Розділ 3 Валерія Сім місяців тому Жовтень 2022 рік

Починаючи з десятого вересня й до кінця місяця, нам не ставили пари Ольги Вікторівни. В університеті я бачила її дуже рідко. На душі зародилися смуток і туга. Але я не впадала у відчай, бо була впевнена, що вона повернеться. 

За цей короткий проміжок не так багато чого змінилося. Мене більше не переслідує голос мого брата і дивні речі з моїм зошитом припинилися. Дарина вступила в гурток з біохімії, тому після пар я її рідко зустрічала, а Марія тепер у відносинах з дівчиною із п’ятого курсу, тому весь свій вільний час вона присвячувала їй.

Сидячи на парі з фізіології, я уважно вслухалася в слова викладача. Ще зі школи я засвоїла, що краще слухати, про що говорять, аби потім не зубрити матеріал.

-З Марією сьогодні балакала? – нахилившись до мене, коли Олександр Львович почав щось писати на дошці, запитала Дарина.

-Ні. А щось трапилося? – пропускаючи між пальцями ручку, зацікавлено подивилася на подругу. Раз вона запитала, отже, я точно щось цікаве пропустила.

-Марія сказала, що начебто в нашій Ольги Вікторівни є чоловік, і в їхній родині щось недобре відбувається. Тиждень тому вона раптово пішла з практики у других курсів, сказавши, що щось трапилось із чоловіком.

Усередині мене щось зморщилось. Не зламалося – саме зморщилось, як папір кинений у вогонь. Неприємно. 

Чоловік. 

Це слово було, як пляма жиру на медичному халаті. Неестетичне. Неорганічне. Невірне.

Ольга не могла мати чоловіка. Вона – чиста. Холодна, як скло. Її тіло належить науці. Простору. Структурі. А не якомусь випадковому органу в галстуку. 

Я перевела погляд на свою долоню, і побачила напруження сухожиль. М’язи скорочувались, як у жаби на демонстрації нервової провідності. Сомато-руховий рефлекс. 

Дарина все ще щось говорила:

-… там ще й дитина, здається, тільки його. Або ж їхня спільна. Марія не впевнена…

Мене нудило, тому що це могло бути правдою.

Я уявила сцену:

Ольга вдома. У кухні, сидить якийсь чоловік. Звертається до неї її іменем. Вона сміється – не так, як на парі. Дещо інакше, більш тепліше. 

Мене вдарило зсередини. Не від ревнощів, ні, а від образи, від приниження, наче вона обманула мене – навіть не усвідомлюючи цього. Чи була на ній каблучка? Чому я не звернула на це увагу?

Я підвелась, навіть не почувши, що говорить викладач. Дарина спитала:

-Куди ти?

-В туалет, – відповіла я. Мій голос звучав рівно, і це було добре, але всередині я вже не була на лекції, я була в холодному лісі…

Суботнього вечора сидячи за чашкою чаю, я шукала Ольгу Вікторівну в соціальний мережах. Сподівалася, що, знайшовши її, зможу дізнатися якомога більше інформації про викладачку. Але, на жаль, вона, здається, не зареєстрована ні в одній із популярних платформ. А мені так хотілося переглянути її фотографії, почитати якісь дописи й навіть послухати музику, яку вона слухає. Адже навіть за плейлистом можна зрозуміти, яка людина перед тобою. У наш час соціальні мережі дозволяють дізнатися чимало.

Ольга для мене дуже загадкова особистість, і від цього, мій інтерес до неї з кожним днем стає все більший і більший. Кожен мій ранок починається з думок про неї. Думаю лише про те, як сильно хочу з нею зустрітися, хоча б поглядом. Ніколи б не подумала, що мої думки протягом такого тривалого часу можуть бути зайняті лише однією людиною. З Олександрою все було інакше. Я любила її, але мене не тягнуло до неї так шалено…

Я пам’ятаю, як ми з нею лежали на підлозі в її квартирі. Вечір був довгим, м’яким. Вона читала вголос, а я слухала і розчинялась в ньому. Від неї завжди пахло корицею і кремом для рук. І вона постійно носила велику сорочку – я досі не знаю, чия вона була.

Все зіпсувалося майже без драми. Саша сказала, що це складний період. Що їй треба час. Що я занадто… холодна? Я вже не пам’ятаю. Я не просила пояснень, не тримала, не благала. Але три ночі поспіль не могла витерти зі шкіри її запах…

Все довкола здавалося абсурдним і викривленим. Ми були в дома батьків Дарини. Самих батьків не було. Світло горіло лише в кімнаті дівчини, на першому поверсі, звідки доносився наш з Дариною істеричний сміх. Ми вживали наркотики. Марія, яка не була наркоманкою, забилася в куточок і нервово поглядала на нас. Їй було лячно, від того, що ми можемо зробити щось із собою або з іншими.

-Валерія, тобі вже досить, – нервово сказала Марія, коли я сміючись робила собі третю доріжку.

-Нічого не досить…

-Валерія, будь ласка… – тепер її тон більш походив на благаючий, – у тебе може бути передозування, ти ж знаєш. 

У відповідь я лише почала сміятися ще гучніше, мій сміх заразив і Дарину.

-Передозування говорить! – я хлопнула в долоні, наче говорила про щось веселе та приємне. Я зовсім ігнорувала подругу – вдихнула героїн і, з диким блиском в очах, заходилася готувати вже четверту: – А я ще одну зроблю, і що ти мені зробиш?!

-Валерія! – Марія різко встала, зваливши зі столу підручники, – не смій!

Я замовкла, та глянула на неї? Я відчувала себе якоюсь загубленою, мабуть мої очі навіть мали вигляд скелець. Я вже втратила контроль над собою. Я щиро усміхнулася й скористалася четвертою доріжкою. А Марія остаточно розлютилася – вибила дощечку з залишками героїну, – й вийшла з дому. Марію дратувало, що ми її ніколи не слухали. Їй треба було раніше нас відмовляти, можливо, щось би в неї вийшло. Але тепер, коли наші очі застилала скляна пелена не розуму, а наркотиків – усе було втрачено. 

Я подивилася убік і побачила, що Дарина лежить у відключці, з нею завжди так, спочатку вона проспить добу, а потім буде відходити приблизно так само.

Світ був м’яким. Все почало розпливатися. Я обперлася на стіну, і почала потихеньку сповзати по стіні, мої руки лежали на колінах – без ваги. В повітрі висів запах порошку й якогось сиропу, усі предмети набули теплих яскравих кольорів, наче в кімнаті почалася пожежа. Мою грудну клітину почало здавлювати. Мені здавалося, що повітря не доходить до легень, воно просто ковзало десь поруч. Серце спершу билося швидко, потім раптом неначе зупинилося на кілька секунд, після чого, важко, із зусиллям дало один глухий удар.

У дверях щось клацнуло.

-Лера? – голос. Знайомий і занадто голосний.

-Блядь.

Це була Марія. Вона повернулася.

-Лера, ти мене чуєш? Гей. Дивись на мене. – вона торкнулася моєї щоки.

-Сука. Ну нащо було? – Марія витягла телефон, руки в неї тряслись.

-Алло, швидку. Так, адреса Олександра Поля 18. Дівчина. Передоз. Вона жива. Ще жива.

Я чула її голос, але як крізь воду, якесь м’яке бурління зовні. Моє тіло почало зникати, спочатку ноги, потім руки, а потім і вага грудної клітки. 

Мої очі були закриті і відкрити я їх поки не могла, вони були надто важкі. Я чула звуки власного пульсу, відчувала біль у руці, біль у голові й нудоту. Потім почула голоси. Жіночі. Один знайомий, інший – ні. Я зараз в такому стані забуття, що навіть не можу згадати, кому належить знайомий голос.

З величезним зусиллям мені вдалося розплющити очі. Яскраве світло осліпило мене, і я підняла руки щоб затулити очі, але від цього біль в руці подужчала. В мені був катетер. Жінки одразу підскочили до мене.

-Боже, хвала Господу…- прошепотіла одна з них, але через яскраве світло я навіть не змогла розгледіти їх обличчя.

-Нарешті прокинулася, голубка…- перед очима нечітко почало вимальовуватися обличчя жінки в білому халаті, – та ти ж тиждень у комі пролежала…

-Можна із нею поговорити? – спитав знайомий голос.

Я розгледіла рудуваті пасма й окуляри. Що тут робить Ольга Вікторівна? І про що, вона хоче поговорити? Я зовсім нічого не розумію. 

-Ні! – суворо сказала лікарка, – по обличчю бачу – будете сварити, а їй зараз потрібен спокій.

– Не буду я її сварити, – роздратовано відповіла Павленко.

Лікар лише з докором поглянула на викладачку, яка цокнула язиком і вже збиралася йти. Я не хотіла, щоб вона йшла, тому я наполегливо, міцно, схопила руду за зап’ястя. Тепер уже Ольга з докором глянула на лікарку, говорячи очима: «Бачите? Вона сама цього хоче». 

-У вас є десять хвилин, – зі зітханням сказала жінка і вийшла з палати. 

Я через силу відпустила руку викладачки і опустила очі на постіль. Голова розболілась від усієї тієї інформації, яку я пригадала, перед тим як тут опинитися. Не вірилося, що я пролежала в комі цілий тиждень, і не вірилося, що в мене було передозування. Наче це все не зі мною трапилось.

-Отже, героїн. Що ж, цього я не очікувала.

-Вибачте…

-За що ти вибачаєшся?

Питання зависло в повітрі. Таке просте. Я закрила очі, на мить.

«За що ти вибачаєшся?»

«За те, що змусила тебе хвилюватись. За те, що ти сидиш тут, у цій лікарні, замість того, щоб займатися своїми справами. За те, що я зробила тебе частиною свого болю, не питаючи тебе. За те, що ти важлива для мене більше, ніж будь хто у світі.»

Але я не сказала нічого з цих слів. Тільки відкрила очі і подивилася на Ольгу. Довго. Без очікування на відповідь, без образи, без прохання. Вона коротко кивнула. Ніби зрозуміла все. 

-Лікар сказав, що якби твоя подруга подзвонила на хвилину пізніше, то ти б померла, – сказала викладачка.

На мить мені здалося, що в її голосі промайнула тривога. Мені в це мало віриться, але так хотілось би, щоб це було правдою.

-Я знаю, що перегнула, і зовсім не хотіла, щоб усе так сталося – тим паче, щоб це якось торкнулося вас.

-Як бачиш, торкнулось.

Ми замовкли. Павленко спопеляла мене поглядом, я намагалася не дивитися їй в очі. Вони небезпечні. Якщо в них зазирну, то, одразу ж і потону.

-То.. Що ти вирішила з наркотиками? – більш спокійно запитала жінка.

-Я намагатимусь кинути їх, але ж ви розумієте, це не так просто, – сказала я закусюючи губу.

-Так, тобі потрібен час. Я буду сподіватися, що ти впораєшся, – Ольга встала, від чого я одразу відчула сум, від того, що вона покидає мене. Вже біля дверей жінка озирнулася. – Кхм… твоїх батьків повідомили про цей випадок, на жаль, вони не змогли приїхати, причину мені не сказали, але вони покрили всі витрати на лікування та реабілітацію. А також вони просили тебе їм подзвонити, коли ти прийдеш до тями. – Після цього вона остаточно покинула мою палату…

Лікарняне світло вже не різало очі, але лишалося плоским і неживим. Стіни були кольору пшеничної каші, цей вид я буду згадувати ще довго. Тут завжди пахло дезінфектором і чистотою. Я не питала який день. Медсестри казали «ви вже краще», «ви повернулися», але для мене, я ніби ще залишилася в тій пітьмі. Там, де ніхто не міг мене бачити. Мої батьки так і не приїхали, батько сказав, що в нього багато роботи, а мати.. вона навіть виправдатися не хотіла, просто сказала, що не зможе. Я до цього звикла. Звикла, до того, що наша сім’я вже ніколи не стане такою, як колись. Та й нічого не буде, як раніше. Між нами назавжди залишиться прірва… 

Я сумую за Ольгою. За її присутністю, образом, голосом… запахом. Після мого пробудження, вона більше не приходила. Хоча.. Навіщо їй мене відвідувати. Ми, для одне одного, лише студентка та викладачка. А цей статус дає зрозуміти, що в нас не має ніякого зв’язку, окрім питань з приводу навчання. Тоді чому вона до мене прийшла? Чому не залишалася вдома з тим чоловіком? Чорт!  Я різко перевернулась на інший бік, покривало з’їхало на підлогу. Знаєте, яке насправді найгірше відчуття? Не самотність. А коли ти жадаєш людину до нестями, а вона належить іншому. Коли вона прийшла до мене, я одразу почала дивитися на її руки. Каблучки там не було. Це дало маленьке полегшення. Але. Є одне але. Вона ж, чомусь назвала його своїм чоловіком, не просто ж так. В мене дуже багато питань до неї, але відповіді, я навряд чи отримаю…

Я розумію, що хочу її, щоб вона належала тільки мені, хочу, бути в її полі зору кожну секунду, змушувати згадувати мене, думати, хвилюватись, ламати її тишу своїм іменем. Поруч із нею я відчуваю, що перестаю тонути, вона – як порятунок, який з’являється в найтемніші моменти…

Дні тягнулися все довше і довше, я вже жадала звідси вийти. Двері в мою палату відчинилися без стуку. 

-О, ти не спиш, класно.

Ірина.

В її руках був пакет, а на обличчі усмішка. Така сама, як у гуртожитку, коли вона один раз повернулася з пари й сказала: «Прикинь, препод тупо не прийшов». Тоді вона сяяла весь день.

Я мовчки кивнула. Вона сіла на стілець і повісила сумку на спинку.

-Я хотіла прийти раніше, але.. типу, не знала, чи можна, – сказала вона, злегка ковтаючи слова. – Ти як?

Я хотіла відповісти: «Жива». Але видавила лише слово:

-Нормально.

Вона витягла з пакета пластиковий контейнер.

-Я приготувала тобі суп. Він вегетаріанський, там тільки морква та броколі, нічого зайвого. Я знаю, що лікарняна їжа нікому не до смаку.

Я його взяла. Не тому, що хотіла – просто, щоб Ірина не ображалась, вона все ж таки старалась.

-Дякую, – прошепотіла я.

У повітрі повисла гнітюча тиша. Вона довго дивилася на мене.

-Ти.. ну.. якщо хочеш поговорити, я можу посидіти ще трохи. 

Я дивилася на неї, на її наївні очі. На її простодушні, світлі наміри, які раніше здавалися дурними, а зараз трохи чужими. Я чекала на Ольгу. Але прийшла Ірина.

-Посидь, – нарешті сказала я.

І вона залишилась. І довго говорила за навчання, про подругу з групи, про щось ще. А я мовчала, і слухала…

Вікно було відкрито,  з коридору тягнуло запахом хлорки. Закінчивши розповідь, Ірина дістала з пакеті цукерки і чай у термосі. Рухалась вона швидко, як завжди. У неї була своя постійна швидкість – ніби вона весь час наздоганяє потяг, що ось-ось піде.

Вона відкрила термос, взяла на тумбочці мою чашку, та налила туди чаю. Запах трав швидко заповнив простів моєї палати. Я взяла чашку в руки, але поки не пила, просто тримала, гріючи свої пальці.

-Пам’ятаєш, як ми сварилися через музику? – раптом сказала вона.

Я підняла очі.

-Ти тоді на повну врубила Майкла Джексона, The Girl Is Mine, а я тоді мед. фізику вчила. І кричала, щоб ти вимкнула. А потім.. мені набридло читати ту фігню і я з тобою почала підспівувати під ту пісню.

Я мимоволі усміхнулася. Я пам’ятала. Пам’ятала, як ми разом пританцьовували біля вікна, п’ючи вина з одного кухля, і співали цю дурну фразу про «the doggone girl is mine». Тоді хтось із сусідів почав стукати у стіну, а ми тільки сміялися голосніше.

Ірина відсьорбнувши чай, подивилася на мене.

-Бачиш, не все у нас було лайно.

Я кивнула. І в цю мить справді відчула щось схоже на вдячність. Вдячність, за те що вона тут, і за її розуміння. Вона нічого не сказала за наркотики, і не почала мені читати лекцію, як це збіса погано. Вона просто прийшла мене підбадьорити, не вимагаючи взамін пояснення.

Ірина відкрила контейнер із супом.

-Їж. А то я впевнена, що коли я піду, ти так його і не з’їси.

-Дякую, – сказала я. І цього разу – щиро.

Вона залишилася ще на пів години, сказала, що не піде поки я повністю не доїм суп. Він був насправді дуже смачний. В мене проснувся такий апетит, наче я пів року нічого нормального не їла. Після моєї трапези, Ірина попрощалася, і взяла з мене обіцянку, якщо мені, ще чогось смачненького захочеться, то я обов’язково повинна їй написати. Я без вагань погодилася, бо знала, що тоді Ірина нікуди не піде поки я не погоджусь. На вулиці була така гарна погода, не дивлячись, що вже середина осінні. Сонце уривалося до моєї кімнати, а спів пташок, які ще не встигли відлетіти до теплих країв, був чутний навіть, через закрите вікно. Моє тіло почало розслаблятися, як від теплоти в кімнаті, так і від насиченої, теплої їжі усередині. Повіки потроху наливалися свинцем, тому я чкурнула до царства Морфея…

Десь у коридорі були чути чиїсь кроки, хтось сміявся – і все це здавалося віддаленим, наче інший світ. Тихій стукіт. Я подумала, що це медсестра з ліками, тому потроху почала відкривати очі. Двері відчинилися, і моя здогадка виявилася хибною, в дверях стояла Ольга. Світло з коридору ніби підсвічувало її профіль. Волосся її було зібране, на шиї висів тонкий, напівпрозорий шарф блакитно-зеленого кольору, він наче випромінював запах прохолоди і чогось гіркого, як листя наприкінці осені.

Я різко сіла, хоча голова відгукнулася тупим болем. Серце почало стукати так, що я відчула його в пальцях. 

Вона закрила двері тихо, але цей звук розрізав кімнату навпіл. Ольга підійшла до ліжка.

-Як ти? – її голос був тихий, але кожне слово падало важко, наче в ньому вага прожитих без мене днів. 

-Краще, – сказала я, і вперше за ці дні не збрехала.

Вона кивнула, поклала сумку на підлогу й витягла яблуко. Таке велике і зелене.

-Тобі як раз не завадять вітаміни.

Я всміхнулася, а потім.. запала тиша. Ми мовчали. Час не рухався – або я перестала його відчувати. Я не знала з чого почати розмову. Єдині слова, які крутилися в мене на язиці, це .. Чому вона до мене прийшла? Знову. У відповідь своїх думок, я відчула доторк до своєї долоні. Я підняла очі, і побачила її руку на своїй. Тепло від цього дотику розтікалося по моєму тілу повільно, але рівно, як хвиля, що не поспішаю до берега.

-Не роби так більше, – сказала вона.

Я хотіла запитати «Що саме?», але це б виглядало дурнувато, і так зрозуміло, що саме вона має на увазі. Але відповіді я так їй і не дала. Лише дивилася на неї, на її очі, на те, як тінь від вій лягла їй на щоку. 

Вона підвелася. Відпустивши мою руку.

-Мені треба йти. 

Що? Але ж ти щойно прийшла. Чому так? Невже я встигла своєю поведінкою її образити? Ні, я все виправлю.

-Стій, – я схопила її пальці, намагаючись повернути тепло, яке від неї линуло. – Ще трохи. Не залишай мене.

Вона не відмовилась, просто сіла знову на своє місце. Її рука так і залишилася в моїй. І ми сиділи так, поки за вікном не з’явився тихий плескіт хвиль, якого тут бути не могло. Але я не звертала на це увагу, тому що вона була прикута лише до Ольги. Я хотіла запам’ятати кожну деталь.

-Я сьогодні не мала приходити, – сказала Ольга. – Але… захотілося.

-Я рада, – відповіла я швидше, ніж встигла подумати.

Вона поглянула у вікно, і заплющила очі. Було помітно, як спокійно підіймається й опускається її грудна клітка. Вона наче медитує. В її окулярах виблискували промінчики сонця і тепла. Одна прядка рудого волосся звисала посередині перенісся. В цей момент вона була такою вродливою, наче римська богиня Венера.

-Чуєш? – спитала вона.

Я вийшла із оціпеніння. Пару раз кліпнувши, щоб остаточно вернутися в реальність, я почала прислухатися, щоб зрозуміти, про що каже Ольга. Тихий плескіт, ритмічний, як серце. Знову вони. Точно. Я їх вже чула. Але як це можливо?

-Це… море? – із сумнівом спитала я. – Його не повинно тут бути.

Вона нічого не відповіла, тільки трішки напіврозплющила очі. Щось було не так, дуже багато чого незрозумілого. Від цього в мене почав з’являтися легкий головний біль, і чим більше я починала думати, та задавати собі питання, тим більш він зростав. Тому було краще перестати дивуватися, і почати плинути за течією. Хай буде так, як буде. 

В ніс почав пробиватися запах свіжості, ніби чогось морського. Потім, відчувається лимон і зелене яблуко – яскраво і трохи кислувато. Після цього аромат ніби змінює свою форму, перетворюючись на ніжні нотки жасмину та білого мускусу, які заповнили всю палату м’яким та жіночим запахом.

-Звідки цей запах? – трохи розгублено спитала я, дивлячись на стелю.

-А, що він тобі нагадує? – питанням на питання відповіла Ольга. Вона повністю розплющила очі і направила свій погляд на мене.

Я трохи здригнулася, бо не очікувала почути відповідь (хоча це не зовсім була відповідь).

-Жасмин, мускус.. хоча на початку мені здалося, що пахло лимоном із зеленим яблуком, – казала я, пригадуючи свої думки та припущення.

-О.. це мій парфум, я нещодавно його придбала, – Ольга витягла з сумки маленький флакон – прозорий, без етикетки. 

Чому вони почали так сильно пахнути лише зараз? Хоча, може.. я просто не помічала?

Вона поставила флакон на тумбочку, і повітря наповнилося запахом жасмину, але він був сильніший. В мене почала боліти голова, я прикрила очі рукою, трохи масуючи собі вилиці. Аж раптом, аромат із квіткового, перетворився на солодкуватий запах гнилі. Мій шлунок перевернувся, я вмить відкрила очі… Я..  Я нічого не бачу, перед мною цілісінька темрява, настільки, що коли я витягнула руки, я не змогла побачити їх обриси.

-Олю? – покликала я. Спочатку тихо, а потім вже гучніше. – Ольга!

Ніякого звука. 

Я почала нишпорити рукою по ліжку, там, де нещодавно лежала рука Ольги. Порожньо. Я почала обмацувати всю койку, потягнулася на протилежний бік, і щось відчула на дотик. Воно було на дотик якесь слизьке, липке і маленьке. Це була рука. Я випадково доторкнулася до розпухлих пальців, з них злазили нігті. З мого рота сам по собі вирвався крик, і хтось засміявся над мною. Цей жахливий дитячий сміх рознісся по всій лікарні, як потяг із привидами. Мені здається, що хтось стежить за мною, а я не можу його побачити. Відчуття беззахисності наповнило моє тіло. Я піднялася з ліжка, і прислонивши руку до стіни, почала рухатися в бік виходу. Хтось почав йти за мною, я чую тупіт, ніби воно йшло по воді, хоча підлога була суха. Я зупинилася біля дверей, хтось ззаду теж зупинився, як тільки я відчинила двері та пішла ділі, воно теж почало крокувати. Мені хотілося побігти, але я не знала куди, тому кращою ідеєю для мене, було притулилася до стіни і сісти на підлогу. Я відчула, як те що за мною ходило теж присіло, жахливий сморід гниллі та солі, ставав все дужчим. Мені здавалося, що я не витримаю і виблюю весь суп, який мені принесла Ірина. 

Не знаю скільки пройшло часу, може хвилина, або час, чи вічність. Я почула гуркіт, ніби працює якийсь механізм, озирнувшись в темряві, я побачила червоне табло з цифрами. Це був ліфт, і він підіймався. Зупинившись, на моєму поверху, він відкрився із характерним для ліфтів звуком, світло вдарило мені в обличчя, очі які звикли до темряви, одразу ж зажмурились. Кілька секунд посидівши, я почала потроху підіймати повіки, ліфт досі був відкритим, ніби запрошував зайти до нього. Повернувши голову спочатку уперед коридору куди я рухалася, я побачила пусті медичні каталки, і відкриті двері в кожну палату. Мені було лячно, я хотіла повернути голову назад, там де сидів мій «переслідувач», але не могла, моє тіло наче оціпеніло від цієї думки, а шкіра покрилася сиротами. Піджавши губи та зробивши пару глибоких вдихів, я почала потроху повертати голову. Я очікувала побачити там будь-що, але не порожнечу. Воно зникло. Не гаючи ні хвилини, я рушила до ліфта. На мою думку це краще ніж сидіти тут, поки щось не передумало і не вирішило повернутись до мене. 

Я зайшла, і натиснула на кнопку першого поверху. Нічого не відбулось. Я натиснула ще раз. Знову. Нічого. Може тут ще треба щось натиснути? Хоча на тут лише цифри, ніяких других кнопок не було. І тут до мене долинув звук хлюпання. Воно повертається. Чорт. Мене охопила паніка, я почала натискати на всі кнопки, тільки б двері зачинились. Мені здалося, що воно почало бігти, хлюпання стали гучніше. Я забилася в куток ліфта, заплющила очі, і сховала голову в руках. Такий собі захист, але це краще ніж стояти і дивитися на те, що хоче на тебе напасти. І ось. Я чую, як двері зачиняються, і в них щось влетіло. Я відкрила очі, і бачу як здригаються двері ліфта від ударів, щось намагається проникнути сюди, воно кричить своїм пронизливим криком. Ліфт почав рухатись вниз, і вже  здалека  було чути створіння. 

Спочатку все було добре, але ліфт почав збільшувати швидкість, поглянувши на табло поверхів, я роззявила рота від здивування та жаху. Я була на  -10 поверху, і далі ці цифри зростали. Я відчула щось мокре на своїй нозі, це була вода, і вона просочувалася крізь стіни. Така холодна, темна. Я спробувала встати, але мене кидало із сторону в сторону, через швидкість ліфта. Вже -24. Я якось піднялась, вода вже була по щиколотки. Вона с кожною, секундою линула все швидше і швидше, наче з фонтану. Коли вона почала торкатися живота, я підійшла до дверей ліфта і почала по них гамселити. 

-Чорт… – я вдарила щосили. Ще раз. І ще. – Відкрийте!

Я не знаю, до кого тоді зверталася. Чи до Бога, щоб він мене врятував, чи до тих хто з мене знущається в даний момент. 

Вода піднялася до грудей. Серце билося в горлі. А я все і далі тарабанила кулаками відчуваючи, як шкіра розбивається об метал.

Мене трухонуло, та так, що я аж нирнула під воду. Потім. Секунда, дві. І води немає. Вона вилилась, бо ліфт зупинився і двері відчинились. Піднявшись на ліктях, я знову поглянула на табло, це був перший поверх, до якого я з самого початку і збиралася поїхати. 

Вийшовши з ліфту, я опинилася на поверсі реєстратури, де лише посередині зали, мерехтіла лише одна лампа. 

-Тут хтось є? – все ще з надією спитала я. Хоча це так безглуздо. На яку відповідь я сподіваюсь, якщо це місце «мертве», наче цвинтар.

В цей момент двері якоїсь комірки різко розкрилися навстіж, з гуркотом вдарившись об стіну. Від несподіванки, я застигла на місці. Комірка була темною, заглиблена пітьма здавалася густою та липкою, як нафтова пляма, що розтікалася по воді, наче дивишся не в глиб самої звичайної кімнати два на два метри, а в бездонний колодязь. І звідти, із цієї глибини, раптом роздався голос. 

-Ви до кого, мила дівчина? – роздався хрипкий, жіночий голос з кімнати, як ніби вона натужувалася,  щоб промовити слова.

Кому належав цей голос було не видно. По інерції  я зробила пару кроків назад від комірки. Двері ліфта за моєю спиною закрились, але цього я майже не помітила, через зайнятість тим, що відбувається.

-Я Валерія, із 130 палати, шостого поверху, – старалась  казати, без всякого тремтіння в голосі.

-Із шостого? Дуже добре.

Думки шалено крутились у голові, я відчувала глибокий доторк страху.

-Дуже, дуже добре, – знов повторив голос з кімнати.

Тут я уявила собі картину, голодна собака гарчить над кісткою. Жадібність. Ось, що чулося в цьому каркаючому голосі. В моїй голові хтось проговорив: «Біжи звідси! Не стій як ідіотка.» Я не встигла. В наступну секунду із відчинених дверей висунулась нога, вдягнена в старомодну коричневу туфлю з тупим носком на низькому квадратному каблуку, слідом, показалась й інша. Я бачила тонкі, немічні старечі щиколотки й коліна, обтягнуті щільними колготками, бачила пряжки на туфлях, при цьому тіло залишалося ще там, у  темній комірчині. Я не розуміла, як таке може бути, під яким диким акробатичним кутом повинена вигнутися людина, щоб зайняти таку викривлену, неприродну позу? Відповідь я отримала вже в наступну мить, коли з пітьми проступила жахлива викривлена фігура. Тіло, було похилене назад, шия вивернута в бік. Обличчя, бліде в синюшних плямах, зі сліпими очима окутаними білою пеленою, було перекошено, рот широко роззявлено. Сиве волосся, сплутаними пасмами спадало на плечі та було схоже на павутину, воно й само нагадувало величезного павука і повзло по-павучому, дивно розставляючи кінцівки й колихаючись всім корпусом. Вийшовши з пітьми, жахливе створіння зупинилося в кількох метрах від мене. На ньому був білий халат, застебнутий спереду на ґудзики, який мішком бовтався на вивернутому, витягнутому, кістлявому тілі.

Я важко ковтнула. Горло мов би було вистеллено наждачним папером. Я хотіла бігти, але замість цього, застигла на місці, мене ніби придавило і прибило до підлоги. Дивилася перед собою, і не бачила, відмовлялася бачити. Такого не може бути, правда ж? В лікарнях, не зникають одразу всі люди, ліфт не наповнюється водою і не з’являються павук-монстр в медичному халаті на реєстраційному поверху!

-Мені здається ти не повинна бути тут. Я позову мед сестру, щоб вона розібралася з тобою – проскрипіло створіння, оголяючи свої криві, коричневі зуби. 

Через викривлену шию, в нього почала з рота на підлогу капати слина, яка опиняючись внизу, почала шипіти, і з неї линув дим. 

Тут нарешті нервовий параліч відпустив мене і поступово до мене повернулася здатність рухатися. Страх додавав сили, більше я не стала витрачати час і чкурнула до ліфту в два стрибка опинившись біля нього. Натиснувши кнопку виклику, я не в силах стриматися, почала давити на неї. Знову. І знову. Мене вразив холодний піт, а все зайняла не більше декількох секунд, но мені здалося, що час розтягнувся, мов би гума. Я обернулася і дивилася, як павук наближається до мене, утробно бурмочучи, здригуючись спотвореним, огидним тілом. Сліпі очі ворочалися в очницях. За спиною, почулося мелодійне дзеленчання і двері ліфта, повільно, поповзли в сторони. 

Я зробила крок уперед, і в ту ж мить двері замкнулися, притиснувши мою половину тіла. Я відчула, як хребет тріснув від ривка, дихати було дуже важко. Я не могла поворухнутися, та якби я і могла це зробити, крик би пролинав в ту ж секунду. Створіння більше не бігло до мене, воно зупинилось на пів шляху, і тепер з цікавістю роздивлялося мене, якщо це так можна було назвати, враховуючи його сліпі очі. І тут дещо жахливе, від чого я хотіла повернутися до чудовиська. Ліфт рвонув угору. Шия різко відкинулась, у голові вибухнув білий шум – і я відчула, як тіло зрадницьки стало легким, а світ обірвався…

Я рвучко вдихнула. Легені різко наповнило холодне повітря, очі розплющились – над мною лише біла стеля, лампа, що тремтіла в кутку. Ні води, ні ліфта, ні величезного павука. 

Я сіла стискаючи руками ковдру. Серце билося важко, відлунюючи в скронях. Це був сон.. але все було надто тихим. Лише було чути вентиляцію й віддалене дзижчання, схоже на двигун. І раптом у пам’яті сплив образ: батьківський старенький Ford, який глухо гуркотів, коли вони з братом сиділи в салоні й чекали біля моря. Той самий звук – двигун на холостому ходу, ніби машина теж задихалася, але все ще трималася. Валерія стиснула пальці сильніше, відчуваючи, як спогад раптово накочує разом із відчуттям втрати. Її тіло було тут, у лікарні. Але всередині все ще стояв запах солоної темряви й гуркіт старого мотора, що не давав спокою. Закривши очі, я зробила пару глибоких вдихів, щоб нормалізувати свій стан. Ніби полегшало, але це не на довго. Я відкрила очі і подивилася на тумбочку сподіваючись, що в моїй чашці залишився ще чай, він напевно був вже холодний, але мені кортіло промочити горло. І тут жага зникла… на ручці чашки звисав жирний павук. Шлунок наче сальто зробив, я пригадала сон, і мені стало зле. Переборовши нудоту, я взяла пальцями інший бік чашки, струхнула павука, і він злетів на поверхню тумби. Його лице, якщо можна так це назвати, дивилося на мене, ніби він хотів запам’ятати мене, щоб приповзти й помститися, за те що не дала йому відпочити й насолодитися холодним чаєм. Я підняла чашку трохи вище, і з розмахом прибила нею павука. Почувся характерний хрускіт тіла комахи. Я встала, підійшла до столу, і взяла упаковку серветок, аби прибрати «місце злочину». 

Закінчивши з прибиранням залишків павука, я вирішила все ж таки подивитися у вікно, щоб побачити від чого лине цей гуркіт. На стоянці біля лікарні і справді зупинився старенький, червоний Ford. Машина була така ж сама, як і в дитинстві, але номери я не могла побачити з такої відстані. 

Двері машини відчинились, і з неї вийшов мій батько. Я була здивованою, невже він приїхав до мене? Я так давно його не бачила. Його постать у пальті здавалася трохи згорбленою, але рухи були ті самі – прямі, неквапні. Він обійшов капот, зупинився, ніби збираючись із думками, і тільки тоді упевнено попрямував до входу. Відвернувшись від вікна, я підійшла до ліжка. В мене був клубок емоцій, я не могла з ними впоратись, дихання не допомагало. Мені не вірилось, що він до мене приїхав. Я лише сподіваюсь, що це не моя хвороблива уява почала гратися зі мною.

Через кілька хвилин тато стояв у дверях моєї палати. Отже, це не марення. Він зайшов із спокійною усмішкою. Його обличчя з темною щетиною випромінювало надійність і водночас якусь просту земну мудрість. Життя випробовувало його не раз, та в його погляді не було втоми – лише тепло й упевненість. Він попрямував до моєї койки.

-Що ти голова? – спитав він, і простягнув руку, аби почухати мою голову та зробити з мого волосся гніздо. Не дочекавшись відповіді він продовжив. – Вибач, що так довго, я.. лише зранку прилетів. 

Ради мене, він залишив роботу і прилетів, щоб навідати мене. Це так незвично.

Батько взяв стільця у кутку, поставив його навпроти мого ліжка, сів і стиснув руки між колінами. Між нами лежала тиша, густіша за повітря в палаті. Я проковтнула сухість у горлі.

-Ти довго їхав?- спитала я.

-Та ні, тут від аеропорту доволі таки близько. Мій Ford ще тримається, – відповів він і всміхнувся широкою усмішкою. – От хіба на підйомах починає кашляти. Але нічого. Він і море бачив, і сніг, і тебе в школу возив. Ще нас переживе.

Я знизила плечима, відвернувшись до вікна. Чому він згадав за море? Ще й так спокійно, ніби там нічого не трапилось. В мене всередині закипала лють. Як я це не люблю, розмови ні про що, ні про машину, через яку я поринала в смуток, коли сиділа в ній та слухала гуркіт мотора й скрип сидінь, згадуючи минуле.

-Пам’ятаєш дядька Сашка? – спитав він, і я просто кивнула, – він купив собі новий Nissan. Красивий. Я б теж хотів придбати нову машину. Але наш старий Ford, він наче частина нашої сім’ї. І доки заводиться, міняти не буду.

Я глянула на нього. Його безглузді речення почали мене дратувати. До чого тут Сашко? До чого тут взагалі ці машини? В нього ніколи не виходило виражати турботу. Ми не бачились чотири місяця. І зараз ми сидимо в лікарні й обговорюємо його ржаве корито.

Батько мовчав, потім додав.

-Я залишуся в цьому місці на кілька днів. Поки ти не підеш на поправку.

Я подивилася на його руки – широкі, потріскані, з обвітреними пальцями. Він зараз сидів трохи нахилившись уперед, ніби готовий схопитися й полагодити будь-що, від лампочки до двигуна.

-Ти ж їв щось? – спитала я, щоб розбити тишу.

-Купив хот-дог на заправці, – він знизав плечима. – Несмачний. Але згодиться.

Я кивнула. Моя злість почала переходити в сум, бо.. ми такі різні, наче чужі одне одному.

-Я давно не їла хот-догів, – сказала я мимохідь.

-Я завтра тобі куплю, – сказав він, наче це була обіцянка, здатна змінити більше, ніж здавалось. 

Він підвівся, підійшов до вікна.

-Слухай, – мовив він, не обертаючись. – Якщо хочеш… на зимових канікулах можеш прилетіти до мене додому. Хоч на тиждень. А то все один університет та гуртожиток.

-А як же твоя робота? – пробурмотіла я.

-Вона почекає. – відповів він просто.

Я завмерла. Це було сказано без пафосу, майже буденно. Я кивнула, відчуваючи, як у горлі защемило.

-Добре, – прошепотіла я.

 Останні дні його присутності здавалися нереальними. Щоранку він з’являвся у дверях палати з пластиковим стаканчиком кави, ніби це було щось обов’язкове, наче ліки. В такий момент я відчувала, що між нами і не було тієї прірви, нас не розділяли тисячі кілометрів, що ми завжди були разом.

-Тримай. Тільки обережно, гаряче, – бурмотів він і ставив стакан на тумбочку, не зустрічаючи мого погляду.

Я щоразу всміхалася. Не тому, що хотіла кави, а тому, що це був спосіб сказати: «Дякую, що ти поруч.» Моя мама, так і не дзвонила мені після того, як я сюди потрапила. В неї завжди на мене немає часу, навіть тато кинув роботу, і приїхав до мене. А вона живе так, ніби мене взагалі не існує.

Одного разу він хотів відкрити вікно, щоб провітрити палату. Але ручка заїдала.

-Тут недостатньо змащено, та і сама ручка відходить від вікна, – бурмотів він. – як би знав, я б інструменти взяв.

-Це ж державна лікарня, тут все на соплях тримається, – тихо нагадала я.

-Тим більше. Тут людям все одно має бути зручно – відказав він уперто, ніби запам’ятав собі це як завдання й сів назад на стілець.

Увечері, коли медсестри гасили верхнє світло, він лишався ще трохи, сидів у тиші. І саме ця тиша для мене була найбільш незвичною: у ній не було ні голосів, ні примар, ні моїх власних панічних думок. Лише стукіт старого годинника на його зап’ясті. Я ловила себе на тому, що вперше за довгий час могла заснути без страху. Скоро він поїде, а я відправлюсь на реабілітацію. Сподіваюсь, що ми не втратимо зв’язок.