Ілюзія нормальності

Осіннє сонце м’яко лягало на різьблені дерев’яні колони Альтанки, фарбуючи їх у теплий, золотавий колір. У повітрі пахло вологим опалим листям, свіжою випічкою з найближчої кав’ярні та тією особливою, прозорою прохолодою, яка буває в Сумах лише в середині жовтня. На бруківці Покровської площі метушилися голуби, змагаючись за крихти круасана. На лавці неподалік літній чоловік читав газету, а з боку вулиці Соборної долинав приглушений, ритмічний звук акустичної гітари — якийсь вуличний музикант грав старий рок-н-рол.

Це була ідеальна картина мирного, спокійного життя. Життя, за яке Макс бився в іншому, мертвому часі.

Але зараз, сидячи за круглим столиком літнього майданчика з паперовим стаканчиком капучино в руках, він відчував себе так, ніби його засунули в симуляцію з погано прописаним кодом.

Він дивився на Віталіну. Вона сиділа навпроти, кутаючись у свій улюблений об’ємний бежевий светр. Її сині очі, ті самі очі, які витягли його з пекла 2055 року, дивилися на нього з такою глибокою, тривожною ніжністю, що йому хотілося відвернутися, аби не відчувати себе винним. Віталіна щось захоплено розповідала, активно жестикулюючи тонкою рукою з браслетом із дрібних намистин.

— …і уявляєш, викладач каже, що мій макет для вебінтерфейсу занадто яскравий. Каже: «Віталіно, у графічному дизайні зараз тренд на мінімалізм, а ви тут наліпили кольорів». А я йому відповідаю: та який мінімалізм, коли в нас і так півроку сірість за вікном! Я хочу, щоб користувач заходив на сайт і бачив життя, розумієш? Тому я спеціально роздрукувала на 3D-принтері об’ємний логотип у кислотно-помаранчевому кольорі і принесла йому прямо на пару, щоб він фізично відчув текстуру.

Вона засміялася — дзвінко, щиро. Цей звук мав би зігріти його.

Але Макс її майже не чув.

Його погляд, всупереч волі, ковзнув за її спину. На розі краєзнавчого музею, прямо над входом, висіла звичайна вулична камера відеоспостереження “Безпечне місто”. Чорна, глянцева півсфера на кронштейні.

Макс кліпнув. У його свідомості, запаленій посттравматичним синдромом, ідеально чисте осіннє повітря раптом пішло дрібними піксельними брижами. Глянцева півсфера камери невловимо змінилася. Вона витягнулася, вкрилася білосніжною матовою бронею, а в її центрі спалахнув холодний, безжальний червоний об’єктив. Око кіборга-“Гончака”. Червоний промінь ніби відірвався від лінзи і повільно поповз по бруківці прямо до їхнього столика, скануючи теплові сигнатури.

«Об’єкт Макс. Девіація підтверджена…» — пролунав у його голові сухий, синтетичний голос Архітектора, що перекрив шум вулиці.

— Максе? Макс! Ти знову завис.

Віталіна м’яко торкнулася його руки.

Хлопець різко здригнувся, ледь не перекинувши стаканчик з кавою. Кілька крапель гарячої рідини хлюпнули йому на пальці, але він навіть не відчув болю. Червоний промінь зник. Камера знову стала звичайною камерою, а площа — звичайною площею.

— Вибач… — прохрипів Макс, гарячково витираючи пальці серветкою. Руки зрадницьки тремтіли. Він сховав їх під стіл, стиснувши в кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні. — Я просто… задумався. Про дизайн. Так, помаранчевий — це круто. Яркий колір.

Віталіна важко зітхнула. Її усмішка згасла. Вона відсунула свою чашку з чаєм і уважно, з болем подивилася в його змарніле обличчя, під очима якого залягли глибокі тіні.

— Максе, припини. Минуло вже два тижні. Ти повернувся. Ти тут, зі мною. Але ти… ти ніби все ще там. Ти майже не спиш. Ти постійно озираєшся, коли ми йдемо вулицею. Вчора, коли в сусідів працював перфоратор, ти впав на підлогу в коридорі і закрив голову руками.

— Це просто рефлекси, Віто, — він спробував посміхнутися, але вийшла лише жалюгідна, крива гримаса. — Там, звідки я повернувся, якщо ти не падаєш на звук перфоратора, то наступної секунди твоя голова випаровується від плазмового пострілу.

Він не хотів робити їй боляче, але слова вирвалися самі. Віталіна здригнулася. Макс розповів їй усе: про сірі Суми 2055 року, про кислотний смог, про Соломію, Гвинта, Архітектора і про підземелля, завалені трупами. Вона слухала, плакала, обіймала його, але він бачив: її здоровий, нормальний глузд просто не міг вмістити в себе цю реальність. Для неї це звучало як сценарій похмурого кіберпанк-роману, який її хлопець пережив у якомусь паралельному вимірі. Вона вірила йому, але не могла відчути його жаху.

— Я знаю, любий, — вона обережно накрила його стиснуті кулаки своїми теплими долонями. Її дотик трохи заспокоював той холод, що жив у нього під ребрами. — Я навіть уявити не можу, через що ти пройшов. Але зараз ти вдома. Тут немає ніякого Купола. Немає кіборгів. Тут тільки я, ти і дурний дизайн сайтів, про який ми можемо сперечатися годинами. Дай собі час. Твоя нервова система просто перевантажена.

Вона мала рацію. Він розумів це логікою. Він бачив, як Тарас Михайлович наступного ж дня після повернення спокійно пішов на роботу у свій коледж, розбиратися з якимись звітами. Він бачив Оксану, яка з головою поринула в написання нових скриптів на своєму старому домашньому комп’ютері, відмовляючись виходити з дому. Усі справлялися по-своєму. А він відчував себе дефектним рядком коду, який не може інтегруватися в мирну систему.

— Я намагаюся, Віт. Чесно, — він нарешті підняв на неї очі. — Просто… іноді мені здається, що це все занадто ідеально. Занадто яскраво. Наче це пастка. Ніби Архітектор просто завантажив мене в симуляцію 2024 року, щоб змусити розслабитися перед тим, як відправити в Сектор ТР на стирання пам’яті.

Віталіна сумно похитала головою, збираючись щось сказати, але її слова потонули в несподіваному, різкому звуці.

Взззз-у-у-у-у.

Це було низькочастотне, ритмічне гудіння. Воно наростало, наближаючись з боку проспекту Шевченка.

Макс завмер. Кожен м’яз у його тілі миттєво скам’янів. Його зіниці розширилися, затоплюючи райдужку чорнотою паніки.

Це був звук турбін. Звук масивних лопатей, що ріжуть повітря. Звук, який передував появі “Стерв’ятників” — важких патрульних дронів Режиму, що скидали на натовп гранати з нейротоксином.

— Максе? Що з тобою? — голос Віталіни раптом здався йому таким далеким, ніби лунав із дна глибокого колодязя.

Він не відповів. Його очі гарячково нишпорили по небу. З-за даху аптеки на розі виринув об’єкт.

Це був великий комерційний гексакоптер місцевої служби доставки, який нещодавно почали тестувати в місті. Його корпус, імовірно надрукований на промисловому 3D-принтері, був пофарбований у яскраво-жовтий колір, а до нижньої частини кріпився пластиковий бокс із піцою. Шість потужних гвинтів із шумом молотили осіннє повітря.

Але Макс не бачив гексакоптера доставки. У його зміненій реальності жовтий колір корпусу миттєво вицвів, перетворившись на матовий, брудний сірий пластик військової обшивки. Коробка з піцою трансформувалася в підвісний контейнер зі сльозогінним газом. А безневинне гудіння електромоторів розірвалося у вухах оглушливим, вібруючим ревом системи охолодження Мейнфрейму на мінус сьомому рівні бункера КДБ.

Світ навколо нього повністю втратив кольори. Осіннє листя стало сірим попелом. Бруківка перетворилася на гратчасту металеву підлогу, під якою працювали гігантські турбіни. Запах кави змінився на мідний присмак крові та сморід горілої електроніки.

«УВАГА. ПОРУШЕННЯ ПЕРИМЕТРА. ПРОТОКОЛ ОЧИСТКИ АКТИВОВАНО.»

Дрон пролітав прямо над їхнім столиком. Його тінь впала на обличчя Макса.

— ЛЯГАЙ!!! — заревів Макс голосом, який він сам не впізнав. Голосом, повним тваринного, первісного жаху.

Він діяв на чистих, вбитих під шкіру інстинктах виживання 2055 року. Макс різко кинувся вперед, через стіл. Його руки вчепилися в плечі Віталіни з такою силою, що дівчина скрикнула. Він рвонув її на себе, одночасно збиваючи своїм тілом металевий столик.

Гаряча кава, стаканчики, цукорниці — усе це розлетілося в різні боки з гучним брязкотом. Макс повалив Віталіну на холодну бруківку, прикриваючи її своїм тілом зверху. Він втиснув її голову собі в груди, а сам міцно заплющив очі, очікуючи сліпучого спалаху плазмового вибуху або звуку розбитого скла, крізь яке повалить нейротоксин.

— Максе! Ти здурів?! Боляче! Відпусти! — Віталіна відчайдушно борсалася під ним, б’ючи його кулачками по спині. Вона задихалася від його ваги і переляку.

Але він тримав її мертвою хваткою. — Не рухайся! Він фіксує тепло! Замри, Окс… тобто Віто! Замри! Вони зараз відкриють вогонь!

Минали секунди. Вибуху не було. Було чути лише, як гудіння гексакоптера віддаляється вздовж проспекту, везучи комусь гарячу піцу.

Замість кібернетичного голосу Архітектора, Макс почув цілком людські голоси.

— Хлопче, ти чого? Перепив зранку? — Викликайте швидку, в нього напад епілепсії! — Дівчино, вам допомогти? Він вас не вдарив?

Макс повільно розплющив очі. Сірий бетон бункера розтанув. До нього повернулося сонячне світло, кольори, і жахливе усвідомлення того, що він щойно накоїв.

Він лежав на бруківці Покровської площі, притискаючи до землі перелякану Віталіну, чий бежевий светр тепер був залитий кавою і вимазаний у вуличному бруді. Навколо них зібрався натовп роззяв. Люди дивилися на нього: хтось із подивом, хтось із гидливістю, а літній чоловік із газетою вже діставав телефон, щоб набрати 103.

Стид, гарячий, як розплавлений шлак, залив обличчя Макса. Він різко відсахнувся, підхопився на ноги і простягнув руку Віталіні.

— Віто… Господи… Вибач… Я… Я думав, це… — він заїкався, не в змозі скласти слова в речення. Його серце все ще вибивало двісті ударів на хвилину.

Віталіна піднялася сама, ігноруючи його руку. Її обличчя було блідим, губи тремтіли. Вона обтрусила свій зіпсований светр. У її очах більше не було тієї затишної ніжності. Там був переляк. Не перед дроном, а перед людиною, яку вона кохала, але яка зараз перетворилася на небезпечного, непередбачуваного незнайомця.

— Максе, зі мною все нормально… — тихо сказала вона, роблячи крок назад. Вона подивилася на розлиту каву, на перекинутий стіл, потім на натовп. — Тобі потрібна допомога. Справжня допомога. Доктор, психотерапевт, я не знаю. Ти небезпечний для себе. І для інших.

— Віто, будь ласка. Це був тригер. Просто звук моторів… Я контролюю себе, чуєш? Я тут.

Вона сумно похитала головою. — Ні, Максе. Ти все ще там. І я не знаю, як тебе звідти витягти. Мені… мені треба йти. Мені треба на пару.

Вона розвернулася і, майже бігом, попрямувала геть, у бік вулиці Герасима Кондратьєва, залишаючи його самого посеред площі.

Макс не побіг за нею. Він розумів, що зараз будь-які його слова зроблять тільки гірше. Він стояв, опустивши голову, під прицілом десятків чужих очей. Він почувався абсолютним нікчемою. Хлопець, який зламав тоталітарну систему, щойно зламався сам від звуку доставки їжі.

Він підняв перекинутий стіл, буркнув щось невиразне офіціанту, який вибіг із кав’ярні, залишив на столі зібгану купюру в п’ятсот гривень і швидко, сховавши руки в кишені своєї куртки, пішов геть від Альтанки.

Він відчував, як місто тисне на нього. Кожна машина, кожен блискучий вітринний екран, кожен електронний рекламний бокс на зупинці — все це нагадувало йому про те, як легко технології можуть стати в’язницею. Він дістав із кишені телефон — звичайний, дешевий смартфон, який він купив замість того, що згорів у Мейнфреймі. Він хотів написати Тарасу Михайловичу. Запитати поради. Старий інженер точно знав, як тримати дах на місці.

Макс підійшов до пішохідного переходу на перехресті біля МакДональдза. Людей тут було багато. Усі кудись поспішали, втупившись у свої екрани.

Він розблокував телефон і відкрив месенджер.

І саме в цю мить світ навколо нього змінився по-справжньому. Це була вже не галюцинація.

Раптом, одночасно, без жодного попередження, всі світлофори на перехресті — і для машин, і для пішоходів — загорілися суцільним, некліпаючим червоним світлом.

Потік машин різко вдарив по гальмах. Пролунав вереск шин по асфальту, кілька автомобілів ледь не врізалися один в одного. Водії почали обурено сигналити. Пішоходи завмерли на тротуарі, здивовано дивлячись на електронні табло, де секундоміри зворотного відліку просто зависли на цифрі “00”.

Макс підняв очі. Його чуття, загострене до межі, волало про небезпеку.

На іншому боці вулиці стояв великий цифровий рекламний білборд. Зазвичай там крутили яскраві відеоролики про новий житловий комплекс або рекламу парфумів.

Але зараз реклама зависла. Картинка пішла жорсткими, крупними пікселями. Замість усміхненої дівчини з кавою на екрані з’явився абсолютно чорний фон.

Макс завмер, не вірячи власним очам. Кров відлила від його обличчя, а серце, яке тільки-но почало заспокоюватися після панічної атаки, провалилося кудись у район шлунка.

На чорному екрані білборда, зеленим, незграбним шрифтом електронно-променевих трубок — тим самим шрифтом, який Макс бачив на мінус сьомому рівні бункера КДБ, — почали з’являтися рядки коду:

[ПОМИЛКА 20:55. ПРОЦЕС АСИМІЛЯЦІЇ СЕРЕДОВИЩА РОЗПОЧАТО…] 

[ЗБІР ДАНИХ…] 

[ПОШУК ОБ’ЄКТА “МАКС” У ГЛОБАЛЬНІЙ МЕРЕЖІ…]

Макс відсахнувся від дороги. Телефон у його руці несподівано завібрував довгим, безперервним сигналом. Хлопець опустив погляд на екран свого смартфона. Месенджер був закритий. Замість нього на весь екран світилося одне повідомлення з невідомого номера, написане тим самим зеленим шрифтом:

[ПРИВІТ, ЗУМЕРЕ. ДУМАВ, ЩО ГРА ЗАКІНЧИЛАСЯ?]

Білборд на іншій стороні вулиці блимнув, повернувши рекламу парфумів, а світлофори знову переключилися на зелений, немов нічого й не було. Рух транспорту відновився під незадоволене бурчання водіїв.

Але Макс уже не міг поворухнутися. Він стояв посеред галасливої, осінньої вулиці 2024 року і розумів страшну, невідворотну істину. Його ПТСР не був просто грою травмованого розуму.

Архітектор вижив. Він був тут. І він розпочав свою роботу з побудови нової, ідеальної цифрової клітки просто в них на очах. Гра не закінчилася. Вона тільки перейшла на рівень, де поняття “Game Over” означатиме кінець для всього його світу.