Глава 38. Авдіївка

Глава 38. Авдіївка

«Є міста, які не здаються. Вони просто тримаються — до останнього подиху тих, хто їх боронить».

Ранок почався з короткого, майже буденного виклику по рації.

— Громов, штаб. Підтверджено. Сьогодні висування. Направлення — Авдіївка.

Без зайвих слів. Без паузи для роздумів.

Громов кивнув, хоча на тому кінці цього ніхто не бачив.

— Прийняв.

Він вийшов до особового складу й голосно, чітко промовив:

— Хлопці, команда є. Сьогодні вирушаємо в Авдіївку. Готовність — одна година.

Ніхто не питав «коли» і «наскільки надовго». Усі й так знали: надовго. І важко.

База ожила миттєво. Те, що ще хвилину тому було відносним спокоєм, перетворилося на злагоджений рух. Хтось затягував броню, хтось перевіряв рацію, хтось міняв стрічку на кулеметі. Турбо мовчки чистив автомат, рухи точні, відпрацьовані до автоматизму. Кабанов бурчав, перевіряючи БК:

— Краще перебрати, ніж недобрати.

Біля бронетехніки працювали механіки — швидко, без слів. Двигуни заводилися один за одним, важко, глухо, ніби прокидалися від сну.

Хтось стояв осторонь і говорив по телефону, відвернувшись:

— Так, мамо… все нормально… потім наберу…

Хтось жартував крізь втому:

— Ну що, хлопці, екскурсія в пекло знову?

— Головне — без гіда, — тихо відповів інший, і кілька людей гірко посміхнулися.

Через годину всі були готові. Громов пройшовся вздовж строю, вдивляючись у знайомі обличчя.

— Працюємо розумно. Тримаємо зв’язок. Бережемо один одного, — сказав він. — Авдіївка — це не ривок. Це витримка.

Колона рушила. Броня повільно викотилася з бази й лягла на дорогу, що вела на схід. Чим далі їхали, тим важчим ставав повітря. Небо сіріло, десь далеко глухо гриміло — артилерія нагадувала про себе, навіть коли її не було видно.

Усередині машин панувала тиша, яку час від часу проривали короткі репліки:

— Скільки до точки?

— Хвилин сорок, якщо без сюрпризів.

Хтось перехрестився. Хтось заплющив очі, притулившись до холодного металу. Авдіївка наближалася — не на мапі, а в грудях, важким каменем.

Громов дивився вперед, стискаючи ремінь автомата.

Він знав: попереду не просто місто. Попереду — ще одне випробування, яке перевірить кожного на міцність.

І дорога до Авдіївки здавалася безкінечною.

Авдіївка з’явилася не одразу. Спочатку — глухий гуркіт, ніби далека гроза, яка не стихає. Потім — дим. Чорний, густий, важкий, що стелився над горизонтом суцільною стіною.

— Бачиш?.. — тихо сказав хтось у броні.

Громов визирнув крізь люк. У далині проступали обриси міста. Точніше — того, що від нього залишилося. Авдіївка горіла. Не окремими пожежами — вона вся була в вогні. Кожні кілька секунд — спалахи. Прильоти. Артилерія працювала без пауз, наче хтось навмисно не давав місту жодного шансу на тишу.

— Та тут… живого місця нема, — пробурмотів Турбо.

— І все одно тримають, — відповів Кабанов. — Завжди тримають.

Жодного цілого будинку. Скелети багатоповерхівок із чорними порожніми вікнами дивилися на колону, наче очі мертвих. Деякі будівлі ще диміли, інші вже просто розсипалися від нових ударів. Асфальт був розбитий, дерева — обвуглені, без листя, без життя.

Над містом стояв особливий звук — суміш вибухів, тріску, далекої стрілянини й свисту, який не припинявся ні на мить. Війна тут дихала на повні груди.

— Пекло… — прошепотів молодий боєць, стискаючи автомат.

— Запам’ятай це, — тихо сказав йому старший. — І забудь страх. Інакше він тебе з’їсть.

У рації безперервно йшли короткі переговори: координати, уточнення, попередження. Кожне слово — сухе, без емоцій. Емоції тут були зайві.

Громов дивився на місто і відчував, як щось стискається всередині. Він уже бачив Бахмут. Думав, що гірше бути не може. Але війна щоразу доводила протилежне.

— Хлопці, увага, — сказав він у внутрішній зв’язок. — Зараз заїжджаємо в зону постійних обстрілів. З машин без команди не виходити. Працюємо чітко.

— Прийняли, — відповіли голоси один за одним.

Колона повільно сунула вперед, ніби ковзала краєм прірви. Над головами свистіли уламки, десь неподалік вибухнуло — землю струснуло так, що броня здригнулася.

— Ласкаво просимо в Авдіївку, — гірко пожартував хтось.

Громов мовчав. Він знав: тут не буде швидких боїв. Тут буде виживання. День за днем. Будинок за будинком.

І місто, яке вже давно мало впасти, знову чекало тих, хто стане між ним і ворогом.

Колона зупинилася різко. Без команди — тут усі й так розуміли: далі тільки пішки й тільки обережно.

— Прибули. Вивантаження по черзі. Швидко. — коротко кинув Громов у рацію.

Броня відчинилася, і в обличчя одразу вдарив запах пороху, гару й сирої землі. Повітря було важке, ніби його можна було різати ножем. Десь поруч вибухнуло — так близько, що уламки застукали по броні.

— Пішли, пішли! — крикнув Кабанов, махнувши рукою.

Бійці вискакували з машин і одразу розбігалися до укриттів: у вирви від снарядів, за залишки бетонних плит, у напівзруйновані підвали. Ніхто не біг просто так — тільки ривками, притискаючись до землі, рахуючи секунди між прильотами.

— Турбо — правий фланг! Лис… — Громов осікся на мить, але швидко взяв себе в руки. — Кабанов, бери людей і закріплюй ліворуч.

— Прийняв! — пролунало у відповідь.

Позиції були напівзнищені. Старі окопи обвалені, бліндажі пробиті прямими влучаннями. Але це було краще, ніж нічого. Солдати одразу взялися до роботи: хтось розчищав стрілецькі ніші, хтось укріплював стінки мішками з землею, хтось виставляв спостерігачів.

— Сектори обстрілу запам’ятали, — спокійно сказав Громов, обходячи позиції. — Без моєї команди — не світитися. Снайпери тут працюють постійно.

У відповідь — короткі кивки. Обличчя серйозні, зібрані. Жартів більше не було.

Десь у сусідньому кварталі почалася стрілянина — автоматні черги рвали тишу, якої тут і так не існувало. Над головами знову пролетіло щось важке, і за кілька секунд здригнулася земля.

— Вони близько, — пробурмотів Турбо, вдивляючись у приціл.

— Завжди близько, — відповів Громов. — Тому й тримаємося.

Радіо ожило:

— Центр, це “Схід”. Позиції зайняли. Готові до оборони.

— Прийняв, — відповів штаб. — Тримайтеся. Місто на вас.

Громов опустився на край окопу, на мить прикрив очі, а потім знову підняв погляд на сіру лінію руїн попереду.

— Ну що, Авдіївко, — тихо сказав він. — Стоїмо.

І вони стояли. Серед вогню, пилу й безперервного гуркоту — займаючи оборону в місті, яке відмовлялося здаватися.

Над позиціями з’явився інший звук — тонкий, настирливий, ніби рій ос розрізав повітря.

— Дрони… — прошепотів хтось у окопі.

Громов підняв голову рівно настільки, щоб побачити темні крапки в небі. Вони висіли високо, майже нерухомо, повільно ковзаючи над руїнами, придивляючись, винюхуючи кожен рух.

— Розвідка ворога. Не ворушимось. Маскування максимум, — спокійно, але жорстко кинув Громов у рацію.

Та було вже пізно.

Один із дронів різко знизився, завис над зруйнованим будинком — і з нього щось зірвалося вниз.

— Скид! Лягай! — закричав Кабанов.

Вибух розірвав повітря. Земля під ногами здригнулася, уламки бетону й цегли посипались у траншею. Хвиля пилу накрила позицію, на кілька секунд усе зникло — тільки дзвін у вухах і важке дихання.

— Живі?!

— Живий!

— Тут порядок!

Не встигли перевести подих, як другий дрон скинув ще одну бомбу — вже ближче, точніше. Уламки прошили мішки з піском, осколки застрягли в дереві, шматки металу свистіли, як кулі.

— Вони нас бачать, чорт забирай… — злісно прошипів Турбо.

Дрони кружляли над позиціями, змінюючи висоту, передаючи координати. Один — скидав. Інший — коригував. Третій — просто висів, чекав, поки хтось висунеться.

— Не висовуватись! Працюють пачками! — крикнув Громов, перекрикуючи черговий вибух.

Ще один скид — прямо в хід сполучення. Крик, короткий, обірваний. Хтось упав, хтось потягнув пораненого глибше в укриття.

— Медика!

— Тримаю, тримаю!

Небо над Авдіївкою тепер належало ворогу. Дрони заходили з різних боків, методично, холодно, наче машини смерті. Вони не поспішали — знали, що час на їхньому боці.

Громов стиснув автомат так, що побіліли пальці. Він дивився вгору, у сіре небо, з якого падала смерть.

— Триматися, хлопці… — тихо сказав він у рацію. — Це тільки початок.

І дрони знову пішли на коло.

Повітря знову завило.

Тепер дрони працювали вже нахабніше — нижче, зухваліше, ніби відчули, що позиція притиснута до землі. Один завис просто над перехрестям зруйнованих стін, другий зайшов збоку, третій — висів вище, мов наглядач.

— Вони нас “ведуть”… — хрипло сказав Турбо. — Чекають, щоб ми смикнулись.

І ворог дочекався.

Черговий скид упав просто за бруствером. Вибух не був гучним — короткий, глухий, але уламки зробили свою справу. Пісок і земля полетіли в обличчя, хтось закричав від болю.

— Поранений! Лівий сектор!

— Тягни його сюди, швидко!

Кабанов повз, притискаючись до землі, тягнув бійця за розгрузку. Кров темними плямами вбиралася в пил. Над ними — тінь дрона. Ще секунда — і ще один скид.

— Лягай!

Вибухнув поруч. Хвиля збила Кабанова з ніг, але він не відпустив. Стиснув зуби й потяг далі.

Громов бачив усе це і відчував, як у грудях росте глуха лють.

— Не панікуємо! Розосередження! Міняємо позиції короткими ривками! — командував він, хоч сам розумів: кожен рух — як крик у небо “ось ми”.

Дрони почали коригувати артилерію.

Перший приліт був далеко. Другий — ближче. Третій — уже в межах кварталу. Будинки, яких і так майже не лишилось, складались, ніби з картону. Уламки сипались у траншеї, бетон тріскався, повітря наповнювалось гарячим пилом.

— Це вже не просто дрони… — прошепотів хтось. — Вони нас готують.

— Так, — коротко відповів Громов. — Перед штурмом.

Небо над Авдіївкою потемніло від диму. Дрони все ще висіли — терплячі, холодні. Вони не поспішали. Вони знали: оборона виснажується.

Громов притиснувся спиною до стіни, перевірив магазин. Пальці тремтіли не від страху — від напруги.

— Тримаємося, брати. Поки стоїмо — місто живе, — сказав він у рацію.

У відповідь — короткі, уривчасті голоси:

— Прийняв.

— Тримаємось.

— Нікуди не йдемо.

І саме в цю мить дрони різко пішли вниз.

Це означало одне:

далі буде ще гірше.

Спершу з’явився гул.

Не вибухи — інший звук. Глухий, важкий, ніби земля сама почала рухатись. Громов підняв голову й одразу зрозумів.

— Механізований… — сказав він тихо. — Колона.

Звідкись із туману й диму, з боку зруйнованої промзони, почали виповзати силуети:

БМП, бронемашини, танк позаду. Вони йшли щільно, впевнено, прикриваючись уламками будинків, не ховаючись — бо вірили в масу.

— Є контакт. Велика колона. — спокійно передав Громов у рацію.

— Прийняв, працюємо, — відповіли майже одразу.

І небо ожило.

Наші оператори вже бачили їх. Ще до того, як перший постріл пролунали, FPV-дрони злетіли з укриттів — один за одним, як зграя хижаків.

— Перший пішов. Другий у повітрі. Третій готовий.

На екранах — броня, що повзе вперед, піхота на броні, відкриті люки, антени, гармати.

— Беру БМП зліва.

— Я — головну машину.

— Є танк у хвості, тримаю.

Перший удар був точним.

FPV врізався просто в лоб БМП. Спалах — і машина зупинилась, заклинивши колону. Люди з неї посипались, як мурахи, хтось горів, хтось повз.

— Є! Мінус одна!

Другий дрон зайшов нижче — під башту іншої машини. Вибух був глухий, але броня здригнулась, люк вилетів, усе навколо накрила хвиля вогню.

Колона зупинилась.

— Вони загальмували! — крикнув Турбо. — Піхота злітає з броні!

— Не даємо їм розгорнутись! — різко сказав Громов. — Працюємо до підходу ще!

Третій FPV пішов у танк. Не в лоб — у борт, туди, де тонше. Удар — і танк не вибухнув, але завмер, почав диміти.

— Танк “осліп”. Стоїть!

Ворог отямився. Почали лупити з усього: кулемети по небу, зенітки, трасери різали повітря. Один дрон збили, другий заглушили — він пішов у землю, не долетівши.

— Глушать! Переходимо на резервні канали!

Але час уже був виграний.

Колона горіла. Прохід був заблокований. Піхота противника металась, ховалась за уламками, кричала в рації. Вони не очікували, що їх зустрінуть так рано і так жорстко.

— От це робота… — тихо сказав Кабанов, дивлячись, як дим стелиться вулицею.

Громов не посміхався. Він знав: це лише перший удар.

— Не розслаблятись, — сказав він у рацію. — Вони підуть знову. І цього разу — зліші.

Колона була зупинена.

Але штурм тільки починався.

Бій із піхотою почався тихо.

Без фанфар, без різкого старту — просто в якийсь момент між руїнами з’явилися силуети. Спочатку по одному, потім групами. Ворог ішов пішки, користуючись димом від підбитої техніки, вирвами, уламками стін. Вони розтягувалися ланцюгом, повільно, методично — так ідуть ті, хто вже не раз був у м’ясі.

— Піхота пішла. Дистанція — двісті. — доповів один із спостерігачів.

— Не відкривати вогонь. Підпустити ближче. — спокійно відповів Громов.

Солдати завмерли у своїх укриттях. Хтось притиснув приклад до плеча, хтось машинально перехрестився, хтось просто дивився крізь приціл і дихав, рахуючи секунди.

Перший постріл зробив ворог.

Куля вдарила в бетон над головою Турбо, обсипавши пилом.

— Пішло! — крикнув Кабанов.

І позиції ожили.

Автомати заговорили разом — короткими чергами, точно, без паніки. Кулемет із сусіднього будинку прошив вулицю, змусивши піхоту противника впасти в землю.

— Лівий фланг, тримай!

— Бачу рух між гаражами!

— Граната!

Вибух. Крик. Ще один.

Ворог відповідав щільно. Кулі били по стінах, прошивали вікна, різали повітря. Один із наших бійців відскочив назад, притискаючи плече.

— Поранений! Легкий! Живий!

— Не панікувати! Працюємо! — різко сказав Громов. — По секторах! Не висовуватись без потреби!

Піхота противника намагалася обійти — дрібними групами, через підвали, проломи в будинках. Але кожен їхній рух уже бачили.

— Дрон над ними. Вони думають, що його нема.

— Добре. Нехай думають.

FPV уже не запускали — берегли. Зараз вирішувала піхота проти піхоти.

Гранатомет вистрілив із нашого боку — заряд влетів у кімнату на другому поверсі. Будинок здригнувся, з вікон вирвався вогонь.

— Мінус група.

Ворог почав кричати в рації, команди накладались одна на одну. Вони втрачали координацію.

— Вони ламаються! — вигукнув Турбо. — Тиснемо!

— Не гнатися! — одразу зупинив Громов. — Тримаємо лінію. Не геройствуємо.

Бій перетворився на м’ясорубку метр за метром. Кожен двір, кожен підвал, кожна сходова клітка — як окрема маленька війна.

Авдеївка дихала порохом і димом.

А люди в ній тримались не за міста —

за одне одного.

Наші почали перемелювати ворога методично, без істерики, без зайвого крику — холодно, впевнено, так, як це роблять ті, хто вже пройшов пекло і знає ціну кожної помилки.

Піхота противника сунула — а назад уже майже не поверталась.

— Правий двір — мінус три.

— Підвал зачищено.

— Вони бігають, як сліпі.

Громов бачив усе по секторах. Він не бігав, не кричав — він керував.

— Не давіть купою. Парами. Один прикриває — другий працює.

— Гранати тільки після підтвердження. Боєкомплект бережемо.

Ворог намагався підняти голову — і одразу ловив кулю. Хтось висунувся з-за бетонної плити — кулемет зняв його разом із плитою. Хтось рвонув через вулицю — і впав ще на середині, не добігши до укриття.

— Вони лізуть по своїх трупах… — хрипко сказав Кабанов.

— Значить, не зупиняємось. — відповів Громов. — Поки лізуть — валимо.

Наші працювали чітко:

 • короткі черги,

 • постійна зміна позицій,

 • прикриття один одного.

Турбо витягнув пораненого просто з-під вогню, прикривши його власним тілом, і тут же повернувся назад у бій.

— Живий?

— Живий. Працюй.

В одному з дворів ворог спробував зібратися в групу для ривка. Не встигли.

Граната.

Крик.

Тиша.

— Там усе.

Над позиціями завис наш дрон — тихо, майже непомітно. Він передавав картинку, і Громов бачив, як ворог ламається: хтось відступає без наказу, хтось ховається, хтось просто сидить у вирві й не рухається.

— Вони вже не наступають. Вони виживають. — сказав хтось із бійців.

— А ми — тримаємо місто. — відповів Громов.

Авдеївка горіла, дим стелився між руїнами, але в цю хвилину лінія стояла.

Наші стояли.

І ворог платив за кожен метр кров’ю.

По рації різко прорізався голос зі штабу — сухий, без емоцій, але з тією інтонацією, від якої всім одразу стало ясно: це серйозно.

— Громов, прийом. Ситуація змінюється. Ворог преться з трьох напрямків. Лівий фланг прорвано, правий тиснуть технікою. Якщо залишитеся — вас просто зімнуть. Наказ штабу: відхід на новий рубіж оборони — Авдіївський коксохім. Повторюю: відхід.

Громов мовчав кілька секунд. Він дивився на зруйновані двори, на своїх бійців, які ще хвилину тому відбивали атаки й вірили, що тут стоятимуть до кінця.

Він розумів — це не втеча. Це шанс вижити і продовжити бій.

— Прийняв… — коротко відповів він. — Відходимо на коксохім.

Він переключив рацію на внутрішній канал.

— Увага, всі. Слухайте уважно.

Бійці притихли.

— Наказ штабу — відхід. Ворог заходить з трьох сторін, нас почнуть давити масою. За десять хвилин підходить техніка. Готуємося до організованого відступу. Без паніки. По черзі. Поранених — першими.

— Командире, може ще постоїмо? — хтось сказав тихо, майже з надією.

Громов похитав головою.

— Ні. Не сьогодні. Я не віддам вас у м’ясо. Наш бій ще попереду.

Він швидко розподілив:

 • хто прикриває відхід,

 • хто вантажить боєкомплект,

 • хто відповідає за поранених.

— Кабанов, правий фланг — тримаєш до останнього. Турбо — прикриття по центру. Дрони в повітрі, слідкуємо за рухом ворога.

Десь у глибині вулиці загуркотіли двигуни — евакуаційні машини вже проривалися до них. Над головами знову засвистіло, уламки посипалися зі стін.

— Все, хлопці! По машинах! Швидко, але без хаосу!

Солдати почали відходити групами, прикриваючи один одного. Останні черги — щоб ворог не зрозумів одразу, що позиції залишені. Димові гранати закрили вулицю сірою завісою.

Громов залишився останнім.

Поглянув ще раз на ці руїни, на двори, за які вони трималися зубами.

— Ми ще повернемось… — тихо сказав він і стрибнув у броню.

Колона рвонула з місця, під обстрілами, крізь дим і полум’я, у бік Авдіївського коксохіму — нового рубежу, нової точки опору.

Бій за Авдіївку не закінчився.

Він просто переходив у наступну, ще жорстокішу фазу.