Розділ 6. Остання крапля

Сторінка 51

Саша просидів удома ще три дні.

Він майже не їв. Майже не спав. Він просто сидів і чекав. Молоток лежав під подушкою, і іноді він діставав його, тримав у руках, дивився на нього.

Тиша в будинку тривала.

Макс не ходив. Даня не вмикав музику. Артем не кричав.

Вони відчули. Вони знають.

Саша ходив по квартирі босоніж, щоб не створювати звуків. Він дихав тихо, майже не дихав. Він чекав.

На четвертий день уночі він почув кроки.

Макс згори. Знову ходив.

Саша сів на ліжку, прислухаючись. Кроки були тихі, обережні, не такі, як зазвичай. Макс намагався ходити тихо.

Але Саша чув. Він навчився чути крізь бетон.

Він усміхнувся в темряві.

Вони повернулися.

Сторінка 52

Уранці він вийшов у магазин.

Треба було купити їжу. І ще дещо.

У супермаркеті він довго ходив між рядами. Взяв хліб, молоко, крупи. А потім підійшов до господарського відділу.

Рукавички. Чорні, щільні, господарські.

Він узяв дві пари.

На касі дівчина пробивала товар і посміхнулася йому. Саша не посміхнувся у відповідь. Він дивився крізь неї.

Удома він сховав рукавички під подушку, поруч із молотком.

Тепер усе було готове.

Сторінка 53

Увечері в його двері постукали.

Саша підійшов до вічка. За дверима стояв Макс.

Він виглядав стурбованим, скуйовдженим. Постукав ще раз.

— Саша, відчини. Треба поговорити.

Саша мовчав.

— Слухай, я знаю, що в тебе проблеми. Даня казав, що ти дивно поводишся. Артем бачив, як ти стояв біля його дверей. Ми хвилюємося.

Ми хвилюємося. Вони хвилюються. Вони втрьох обговорювали його.

— Давай просто поговоримо, — продовжував Макс. — Може, допомога якась треба. Ми ж сусіди.

Саша дивився на нього крізь вічко. На обличчі Макса було занепокоєння. Справжнє чи вдаване?

Він не міг зрозуміти.

Макс постояв ще трохи, потім зітхнув і пішов.

Саша відійшов від дверей, сів на підлогу.

Вони обговорюють його. Вони змовилися. І тепер Макс прийшов перевірити, чи вдома він, чи живий, чи готовий до…

До чого?

Саша не знав. Але скоро дізнається.

Сторінка 54

Тієї ночі шум повернувся з новою силою.

Макс ходив так, наче стрибав. Даня врубив музику на повну — баси дрібно вібрували в стінах. Артем кричав у гарнітуру так, що було чути крізь підлогу.

Саша лежав на ліжку з молотком у руці й слухав.

Він уже не злився. Він уже не боявся. Він просто чекав.

О 3 ночі музика Дані стихла. Але замість неї почулися голоси — голосно, крізь стіну. Даня з кимось говорив.

— Та я не знаю, чувак. Він дивний якийсь. Стоїть під дверима, слухає. Мене це напрягає.

Інший голос — Саша не впізнав, мабуть, друг Дані.

— Може, він наркоман якийсь? Чи псих?

— Хз. Макс казав, може, викликати когось. Але поки не хоче.

Саша притулив вухо до стіни.

— А якщо він буйний? — питав друг.

— Тоді викличемо поліцію. Але поки просто слідкуємо.

Слідкуємо.

Саша відсунувся від стіни.

Вони слідкують за ним. Вони вирішують, що з ним робити.

Він подивився на молоток.

Час спливає.

Сторінка 55

Уранці Саша вийшов на сходи.

Він став посеред коридору й голосно сказав:

— Я ЧУВ ВАС.

Тиша. Ніхто не вийшов.

— Я ЧУВ, ЩО ВИ ГОВОРИЛИ ПРО МЕНЕ. ВИ СЛІДКУЄТЕ ЗА МНОЮ.

Двері Дані відчинилися. Даня визирнув — заспаний, здивований.

— Саша, ти чого? Що трапилося?

— Я чув, — повторив Саша. — Ви з другом говорили. Про мене. Слідкуєте.

Даня зблід.

— Слухай, ми просто хвилювалися… Ти дивно себе поводиш, ми не знали, що думати…

— НЕ ТРЕБА ЗА МНОЮ СЛІДКУВАТИ.

Даня підняв руки.

— Добре, добре. Вибач. Ми більше не будемо. Просто… якщо тобі допомога треба, ти кажи.

Саша дивився на нього довго. Потім розвернувся і зайшов у квартиру.

Він замкнув двері на два оберти. Накинув ланцюжок.

Сів на підлогу в коридорі й закрив обличчя руками.

Вони вибачилися. Вони сказали, що хвилювалися.

Але хіба можна вірити? Хіба можна вірити людям, які щоночі зводять тебе з розуму, а вдень прикидаються добрими сусідами?

Ні. Не можна.

Він підвівся, підійшов до столу, відкрив нотатки.

Сьогодні вони зізналися. Сьогодні я почув правду. Вони слідкують. Вони вирішують, що зі мною робити.

Але я вирішу першим.

Сторінка 56

Увечері Саша вдягнув рукавички.

Чорні, щільні. Він подивився на свої руки — тепер вони були захищені. Ніхто не знайде відбитків. Ніхто не доведе.

Молоток лежав на столі.

Він чекав ночі.

О 10 вечора почалося. Музика Дані. Кроки Макса. Крики Артема.

Саша сидів за столом і дивився на стіну. Він уже не чув звуків. Він чув тільки свій пульс.

Ту-тух. Ту-тух. Ту-тух.

Серце билося рівно, спокійно. Він не боявся. Він був готовий.

О 12 ночі він устав. Узяв молоток. Підійшов до дверей.

Зупинився. Прислухався.

Музика Дані гриміла. Кроки Макса гупали. Артем кричав.

Ідеальний момент.

Він відчинив двері.

Сторінка 57

Саша вийшов у коридор.

Там нікого не було. Тільки лампочка горіла тьмяним світлом.

Він піднявся сходами на поверх вище. Зупинився біля дверей Макса.

Музика гриміла звідти — Макс увімкнув щось ритмічне, голосне.

Саша постукав.

Музика стихла. Кроки. Двері відчинилися.

Макс стояв на порозі — у спортивних штанах, розпатлений, здивований.

— Саша? Ти чого…

Він побачив молоток. Очі розширилися.

— Слухай, давай поговоримо…

Саша підняв молоток.

— Пізно.

Сторінка 58

Саша стояв над Максом і дивився.

Макс лежав на підлозі своєї квартири. Він більше не ходив. Більше не вмикав музику.

Саша постояв хвилину. Потім вийшов у коридор, зачинив двері Макса.

Спустився на свій поверх. Підійшов до дверей Дані.

Звідти все ще гриміла музика.

Він постукав.

Ніхто не відчинив.

Постукав сильніше.

Двері відчинилися. Даня стояв із пляшкою в руці, напідпитку, всміхнений.

— О, Сашок! Заходь, ми тут гуляємо…

Він побачив молоток. Усмішка зникла.

— Що це…

Саша не дав йому договорити.

Сторінка 59

Із квартири Дані долинали крики. Його друзі.

Саша зайшов усередину. Там було троє — двоє хлопців і дівчина. Вони сиділи за столом, дивилися на нього великими очима.

— Що за нах… — почав один.

Саша підняв молоток.

Він не пам’ятав, скільки це тривало. Хвилину? П’ять? Потім стало тихо.

Він вийшов у коридор, зачинив двері.

Залишився Артем.

Сторінка 60

Саша спустився поверхом нижче.

Біля дверей Артема зупинився. Прислухався. Звідти долинали звуки гри — стрілянина, вибухи. І крик Артема в гарнітуру:

— ТА ЙДІТЬ ВЖЕ, ДОВБАНІ!!!

Саша постукав.

— ХТО ТАМ? — крикнув Артем, не вимикаючи гри.

Саша мовчав.

За хвилину двері відчинилися. Артем стояв у навушниках, зняв їх, подивився на Сашу.

— О, привіт. Ти чого так пізно?

Потім побачив молоток. І кров на рукавичках.

— Що за…

— Ти обіцяв бути тихіше, — сказав Саша. — Але не стримав слово.

Сторінка 61

Саша сидів на сходах між поверхами.

Молоток лежав поруч. Рукавички були мокрими.

У будинку було тихо. Вперше за весь час — абсолютно, ідеально тихо.

Жодного звуку. Жодного кроку. Жодної музики. Жодного крику.

Саша сидів і слухав цю тишу. Вона була прекрасною.

Він усміхнувся.

Минуло, мабуть, багато часу. Він не рахував. Раптом унизу відчинилися двері під’їзду, почулися голоси, кроки.

— Поліція! Нікому не виходити!

Саша не ворухнувся. Він сидів на сходах і дивився, як угору біжать люди в формі.

Вони побачили його. Зупинилися.

— Це він, — сказав хтось.

Саша підвівся. Подивився на них. На молоток. На свої руки.

— Я чекав на вас, — сказав він. — Тільки тихо, будь ласка. Вони нарешті замовкли.

Сторінка 62

Його вели по сходах униз.

Він ішов спокійно, дивився прямо перед собою. Біля виходу з під’їзду стояли люди — сусіди з інших поверхів, яких він ніколи не знав. Вони дивилися на нього з жахом.

Саша зупинився біля дверей, подивився на них.

— Тепер тут буде тихо, — сказав він. — Ви не уявляєте, як це важливо.

Його посадили в машину.

Він відкинувся на сидінні, заплющив очі. У вухах досі бриніла тиша.

Прекрасна, довгоочікувана тиша.

Він усміхнувся