Дік удома назавжди
Дідусь приніс цуценя додому. По дорозі додому, маленькому коробочку було дуже зручно та тепло у кишені дідуся і він з небажанням виліз зі свого тимчасового житла. Квартира здалася цуцику така велика, порівняно з тією коробкою, що він не знав, у який бік піти, щоб дістатись якийсь меблі, вважаючи що там , можна буде зробити собі ліжко.
Маленьке цуценя так сподобалось бабусі, яка дома чекала дідуся з продуктами. Вона не стала сваритися, а напоїли цуценя теплим молоком, зробила йому ліжко та намагалась як швидше створити для нього сприятливу атмосферу будинку.
Цуцик, як здається, старання бабусі Томи оцінив, влігся на своє ліжко та водночас заснув. Його сон був спокійний, як сон маленької дитини, яку заколихала рідна мати. Так він проспав більш години. Коли прокинувся, ймовірно, йому стало цікаво роздивитися своє нове житло. Його оченята стали потроху виблискувати довірою, тому його настрій став веселіший. Він підвівся на свої впевнені великі лапки та з гордістю покрокував по підлозі квартири, обдивляючись та розуміючи своє нове помешкання.
Ще декілька разів цуцик з задоволенням приймав їжу, наситившись, засинав у своєму ліжку та просинався з добрим настроєм, махаючи маленьким хвостиком. Нарешті він зрозумів, що знайшов собі нову родину і тут він залишиться назавжди.
Маленький цуцик був настільки кумедний та милий, що його з першого погляду полюбила вся родина. Тепер це маленьке створіння стало членом родини.
Але ж у кожної живої тварини повинно бути ім’я, тому родина почала вигадувати цуцику ім’я. Дивлячись на цуцика, який бавився іграшками, у кожного виникало у думках лише одне ім’я – Дік. Всі одночасно назвали його Діком. Повторивши декілька разів це ім’я, як не дивно, цуцик почав на нього реагувати. Напевно, йому теж сподобалось це ім’я. Таким чином в родини з’ явився цуцик на ім ’я Дік. Всі члени родини були задоволені новим мешканцем дома.
Одного ранку, Дік прокинувся дуже рано. Жалібно скиглив та по його маленькій мордочці котилася сльоза. Це дуже налякало дідусю, який намагався віддавати йому всю свою любов. Дідусь швидко підійшов до Діка та якомога ніжніше, погладивши його по голові щоб заспокоїти, спитав:
-Дікуля, що сталось? Чого ти плачеш? – та ще декілька разів погладив його.
Звісно, Діку було лише 3 місяці від народження, та він, як кожна маленька дитина , чогось боялась, чогось потребувала. І в такі часи малечі потрібна підтримка, розуміння та щира любов.
Дік, піднявши свої заплакані очі, напевно це і відчув. А ще він точно у душі відчував, що дідусь його ніколи не образить.
– Зараз підемо гуляти на двір, – спокійно промовив дідусь, намагаючись своїми жестами вказати на вхідні двері. Як не дивно, але Дік побіг до вхідних дверей квартири.
Вийшовши в коридор під їзду, Дік раптово зупинився. Перед ним були сходи, які здавалися такими непереможними. Це була перша перешкода в житті Діка , яку він мав подолати. Він стояв перед сходами, його лапи трусилися і страх все більш посилювався, як тільки він підходив до краю сходів. Мимоволі він почав скулити та піднявши очі на дідуся , намагався своїм поглядом попросити допомоги.
Розуміючи дії Діка, дідусь впевнено сказав:
Дікуля, ти чого боїшся? Давай разом вчитися!
Здавалося що Дік погодився зі словами дідуся та перестав скиглити. Після чого, дідусь взяв цуценя за лапки та по черзі став переставляти їх сходами. Дік не чинив опір, а намагався лише розібратися в своїх лапах.
-Все добре, добре Дік. Ти молодець! – спокійно підбадьорював його дідусь, що надавало впевненості маленькому собачці. Таким чином, було разом подолано перший бар’єр.
Коли дідусь разом з Діком вийшли на подвір я , песик своєю поведінкою давав зрозуміти, що йому це вдалося зробити і він дуже вдячний за допомогу. Такі моменті в житті тварин та людей дуже важливі , вони зміцнюють дружбу та взаєморозуміння.