Історія чорнокнижного диявола

Розділ 1. Життя до того, як він став дияволом

18 грудня 1889 року Авхитриму було 27 років. Він працював бібліотекарем і дуже любив старовинні книги.

20 серпня 1891 року, розбираючи полиці, він знайшов дивну стару книгу. Більшість її сторінок були вирвані. На тих сторінках, що залишилися, розповідалося про загадкового Чорнокнижного диявола.

У книзі було написано, що давним-давно, 12 листопада 1293 року, жив чоловік на ім’я Дертпос. Його називали Чорнокнижним дияволом, бо він завжди носив із собою чорну книгу й писав лише чорним чорнилом.

Також у книзі говорилося, що його предки були жорстокими королем і королевою, які не знали милосердя. Через це навколо їхнього роду виникло багато страшних легенд.

Авхитрим не міг перестати думати про загадкову книгу.

—

Розділ 2. Він став дияволом

30 вересня 1891 року Авхитрим помітив дивні зміни. На його голові почали рости маленькі роги, а шкіра стала червонішою.

Жителі села почали його боятися. Вони вірили, що він став чудовиськом і може завдати їм шкоди. Через страх люди уникали його.

Минали роки.

25 жовтня 1898 року роги виросли ще більше. Авхитрим уже зовсім не був схожий на звичайну людину. Саме тоді люди остаточно почали називати його Чорнокнижним дияволом.

Він захотів знову перечитати ту загадкову книгу, але вона безслідно зникла.

Минуло ще кілька років.

Близько 1904 року Авхитрим випадково знайшов ту саму книгу. Проте сталося щось дивне: усі сторінки, де розповідалося про Чорнокнижного диявола, зникли. Скільки б він не перегортав книгу, жодної згадки про нього більше не було.

Тоді Авхитрим зрозумів, що хтось або щось навмисно приховало правду…

—

Розділ 3. Таємниця чорної книги

Авхитрим не міг зрозуміти, як могла змінитися книга. Він був упевнений, що колись читав історію про Чорнокнижного диявола, але тепер усі сторінки були порожніми або містили зовсім інший текст.

Він почав шукати відповіді в інших старовинних книгах, архівах і рукописах. День за днем він перегортав пожовклі сторінки, але ніде не знаходив імені Дертпоса.

Одного дощового вечора Авхитрим помітив дивний напис на останній сторінці чорної книги. Раніше його там не було.

«Той, хто шукає правду, сам стане легендою.»

Ледь він дочитав ці слова, як чорнило на сторінці почало рухатися. Літери складалися в нові речення просто на його очах.

«Історія ще не завершена. Наступний розділ пишеш ти.»

Авхитрим швидко закрив книгу, але відчув, що вона стала теплою, ніби всередині билося серце.

Тієї ночі він зрозумів: книга не просто розповідає історію. Вона сама створює її. І тепер головним героєм цієї історії став він.

Розділ 4. Нові сторінки

Наступного ранку Авхитрим знову відкрив чорну книгу. Учора вона була майже порожньою, але тепер у ній з’явилися нові сторінки. Чорне чорнило ніби саме написало новий текст.

На першій сторінці було лише одне речення:

«Той, хто читає цю книгу, не може втекти від своєї долі.»

Авхитрим перегорнув сторінку. Там був опис подій, які ще навіть не сталися.

У книзі говорилося, що цього вечора до його будинку прийде незнайомець у довгому чорному плащі.

Авхитрим не повірив написаному. Він вирішив, що це просто чийсь жарт.

Та коли сонце сховалося за обрій, у двері хтось тихо постукав.

На порозі стояв високий чоловік у чорному плащі. Його обличчя приховував капюшон.

— Ти вже знайшов книгу, — спокійно сказав незнайомець. — Але вона знайшла тебе набагато раніше.

Авхитрим мовчав.

— Якщо хочеш дізнатися, ким був Дертпос і чому твоє життя стало схожим на його, приходь завтра опівночі до покинутої вежі на краю лісу.

Незнайомець поклав на поріг маленький чорний ключ і безслідно зник у темряві.

Авхитрим підняв ключ. Він був холодний, а на ньому був вигравіюваний той самий символ, який прикрашав обкладинку загадкової книги.

—

Розділ 5. Покинута вежа

Настала опівніч.

Авхитрим узяв чорний ключ, сховав книгу під плащ і вирушив до покинутої вежі, що стояла на краю темного лісу. Вітер шумів між деревами, а місяць ледь освітлював дорогу.

Коли він підійшов до вежі, побачив старі металеві двері. Посеред них був замок у формі того самого символу, який був на книзі та ключі.

Авхитрим вставив ключ у замок.

Пролунав гучний клац.

Двері повільно відчинилися.

Усередині було темно. Лише в центрі круглої зали стояв кам’яний стіл, а на ньому лежало чорнильне перо.

Щойно Авхитрим узяв перо до рук, чорна книга сама розкрилася. На її сторінках почали з’являтися нові слова:

«Той, хто тримає це перо, може змінити історію. Але кожне написане слово має свою ціну.»

Раптом позаду почувся знайомий голос.

— Тепер ти знаєш першу таємницю книги.

Авхитрим обернувся. Перед ним стояв той самий незнайомець у чорному плащі.

Він повільно опустив капюшон.

Авхитрим завмер.

Обличчя незнайомця було майже таким самим, як його власне.

— Моє ім’я… Дертпос, — тихо промовив незнайомець.

У цей момент полум’я свічок спалахнуло саме собою, а сторінки книги почали перегортатися так швидко, ніби їх перегортав невидимий вітер.

Розділ 6. Спадщина Дертпоса

Авхитрим мовчки дивився на незнайомця.

— Це неможливо… Ти жив у 1293 році, — тихо промовив він.

Дертпос ледь усміхнувся.

— Так написано в книзі. Але книга ніколи не розповідає всю правду.

Він підійшов до кам’яного столу й поклав руку на чорну книгу. Її сторінки знову почали перегортатися самі.

— Ця книга не звичайна. Вона пам’ятає кожного, хто стає її хранителем. Одні називали нас чорнокнижниками, інші — дияволами. Насправді ж ми були лише охоронцями її таємниць.

Авхитрим не знав, чи вірити цим словам.

— Тоді чому люди бояться мене? Чому в мене виросли роги?

Дертпос зітхнув.

— Книга змінює того, хто занадто довго носить її із собою. Вона залишає на хранителеві свій знак. Але те, якою людиною ти станеш, залежить не від книги, а від твоїх власних вчинків.

Раптом підлога здригнулася.

З глибини вежі почувся глухий гуркіт.

Чорна книга сама перегорнула ще одну сторінку. На ній великими літерами було написано:

«Печатку порушено. Прокидається той, кого не можна називати.»

Свічки враз згасли.

У темряві почувся важкий крок.

Авхитрим міцніше стиснув чорну книгу, а Дертпос тихо сказав:

— Здається… ми запізнилися.

—

Розділ 7. Ціна книги

Після слів Дертпоса у вежі запанувала тиша.

Чорна книга повільно розгорнулася на останній сторінці. На ній чорним чорнилом з’явився напис:

«Кожна сила має свою ціну.»

Авхитрим дивився на ці слова, не відводячи погляду.

— Якою буде моя ціна? — запитав він.

Дертпос опустив голову.

— Для кожного вона різна. Але книга завжди бере те, що людина цінує найбільше.

Раптом чорнильне перо саме піднялося в повітря і впало поруч із книгою.

Новий напис з’явився на сторінці:

«Постав своє ім’я, якщо готовий прийняти спадщину.»

Авхитрим довго вагався. Він знав, що після цього його життя вже ніколи не стане таким, як раніше.

Нарешті він узяв перо і написав своє ім’я.

У ту ж мить сторінки книги спалахнули темним світлом. Вежа затремтіла, а холодний вітер пронісся крізь залу.

На останній сторінці з’явився новий запис:

«Плату прийнято. Душа Авхитрима відтепер належить книзі.»

Авхитрим відчув, як дивна сила огортає його. Йому стало зрозуміло, що він заплатив найвищу ціну за знання, яких так прагнув.

Дертпос мовчки дивився на книгу.

— Тепер дороги назад уже немає, — тихо сказав він.

За вікнами вежі гримнув грім, і чорна книга повільно перегорнула сторінку, готуючи новий розділ історії.