ГЛАВА 6: «ВІДЬМИН ОБМАН»

Ліс став іншим. Тиша тут була глухою, як під кригою, а світло — наче фільтроване крізь стару павутину. Дерева схилялися низько, зловісно, ніби хотіли щось прошепотіти, але боялися.

Андрій ішов обережно. Після зустрічі з русалками він тримав воду міцно при собі, як скарб. Зелений амулет під сорочкою ледь тремтів, реагуючи на щось невидиме. І хоча він усе ще чітко пам’ятає попередження Лісовика, серце його вже починає тремтіти від втоми. Після численних небезпек і зіткнень з міфічними істотами, йому доводиться знайти притулок.

Раптом попереду спалахнуло м’яке жовтаве світло. Пахло димом і якоюсь пряною травою. Він наблизився і побачив хатинку. Вона стояла сама, просто посеред лісу, криво осіла, з похиленим комином і підвішеними сухими травами під дахом.

Андрій підходить ближче, і двері відкриваються самі, мов зачаровані.

Андрій (з насторогою):
“Що це за місце? І хто в ньому?”

Він стоїть на порозі хатинки не наважуючись зайти туди, де на столі стоїть запалена свічка, а на підлозі розкидані дивні предмети: старовинні книги, зілля в скляних пляшках, немов усе тут створене для чаклунства. За столом сидить стара жінка, з довгим сивим волоссям, сплетеним у косу, і з глибокими, проникливими очима.

Відьма (посміхаючись):

Заходь, мандрівнику, — пролунав голос зсередини. — Далеко йдеш. Втомився?

Андрій стиснув пальці на руків’ї шаблі, але двері вже повільно відчинилися самі. Усередині було тепло. І надто затишно.

За столом сиділа жінка в темному — чорна хустка, срібна нитка на рукаві, очі — як дві глибокі калюжі.

— Хто ти така? — спитав Андрій, не заходячи.

— Я просто добра жінка, що варить зілля й допомагає тим, хто заблукав. Сідай, спочинь. Я знаю, ти шукаєш Дерево Мудрості.

Андрій не відповів.

— Ой, не дивися так. Я не ворог. Та й хіба вороги ставлять на стіл хліб, мед і молоко? — вона посміхнулась і жестом запросила його сісти.

— Вороги можуть ставити й отруту, — відповів Андрій, не зводячи з неї очей.

— А друзі можуть вести тебе на смерть, — тонко зауважила відьма. — Ти ж не знаєш, куди тебе веде Лісовик. Він старий, закорінений, і його цілі — не завжди людські.

— Він не обманює, — твердо сказав Андрій.

— А ти впевнений? — вона нахилилась ближче, її голос став тихішим. — Ти несеш воду русалок… але ти ж не знаєш, чи вона допоможе. Ліс не любить чужих, але я можу допомогти тобі, якщо ти не проти укласти угоду.”

Андрій здогадується, що жінка — це відьма, одна з тих істот, які можуть маніпулювати людьми, тому він не поспішає довіряти їй.

Андрій (пильно дивиться на неї):
“Я не шукаю угод. Я маю свою мету. Дай мені спокій.”

Відьма (з м’яким сміхом):
“О, але ти дуже втомлений, козаче. Ти ходиш по цьому лісі, шукаючи спосіб вийти з нього, але він не дасть тобі пройти, якщо ти не отримаєш допомогу. Я знаю, що тобі потрібно. А тому я пропоную угоду: я покажу тобі шлях, але за одну умову.”

Андрій насторожується, адже вже чує, що це може бути пастка.

Андрій (не довіряючи):
“Я не вірю в угоди з чаклунками. Як ти зможеш допомогти?”

Відьма (зі зловісною посмішкою):
“Ти хочеш знайти артефакт, що врятує ліс? Я знаю, де він, і можу показати. Пряму дорогу. Миттєвий перехід до того, що ти шукаєш.

— І за це що?

— О, нічого особливого… тільки одну крихітну річ. — Вона знову усміхнулась. — Твій амулет. Зелений камінь. Він чужий тут. Він стримує сили, які мали б бути вільними.

В її голосі не було поспіху, і це збивало з пантелику. Вона не тиснула — лише говорила так, ніби правда сама мала прийти до нього. Андрій відчув, як сумнів повільно, мов холод крізь чоботи, піднімається в ньому. І ще мить він не міг зрозуміти: це втома говорить у ньому — чи справді її слова мають сенс.

Андрій (роздумує, після чого говорить твердо):
“Ти намагаєшся обдурити мене. Я відмовляюся від твоєї допомоги. Ліс і без тебе мене випробовує. Я зможу вибратися сам.”

І тут Відьма починає хитро посміхатися та сміятись.

Відьма (голос стає жорстким):
“Ти думав, що зможеш піти без наслідків? Ліс — це не просто місце. Це сила, і ти тепер частина її. Ти не зможеш залишити його так просто.”

Відьма не просто дає йому хитрі поради, але насправді намагається заплутати його, аби він зрозумів, що за кожне рішення доведеться заплатити свою ціну. Вона зачарувала його, щоб залишити його частиною цієї темної магії, навіть якщо Андрій відмовляється від угоди. Ліс вже вимагає своєї плати за кожен крок, який Андрій зробить.

Андрій нарешті ступив всередину — лише на один крок.

— Значить, ти і є та темна сила, від якої мене має захищати амулет?

— Ні, — вона прошепотіла. — Я лише відображення. Твого сумніву. Сумніву, що ти не знайдеш дерево. Що цей ліс зжере тебе. Що ті, кому ти довірився, ведуть тебе у пастку.

Тиша згущувалась. Вогонь у печі тріснув.

— Якщо ти лише відображення сумніву, — сказав Андрій повільно, — то я обираю не тебе. Я обираю шлях, який болючий, але мій. А твоїх чар я не боюся. Моя сила набагато сильніша, ніж ти думаєш.”

Відьма засичала, її очі раптово спалахнули багряним.

— Дурень! Ти сам себе згубиш!

Але в ту ж мить зелений амулет на його шиї засвітився яскраво. Простір навколо затремтів — і хатинка розсипалась у попіл, а відьмина постать зникла, наче тінь на сонці.

Андрій стояв знову в лісі. Все було як раніше. Але повітря стало легшим. А крок — твердішим.