Глава 12. Бої під Харковом
Глава 12. Бої під Харковом
⸻
Двор забутої ферми, де тимчасово розташувалася рота Громова, був наповнений суєтою: хтось чистив зброю, хтось закріплював на броні додаткові ящики з боєприпасами, хтось просто сидів на ящику, втупившись у далечінь, збираючи думки перед майбутнім боєм.
Гул двигуна «Варти» заглушив розмови, коли до них під’їхала машина з командирською антеною. З неї вийшов старший сержант Кутузов — кремезний, коренастий, з густими бровами та обличчям людини, яка занадто багато бачила за останні тижні.
Він оглянув взвод, затримав погляд на Громові, кивнув.
— Ну що, герої Києва… — голосно промовив, щоб усі чули. — Слухав, як ви там трималися. Молодці. Командування передавало — працювали чітко. Значить, тепер і під Харковом впораєтеся.
Солдати не видавали емоцій, лише трохи випрямилися. Для них похвала значила більше, ніж вони показували.
Кутузов відкрив планшет з картою.
— Слухаємо уважно. Дальші вказівки такі.
Він показав пальцем на схему села.
— Село Кутузівка. За даними розвідки — близько 80 російських піхотинців. Позиції класичні:
• кулеметні точки в будинках,
• окопи в посадці за селом,
• можливі танкові позиції на східній околиці.
Мінометний розрахунок теж є. Можуть накривати «Градами».
Він перегорнув карту і показав на їхній сектор.
— З нашого боку:
• два танки,
• БМП‑2,
• чотири пікапи,
• «Варта» для підтримки,
• два Камази з боєкомплектом,
• наш «Град»,
• мінометний розрахунок,
• плюс дрон — він буде висвітлювати цілі зверху.
Солдати уважно дивилися, хтось вже обмірковував дистанції й укриття.
— План такий.
Спочатку працює наш «Град» — проходить по виявлених позиціях. Потім виїжджають два пікапи — по шість людей у кожному, і БМП‑2, де теж шість бійців. Вас висаджують на окраїні — і ви йдете в зачистку села. Далі — заходите в посадку за селом, вибиваєте їх, закріплюєтесь. Мінометники прикриватимуть. З дрона — всі координати ворога я вам передаватиму по рації. Помилок бути не повинно.
Громов підняв голову:
— Під час просування через село яка щільність забудови?
— Середня. Але росіяни укріпили кілька будинків — там очікуйте кулемети. Без паніки, працюйте групами. І пам’ятайте — ворог може контратакувати з танків та мінометів. Тож не стійте купою.
Він оглянув усіх:
— Питання є?
— Ні, товариш старший сержант, — хором відповіли бійці.
Громов теж кивнув:
— Все зрозуміло. Відпрацюємо.
Кутузов хлопнув долонею по броні «Варти».
— Тоді що стоїмо? По машинам!
Солдати різко ожили. Хтось підтягував ящики з патронами до кулеметів, хтось перевіряв рацію. Механіки запускали дизелі — важке урчання заповнило двір.
Громов з бійцями завантажували магазини, РПГ, ящики з гранатами, кріпили їх у кузові пікапа. Хтось нервово переклав хрест, хтось мовчки перевірив затвор ще раз.
Через годину, коли всі машини були завантажені, а командири зайняли свої місця, колона побудувалася на виїзді.
Кутузов зробив останній обхід поглядом, підняв руку.
— Колона, рушаємо!
Двигуни заревли, пил піднявся над дорогою. Броня, вантажівки, пікапи — усі тяглися у напрямку Харкова, туди, де вже чути були далекі вибухи.
Колона рухалася під Харковом повільно, повз поле, що ще зберігало холод ранньої зими, місцями засніжене, місцями промерзле до чорного ґрунту. Двигуни КамАЗів, гуркіт БМП‑2 і пікапів ритмічно гуділи в тиші, а пил і легкий вітер піднімалися над дорогою. У кузові пікапа стояли бійці, тримаючись за поручні, хтось оглядав обриси лісу, інший — слідкував за дорогою, а хтось тихо грав із запасними магазинами, ніби звичайний день на полі, але всередині у всіх стояла напруга перед боєм.
— Панда, — заговорив один із солдатів до сусіда, — пам’ятаєш, як ми з тобою колись у Харкові каталися на старому «Запорожці»?
— Ооо, — сміється той, — так, тоді ми мало не влетіли у каналізаційний люк. Я ще тоді мріяв купити собі машину нормальну. І що? Сидимо тепер тут, а не на гаражній площі.
— А я, — додає Веник, — у дитинстві мріяв стати кухарем. Мама казала: «Виростеш — будеш варити борщ так, щоб сусіди приходили за добавкою». А замість цього тепер вчу хлопців правильно тримати автомат і робити окопи.
— Ну, а я, — підхоплює Опер, — завжди хотів подорожувати. Купити квиток на літак і поїхати хоча б в Париж. А тепер подорожі у нас — це по полях і лісах під пострілами мінометів.
— А мої плани були прості, — сміється Турбо, — купити велосипед і ганяти з друзями по місту, а тепер ганяю сюди, туди… у кузові пікапа.
— А я просто мріяв, щоб син Ілля став музикантом, — тихо промовив Кавказ, — а тепер я мушу думати, як вижити, щоб його ще побачити.
Громов слухав усіх, відчуваючи, що ці розмови — ніби ковток життя у моменті перед боєм. Він сам мовчки згадував Виолетту та Ілюшку, свою сім’ю, і серце стискалося від хвилювання.
— А ти, Громове, — спитав хтось із молодших бійців, — ти перед боєм теж мрієш про щось, чи лише думаєш про завдання?
Громов лише посміхнувся крізь натягнуту маску сержанта:
— Мрії — це те, що тримає нас живими всередині. І навіть якщо війна змінює наш шлях, треба пам’ятати, за що ми стоїмо.
У кузові запанувала тиша на мить, потім хтось підкинув анекдот про домашнього собаку, що ганявся за куркою, і сміх пройшов кузовом, легкий і короткий, ніби струмок серед зимового лісу.
— Знаєте, — сказав Панда, — коли закінчиться це все, я куплю те, про що мріяв. Не уявляю ще як, але обов’язково.
— І я, — додав Веник. — Піду до кухні, варитиму борщ і ніхто мене не чіпатиме.
— А я поїду у Париж, — сміявся Опер. — Тільки цього разу без війни поруч.
Розмови тривали, люди ділилися життєвими історіями, сміялися, інколи замовкали, дивлячись у поле, де горизонт губився у зимовій імлі. Кожен по-своєму набирався сили, згадував своє життя, мріяв про майбутнє, яке, можливо, чекало після цього хаосу.
Колона рухалася далі, а серце кожного бійця билося швидше — не тільки від дороги, не тільки від очікування бою, а від того тепла, яке давало відчуття людяності серед хаосу війни.
Колона повільно підходила до пункту прибуття. Дорога вела крізь знищені села — те, що колись було вулицями, дворами, садами, тепер перетворилося на чорні скелети будинків. Обвалені дахи, вигорілі стіни, покручені паркани. Місцями стояли самотні печі — ніби пам’ятники тим домівкам, яких більше не існувало.
Бійці мовчки дивилися на це крізь борти пікапа. Хтось стискав автомат, хтось відводив погляд, ніби боявся затримати його на зруйнованих дитячих кімнатах, іграшках у багнюці, перевернутих візках.
— Тут люди жили… — тихо сказав Веник.
— Жили… — відгукнувся Панда. — І думали, що війна десь далеко.
Десь у далині глухо працювали «Гради». Земля здригалася, повітря тремтіло, а над горизонтом підіймалися чорні гриби диму. Час від часу долітав тупий удар мінометів — короткий, важкий, ніби хтось бив молотом по землі.
По рації різко пролунав голос Кутузова, чіткий, без зайвих слів:
— Увага всім. Працюємо за планом. Перша група — два пікапи та БМП — висуваються в Кутузівку. Решта — чекають сигналу.
— Прийняв, — відповів Громов і стиснув тангенту. — По місцях. Тримаємо дистанцію.
Два пікапи й БМП різко вирвалися вперед. Машини набрали швидкість — сімдесят, а подекуди й більше. Дорога летіла під колесами, уламки бетону відскакували вбік. Їхали швидко, ривками, щоб не дати ворогу часу прицілитися.
Громов сидів у пікапі разом зі своїми бійцями. Вітер бив у обличчя, бронежилет тиснув на груди, але погляд сержанта був холодний і зібраний.
— Тримаємось, хлопці, — сказав він. — Без паніки. Робимо свою роботу.
Кутузівка з’явилася раптово — точніше, те, що від неї залишилося. Не було жодного цілого будинку. Суцільні руїни, вирви від снарядів, обгорілі дерева без гілок. Село виглядало мертвим, ніби його випалили до кісток.
У цей момент уже відпрацював наш «Град». Дим ще стелився над позиціями, повітря було важке, просочене запахом пороху й гару.
— Десант! Десант! — крикнув Громов.
Пікапи різко загальмували. Бійці посипалися з машин, падаючи в сніг і грязюку, займаючи укриття між уламками стін і вирвами.
БМП одразу відкрила вогонь — короткі черги лягали туди, де за даними розвідки засів ворог. Снаряди били по зруйнованих хатах, по посадці за селом, піднімаючи хмари землі й трісок.
І відповідь не забарилася.
Перші постріли пролунали різко, майже одразу. Кулі засвистіли над головами, вдарили в бетон, розсипаючи уламки.
— Контакт! Зліва! — закричав хтось із бійців.
Громов упав за обвалену стіну, притиснувся до землі.
— Працюємо! Не піднімай голови без команди!
Стрілянина наростала. Автомати тріщали без упину, кулемет ворога почав косити по відкритій ділянці. Земля навколо здригалася від попадань.
— БМП, подави кулемет! — передав Громов у рацію.
Машина розвернула башту, вдарила чергою — і на мить кулемет замовк, але тиша була оманлива. З іншого боку відкрилися нові точки.
Бій ставав жорстким, близьким, хаотичним. Крики команд, тріск зброї, запах диму й гарячого металу. Кутузівка, мертва і зруйнована, знову наповнилася звуками — цього разу звуками бою.
Гроза бою вдарила по всьому селу. Повітря наповнилось димом і пилом, трісками вибухів і свистом куль. Кулі лягали з усіх боків, земля вибухала від попадань, а Громов, ніби звір, почув кожен дотик серця своїх бійців, відчуваючи їх страх і рішучість.
Через кілька хвилин після першого удару командир наказав своїм солдатам дістатися до найближчої групи руїн, щоб забезпечити укриття, і після цього — продовжувати рухатися вперед.
— Громов, як там у вас? — пролунало в рації.
— Все окей, мінуємо, продовжуємо рух, хлопці! — відповів Громов, відкидаючи вбік уламки будинку, що завалився.
Він відчував, як серце його б’ється в такт битви. Група йшла вперед, і ось перед ними — уламки будинку, всередині яких не залишилося нічого, окрім сировини для війни. Час від часу десь вибухав міномет, і земля здригалася під ногами, але Громов і його бійці не відступали.
— Вперед! Тримай лінію! — закричав він і, не вагаючись, вирушив у бік вікна, яке виявилось уламком стіни будинку.
Він першим переступив поріг, закриваючи собою свою команду. В його погляді — вперта рішучість. За стіною роздався шум, як хтось чекав на їхній прихід. Вже було очевидно, що ворог засів у цьому місці.
Два ворога — Громов помітив їх в темному кутку кімнати, коли його погляд вловив блиск металу. Вони навіть не встигли реагувати, коли Громов одним різким рухом відкрив вогонь. Спершу один — потім другий. Снайперська точність, коротка черга — вони опустилися на підлогу, не встигаючи навіть підняти зброю.
— Підходьте, хлопці, забирайте їх! — прокричав Громов у рацію, залишаючи за собою зв’язок для бійців.
Він швидко обігнув кімнату, забираючи документи ворога, що лежали поруч. Потрібно було дізнатися більше, що за підрозділ він зіткнувся. Але раптом:
— Міномет працює! — закричав один з його солдатів, ховаючись за стіною.
Звук мінометів не давав спокою, як і постійні вибухи. Вдалося тільки зв’язатися з командою, як міномет продовжував свою смертоносну роботу. Прийшла нова передача по рації:
— Громов, відправте пекло назад! — наказав Кутузов через рацію.
Громов кинув погляд у бік групи і побачив, як міномет ворога знову почав працювати. За мить стався вибух, і один з його солдатів впав.
— Ранений! Один убитий! — передав командир із пекучим почуттям у голосі.
Вибухи і вогонь — все відбувалося так швидко. Солдат, який лежав на землі, був вже далеко від них. Лише крик — крик тієї скорботи, коли ти не можеш допомогти вчасно.
Громов віддав команду, щоб негайно підкріпили лінію оборони. Ті, хто залишився, піднялися і почали відступати до укриття, тактика змінювалася прямо на ходу.
І ось наступна хвиля атаки. Пулеметник ворога вдарив прямо в куток будівлі, де сиділи його солдати. Громов пильно поглянув у бік, усвідомлюючи, що ворог має на меті не лише їх знищити, а й зламати їх дух.
— Залягти! Лягти на землю! — закричав Громов, кидаючи команду. Він сам ледь встиг сховатися за стіною, коли від пулеметної черги стало спекотно.
Вогонь ворога продовжував бити в землю, у стіни. Земля на лінії фронту була порушена, палаючи від вибухів і куль.
Громов не зволікав, командував своєю командою, віддаючи чіткі накази, діючи по змінній тактиці. Кожен, хто йшов уперед, був частиною великого механізму, що міг розірвати ланцюг ворога.
Після декількох хвилин обстрілу, Громов підняв руку для команди:
— Готові? Вогонь на ураження! — кричав він, підключаючи всіх до загальної атаки.
Стрілянина не припинялася, ворог стиснув і відповів на кожен постріл, але Громов не давав їм шансів.
Ворожий пулемет так і не зміг витримати ударів. Снайпер, що стояв на прикритті, отримав кулю в серце. Один за одним падали позиції ворога, перетворюючи їхні спроби захистити себе на суцільний хаос.
Тактично, точково, Громов вів своїх бійців, все одно спостерігаючи за ситуацією навколо. Кожен елемент цього бою був важливий. І ось — перші пленных. Час від часу по рації йшла інформація:
— Захоплено! Два пленных!
Це були не просто полонені. Це були частини величезної машини, яка намагалася за будь-яку ціну забрати цей сектор. Але кожен палець на гачку зброї був гарантією того, що цей бій вони виграють.
Пил і дим знову піднялися над Кутузівкою, ніби саме село задихалося від того, що відбувалося. Громов почув це першим — не по звуку, а по зміні ритму бою. Стрільба стала щільнішою, впевненішою, ворог ішов уже не уривками, а хвилями.
— Громов, правий фланг! Їх більше! — захрипло передала рація.
Він визирнув з-за зруйнованої стіни й побачив, як з посадки висуваються нові силуети. Свіжі. Добре екіпіровані. Вони йшли швидко, прикриваючи один одного.
— Чорт… Підкріплення, — прошепотів він.
Куля вдарила в цеглу за пів метра від голови. Осколки обсипали лице, але Громов лише міцніше стиснув автомат.
— Кутузов, це Громов! — він майже кричав у рацію. — До ворога підійшло підкріплення, нас починають виштовхувати з сектора! Повторюю — нас тиснуть!
Кілька секунд тиші здалися вічністю. Навколо свистіли кулі, хтось кричав від болю.
— Громов, відходити забороняю, — нарешті пролунав голос Кутузова, холодний і твердий. — Зараз висувається танк. Він прикриє ваші позиції. Тримайтесь будь-якою ціною.
Громов на мить заплющив очі.
Будь-якою ціною…
Усередині все стиснулося.
— Прийняв, — відповів він коротко.
Він відкинув рацію і тихо, тільки для себе, подумав:
Це самогубство…
Але часу на страх не було. Він різко підвівся, ніби страх можна було залишити на землі.
— Увага всім! — заговорив він у рацію вже до своїх. — Займаємо будинки! Кожен метр — наш! Відходимо тільки всередину, тримаємо оборону! Працюємо спокійно, не панікуємо!
— Громов, у мене мінус один… — голос солдата зірвався. — “Веник”…
Громов стиснув зуби так, що заболіла щелепа.
— Тримайся. Медика до нього, негайно. Решта — вогонь!
Бій перейшов у боротьбу на витривалість. Вони вже не наступали — вони впивалися в землю, в бетон, у руїни будинків. Кожен дім ставав маленькою фортецею.
— Боєкомплект на нулі! — крикнув хтось.
— Ділимося! Ніхто не залишається без патронів! — відповів Громов.
Ворожий вогонь не вщухав. Кулі прошивали вікна, двері, залишки меблів. Уламки штукатурки сипалися, наче сніг. Один з бійців закричав і впав, тримаючись за плече.
— Я живий! Живий! — кричав він, більше для себе, ніж для інших.
Громов підповз до нього.
— Дивись на мене. Дихай. Ти витягнеш, чуєш? — він перетягнув рану, руки тремтіли, але рухи були точними.
Десь зовсім близько вибухнула міна. Ударна хвиля збила з ніг двох солдатів.
— Тримаємося! Не здаємося! — знову крикнув Громов, піднімаючись на коліно і відкриваючи вогонь у відповідь.
По рації йшли уривчасті фрази:
— Ліво… рух!
— Не висовуйся!
— Їх багато…
Втрати росли. Кожна хвилина забирала когось — убитого чи пораненого. Але вони трималися. Не тому, що не боялися. А тому, що за їхніми спинами не було куди відступати.
І раптом — новий звук. Глухий, важкий, такий, що пробирав до кісток.
— Танк… — прошепотів хтось.
Громов підняв голову. Десь позаду, крізь дим, прорізався гуркіт двигуна.
— Хлопці, це наш! — сказав він у рацію, голос зірвався, але в ньому з’явилося щось нове. — Тримаємося ще трохи. Ми вистоїмо.
Він знову притиснувся до стіни, зарядив магазин і подумав лише одне:
Поки я живий — вони сюди не пройдуть.
Ніч упала на Кутузівку важко й глухо, ніби чорне покривало накрило все село. Світла не було зовсім — жодного вікна, жодного ліхтаря. Тільки місяць, затягнутий димом, і тліючі уламки будинків, що ще парували після денного бою.
Стрільба стихла так само раптово, як і почалася. Лише поодинокі постріли десь у темряві нагадували, що війна нікуди не поділася. Ворог утримував одну половину села, Громов зі своїми — іншу. Між ними лежала мертва, розбита вулиця, де ще вдень ішов бій.
Громов притулився спиною до холодної бетонної стіни підвалу й узяв рацію.
— Увага всім, — говорив він тихо, але твердо. — Ніч — не означає тишу. Очі й вуха відкриті. Ворог може обійти або піти в різкий наступ. Чергування по двоє. Без самодіяльності.
— Прийняли, — по черзі відповідали голоси, втомлені, сиплі.
Солдати розмістилися хто де міг: у підвалах зруйнованих хат, у ямах, що колись були погребами, між уламками меблів і цегли. У повітрі стояв запах пилу, гару й сирості. Час від часу хтось кашляв, хтось тихо матюкався, намагаючись зігріти закляклі руки.
— Командире, — прошепотів “Панда”, сидячи поруч і притискаючи автомат до грудей, — дивно тихо…
— Найгірше завжди починається з тиші, — відповів Громов. — Не розслабляйся.
Десь за селом глухо бухнуло.
— Міномет… — сказав хтось у темряві.
Вибух був далеко, потім ще один. Ворог працював повільно, ніби намацував, перевіряв. За пів години — лише кілька виходів, але кожен змушував здригатися.
— Кутузов, це Громов, — передав він по рації. — Ворог веде мінометний вогонь. Передаю координати, прошу накрити.
Він швидко продиктував цифри, запам’ятовані ще вдень. У відповідь — коротке:
— Прийняв. Працюємо.
Після цього ніч знову стала майже тихою. Лише інколи тріскотіла одиночна стрільба — хтось перевіряв нерви іншого, хтось стріляв у тінь.
У підвалі солдати сиділи мовчки. Потім “Веник” тихо сказав:
— Пам’ятаєте, як у Кутузівці школа була…
— Була, — озвався інший. — Тепер нічого немає.
Громов слухав і дивився в темряву. Перед очима вставали силуети будинків без дахів, провалені стіни, зламані дерева. Село було знищене повністю — не просто розбите, а стерте, ніби його ніколи й не існувало.
— От за це вони й тримаються, — тихо сказав він. — Бо за нами — життя. А за ними — тільки руїни.
Ніч тягнулася довго. Дуже довго. Холод пробирав крізь форму, повіки важчали, але ніхто не спав по-справжньому. Кожен звук змушував стискати зброю, кожна тінь здавалася рухом.
І так, майже в тиші, з рідкісними пострілами та далекими вибухами, вони пережили ніч. Тримаючись. Чекаючи. Знаючи, що зранку все може початися знову.
Ранок у Кутузівці настав без сонця. Сірий, важкий, із запахом пороху й сирої землі. Туман стелився між зруйнованими хатами, ніби намагався приховати те, що тут відбувалося, але вибухи й постріли все одно різали тишу.
Громов тільки встиг підняти голову з-за уламків стіни, як у рації тріснуло.
— Командире! — голос був різкий, збитий подихом. — Це Нерклин! Ворог пішов у наступ! Ідуть ланцюгом з посадки, багато!
— Прийняв! Усі — по місцях! Контакт! — крикнув Громов і схопив автомат.
І майже одразу село знову вибухнуло боєм. Черги різали повітря, кулі били по цеглі, уламки сипалися з дахів, яких уже майже не було. Ворог ішов нахабно, впевнено, прикриваючись вогнем.
— Справа! Справа працюють! — кричав хтось.
І тут Кавказ висунувся з-за розбитого паркану й завмер.
— БМП… — прошепотів він. — Йде прямо на нас…
Залізна машина повільно виповзала між будинками, гарматою водячи з боку в бік. Земля тремтіла під гусеницями.
Кавказ навіть не вагався. Він різко скинув автомат, рвонув за спину, витягнув «Муху». Руки тремтіли, але очі були холодні й зосереджені.
— Тримайтеся… — видихнув він сам до себе.
Пшшш—БУХ!
Постріл розірвав повітря. Ракета вдарила точно — БМП здригнулася, спалахнула яскравим полум’ям, а за мить рвонула зсередини. Чорний дим стовпом пішов у небо.
— Єєє! — хтось закричав.
— Кавказ, ти скажений!
Сам Кавказ стояв кілька секунд мовчки, ніби не вірячи, що це зробив він. Потім сів на коліно, важко дихаючи.
— Молодець, Кавказ, — почувся голос Громова в рації. — Чітко відпрацював. Пишаюся.
Але часу на радість не було. Ворог тиснув далі.
Опер, молодий, завжди швидкий, виглянув з укриття.
— Я займу той будинок, прикрию! — крикнув він.
— Опер, стій! Не біжи сам! — не встиг крикнути Громов.
Черга. Коротка, суха. Опер упав ще на порозі, так і не добігши. Він навіть не встиг закричати.
— ОПЕР! — хтось кинувся до нього, але Громов зупинив жестом.
— Не висовуватись! Уже пізно…
У рації — тиша. Тільки важке дихання й приглушені матюки. В очах у солдатів стояла лють і порожнеча.
— Чорт… — прошепотів Веник. — Ще один…
Бій тягнувся вічністю. Кожна хвилина — як година. Боєприпаси танули, люди втомлювалися, страх ліз під шкіру. Ворог методично вибивав їх із будинку за будинком.
— Громов, це Кутузов. Як у вас прогрес? — пролунало в рації.
Громов ковтнув слину.
— Погано, — відповів чесно. — Великі втрати. Ворог тисне. Нас вибивають з останніх хат. Якщо так піде далі — не втримаємось.
Кілька секунд мовчання. Потім:
— Прийняв. Тримайтесь. Зараз працює “Град” по позиціях ворога. Усі — в укриття. Після залпу — або контратака, або закріплення.
— Зрозумів, — тихо сказав Громов.
Він одразу передав по рації:
— Усім! “Град” наш! Ховайтесь негайно! Не висовуватись!
Солдати кидались у підвали, за бетон, у вирви. Хтось молився, хтось просто дивився в землю.
І тоді почалося.
Небо завило. Земля затремтіла. Один за одним, десятки ударів рвали посадку, окраїну села, позиції ворога. Полум’я, дим, гул — ніби сам світ розсипався на шматки.
Громов притискався до стіни й думав лише одне:
Тільки б вижили. Тільки б витримали.
Це був справжній ад. Страх. Лють. Втома. І віра — що після цього пекла вони ще зможуть піднятися й піти вперед.
Ранок у Кутузівці настав без сонця. Сірий, важкий, із запахом пороху й сирої землі. Туман стелився між зруйнованими хатами, ніби намагався приховати те, що тут відбувалося, але вибухи й постріли все одно різали тишу.
Громов тільки встиг підняти голову з-за уламків стіни, як у рації тріснуло.
— Командире! — голос був різкий, збитий подихом. — Це Нерклин! Ворог пішов у наступ! Ідуть ланцюгом з посадки, багато!
— Прийняв! Усі — по місцях! Контакт! — крикнув Громов і схопив автомат.
І майже одразу село знову вибухнуло боєм. Черги різали повітря, кулі били по цеглі, уламки сипалися з дахів, яких уже майже не було. Ворог ішов нахабно, впевнено, прикриваючись вогнем.
— Справа! Справа працюють! — кричав хтось.
І тут Кавказ висунувся з-за розбитого паркану й завмер.
— БМП… — прошепотів він. — Йде прямо на нас…
Залізна машина повільно виповзала між будинками, гарматою водячи з боку в бік. Земля тремтіла під гусеницями.
Кавказ навіть не вагався. Він різко скинув автомат, рвонув за спину, витягнув «Муху». Руки тремтіли, але очі були холодні й зосереджені.
— Тримайтеся… — видихнув він сам до себе.
Пшшш—БУХ!
Постріл розірвав повітря. Ракета вдарила точно — БМП здригнулася, спалахнула яскравим полум’ям, а за мить рвонула зсередини. Чорний дим стовпом пішов у небо.
— Єєє! — хтось закричав.
— Кавказ, ти скажений!
Сам Кавказ стояв кілька секунд мовчки, ніби не вірячи, що це зробив він. Потім сів на коліно, важко дихаючи.
— Молодець, Кавказ, — почувся голос Громова в рації. — Чітко відпрацював. Пишаюся.
Але часу на радість не було. Ворог тиснув далі.
Опер, молодий, завжди швидкий, виглянув з укриття.
— Я займу той будинок, прикрию! — крикнув він.
— Опер, стій! Не біжи сам! — не встиг крикнути Громов.
Черга. Коротка, суха. Опер упав ще на порозі, так і не добігши. Він навіть не встиг закричати.
— ОПЕР! — хтось кинувся до нього, але Громов зупинив жестом.
— Не висовуватись! Уже пізно…
У рації — тиша. Тільки важке дихання й приглушені матюки. В очах у солдатів стояла лють і порожнеча.
— Чорт… — прошепотів Веник. — Ще один…
Бій тягнувся вічністю. Кожна хвилина — як година. Боєприпаси танули, люди втомлювалися, страх ліз під шкіру. Ворог методично вибивав їх із будинку за будинком.
— Громов, це Кутузов. Як у вас прогрес? — пролунало в рації.
Громов ковтнув слину.
— Погано, — відповів чесно. — Великі втрати. Ворог тисне. Нас вибивають з останніх хат. Якщо так піде далі — не втримаємось.
Кілька секунд мовчання. Потім:
— Прийняв. Тримайтесь. Зараз працює “Град” по позиціях ворога. Усі — в укриття. Після залпу — або контратака, або закріплення.
— Зрозумів, — тихо сказав Громов.
Він одразу передав по рації:
— Усім! “Град” наш! Ховайтесь негайно! Не висовуватись!
Солдати кидались у підвали, за бетон, у вирви. Хтось молився, хтось просто дивився в землю.
І тоді почалося.
Небо завило. Земля затремтіла. Один за одним, десятки ударів рвали посадку, окраїну села, позиції ворога. Полум’я, дим, гул — ніби сам світ розсипався на шматки.
Громов притискався до стіни й думав лише одне:
Тільки б вижили. Тільки б витримали.
Це був справжній ад. Страх. Лють. Втома. І віра — що після цього пекла вони ще зможуть піднятися й піти вперед.
Після того як «Град» відпрацював, село на мить ніби завмерло. Дим стелився над посадкою, повітря було густе, важке, вуха ще дзвеніли від вибухів. І саме в цю паузу в сектор увірвалися два наших пікапи.
Двигуни ревіли на повних обертах. Машини йшли майже впритул, не гальмуючи.
— Наші! Підмога! — хтось закричав з позицій Громова.
Перший пікап різко загальмував, солдати зіскочили просто на ходу, одразу відкриваючи вогонь і розбігаючись по укриттях. Вони діяли злагоджено — хтось ліг за уламками стін, хтось прикрив вулицю, хтось одразу пішов вперед.
Другий пікап ще не встиг зупинитися повністю, коли в повітрі щось свиснуло.
— Ракета! — крик був запізнілий.
Удар. Сліпучий спалах. Хвиля вибуху накрила все навколо. Машину охопило полум’я, боєкомплект детонував, земля здригнулася. Ті, хто був поруч, інстинктивно впали на землю.
Громов дивився на це, не в змозі одразу поворухнутися.
Це вже не АТО… — промайнуло в голові.
Це зовсім інше. Це справжня війна.
Він зціпив зуби, відганяючи думки.
— Усім вперед! Не зупинятися! — крикнув у рацію. — Тиснемо, поки вони не оговталися!
Солдати піднялися. Страх нікуди не зник — він просто став фоном. Крок за кроком група почала просуватися до центру села. Те, що колись було хатами, тепер було лише уламками, вирвами, чорними коробками без дахів.
— Ліво чисто!
— Праворуч рух! Два!
Громов зайшов у напівзруйнований будинок першим, різко перевірив кут, другу кімнату. Там, у підвалі, сиділи двоє ворогів — виснажені, перелякані, без бою кинули зброю.
— Полонені, — коротко передав у рацію.
Їх вивели, передали назад, і рух продовжився.
— У них сил вже нема, — сказав Кавказ, витираючи бруд з обличчя. — Тиснемо ще трохи — і все.
— Не розслаблятися, — відповів Громов. — Саме зараз вони найнебезпечніші.
Черга за чергою, перебіжка за перебіжкою. Кожен метр давався важко. Десь стріляли навмання, десь чинили опір до останнього. Але було видно: ворог втомився, розгубився, втратив темп.
— Тримаємось разом! — кричав Громов. — Ніхто сам!
Солдати переглядалися між собою — в очах був страх, але й рішучість. Вони розуміли: або зараз, або ніколи. Якщо зупиняться — ворог оговтається.
Кут за кутом, двір за двором, Кутузівка відступала. Не одразу, не легко — але відступала.
І кожен з них знав: цей день вони запам’ятають на все життя.
Ворог у селі зламався не одразу, але з кожною хвилиною опору ставало менше. Постріли стихали, поодинокі фігури тікали між руїн, кидаючи позиції. Останні вогневі точки замовкли — Кутузівка була вибита.
Громов витер кіптяву з обличчя, перевів подих і натиснув на кнопку рації.
— Не зупиняємось! — голос у нього був твердий, хоч усередині все тремтіло. — Наступна ціль — посадка. Ворог там. Треба дожати.
У цей момент з-за пагорба під’їхали два наші БМП, важко ревучи двигунами. Солдати інстинктивно пригнулися — звук техніки тут завжди означав або шанс, або смерть.
— Половина залишається тут! — крикнув Громов. — Контроль села, кругова оборона! Друга половина — до мене, вантажимось у БМП!
Без зайвих слів люди розділилися. Хтось потиснув руку товаришу, хтось просто кивнув — усі розуміли: далі може бути ще гірше.
Громов застрибнув у БМП разом із своїми. Усередині тісно, гаряче, запах пороху й металу.
— Ну що, хлопці… — хтось глухо усміхнувся. — До лісу.
— До посадки, — поправив Громов. — І назад живими.
БМП рушили через поле, гусениці різали мерзлу землю. Гарматою почали лупити по краю посадки, де, за даними дрона, сидів ворог. Спалахи, уламки, дерева сипалися, як сірники.
Минуло хвилини чотири.
— Зупинка! Вигружаємось! — скомандував Громов.
Люки відчинилися, солдати вискочили під шквальним вогнем. Кулі різали повітря, гілки ламались над головами.
БМП почали відходити назад, виконавши висадку.
І тут — удар.
РПГ.
Пряме влучання.
Одна з БМП спалахнула миттєво, чорний дим рвонув у небо, вибух прокотився по посадці. Громов на секунду завмер, дивлячись на вогняну кулю.
— БМП… підбили… — хтось прошепотів у рацію.
— Не дивитись! Вперед! — різко крикнув Громов. — Працюємо!
Вони пішли в глиб посадки. Повільно. Обережно. Крок — пауза. Погляд — постріл. Перші ворожі окопи взяли з ходу, короткими чергами, гранатами.
— Окоп наш!
— Двоє мінус!
Міномети почали накривати все підряд — і наших, і ворогів. Земля вибухала під ногами, повітря свистіло уламками.
— Тримайся! Не розбігатись! — кричав Громов. — Разом!
Хтось молився, хтось лаявся, хтось просто мовчки йшов вперед. Страх був поруч, але поруч була й віра — що цього разу вони дотиснуть.
— Вони відходять! — пролунало зліва.
— Не дати піти!
Група рухалась далі, метр за метром, упевнено, зціпивши зуби. Вони вже бачили, що ворог ламається. І кожен із них знав: ще трохи — і посадка буде нашою.
Минуло три виснажливі години. Посадка більше не стріляла.
Останні черги стихли, лише десь далеко гриміли поодинокі вибухи — вже не по них. Дим висів між деревами, земля була розорана мінами, окопи — порожні. Ворог відступив або ліг тут назавжди.
Громов стояв біля краю посадки, сперся на автомат і важко дихав. У вухах дзвеніло, руки тремтіли не від страху — від напруги, що тримала його всі ці години.
— Все… — сказав він у рацію. — Посадка наша. Контактів немає.
У відповідь — коротке, втомлене:
— Прийняв.
Громов швидко окинув поглядом своїх бійців.
— Залишаємо відділення тут. Кругова оборона. Спостереження без перерв.
— Панда, зі мною. Решта — закріплюйтесь.
Він пішов назад у село. Кутузівка зустріла його тишею, яка боліла сильніше за вибухи. Жодного цілого будинку. Обгорілі паркани, розбиті вікна, дитяча іграшка посеред дороги.
Біля зруйнованої мерії він зупинився.
— Панда, знімай.
Панда підняв телефон, камера затремтіла — не від рук, від емоцій.
Громов став на фоні розбитої будівлі. За ним двоє бійців розгорнули український прапор. Полотно затріпотіло на вітрі, закіптюжене, але горде.
Громов подивився прямо в камеру. Голос був хрипкий, але впевнений.
—
«Сьогодні, силами третього корпусу Національної гвардії України, було звільнено населений пункт Кутузівка, Харківська область.
Ворог вибитий із села та з посадки за ним.
Ми тримаємо позиції.
Харківщина — це Україна.
І вона буде вільною.»
Він зробив паузу, ковтнув повітря.
—
«Дякую кожному бійцю, хто сьогодні стояв, ішов уперед і не відступив.
Пам’ятаємо загиблих.
Боремося за живих.»
Панда вимкнув камеру. Кілька секунд вони мовчали.
— Красива мова, сержанте, — тихо сказав хтось позаду.
— Не для краси. Для правди, — відповів Громов.
Він натиснув рацію.
— Кутузов, доповідаю. Кутузівка та посадка — зачищені. Ворог вибитий.
Кілька секунд тиші, потім голос старшого сержанта, рівний, але з ноткою полегшення:
— Прийняв, Громов. Гарна робота.
— Завдання наступне: укріплення позицій. Кругова оборона. Мінні підходи. Спостереження.
— Починаємо евакуацію. За п’ятнадцять хвилин підійдуть бусики. Вантажите поранених і загиблих.
Громов закрив очі на секунду.
— Прийняв. Виконую.
Він повернувся до бійців.
— Слухайте всі! — голос був гучний, командирський. — Позиції укріплюємо негайно. Окопи, спостережні пости.
— Медики — до поранених. Готуємо евакуацію.
— Загиблих — акуратно. По-людськи.
Хтось стиснув зуби. Хтось витер очі рукавом. Але ніхто не сперечався.
Коли приїхали бусики, тиша стала ще важчою. Поранених вантажили обережно, підтримуючи голови, тримаючи за руки.
Загиблих — мовчки.
Громов стояв осторонь, дивився, як його люди виконують роботу, і вперше за весь день дозволив собі подумати:
Вони вистояли.
Вони перемогли.
І завтра знову буде бій.
Але сьогодні — Кутузівка була вільна.