Код «Зеро»

Ліара завмерла у дверному прорізі кухні, судомно притискаючи до себе рушник. Вона чекала побачити будь-кого — сувору охорону або самого Кайдена з його непроникним обличчям, — але не цю жінку.

Незнайомка стояла біля кухонного острова, і в її неквапливих рухах було стільки природної грації й домашнього тепла, що Ліара мимоволі затамувала подих. Сонячне світло з вікна м’яко підсвічувало її світле волосся, створюючи навколо неї майже відчутний ореол спокою. Коли вона обернулася, Ліара побачила її очі — дивовижно ясні й теплі. У них не було ані тіні осуду чи холоду, лише м’яке, щире співчуття.

— Ох, пробач, я не хотіла тебе налякати, — жінка усміхнулася так просто й відкрито, що Ліара відчула, як клубок у горлі трохи послабшав. Голос гості був м’яким, мов оксамит. — Кайден сказав, що ти зовсім не відпочивала. Я Мірея.

Ліара ковтнула, відчуваючи себе безмежно маленькою і беззахисною.

— Ви… — голос зірвався, але вона спробувала знову. — Ви дружина Кайдена?

Мірея трохи схилила голову, і в куточках її очей зібралися добрі променисті зморшки.

— Сподіваюся, він не надто сильно тебе налякав своїм «режимом безпеки»? Він іноді забуває, що не всі навколо — його солдати.

Вона обережно, ніби боячись злякати, посунула до краю столу пакет із цупкого паперу.

— Я привезла тобі трохи речей. Знаєш, чоловіча сорочка добра для кіно, але в житті кашеміровий светр гріє значно краще. Тут усе чисте, я сама обирала. Ми з тобою майже одного зросту, тож має бути зручно.

Ліара зробила невпевнений крок уперед. Запах Міреї — тонкий аромат квітів і чогось домашнього — остаточно збив її з пантелику.

— Чому ви приїхали? — тихо запитала Ліара, дивлячись на руку Міреї, яка мимоволі погладжувала живіт. — Кайден міг просто надіслати кур’єра.

Мірея на мить завмерла, і її погляд став іще м’якшим. Вона підійшла трохи ближче й узяла Ліару за руки.

— Кур’єр привезе одяг. Але він не привезе розуміння, — Мірея зітхнула, і її голос став іще тихішим. — Я знаю, як це — коли твій світ раптом перевертається догори дриґом. Знаю, як страшно буває за тих, хто зараз… не з нами. Кайден дуже хвилюється за Рейна. А я просто хочу, щоб ти знала: ми тобі не вороги.

Вона відпустила руки Ліари й легенько торкнулася краю пакета пальцями.

— Будь ласка, переодягнися. Тобі треба зігрітися. А я поки заварю чай. У Кайдена тут усе надто правильне, треба додати цій кухні трохи життя, як думаєш?

Ліара взяла пакет і зникла у спальні. Руки все ще трохи тремтіли, коли вона натягала на себе речі Міреї. Светр кавового кольору, з тонкої, майже невагомої вовни, яка миттєво увібрала залишки холоду. Він пах лавандою і свіжістю.

Коли Ліара повернулася на кухню, атмосфера там змінилася. Мірея господарювала біля плити. Пролунав затишний свист чайника, а на столі вже стояли дві керамічні кружки, які вона, мабуть, знайшла в надрах ідеальних кухонних шаф.

— Отак значно краще, — Мірея обернулася і тепло усміхнулася, оглянувши Ліару поглядом. — Тобі дуже пасує цей колір. Сідай. Чай із чебрецем — саме те, що потрібно, коли здається, що світ довкола став надто колючим.

Ліара нерішуче опустилася на високий стілець. Тепло від кружки, яку Мірея підсунула до неї, приємно обпекло долоні. Дивлячись на те, як упевнено і спокійно Мірея рухається кухнею, Ліара раптом запитала:

— Як ви це робите?

Мірея завмерла із заварником у руках і запитально підняла брову.

— Живете так, ніби все нормально, — Ліара обвела рукою стерильну квартиру. — Ніби за порогом не відбувається всього цього. Ви ж знаєте, хто ваш чоловік. Знаєте, на що він здатний.

Мірея повільно поставила заварник і сіла навпроти, тримаючи свою чашку обома руками. На мить її погляд став задумливим. Вона несвідомо погладила свій живіт, і Ліара помітила, як на її обличчі промайнула тінь тієї самої внутрішньої сили, що допомагає їй стояти поруч із таким чоловіком, як Кайден.

— Страх — поганий супутник, Ліаро. Якщо я впущу його в дім, у Кайдена не залишиться місця, де він міг би просто дихати. Він робить свою роботу, щоб цей світ не розвалився на шматки. А я роблю так, щоб у нього завжди було місце, де він може розслабитися.

Вона потягнулася через стіл і накрила долоню Ліари своєю.

— Ти зараз тут, і тобі не варто боятися. Кайден ніколи не порушує своїх обіцянок.

Мірея трохи примружилася, помітивши, як Ліара заворожено дивиться на її живіт крізь скляну стільницю. Це був погляд людини, яка давно забула, що у світі існує щось настільки просте й прекрасне.

— Хочеш? — тихо запитала Мірея, кивнувши на свій живіт. — Він сьогодні дуже активний.

Ліара завмерла. Ця пропозиція була настільки інтимною, настільки чистою, що в неї перехопило подих. Вона повільно, боячись зруйнувати мить, простягнула руку. Мірея м’яко взяла її за пальці й спрямувала долоню. Під шкірою Ліара відчула виразний, живий поштовх. Зовсім крихітний, але сповнений такої неймовірної сили, що світ довкола Ліари на секунду перестав бути сірим і холодним.

У цій кухні, серед чужих меблів, Ліара вперше відчула, як тілом розливається спокій. Вона підняла очі на Мірею, і в її погляді було тихе, приголомшене усвідомлення: життя триває. Попри все.

— От бачиш, — прошепотіла Мірея, — тепер ти знаєш наш головний секрет. Життя завжди перемагає, Ліаро. Що б не відбувалося там, за дверима.

Ліара довго не прибирала руку. Цей крихітний, ледь відчутний поштовх під долонею став для неї єдиною реальною подією за останню добу. Усе інше — постріли, холодний дощ, заціпеніння — раптом почало здаватися кадрами з чужого, поганого фільму. А тепло шкіри Міреї під її пальцями було справжнім.

Ліара підняла очі. У горлі стояв клубок, що не давав сказати ані слова. Вона чекала від цієї зустрічі чого завгодно, але Мірея просто сиділа поруч, нічого не вимагаючи.

— Тобі не потрібно нічого говорити, — тихо сказала Мірея, ніби прочитавши її думки. Вона обережно вивільнила свою долоню й знову обхопила кухоль із чаєм. — І не потрібно намагатися бути «сильною» просто зараз.

— Я просто… я не знаю, що мені робити далі, — пошепки зізналася Ліара.

Вона вперше вимовила це вголос, і від цього зізнання тілом пробігла дрібна тремтіння.

— Я боюся навіть заплющити очі.

Мірея розуміюче схилила голову. Вона не стала говорити порожніх фраз на кшталт «усе буде добре». Натомість подивилася на Ліару так, ніби бачила її наскрізь — усе її життя, зламане за одну ніч.

— Знаєш, коли Кайден тільки починав цей шлях, я теж не знала, як дихати. Мені здавалося, що світ — суцільне мінне поле. Але потім я зрозуміла одну річ.

Мірея зробила ковток чаю і м’яко усміхнулася, дивлячись кудись понад плечем Ліари.

— Ти не повинна думати про те, що буде через тиждень або місяць. Зараз твоє завдання — допити цей чай. Потім — лягти в чисте ліжко і поспати. А завтра вранці просто прокинутися. Це і є перемога.

Вона трохи помовчала.

— Кайден і ті, хто з ним, будують стіни зовні. А ми з тобою будуємо тишу всередині цих стін.

Мірея глянула у вікно, де сонце золотило верхівки дерев у дворі.

— Знаєш що? — вона рішуче поставила кухоль на стіл. — Чай — це добре, але від цих ідеальних стін у мене починає рябіти в очах. Кайден занадто старався зробити цю квартиру безпечною, у результаті перетворив її на дуже дорогий бункер.

Ліара підняла на неї нерозуміючий погляд.

— Ходімо, прогуляємося, — просто сказала Мірея. — Тут унизу закритий парк, тільки для мешканців. Чужих там не буває, зате є старі каштани і свіже повітря. Тобі потрібно провітрити голову.

Ліара завагалася.

— Але Кайден сказав не виходити.

Мірея весело фиркнула, і в цьому звуці було стільки щирого нехтування «суворими наказами» чоловіка, що Ліара мимоволі усміхнулася.

— Кайден — мій чоловік, а не твій тюремник. Ми в найохоронюванішій пісочниці міста, Ліаро. Ходімо.

Через десять хвилин вони вже виходили з тихого ліфта. Коли важкі скляні двері холу відчинилися, Ліара інстинктивно втягнула голову в плечі, чекаючи удару — шуму, криків, чогось різкого.

Але парк зустрів їх тишею, яку порушував лише шелест молодого листя і далекий гул міста, що тут здавався не загрозою, а просто фоновим шумом.

Мірея йшла неспішно, підтримуючи однією рукою поперек, а Ліара просто крокувала поруч. У парку пахло мокрим листям і дощем, а єдиними перехожими були літні пари й студенти з книжками.

Ліара йшла, засунувши руки в кишені чужого пальта, і ловила себе на дивному відчутті: світ не руйнувався. Не було криків, не було звуку розбитого скла.

Лише рівномірний стукіт невисоких підборів Міреї по плитці.

— Знаєш, — Мірея зупинилася біля кованої огорожі, за якою виднівся невеликий садок, — коли я тільки переїхала до Кайдена, я теж постійно чекала підступу. Прислухалася до кроків на сходах, перевіряла замки. Мені здавалося, що нормальне життя — це просто декорація, яка ось-ось упаде.

Ліара подивилася на неї зі здивуванням. Вона звикла бачити в Міреї частину цього ідеального фасаду, але й не думала, що та проходила через те саме.

— І коли це минуло? — тихо запитала Ліара.

— Коли я зрозуміла, що Кайден побудував цей світ спеціально для того, щоб я могла про нього не думати, — Мірея усміхнулася й м’яко торкнулася плеча Ліари. — Тобі не потрібно постійно стояти на варті. Видихни й спробуй насолоджуватися життям, поки є можливість. Побудь просто дівчиною у великому місті: милуйся природою, випий смачної кави.

Ліара заплющила очі й глибоко вдихнула. Прохолодне повітря наповнило легені, і вперше за кілька діб тяжкість у грудях трохи відпустила. Вона раптом зрозуміла, як сильно втомилася.

— Дихай, — не обертаючись, сказала Мірея. — Просто відчувай, як повітря входить у легені. Бачиш тих птахів на фонтані? Їм зовсім байдуже, які рахунки оплачує мій чоловік і хто в кого стріляв уночі. У них свої справи.

Вони дійшли до маленької кав’ярні. Мірея купила дві великі порції какао з маршмелоу — «абсолютно несерйозний напій», як вона висловилася.

Вони сіли на ковану лавку в тіні розлогого клена. Ліара дивилася на акуратні доріжки, на ідеальні клумби і раптом зрозуміла, що Мірея має рацію. Життя не зупинилося. Воно просто розділилося на «до» і «після», але сам плин часу нікуди не зник. Вона повірила, що тут, під опікою Кайдена і в променях спокою Міреї, може дозволити собі слабкість.

— Дякую, — тихо сказала Ліара, спостерігаючи, як Мірея підставляє обличчя сонцю.

— За що? — Мірея привідкрила одне око.

— За те, що вивели мене. Я думала, що більше ніколи не зможу просто сидіти на вулиці й не чекати підступу.

Мірея зітхнула й накрила своєю долонею руку Ліари.

— До цього звикаєш. Звучить страшно, але людина звикає до всього. Головне — не дати страху з’їсти тебе зсередини. Подивися на дерева. Вони ростуть повільно, але впевнено, незважаючи на будь-який шторм. Ми з тобою зараз — як ці дерева. Просто стоїмо й ростемо далі.

* * *

Вони просиділи так довго, поки тіні не стали довгими, а повітря — по-вечірньому гострим. У цій тиші на двох було більше сенсу, ніж у всіх поясненнях Кайдена.

Коли вони поверталися до під’їзду, сонце вже майже сховалося за шпилями висоток, фарбуючи панорамні вікна житлового комплексу в густий мідний колір.

Ліара зловила себе на тому, що більше не озирається на кожну тінь. Спокій Міреї діяв як анестезія — м’яко, непомітно, але глибоко.

Біля входу їх чекав один із людей Кайдена — високий чоловік у непримітній куртці, який при їхньому наближенні просто ввічливо кивнув і відчинив важкі двері. Ліара помітила, як він на секунду затримав погляд на ній, ніби перевіряючи цілісність «вантажу», але відразу переключив увагу на Мірею.

— Машина готова, пані, — тихо сказав він.

Мірея кивнула і обернулася до Ліари.

— Тобі вже час нагору, — м’яко сказала вона. — Скоро буде Кайден. Будь ласка, поїж те, що він привезе. Йому буде спокійніше, якщо він побачить, що ти… повертаєшся до життя.

— Ви вже їдете? — у голосі Ліари мимоволі прозвучала дитяча нотка тривоги. Їй не хотілося відпускати цей острівець тепла.

— Давай на «ти», навіщо ці формальності? — Мірея лагідно усміхнулася. — Мій день тут закінчено.

Вона приклала долоню до щоки Ліари. Рука була прохолодною від вечірнього повітря, але жест — безмежно ніжним.

— Тепер твоя черга відпочивати. І пам’ятай: тиша всередині стін.

Ліара усміхнулася і трохи схилила голову.

— Якщо Кайден привезе щось неїстівне, — Мірея обернулася і жартівливо погрозила пальцем, — просто скажи йому, що я обіцяла його насварити. Це зазвичай працює.

Ліфт безшумно поніс Ліару нагору. У квартирі її зустріла та сама стерильна чистота, але тепер вона не здавалася такою ворожою. Ліара зайшла на кухню, налила собі склянку води й сіла біля вікна, дивлячись на вогні міста, що один за одним спалахували в сутінках. Вона все ще була в чужому одязі, у чужій квартирі, але всередині, десь у самій глибині, вперше за довгий час було тихо.

Минуло близько пів години, коли вхідні двері важко грюкнули. Коридором пролунали впевнені, трохи важкуваті кроки людини, яка чортівськи втомилася, але не звикла цього показувати. Ліара випрямилася на стільці, стискаючи склянку обома руками.

Кайден завмер у дверях кухні. Він усе ще був у тій самій темній куртці, обличчя здавалося сірим від недосипу, а погляд — колючим і уважним. Він швидко окинув поглядом обстановку: порожні чашки на столі, Ліару в светрі його дружини і, нарешті, її обличчя.

— Мірея була тут, — це не було запитанням.

Він підійшов до столу й поставив на нього великий паперовий пакет, від якого тягнувся запах смаженого м’яса і спецій.

— Була, — тихо відповіла Ліара.

Вона дивилася на нього й бачила не лише небезпечну людину, а й чоловіка тієї жінки, яка щойно вчила її дихати.

— Вона дала мені одяг. І… ми гуляли.

Кайден на мить завмер, розстібаючи куртку. Його брови ледь помітно піднялися — мабуть, прогулянка не входила до його «планів». Але він лише коротко видихнув, вирішивши не сперечатися з рішеннями дружини.

— Гуляли, значить, — він кинув ключі на стільницю. Звук металу об камінь пролунав різко. — Сідай їсти. Я взяв нормальної їжі.

Він почав діставати контейнери, і Ліара помітила, як сильно тремтять у нього пальці. Це була не тремтіння страху — це було дике перенапруження.

— Як… — вона урвалася, не знаючи, чи можна запитувати. — Як Рейн?

Кайден зупинився, тримаючи в руці пластикову виделку. Він подивився на неї — довго й важко, ніби вирішуючи, чи варто їй знати правду.

— Стабільно, — коротко кинув він. — Їж.

Ліара посунула до себе один із контейнерів. Кайден сів навпроти, не знімаючи кобури, лише розстебнувши комір сорочки. Він не їв — просто дивився, як вона повільно жує, ніби перевіряючи, чи справді подіяли поради Міреї.

Ліара підняла погляд. У жовтуватому світлі кухонних ламп Кайден виглядав майже по-людськи. Зникла та крижана стіна, яка лякала її в машині.

— Вона дала мені відчути дитину, — зізналася Ліара.

— Якщо Мірея так зробила, значить, вона тобі довіряє. Вона бачить людей інакше, ніж я. Для мене ти — об’єкт, який треба доставити з точки «А» в точку «Б» цілим. Для неї… — Він замовк, підбираючи слова. — Для неї ти людина, якій потрібне тепло. Мірея не підпускає до себе абикого. Тим більше зараз.

Рука Кайдена, що лежала на столі, ледь помітно здригнулася. Його погляд миттєво потеплів — на секунду в ньому промайнуло щось настільки особисте й глибоке, що Ліарі стало ніяково, ніби вона підглянула у замкову щілину.

Він підвівся, підійшов до вікна й затягнув щільні штори, відтинаючи їх від нічного міста. На кухні стало тісно від їхньої спільної тиші.

* * *

Кайден вийшов із квартири, коли Ліара вже спала. Щойно за ним зачинилися броньовані двері, його обличчя остаточно перетворилося на маску. У ліфті він дістав другий телефон і набрав коротку команду.

Через десять хвилин він уже був на підземній парковці за кілька кварталів від житлового комплексу. Там його чекав непримітний сірий фургон. Усередині — двоє хлопців і монітори, що світилися синім світлом.

— Відстежили? — коротко кинув Кайден, не витрачаючи часу на привітання.

— Так, шеф. Це найманці, — один із хлопців вивів на екран зернисте зображення з камери спостереження. — Засвітилися на заправці за три милі від квартири Рейна. Машина викрадена, але обличчя ми пробили.

Кайден подивився на екран. Його щелепа ледь помітно напружилася.

— Хвости є?

— Ні, вони залягли на дно. Стара промзона на півдні. Очевидно, чекають команди.

Кайден перевірив обойму. Клацання металу в тиші фургона прозвучало як вирок.

— Вони її не дочекаються.

— Ви підете один? — хлопець біля монітора вагався. — Там їх щонайменше п’ятеро.

Кайден подивився на нього так, що той миттєво відвів погляд.

— П’ятеро — це рівно на п’ять хвилин роботи.

Він відчинив двері.

— Підганяйте машину до запасного виходу через десять хвилин. І підготуйте «пакет для прибирання». Кров на бетоні погано відмивається.

Кайден вийшов із фургона, на ходу перевіряючи затвор. Тонка шкіра рукавичок тихо скрипнула, облягаючи пальці.

* * *

Промзона зустріла його мертвою тишею і запахом іржавого заліза. Він рухався плавно й стрімко, використовуючи тіні від вантажних контейнерів.

Перший вартовий стояв біля входу в ангар, ліниво затягуючись сигаретою. Кайден з’явився за його спиною безшумно. Короткий сухий хруст шийних хребців — і тіло м’яко осіло на бетон, не встигнувши видати жодного звуку. Кайден підхопив його, не даючи впустити автомат, і відтягнув убік.

Біля дверей ангара він завмер на частку секунди, прислухаючись до звуків усередині: скрегіт стільців, невиразне бурмотіння, дзенькіт посуду.

Кайден ударив плечем у сталеві двері. Ті з гуркотом відлетіли, врізавшись у стіну. У ту ж мить він перекотився вправо, за бетонну опору. Перша куля найманця висікла іскри з металу там, де секунду тому була голова Кайдена. Відповідь прийшла миттєво. Кайден висунувся з-за опори на рівні коліна: два постріли — і двоє в центрі залу впали, не встигнувши підняти зброю. Глушник перетворював гуркіт на сухі свистячі хлопки.

Третій найманець стрибнув за ящики, піднімаючи автомат. Кайден не дав йому прицілитися. Він зірвав із пояса світлошумову гранату і кинув її по дузі, навіть не дивлячись. Спалах розрізав напівтемряву ангара. Під прикриттям білого шуму Кайден рвонув уперед, скорочуючи дистанцію. Удар прикладом у щелепу четвертого. Перехоплення руки. Хруст вивернутого ліктя. Зброя найманця випала, і Кайден, перехопивши її в повітрі, дав чергу по ящиках, за якими ховався ще один. Той стих назавжди.

Останній устиг оговтатися після спалаху. Він підняв пістолет — але Кайден уже був поруч. Перехоплення зап’ястка, різкий ривок на себе — і той врізався обличчям у край верстака. Він захрипів, заливаючи кров’ю сталеву поверхню.

Кайден, не змінюючись в обличчі, дістав планшет. На екрані світилися відскановані сторінки рапортів, карти та зашифровані логи їхньої останньої операції з Рейном. Тієї самої, що перетворилася на криваве місиво. І яку керівництво так поспішно намагалося «зам’яти».

Кайден ткнув планшетом у лице найманця, бруднячи екран чужою кров’ю.

— Звідки у вас ці дані? — голос Кайдена був тихим, але в ньому вібрувала лють, яку він стримував роками. — Це закритий архів. Хто дав вам доступ до файлів?

Найманець здригнувся. Його очі розширилися від жаху, коли він побачив гриф секретності на документах.

— Ми… ми просто виконували… — прохрипів він, захлинаючись. — Згори сказали… підчистити хвости. Усіх, хто був там. І всіх, хто був причетний.

Кайден до болю стиснув щелепи.

— Хто саме? — він притиснув ліктем кадик, не даючи тому вирватися. — Хто підписав наказ про «зачистку»?

Найманець лише нервово кивнув на телефон, що лежав поруч. Кайден підняв апарат, натиснув останній набраний номер і підніс до вуха. На тому кінці відповіли миттєво — тим самим тоном людини, яка звикла керувати чужими життями з затишного кабінету:

— Підтвердіть усунення «Привида».

Він упізнав цей голос. Спокійний, рівний тон їхнього куратора. Людини, яка особисто відправляла їх із Рейном на ту місію. Кайден не сказав ні слова. Він натиснув відбій, розчавив телефон важким каблуком і коротким, точним рухом увігнав ніж у горло найманця. Йому більше не потрібні були слова. Він отримав головний доказ — їх зрадили. І наказ прийшов із самого верху.

У ангарі повисла мертва тиша — та, що настає після того, як останній свідок перестає дихати. Кайден подивився на свої руки: рукавички були в плямах крові, але всередині було холодно. Той самий «голос згори» в трубці випалив у ньому останні залишки сумнівів.

Він підійшов до верстака, змахнув убік закривавлений телефон і відкрив планшет. Схеми, які вони з Рейном вчили перед тим, як увійти в те пекло. Тепер він бачив їх інакше. Кожна «випадкова» затримка зв’язку, кожен невчасний наказ — це були не помилки. Це був план знищення їхнього загону.

Кайден зняв рацію з пояса і натиснув кнопку.

— «Привид» — базі. Активую протокол «Зеро». Увесь оперативний склад — у сплячий режим. Із цього моменту зв’язку немає.

Він не став чекати підтвердження. Просто кинув рацію на бетон і розчавив її, обриваючи останню нитку, що пов’язувала його зі світом, якому він служив.

* * *

Вийшовши з ангара, Кайден сів у позашляховик. Двигун відгукнувся низьким гарчанням. Він дістав із бардачка супутниковий телефон і набрав номер.

— Не здох ще? — коротко кинув він у трубку.

На тому кінці почувся хрип і свист кисневої маски.

— Не дочекаєшся, — голос Рейна зірвався на кашель.

— Слухай мене, — Кайден виїхав із промзони, додаючи швидкість. — Куратор нас здав. Вони підчищають хвости. Усі архіви відкриті. Вони не просто хочуть нас прибрати — вони хочуть зробити з нас цапів-відбувайлів за все, що там сталося.

— Де… документи? — прохрипів Рейн, сідаючи.

— У мене. Я зачистив їхню групу перехоплення. Але це тільки початок. Я йду в тінь, на «Аванпост».

— Кайден, — голос Рейна став жорсткішим, у ньому прорізалися знайомі небезпечні нотки.

— Поки документи у мене, я — їхня головна проблема. Я заберу всю увагу на себе. У тебе є двадцять чотири години, щоб стати на ноги або здохнути, намагаючись це зробити. Мені потрібен «Демон», а не пацієнт на ШВЛ.

Кайден натиснув на газ. Стрілка спідометра різко рвонула вправо.

— Куратора залиш мені, — коротко видихнув Рейн. — У мене з ним старі рахунки.

— Подивимося, хто з нас дістанеться до нього першим.

Кайден кинув телефон на сидіння й вимкнув фари, переходячи на прилади нічного бачення. Попереду була лише темна траса — і усвідомлення того, що тепер вони пси війни, спущені з повідка власною системою.