чужий, якийсь сухий.

Дівчина мовчала. Потім відкрила очі, усміхнулась, і зайшла в море. Мовчки, і повільно.

-Що ти робиш? – запитала я, але вона не відповіла.

Вода піднялась до її талії, а потім і до шиї. Вона й далі усміхалась, очі в неї відкриті. І раптом вона пішла під воду, без крику, без боротьби. Наче її тут і не було.

Я зробила крок до води, хвиля торкнулася моїх пальців. Але то вже була не вода, це був якийсь густий сироп, він був липкий і в’язкий. Я намагалася відійти від берега, але в мене не виходило. Ніби муха яка прилипла до пастки. Я схопила себе за ліву щиколотку та намагалася витягнути свою ногу. Але рівновага мене підвела та я впала в цю липку жижу, мої ноги та ліва рука застрягли, я не могла встати. Хвилі почали зростати, а рідина підійматись, вона тепер мала темно-вишневий колір. В ніс одразу вдарив запах заліза, я думала мене виверне прямо на місці. Хвилі досягли мені на рівні грудей, я була повністю нерухома. Мені вдалося повернути голову у бік берега, краєм ока я помітила своїх батьків, які стояли за п’ять метрів від мене, і просто дивилися. Від відчаю я почала горлати на весь пляж, щоб мене забрали звідси, але з рота і писк не вирвався, я була повністю німа, навіть не зронила й звуку. А вони все дивилися в мій бік, і не ворушилися. Назад голову я вже не могла повернути, рідина досягла моєї шиї, та перейшла вже на потилицю. З очей в мене течуть сльози, рідина почала заливатися в мій рот та ніс, в мене почався кашель, я захлиналася. І ось. Я потонула. Ніхто мене не врятував.

Моє тіло затихло. Руки більше не рухались, не виривались. Я відкрила очі. Ніякої липкої рідини, що по запаху нагадувала кров, лише вода. І я тону в ній. Зверху виднілися маленькі промінчики світла, а знизу повна тьма. Я спробувала пливти на гору, але нічого не виходило, я ніби гребла на місці. З глибини хтось засміявся. Легко, тоненько і так знайомо.

-Добра спроба, Лер. Але ти ж знаєш – вода так легко тебе не відпустить, – почула я голос Артема, ніби він був позаду мене.

Я обернулася, але нікого не побачила. Я відчула як мене стало тягнути вниз, у темну прірву. І я більше не бачила того світла…

Спочатку я почула звук «Туру-ру-ру, туру-ру-ру, туруууу!». В голову зразу лізла реклама про пральну машину LG TWIN Wash. Яку Ірина дивилася майже кожен день, підспівуючи, поки ми не купили цю техніку. Вона займала багато місця в ванній кімнаті. Але Ірина на моє незадоволене обличчя, завжди аргументувала, що це краще ніж спускатися на перший поверх, ждати черги та й ще переплачувати. Але прати о шостій ранку, це вже занадто. Чого їй не спиться. 

Я лежала на спині, не рухаючись. Мій погляд вперся в тріщину на стелі. Наче тонка лінія – як розріз скальпелем. Я відчула, що втомилася уві сні більше ніж наяву. Запах крові ще тримався в носі, який ніби застряг між сном і свідомістю.

Ірина метушилась десь на кухні, забігла з каструлею в кімнату, поклавши її, схопила пустий таз та зайшла у ванну. 

Я перевела погляд на стіл. Там лежав мій зошит. Відкритий на чистій сторінці. А на ній тонка чорна лінія. Наче хтось провів ручкою однісінький раз. По діагоналі, від кута до кута. 

Я точно пам’ятаю, що сторінка була порожня.