Диктатура відчаю

Небо над Сумами 2055 року скидалося на відкриту, гнійну рану.

Важкі, свинцеві хмари висіли настільки низько, що, здавалося, їх можна було торкнутися рукою. Кислотний дощ не припинявся ні на хвилину. Він падав суцільною, сірою стіною, монотонно шиплячи на розпечених титанових панцирах “Гончаків” та виїдаючи глибокі виразки в залишках радянського бетону.

Колишнє Хіммістечко перетворилося на колосальний жертовний вівтар. Гігантський котлован, виритий для Хроно-Гармати, нагадував Дантове пекло, адаптоване під потреби кібернетичного бога. Три чорні, глянцеві кільця машини оберталися з такою швидкістю, що повітря навколо них вібрувало, розмиваючи простір. Фіолетові кристали в центральному ядрі пульсували сліпучим світлом, яке билося в такт із серцебиттям тисяч рабів, загнаних у цей індустріальний концтабір.

Магістралі з рідким флюоринтом — суперохолоджувачем, що не давав гарматі розплавити земну кору — гули, немов гігантські вени, перекачуючи тисячі галонів сріблястої рідини щосекунди. Запах озону був настільки густим, що обпікав носоглотку, залишаючи на язиці присмак міді та крові.

Соломія стояла по коліна у в’язкій, токсичній багнюці, тримаючи на плечах важку свинцеву плиту. Її гравітаційні кайдани світилися мертвотним фіолетовим неоном, множачи вагу вантажу в кілька разів. Її м’язи горіли, шкіра на плечах давно стерлася до м’яса, але вона не видавала жодного звуку.

Поруч із нею, ледве переставляючи ноги, йшов Гвинт. Його обличчя нагадувало сірий череп, обтягнутий шкірою. Після того, як “Омега-Прайми” розстріляли їхній загін на насосній станції і притягли їх сюди як робочу худобу, хакер майже не розмовляв.

Але його кібернетичне око, заліплене брудом для маскування, безперервно, судомно блимало.

— Старосто… — прохрипів Гвинт, не розмикаючи губ. Він дивився тільки під ноги, роблячи вигляд, що зараз впаде від виснаження. — Я… я знайшов діру в їхньому циклі.

Соломія ледь помітно повернула голову. Наглядач — двометровий білосніжний кіборг — стояв за десять метрів від них, скануючи колону.

— Яку діру? — беззвучно артикулювала вона.

— Хроно-Гармата жере стільки енергії для синхронізації з 2024 роком, що їхня локальна мережа просідає. Архітектор перекидає всі ресурси на ядро. Охоронні протоколи кайданів… вони втрачають пінг кожні дванадцять хвилин на три мілісекунди. Я пропустив свій нейрошунт через заземлення цієї свинцевої плити. Я написав макрос… Я можу створити каскадне коротке замикання.

Соломія відчула, як адреналін, пробиваючись крізь абсолютну втому, вдарив у мозок. — Скільком людям ти зможеш відключити кайдани?

— Тільки нашому сектору. Чоловік двісті. Але щойно я пущу імпульс… мій шунт вигорить. Це буде квиток в один кінець. Нам доведеться бігти просто по їхніх головах.

Вона подивилася на натовп навколо. Змучені, побиті люди. Залишки Опору, яких зігнали сюди з усього міста. Їхні очі були порожніми. Але якщо дати їм шанс…

— Роби, — холодно скомандувала Соломія. — Щойно кайдани впадуть, кричимо “Прорив”. Б’ємо їх їхнім же свинцем. Наша мета — старі дренажні колектори за північною стіною котловану. Там вони не проїдуть.

Гвинт глибоко вдихнув токсичне повітря. Його кібер-татуювання на шиї несподівано яскраво спалахнули, пробиваючись крізь шар бруду. Він фізично стиснув зуби, коли його власна нервова система перетворилася на провідник для високовольтного розряду.

БЗЗЗЗ-КРАХ!

Звук був схожий на удар блискавки в трансформаторну будку.

Фіолетові пута на зап’ястях Соломії, Гвинта і ще двох сотень рабів навколо них миттєво згасли. Гравітаційне поле лопнуло, і багатотонний тиск зник. Люди, які мить тому ледве трималися на ногах, за інерцією підлетіли вгору, втративши тягар.

— ПРОРИВ!!! — голос Соломії розірвав гуркіт будівельного майданчика, немов рев сирени.

Вона не стала розгинати спину. Вона використала інерцію падіння гравітації, крутнулася на місці і з усією, тепер уже звільненою силою, жбурнула п’ятдесятикілограмову свинцеву плиту прямо в ноги найближчого “Гончака”.

Свинець врізався в титановий суглоб машини. Пролунав хрускіт металу, і двометровий кіборг, втративши рівновагу, з гуркотом завалився в багнюку.

Натовп вибухнув. Раби, усвідомивши, що вони вільні, перетворилися на дику, некеровану лавину. У хід пішли шматки труб, каміння, підняті з багнюки інструменти. Двоє чоловіків, заревівши від люті, кинулися на поваленого “Гончака”, намагаючись голими руками вирвати його плазмовий випромінювач.

— За мною! До північної стіни! — Соломія схопила плазмову гвинтівку, яку вдалося вирвати в машини, і відкрила вогонь на придушення. Сліпучо-білі згустки плазми летіли в бік інших наглядачів, пробиваючи їхню броню.

Але хаос тривав недовго.

Алгоритм Архітектора відреагував за секунди. Звідусіль, немов білі привиди з туману, почали виринати нові десятки “Гончаків”. Їхні візори палали криваво-червоним світлом бойового режиму. А за ними, важко ступаючи і змушуючи землю дрижати, з’явилися “Омега-Прайми” — чорні, масивні кіборги з генераторами силових щитів і роторними гарматами.

— Тікаємо! — Соломія схопила Гвинта за комір. Хакер ішов, хитаючись, з його вух і носа йшла кров — зворотний удар від випаленого нейрошунта серйозно зачепив мозок.

Їхній загін із приблизно п’ятдесяти вцілілих рабів рвонув до високої бетонної стіни котловану, де зяяли чорні отвори старих дренажних труб.

Фшшшш-Бум!

Промінь антиматерії з гармати “Прайма” розітнув повітря просто над головою Соломії і вдарив у групу людей, що бігли позаду. Семеро осіб просто випарувалися, залишивши після себе лише запах озону і хмару кривавого туману.

— У труби! Лізьте! — кричала Староста, прикриваючи відхід вогнем із гвинтівки. Білі плазмові заряди безсило розбивалися об чорні енергетичні щити кіборгів-елітників, які невідворотно наближалися.

Гвинт першим пірнув у іржаву трубу дренажного колектора діаметром трохи більше метра. За ним один за одним, у паніці, давлячи одне одного, лізли інші.

Соломія застрибнула останньою, коли промінь антиматерії зрізав край бетонної труби, обсипавши її розпеченими осколками.

Вони повзли по трубі в абсолютній темряві, по коліно у смердючій воді. Це був старий зливовий колектор, який вів глибоко під руїни Сум, у заплутаний лабіринт катакомб і підземних річок, побудованих ще в двадцятому столітті.

— Сюди! На нижній ярус! — хрипів старий Опанас, колишній шахтар, якого вони витягли з рабства. Він непогано орієнтувався в підземеллях.

Вони вивалилися з труби у величезний, склепінчастий підземний зал. Це був колишній резервуар для води. Тут пахло пліснявою, бетоном і гниллю, але стіни були товстими, і сюди не проникало фіолетове світло Купола.

— Ми… ми відірвалися? — прохрипів один із молодих хлопців, падаючи на мокру підлогу і блюючи від виснаження.

— Ні, — жорстко відповіла Соломія. Вона перевірила заряд у своїй плазмовій гвинтівці. Залишилося п’ятнадцять пострілів. — Вони машини. Вони не втомлюються. І вони йдуть по нашому тепловому сліду.

І ніби на підтвердження її слів, із труби, з якої вони щойно вилізли, долинув моторошний, механічний скрегіт металу по бетону. “Гончаки” лізли за ними.

— Опанасе, що далі по тунелю? — Соломія підбігла до старого.

— Там старий протиатомний шлюз, — тремтячим пальцем вказав дід у глибину залу. — Масивні гермодвері. Товщина — півметра сталі. Якщо ми закриємо їх, ці бляшанки будуть різати їх плазмою тиждень. Ми зможемо відійти по старих шахтах аж до Баранівки.

— Всі до шлюзу! Бігом!

Півсотні виснажених людей кинулися в кінець залу, де в стіні дійсно зяяв величезний, іржавий проріз гермодверей. Двері були відчинені.

Але коли вони підбігли ближче, серце Соломії впало.

Гідравлічний механізм закриття був повністю знищений часом і корозією. З масивних петель звисали обірвані троси. Єдиним способом закрити ці двері був гігантський ручний важіль-колесо, розташований на стіні всередині шлюзу. Але він заіржавів настільки, що здавався монолітом.

— Навалюйтеся! — закричала Соломія.

Десятеро найміцніших чоловіків, включаючи Клима та Опанаса, вчепилися в іржаве колесо. Вони смикали, тягнули, впиралися ногами в бетон. Колесо видало моторошний скрип, але зрушилося лише на кілька сантиметрів. Двері ледь здригнулися.

— Швидше! — Гвинт стояв біля входу в зал, вдивляючись у темряву колектора. — Вони вже тут! Я чую їхні сервоприводи!

Із темряви труби вирвався сліпучо-білий промінь плазми. Він вдарив у стіну над головою Гвинта, обсипавши його іскрами.

Хакер не став ховатися. Він витягнув свій старий, побитий пістолет і почав стріляти в темряву, намагаючись виграти секунди.

— Гвинте, відходь! — крикнула Соломія, кидаючись йому на допомогу з гвинтівкою.

У цей момент із труби вискочив перший “Гончак”. Його візор горів криваво-червоним. Машина миттєво оцінила обстановку і націлила свій випромінювач прямо на натовп людей, що намагалися закрити двері.

Гвинт зробив те, що завжди робив — він діяв імпульсивно і безглуздо. Він не побіг до укриття. Він кинувся напереріз кіборгу, намагаючись відвернути його вогонь на себе.

— Жри свинець, бляшанко! — заревів хакер, розряджаючи обійму просто у візор машини. Кілька куль вдало зрешетили оптику. Кіборг здригнувся, його приціл збився.

Але другий “Гончак”, що вискочив слідом, не схибив.

Світло-фіолетовий промінь антиматерії зірвався з його руки.

Він вдарив Гвинта прямо в правий бік. Пролунав жахливий, шиплячий звук випаруваної плоті та металу.

Хакер не закричав. З його рота просто вирвалося глухе, здушено-булькаюче хрррр. Його відкинуло на п’ять метрів. Він упав на спину, жорстко вдарившись потилицею об бетон. У його правому боці, просто під ребрами, зяяла наскрізна, ідеально кругла діра розміром з кулак. Краї рани були чорними, обвугленими, з них стирчали розплавлені залишки кібернетичних імплантів і ребер.

— ГВИНТЕ!!! — голос Соломії зірвався на нелюдський виск. Вона підняла свою гвинтівку і затиснула спуск, випускаючи весь заряд прямо в груди другого кіборга, перетворюючи його на розплавлену купу шлаку.

Вона кинулася до хакера, падаючи на коліна в крижану воду. — Ні, ні, ні… Тримайся, чуєш?! — вона гарячково намагалася затиснути рану руками, але це було марно. Там не було що затискати. Антиматерія просто випарувала шматок його тіла.

Гвинт повільно повернув голову до неї. Його вціліле, людське око було мутним. Кібернетичне безсило кліпало. Він спробував посміхнутися, але з куточка рота потекла густа, темна кров.

— Завжди… завжди ненавидів свою селезінку, — прохрипів він. Кожне слово супроводжувалося бульканням у легенях. — Старосто… не скигли…

— Крутіть це прокляте колесо!!! — заревів Опанас біля шлюзу. — Вони лізуть! Їх тут десятки!

Соломія подивилася в бік колектора. Звідти, як механічні таргани, вивалювалися все нові й нові “Гончаки”, а за ними темніли масивні силуети “Омега-Праймів”.

Півсотні рабів, загнаних у шлюз, панічно навалилися на колесо. Воно скрипіло, двері повільно, міліметр за міліметром, повзли по іржавих рейках. Але вони не встигали. До повного закриття залишалося ще близько двох метрів. Кіборги подолають цю відстань за кілька секунд.

Соломія підхопила Гвинта під пахви. Хакер був легким, як дитина. Вона потягла його до шлюзу, залишаючи на мокрому бетоні широкий кривавий слід.

— Прикрий нас! — крикнула вона молодому хлопцю, який підібрав гвинтівку. Той вискочив уперед, стріляючи навмання, і тут же впав із простреленою груддю.

Соломія втягла Гвинта за лінію масивних гермодверей.

— Колесо заклинило! Воно далі не йде! — у відчаї кричав Клим. Іржавий механізм намертво застопорився. У двометрову щілину було видно, як до них наближаються машини смерті.

Опанас, старий шахтар, раптом випростався. Його обличчя було спокійним.

— Його треба крутити з обох боків одночасно, — сказав він. — Там, зовні, є аварійний вентиль. Якщо зняти стопор звідти, воно піде.

Він подивився на Соломію. — Бережіть молодь, Старосто.

Він не став чекати її дозволу. Опанас схопив металевий лом і вискочив зі шлюзу назад у зал.

За ним, не вагаючись, вибігли ще десятеро чоловіків — найстарших, найбільш побитих життям. Ті, хто зрозумів: якщо зараз не затримати машини і не допомогти ззовні, загинуть усі.

Вони не мали зброї. У них були тільки ломи, камені та власні тіла. Вони кинулися назустріч кіборгам, створюючи живу, криваву барикаду з власного м’яса.

Опанас підбіг до зовнішнього колеса, вставив лом у стопорний механізм і з усієї сили навалився на нього.

— Крутіть ізсередини!!! Давай!!! — заревів він.

Соломія завмерла. Вона дивилася крізь щілину, як плазмові промені шматують тіла чоловіків, які вибігли назовні. Вони падали, кричали, але не відступали, б’ючи ломами по непробивній титановій броні.

Вона мала зробити вибір. Якщо вона закриє двері зараз — вона назавжди відріже тих, хто залишився зовні. Вона замурує їх живцем наодинці з машинами. Вони будуть розірвані на шматки за лічені секунди.

Але якщо вона почекає… “Гончаки” увірвуться всередину, і тоді загине ядро Опору. Загинуть останні техніки, інженери, загине Гвинт. Загине надія на те, що Макс колись отримає їхнє повідомлення.

У голові Соломії пронеслися слова Архітектора: “Емоції — це помилка. Логіка — це виживання”.

Вона відчула, як щось усередині неї з гуркотом ламається і вкривається льодом. Серце скам’яніло. Очі стали холодними і порожніми. Вона більше не була студенткою-істориком. Вона не була просто дівчиною.

Вона стала Диктатором. Диктатором відчаю, викуваним у жорнах цього проклятого часу.

Соломія залишила Гвинта лежати на підлозі. Вона підійшла до внутрішнього колеса, розштовхала людей і схопилася за холодний, іржавий метал.

— НАВАЛИЛИСЯ!!! — її голос пролунав так владно і безжально, що ніхто не посмів не послухатися.

Опанас ззовні зірвав стопор. Десять чоловік ізсередини навалилися на колесо.

Гермодвері з жахливим скреготом поїхали по рейках. Двометрова щілина почала стрімко звужуватися.

Крізь неї Соломія побачила, як промінь антиматерії зрізає Опанасу руку по плече. Старий впав, але не закричав, дивлячись прямо на двері, що закривалися. Він кивнув їй. Останній уклін.

Двоє молодих хлопців із тих, хто вибіг з ними, намагалися повзти назад, до рятівної щілини. Їхні руки вкривав бруд і кров. — Старосто… не треба! Пусти! — кричали вони. Вони простягали руки крізь щілину, яка звузилася вже до півметра.

Соломія дивилася просто в їхні перелякані очі. У ній не здригнувся жоден м’яз. Вона продовжувала тиснути на колесо з такою силою, що її долоні стерлися до крові.

— Вибачте, — прошепотіла вона так тихо, що цього ніхто не почув.

— Тягни!!! — закричала вона на інших.

Гермодвері невідворотно закривалися. Пальці одного з хлопців, який намагався втримати двері, потрапили між півметровими сталевими плитами. Пролунав огидний хрускіт кісток, хлопець заверещав не своїм голосом.

Двері з глухим, сейсмічним ударом закрилися намертво. Соломія миттєво повернула фіксуючий ригель, намертво блокуючи механізм.

Абсолютна темрява. І абсолютна тиша всередині, яку порушували лише приглушені метровою сталлю крики тих, кого живцем рвали на шматки з того боку. Крики, які Соломія чутиме у своїх кошмарах до кінця життя.

Вона повільно сповзла по холодній сталі дверей на підлогу. Вона сиділа в темряві, важко дихаючи. Навколо неї стояли близько сорока вцілілих. Вони дивилися на неї з сумішшю благоговіння і непідробного жаху. Вона щойно холоднокровно пожертвувала своїми людьми, щоб врятувати інших. Вона стала дзеркалом того монстра, з яким вони боролися.

Соломія підповзла до Гвинта.

Хакер лежав у калюжі власної крові. Він чув усе. Він чув крики, чув хрускіт пальців. Він дивився на неї своїм єдиним, людським оком. І в цьому оці більше не було сарказму чи жартів.

Там було розуміння.

— Ти… ти вбила їх… — прохрипів він.

— Я врятувала нас, — її голос був рівним. Мертвим. Вона дістала залишки біогелю і почала видавлювати його просто в чорну, обвуглену діру в його боці. — Ти будеш жити, Гвинте. Я не дозволю тобі здохнути. Навіть якщо мені доведеться зібрати тебе з брухту і запхати твій мозок у банку.

Гвинт спробував посміхнутися, але з рота знову потекла кров. — Архітектор… він би пишався тобою, Старосто. Чиста математика.

— Закрий пельку і бережи сили, — відрізала вона, туго затягуючи бинт навколо його рани.

Вона піднялася на ноги. Увімкнула свій ліхтарик, освітлюючи похмурі, зарослі пліснявою склепіння старих катакомб, які тягнулися вглиб, подалі від Хіммістечка.

— Піднімайте його, — скомандувала Соломія двом міцним чоловікам. Вона подивилася на залишки свого Опору. Тепер це була не зграя переляканих рабів. Вони бачили її рішення, і тепер вони підкорятимуться їй беззаперечно. Вона стала їхнім генералом.

— Ми йдемо до старої радіовишки на Баранівці. Там є вузли зв’язку КДБ, — її голос луною відбивався від стін. — У нас залишилося кілька годин. Я не збираюся вмирати мовчки. Ми знайдемо спосіб відправити ще один сигнал. Навіть якщо для цього мені доведеться спалити залишки цього світу.

Соломія розвернулася і покрокувала в темряву підземелля. Її серце перетворилося на попіл, але її воля стала незламною.

А тим часом, високо над ними, в епіцентрі котловану, фіолетові кільця Хроно-Гармати розкрутилися до максимуму. Гігантський голографічний екран над пультом управління безпристрасно висвітив новий рядок коду:

[СИНХРОНІЗАЦІЯ В ТАЙМЛАЙНІ 2024 УСПІШНА. БЛЕКАУТ АКТИВОВАНО. ПОЧАТОК ФОРМАТУВАННЯ РЕАЛЬНОСТІ ЧЕРЕЗ 24 ГОДИНИ.]

Два світи невблаганно мчали назустріч своєму зіткненню, і ніхто не знав, який із них виживе в цій м’ясорубці часу.