Розділ 7. ідеальний порядок?

Сторінка 74

За вікном падав сніг.

Саша сидів біля вікна і дивився, як сніжинки падають на землю. Великі, білі, тихі.

Він згадав той ранок, коли вперше побачив сніг із молотком під подушкою. Здається, це було дуже давно. В іншому житті.

Сусід по палаті, старий дід, поворухнувся на ліжку, закашляв.

Саша повернув голову, подивився на нього.

Дід кашляв довго, важко. Потім затих.

Саша прислухався.

Тихо.

Двері відчинилися. Зайшов лікар із планшетом, зупинився біля ліжка, подивився на Сашу, потім перевів погляд у вікно.

— Гарний сьогодні сніг, — сказав він. — Тихий.

Саша кивнув, не обертаючись.

Лікар постояв ще трохи, потім зітхнув, розгорнув планшет, почав писати.

Саша чув, як скрипить ручка по паперу.

— Знаєте, докторе, — тихо сказав Саша, не відриваючи погляду від снігу. — Я думав, що я звичайний. Що я нормальний. Що це вони — проблема. А виходить…

Він не договорив.

Лікар перестав писати. Подивився на Сашу довго, уважно. Потім знову опустив очі в планшет і тихо, майже собі під ніс, промовив:

— Це тільки доводить, що навіть найзвичайніші люди можуть стати пацієнтами психіатричної лікарні.

Ручка знову заскрипіла.

Саша завмер.

Він повільно повернув голову, подивився на лікаря. Той писав, не підіймаючи очей.

Саша хотів щось сказати. Заперечити. Пояснити.

Але потім подивився на свої руки. На білі стіни. На сніг за вікном.

І промовчав.

Він відвернувся назад до вікна.

Сніг усе падав. Білий, чистий, без звуку.

Ідеальний порядок.