Демон та Привид

Рейн розплющив очі і насамперед подивився на настінний годинник — четверта ранку. Механічний шелест секундної стрілки був єдиним звуком у палаті. Після дзвінка Кайдена минуло всього нічого, а свідомість уже виштовхнула його з в’язкого лікарського сну.

Рейн лежав нерухомо, дивлячись у стелю, на якій танцювали тіні від індикаторів медобладнання. Кожне слово Кайдена у слухавці вгвинчувалося в мозок розпеченим саморізом.

Зрада, куратор і чистка хвостів. Він згадав той злощасний день. Згадав, як заклинило зв’язок саме в той момент, коли їхню групу затиснули в лещата. Як обіцяна евакуація запізнилася на нескінченні сорок хвилин, залишивши їх помирати під шквальним вогнем і звуками вибухів. Тоді він списав це на хаос, помилку в розрахунках. Тепер же знав — це було сплановано.

Рейн повільно, долаючи дикий біль у боці, підняв руку. Пальці намацали край пластиру, що фіксував катетер у вені. Він рвонув голку без вагань. Червона крапля впала на білосніжне простирадло, розповзаючись потворною плямою. Монітор біля ліжка зайшовся в істеричному писку, фіксуючи стрибок пульсу і втрату сигналу.

— Цапи-відбувайли, як же, — прохрипів він. Голос нагадував скрегіт заліза по бетону. — Будьте прокляті!

Рейн сів, і світ перед очима на мить перетворився на калейдоскоп із сірих і червоних плям. Він стягнув із обличчя кисневу маску, відкидаючи її як непотрібний мотлох. Спустивши ноги на холодну підлогу, Рейн сперся на тумбочку, намагаючись встати. Його тіло, колись ідеальний інструмент для вбивства, зараз було посічене й заштопане, але всередині палав той самий вогонь, який дав йому його позивний.

Він знав, що в шафці біля дверей лежить його «тривожний комплект». Кайден не міг залишити його порожнім. Рейн спробував зробити крок. Тіло ще слабко його слухалося після добової дози морфіну, але часу на відновлення було обмаль. Крок, другий — і Рейн дістався до металевих дверцят шафи. Відчинивши її, на дні побачив пакет із чистим одягом. Поверх нього лежав важкий, холодний «Зіг Зауер» і три повні магазини. Він швидко одягнувся в чорне, натягнув куртку, приховуючи бинти. Подивився в дзеркало над раковиною: блідий, із темними тінями під очима, але погляд був живим і холодним.

— Дванадцять годин, Привиду, — прошепотів він, перевіряючи хід затвора. — Я встигну за дванадцять.

Рейн вийшов із палати в коридор. Черговий лікар, що підвів голову від документів, навіть не встиг скрикнути — важке руків’я пістолета торкнулося потилиці з хірургічною точністю.

Він вийшов на вулицю через чорний хід, через сліпі зони камер. У нього не було плану, не було підтримки. У нього була тільки точка на карті під назвою «Аванпост» і список імен, які потрібно було викреслити з життя.

Рейн ковзнув у тінь за госпблоком, де під брезентом стояв старий, припалий пилом мотоцикл одного з санітарів. Не яскравий байк, а робоча конячка, на яку ніхто не озирнеться.

Діяти доводилося швидко. Він не відчував пальців від холоду, але коли руки торкнулися металевих деталей, спрацювала м’язова пам’ять. Кілька секунд — і двигун глухо відгукнувся, викидаючи в сире повітря струмінь їдкого диму.

Рейн сів у сідло і ввімкнув передачу. Двигун заревів ще гучніше. Від різкої напруги м’язів його пронизав біль у боці, нагадуючи про себе спалахом перед очима. Він мимоволі притиснув долоню до пов’язки.

— Зберися!

Фиркнув він сам собі і рушив із місця.

Рівний гул мотора на порожньому шосе діяв заколисливо, але Рейн не дозволяв собі розслабитися. Холодний вітер забивався під куртку, і кожен вдих на швидкості обпікав легені, як ковток крижаної води. Він міцніше стиснув кермо, і цей рух — нахил корпусу вперед — раптом викликав із пам’яті фантомне відчуття.

Минулого разу він не був один.

Рейн майже фізично відчув, як Ліара притискається до його спини. Тоді, коли світ навколо них розлітався на шматки, вона була єдиним джерелом тепла. Він згадав, як її пальці судомно вчепилися в його куртку, як її дихання уривчасто торкалося його потилиці через тканину.

Він пам’ятав її тіло — напружене, як натягнута струна, але водночас дивно податливе, яке довірилося йому в той момент повної безнадії. Вона не просто їхала з ним, вона вчепилася в нього так, ніби він був єдиним твердим об’єктом у реальності, що розсипалася.

І він, звиклий відчувати тільки важкість зброї і холод броні, тоді вперше за багато років відчув чиєсь життя так близько. Тендітне життя, що билося в шаленому ритмі.

Рейн струснув головою, намагаючись скинути цю ману. Зараз її не було за спиною. Була тільки порожнеча нічної траси і тупий біль у боці, але тепло її долонь на ребрах Рейна, здається, проникло в нього глибше, ніж шрами.

У його світі ніхто не рятує просто так. Але вона… вона дивилася на нього так, ніби бачила в ньому щось, що варте було порятунку. І це лякало його дужче, ніж кулі.

Мотоцикл нахилився на повороті, йдучи в бік промзони. Рейн знав, що там, за складами, у нього є місце, де можна перечекати пару годин. Але думки все одно поверталися до неї. Йому потрібно було зрозуміти, що робити з цим дівчиськом, яке тепер назавжди було пов’язане з ним цією тонкою хірургічною ниткою.

* * *

Кайден заглушив мотор у дворі за два квартали до будинку. Він посидів у темряві кілька хвилин, дивлячись на свої руки. Вони були чистими, він відмив їх ще в ангарі, але відчуття чужої крові на шкірі в’їлося в пам’ять. Йому потрібно було «перемкнути» тумблер із режиму ліквідатора на режим чоловіка.

У квартирі пахло домом. Тим самим запахом, який він намагався зберегти в пам’яті щоразу, йдучи на завдання. Кайден завмер у дверях спальні. Мірея не спала — вона напівлежала, обклавшись подушками, і в її руках була якась книга. Коли він увійшов, вона повільно відклала її вбік.

Кайден мав такий вигляд, ніби пройшов через кілька кіл пекла, і вона бачила це по тому, як неприродно прямо він тримав спину.

— Йди до мене, — тихо сказала вона.

Він підійшов, але не сів поруч, а опустився на коліна біля ліжка. Його руки — ті самі руки, які пару годин тому стискали руків’я пістолета в холодному ангарі, — тепер обережно торкнулися її долонь. Мірея була теплою. Вона пахла кремом для тіла і чимось невловимо дитячим.

— Пробач мені, — прошепотів він, втикаючись обличчям у її долоні.

— За що?

— За те, що я не можу дати тобі те життя, яке обіцяв.

Мірея м’яко вивільнила одну руку і зарилася пальцями в його волосся, розплутуючи вузли напруги, які стягували його скальп. Вона не питала про кров на його манжеті — він намагався її запрати, але на світлій тканині залишився ледь помітний бурий розвод. Вона просто тягнула його до себе.

Кайден обережно приклав вухо до її живота. Там, усередині, в абсолютній безпеці, билося серце його дитини. Маленькі, ледь відчутні поштовхи здавалися йому зараз найважливішим сигналом у Всесвіті. Він заплющив очі, намагаючись запам’ятати цей момент на молекулярному рівні: тепло її шкіри, мірне дихання і це безмовне прощення в кожному її жесті.

— Пообіцяй мені, — прошепотіла Мірея, і в її голосі вперше затремтіла нотка страху. — Пообіцяй, що б не сталося… ти повернешся до мене.

Кайден стиснув її пальці трохи сильніше. Він не міг обіцяти. У світі, де за його головою вже вийшли шукачі Куратора, обіцянки коштували дешевше за свинець.

Замість відповіді він піднявся і обережно притягнув її до себе, обіймаючи так дбайливо, ніби вона була зроблена з найтоншого скла. Він вдихав запах її волосся, закарбовуючи його в пам’яті — його особистий оберіг, який він візьме з собою в ту безодню, куди йому належить спуститися.

Цієї ночі він не був героєм. Він був просто чоловіком, який знав, що його час минає. Кайден не просто обіймав її — він намагався злитися з цією тишею, розчинитися в ній. Він допоміг Міреї лягти зручніше, і сам ліг поруч, поверх ковдри, не знімаючи футболки, ніби будь-якої секунди був готовий зірватися з місця.

Мірея повернулася на бік, обличчям до нього. У напівтемряві її очі здавалися величезними і темними. Вона протягнула руку і торкнулася його щоки, обводячи контури вилиці, ніби заново запам’ятовувала його обличчя.

— Ти холодний, — прошепотіла вона.

Він перехопив її долоню і притиснув до своїх губ.

— Скоро зігріюся. Просто… довгий день.

Він обережно поклав руку на її живіт, відчуваючи під долонею тепло і ту саму дивовижну щільність, яка нагадувала йому про те, заради чого він усе ще дихає. Малюк усередині поворухнувся. Кайден завмер, боячись сполохати цю мить. У цьому жесті було стільки трепету, що будь-хто, хто побачив би зараз «Привида», не впізнав би в ньому того нещадного оперативника.

— Ми вже придумали ім’я? — запитав він, просто щоб чути її голос, а не гул крові у власних вухах.

Мірея посміхнулася, і ця посмішка на мить прогнала тіні з кутків кімнати.

— Я чекала на тебе, щоб вирішити. Але мені здається, він буде схожий на тебе. Такий самий упертий.

Кайден ковтнув клубок у горлі. Він дивився на неї — на свою ніжну, вагітну дружину, — і відчував, як усередині нього щось надламується. Він знав, що можливо, він більше її не побачить і не почує першого крику сина.

— Мірі, — він запнувся. — Якщо колись тобі скажуть про мене щось… щось погане. Запам’ятай тільки цей вечір. Пам’ятай, що все, що я робив — абсолютно все — було для того, щоб ти могла ось так спокійно спати.

Мірея завмерла. Її пальці на його щоці здригнулися. Вона відчувала смак прощання в його словах, але Кайден не дав їй запитати. Він притягнув її ближче, втикаючись носом у її шию, вдихаючи рідний запах, який тепер мав стати його єдиним паливом на найближчу добу.

Вони лежали в тиші, і тільки мірний стук двох сердець відміряв час, якого в них майже не залишилося. Кайден відчував кожен рух дитини, кожен подих дружини, і в цій ніжності була його найбільша сила — і його найстрашніша слабкість.

Вони лежали так довго, поки дихання Міреї не стало глибоким і розміреним, а її рука, що спочивала на його плечі, остаточно не розслабилася. Кайден обережно натягнув ковдру, вкриваючи її, і завмер, боячись поворухнутися, щоб не зруйнувати цей крихкий купол тиші.

Сон прийшов до нього раптово, важкий і сірий, як попіл, але навіть у забутті він продовжував міцно стискати її долоню, ніби це було єдине, що утримувало його на краю безодні. У цю останню ніч вони спали так близько, що здавалися єдиним цілим — двоє людей, об’єднаних однією любов’ю і однією на двох бурею, що насувалася.

* * *

Синя передсвітня сутінь заповнила спальню. Кайден розплющив очі рівно о п’ятій — без будильника, за внутрішнім таймером, який ніколи не давав збоїв. Він не ворухнувся. Кілька секунд він просто слухав рівне, спокійне дихання Міреї поруч.

Він обережно, міліметр за міліметром, вивільнив руку з-під її плеча. Мірея щось пробурмотіла уві сні і притягнула до себе подушку, не прокидаючись. Кайден завмер, дивлячись на неї в цьому слабкому світлі. Її обличчя було безтурботним, волосся розсипалося по подушці. Він запам’ятав її такою — сплячою, захищеною, своєю.

Він встав із ліжка безшумно. У ванній плеснув в обличчя крижаною водою. Коли він підняв голову і подивився в дзеркало, на нього дивився вже не той чоловік, який вночі шепотів ніжності. Погляд став плоским, колючим, позбавленим тепла. Кайден витер обличчя рушником і методично одягнувся: темні джинси, футболка, щільна куртка.

На кухні він не став вмикати світло. Швидкими, вивіреними рухами він перевірив магазин пістолета — сухе металеве клацання прорізало тишу квартири, як постріл. Прибрав зброю в кобуру. Перевірив другий телефон. Кайден не став обертатися на двері спальні. Він знав: якщо подивиться на неї ще раз, може не знайти в собі сил вийти. Він закрив вхідні двері на два оберти, і цей звук став фінальною точкою.

Поки Кайден виїжджав із двору, в іншому кінці міста, у занедбаному боксі промзони, здригнувся мотор мотоцикла.

Рейн сидів на байку, низько схилившись до керма. Сіре світло пробивалося крізь запилені вікна складу, лягаючи на його плечі важким вантажем. Ніч не дала йому відпочинку — він витратив її на те, щоб вправити вивихнуту свідомість назад у робочий режим і знайти у схованках своє спорядження.

Він розстебнув куртку і подивився вниз, на пов’язку. Там, де вчора була біла стерильність, тепер проступила невелика бура пляма, але краї рани не розійшлися.

Рейн натягнув шолом. Дзеркальне забрало відсікло його від світу, перетворюючи на анонімну тінь. Він перевірив, як виходить ніж із піхов на стегні, перевірив запасний магазин. Усе працювало. Він сам був як цей старий, перебраний вручну мотор: гримить, вібрує, але видає максимум, коли це потрібно.

Байк зірвався з місця, врізаючись у тишу промзони. Рейн витиснув зчеплення, відчуваючи, як холодний вітер впивається у шви під курткою.

* * *

Кайден припаркував машину на покинутій заправці за кілька кварталів від сектора «Аванпост». Туман тут був густішим, він лип до лобового скла, приховуючи обриси сірих бетонних коробок попереду.

Він вийшов із машини, сперся на капот і закурив. Тишу порушив наростаючий гул. Мотоцикл випірнув із туману раптово, як чорна стріла. Рейн ударив по гальмах, закладаючи байк у крутий розворот, і зупинився точно навпроти Кайдена. Він заглушив мотор. У цій раптовій тиші було чути тільки, як клацає метал двигуна, що остигає.

Рейн зняв шолом. Вигляд він мав паршивий: обличчя змарніло, під очима залягли тіні, але погляд був як наточене лезо. Він повільно зліз із байка, і Кайден помітив, як він на секунду завмер, притискаючи лікоть до боку.

— Ти не у формі, — тихо сказав Кайден, пускаючи дим у бік туману.

— Жити буду, — хрипко відгукнувся Рейн. Він підійшов ближче, його хода була важкою, але впевненою.

Кайден уважно оглянув напарника.

— Який план?

Кайден викинув недопалок і розчавив його носком черевика.

— Чи ми, як завжди, — без плану?

Кайден криво посміхнувся. З планом чи без нього — вони не раз виплутувалися з таких ситуацій, у яких не було шансу на успіх.

— План простий, — обличчя Кайдена різко змінилося, стаючи непроникним. — Анулювати всі дані про нас. Куратор почав чистку. Якщо ми не заберемо свої досьє зараз, завтра нас просто вб’ють.

Рейн усміхнувся, і в цій усмішці було більше болю, ніж іронії.

— Він уже спробував — не вийшло.

— Цього разу він не промахнеться, — Кайден підійшов до багажника і дістав важку сумку. Брязкіт металу всередині був красномовнішим за будь-які слова. — На Аванпості зараз перезмінка. Зовнішній периметр — електроніка, я її заглушу. Всередині — живе м’ясо. Їхнє завдання — тримати поверх з архівом, поки сервери не оновляться.

Кайден кинув Рейну запасну рацію і пару обойм. Той спіймав їх на льоту, поморщившись від різкого руху.

— У нас є двадцять хвилин, поки вони не зрозуміють, що зв’язок ліг, — Кайден подивився на годинник. — Я зайду через чорний хід, а ти — через парадний. Влаштуй їм там пекло, як ти вмієш.

Рейн перевірив затвор пістолета. Сухе клацання луною відбилося від стін покинутої заправки.

— Відволікаючий маневр? Вирішив використати мене як наживку?

— Ти найкраще за всіх справляєшся з цією роллю, — Кайден ляснув його по плечу — трохи сильніше, ніж варто було б, перевіряючи, чи встоїть Рейн на ногах. — Зустрінемося в серверній.

Рейн знову надів шолом. Дзеркальне забрало приховало його обличчя, залишивши лише холодний блиск.

— Подивимося, хто з нас дістанеться першим.

Мотор байка знову заревів, розрізаючи туман. Рейн зірвався з місця, йдучи в бік головних воріт сектора. Кайден провів його поглядом, і на мить у його очах промайнуло щось схоже на жаль, але воно тут же зникло, змінившись крижаною порожнечею Привида.

Він сів у машину. Йому не треба було поспішати. Він знав, що Рейн прийме на себе весь основний удар.

* * *

Аванпост виник із туману як бетонний моноліт. Раніше це місце було їхнім другим домом — тут вони чистили зброю, аналізували цілі та пили кепську каву з автомата. Тепер будівля виглядала чужою. Периметр був підсвічений тривожними червоними вогнями — ознака того, що систему переведено в режим бойової готовності.

Скляні двері розлетілися в пил під переднім колесом хижого, матово-чорного «Дукаті». Гуркіт битого скла ще не вщух, коли Рейн, заклавши байк у небезпечний нахил, пролетів хол наскрізь. Мотор заревів під склепінням вестибюля, як поранений звір. Рейн ударив по гальмах уже в заносі, прямо перед постом охорони — мотоцикл пішов боком, висікаючи снопи іскор із мармурової підлоги, і завмер, оповитий запахом паленої гуми.

Рейн зіскочив із сидіння ще до того, як підніжка торкнулася підлоги.

— Він тут! — верескнув хтось ліворуч.

Рейн перекотився за масивну стійку реєстрації, відчуваючи, як шви в боці відгукнулися різким, колючим ударом. Перед очима на мить спливла червона пелена, але він змусив себе дихати.

— П’ятеро, — сухий голос Кайдена в навушнику прозвучав знущально спокійно. — Троє за тумбами, двоє на балконі. Не спи, Демоне.

— Заткнись, — видихнув Рейн, скидаючи «Зіг-Зауер».

Перший охоронець тільки почав піднімати гвинтівку, коли Рейн всадив йому дві кулі в груди. Другий встиг вистрілити, але куля лише вибила мармурову крихту зі стільниці прямо над головою Рейна.

Він діяв на чистих рефлексах. Випад, два постріли, відхід у перекид. Кожен ривок — це нова порція крові, що просочує пов’язку під курткою, але лють працювала краще за будь-яке знеболювальне.

Рейн рвонув з-під сходів, коли дріб куль по бетону на секунду вщух — охорона перезаряджалася. Він біг, ігноруючи спалахи болю, які тепер прошивали все тіло від стегна до потилиці.

— Привиду! Глуши турелі в ліфтовому холі! — крикнув він у порожнечу рації.

Відповіддю був лише статичний тріск.

«Дідько з тобою», — Рейн викотився в центр залу, скидаючи «Зіг». Два постріли — один у шию найманцеві, що висунувся з-за колони, другий у коліно тому, хто намагався скинути щит.

Він досяг герметичних дверей ліфта, коли за спиною гримнуло. Найманці використовували світлову гранату. Рейн встиг заплющити очі, але дзвін у вухах перетворив світ на вакуум. Він наосліп ударив по сенсорній панелі. Червоне світло. Заблоковано.

— Привиду, ліфт! — проричав він, притискаючись плечем к сталевій стулці.

У цей момент панель мигнула зеленим, і двері безшумно розійшлися. Рейн ввалився всередину, ледь не впавши на дзеркальну підлогу кабіни. Двері зімкнулися перед самим носом переслідувачів, і по металу забарабанив град куль.

Ліфт смикнувся, йдучи вниз. Рейн зірвав шолом і відкинув його в кут — скло тріснуло, відбиваючи його власне обличчя: бліде і холодне.

Він судомно поліз у підсумок. Другий магазин — порожній. Залишився останній. Усього п’ятнадцять набоїв.

— Ти там ще живий? — рація раптом ожила, голос Кайдена прорізався крізь перешкоди, холодний і відсторонений.

— Покидьку… — видихнув Рейн, притискаючи руку до промоклого боку. — Ти мене кинув під вогонь.

— Але ж ти впорався!

— Кайден… Якщо я здохну — повернуся з того світу, щоб особисто пустити тобі кулю в лоб.

— Домовилися, — коротко кинув той.

У ту ж мить ліфт зі скрипом смикнувся і зупинився, затиснутий потужними гідравлічними іклами.

— Що відбувається?

— Ліфт заблоковано, — голос Кайдена в навушнику був сухим, позбавленим будь-якого співчуття. — Вони врубили «протокол ізоляції». Кабіну зараз розчавить магнітними захватами між ярусами. Вибирайся. Швидко!

Рейн вилаявся, підводячись. Він підстрибнув, вибиваючи технічний люк. Гуркіт металу об метал у тісному просторі оглушив. Рейн підтягнувся на дах кабіни.

У шахті панувала абсолютна темрява, що пахла озоном і горілим маслом. Тільки десь глибоко внизу світилися сині вогники серверного рівня.

— Тобі потрібно стрибати, — прошепотів Кайден. Цей шепіт у вусі здавався гучнішим за гул шахти. — Прямо в темряву. Там технічний карниз, за п’ять метрів під тобою.

— П’ять метрів? Ти з’їхав з глузду?! Я не бачу дна!

— Довіряй мені. Я відключив лазерну сітку на цьому рівні. У тебе мало часу. Скоро пустять струм по тросах. Стрибай, Демоне!

Рейн завмер на краю безодні. Його зіниці розширилися, намагаючись вихопити хоч якісь обриси в цій чорноті. Адреналін палив вени, перетворюючись на чисту, крижану лють. Він зробив глибокий вдих і ступив у порожнечу.

Рейн рухнув на вузький сталевий місток. Метал відгукнувся низьким гулом, вібрація пройшла крізь зуби. Він перекотився, інстинктивно захищаючи поранений бік, і в ту ж секунду над його головою з брязкотом, схожим на зачинення капкана, зімкнулися важкі плити затвора, розчавлюючи кабіну ліфта.

Світло ввімкнулося раптово. Мертвенно-синій, стерильний неон залив коридор.

— Я на місці, — видихнув Рейн, піднімаючись на ноги. Голос зірвався на хрип. — Але якби ти помилився хоч на сантиметр, я б розмазався по цьому бетону.

— Я ніколи не помиляюся, — Кайден виник у кінці коридору, біля масивних дверей серверної. Його постать у синьому світлі здавалася вирізаною з тіні. — Йди сюди. Ми майже біля мети.

Рейн пішов на цей голос, стискаючи в руці пістолет з останнім магазином. Він вірив цій тіні в кінці коридору. Вірив так, як не вірив самому собі.

* * *

Вечір опустився на місто непомітно, затягнувши панорамні вікна квартири сірим серпанком. В елітному ЖК було занадто тихо.

Ліара сиділа на широкому підвіконні, обхопивши коліна руками. Светр Міреї, який вона так і не зняла, здавався захистом — золотим коконом чужого сімейного благополуччя.

Її думки постійно поверталися до Рейна. Образ його спини, що зникала в тумані, переслідував її весь день. Вона раз у раз дивилася на свої руки, згадуючи опір його плоті під голкою.

Вона не знала, котра година. Телефон, залишений Кайденом, мовчав. Ліара не наважувалася до нього торкнутися, ніби це була бомба сповільненої дії.

Раптово тишу розрізав звук. Короткий, сухий стукіт у двері. Ліара здригнулася так сильно, що ледь не зісковзнула з підвіконня. Серце миттєво пустилося вскач, вдаряючись у ребра.

Кайден? Але ж у нього мають бути ключі…

Вона повільно встала. Ноги здавалися ватяними. Стукіт повторився — три чіткі, розмірені удари. У них відчувалася дивна наполегливість.

Ліара підійшла до дверей, замираючи біля самого вічка. Пальці торкнулися холодного металу ручки. Вона прильнула до лінзи, очікуючи побачити знайоме обличчя Кайдена або хоча б Міреї.

Але за дверима стояла людина, яку вона ніколи раніше не бачила. Чи бачила, але в іншому житті? Високий, у бездоганному темному пальті. Він дивився прямо перед собою, ніби знав, що вона там.

Ліара рвонула замки, пальці тремтіли, метал брязкав у тиші. Вона відчинила двері, вже готова видихнути ім’я, але слова завмерли у неї на губах.