Артерії підземелля

Ударна хвиля наздогнала їх ще в польоті.

Коли сотні кілограмів вибухівки детонували в замкнутому просторі цеху, здалося, що сама земна вісь змістилася на кілька градусів. Гуркіт не мав нічого спільного зі звичайним звуком — це була суцільна, щільна стіна кінетичної енергії, яка вдарила по барабанних перетинках, вибиваючи повітря з легень.

Віталіна впала в чорний зів колектора, збивши з ніг Макса і Тараса. Вони покотилися по слизькому, вкритому багатовіковим слизом бетону, плутаючись у руках і ногах один одного. Згори, крізь отвір лазу, в трубу вдарив сліпуче-помаранчевий язик полум’я, за яким посипався град розпечених уламків титану, бетону та шматків конвеєрної стрічки. Завод «Електрон» помирав у вогняній агонії.

— Люк! Закривай люк! — несамовито заревів Скіф, який приземлився трохи далі. Він кинувся до іржавої чавунної кришки, що висіла на одній петлі.

Тарас Михайлович, ігноруючи біль у забитому плечі, підскочив і підставив своє масивне плече, допомагаючи хлопцеві. Разом вони з неймовірним зусиллям заштовхнули багатотонну заглушку на місце. За секунду до того, як метал дзенькнув об бетон, у колектор залетів шматок розплавленого пластику, боляче опікши Оксані литку.

Чавунна кришка закрилася намертво. Згори на неї миттєво обвалилися тонни битої цегли та перекриттів цеху, остаточно запечатавши їх під землею.

Настала темрява, густа й непроглядна, як мазут. Лише важке, переривчасте дихання шістьох людей порушувало тишу, та ще глухий, вібруючий гул пожежі, що вирувала десь там, нагорі.

Макс намацав у темряві плече Віталіни. Вона важко дихала, задихаючись від пилу, але була жива. Він ривком притягнув її до себе, втискаючи її обличчя у свої груди. Його всього трусило від адреналінового відкату.

— Ти збожеволіла… — прошепотів він, його голос зривався на хрип. — Ти ненормальна, Віто. Ти могла згоріти там! Я ж просив тебе йти!

Вона відсторонилася. У світлі ліхтарика-жужжалки, який щойно завів Тарас Михайлович, її обличчя виглядало як маска античної богині війни — перемазане сажею, з кривавим садном на щоці, але з абсолютно безжальними, палаючими очима.

— Якби я пішла, Максе, Архітектор відновив би завод за тиждень, — жорстко, без тіні колишньої м’якості відповіла вона. Вона не виправдовувалася. Вона констатувала факт. — Ці “Гончаки” вийшли б на вулиці і перерізали б усіх. Я натиснула кнопку, бо це було логічно. Ми на війні. І я більше не буду ховатися за вашими спинами.

Тарас хрипко засміявся, витираючи піт з чола брудним рукавом. — А дівчинка виросла, зумере. Вона щойно пустила на металобрухт армію, яку ми б навіть подряпати не змогли. Раджу тобі звикати: тепер вона не принцеса в біді. Вона твій командир.

Макс подивився на неї і повільно кивнув. Він відчув суміш жаху і неймовірної гордості. Світ зламав її стару оболонку, але те, що викувалося всередині, було зроблено з чистого титану.

— Радітимемо потім, — голос Оксани розірвав їхню паузу. Хакерка дивилася на екран свого сканера. — Вогонь знищив цех, але він не вбив сервери Архітектора. Мережа “Омеги” божеволіє. Протокол “Абсолютна Чистота” перейшов у режим червоної тривоги. Тисячі сектантів і вцілілі вуличні дрони стягуються до руїн заводу. Вони почнуть розбирати завали. Вони шукатимуть наші трупи або наші сліди.

Скіф кашлянув, освітлюючи своїм налобним ліхтарем простір навколо. — І довго шукати їм не доведеться. Ми в магістральному колекторі теплотраси. Температура тут піднімається.

Тільки зараз Макс усвідомив це. Повітря було не просто теплим. Воно було розпеченим. Вони стояли у величезному бетонному тунелі діаметром метри три, уздовж стін якого тягнулися дві масивні, обмотані потрісканою скловатою труби. Від них ішов такий жар, що дихати ставало боляче. Густа пара висіла під стелею.

— Батько розповідав про цей вузол, — Віталіна піднялася на ноги, її погляд ковзав по переплетінням іржавих вентилів. Вона миттєво перемкнулася в тактичний режим. Її просторова уява, натренована роками роботи з 3D-макетами, зараз перетворювала слова її покійного батька-інженера на ідеальну внутрішню карту. — Це магістраль “Південь-1”. Вона йде під усім проспектом Курським і з’єднується зі старою гілкою міськводоканалу біля річки Псел.

— Скільки туди йти? — запитав Пластик, витираючи піт, що заливав очі.

— Близько п’яти кілометрів по прямій. Але ми не можемо йти прямо. Архітектор знає, що під заводом є старі комунікації, навіть якщо їх немає на нових цифрових картах. Його алгоритми проаналізують просідання ґрунту і знайдуть цей колектор. Він запустить сюди пошукових дронів. Нам треба збити їх зі сліду.

Вона повернулася до Тараса. — У вас залишилися заряди?

— Пара шашок з магнієм і трохи терміту, — поплескав по кишенях інженер.

— Чудово. Ми йдемо до першого розгалуження. Там є технічний скид тиску. Ми підірвемо трубу з окропом і забарикадуємо прохід за собою хмарою перегрітої пари. Це засліпить їхні термовізори. За мною! Тримайтеся правої стіни, там менше натікає конденсату.

Вона рушила вперед, і Макс без вагань пішов за нею. Тепер вона вела їх.

Шлях по колектору був схожий на марш-кидок крізь сауну в пеклі. Спека сягала шістдесяти градусів. Іржава вода хлюпала під ногами, змішуючись із мазутом. Скловата сипалася зі стелі, впиваючись у відкриті ділянки шкіри і викликаючи нестерпний свербіж. Світло їхніх ліхтариків ледь пробивало густий білий туман, що клубочився в тунелі.

За п’ятнадцять хвилин швидкого кроку вони дійшли до розвилки. Тунель розходився на три рукави. Посередині височів величезний, вкритий шаром кальцію і солі засув розміром зі штурвал корабля.

— Оце воно. Технічний скид, — Віталіна вказала на вентиль. — Якщо його зірвати, магістральний тиск вирветься сюди.

Тарас підійшов до засува, оцінююче подивився на іржаві болти. — Терміт впорається. Максе, давай заряд.

Інженер швидко обмотав термострічку навколо з’єднання вентиля, вставив детонатор із таймером. — У нас буде двадцять секунд, перш ніж нас зварить живцем. Тікаємо в лівий тунель! Він веде під спальні райони, там комунікації вужчі!

Вони кинулися в лівий рукав. Тарас натиснув кнопку і побіг за ними, важко тупаючи берцями.

Пролунав різкий шиплячий хлопок. За їхніми спинами пролунав звук, схожий на рев пораненого дракона. Магістральна труба лопнула. Тисячі літрів перегрітої води під тиском у двадцять атмосфер вирвалися назовні, миттєво перетворюючись на непроникну, киплячу стіну пари. Температура в їхньому тунелі стрибнула так, що Максу здалося, ніби його легені палають. Вони бігли не озираючись, доки рев пари не перетворився на глухий гул десь далеко позаду.

Коли вони нарешті зупинилися, щоб перевести подих, усі були мокрими до нитки. Повітря тут, у вужчому тунелі, було трохи прохолоднішим.

— Це затримає їх… — важко дихаючи, сказала Оксана, спираючись руками в коліна.

— Не надовго, — Віталіна прислухалася до темряви. — Йдемо далі.

Вони рухалися ще близько години. Ліхтарики почали сідати. Колектор ставав усе вужчим і бруднішим. Зі стелі звисало коріння дерев, що пробило бетон з поверхні. Нагорі, над їхніми головами, було звичайне місто. Вулиці, якими вони колись гуляли. Тепер там марширували патрулі сектантів.

Раптом Віталіна, що йшла першою, різко підняла стиснутий кулак.

Усі миттєво завмерли і вимкнули ліхтарі. Настала темрява.

Попереду, за поворотом тунелю, звідки долинуло тихе дзюрчання води, з’явилося світло. Але це не було жовте світло ламп розжарювання.

Це було холодне, пульсуюче фіолетове світло, яке супроводжувалося тонкими, гострими, як голки, променями червоних лазерів, що промацували кожен сантиметр стін і стелі.

Звук, який наближався, не був схожий на кроки людини. Це був моторошний, сухий шурхіт металу по бетону, що нагадував рух гігантської комахи. Скрр-скрр-скрр.

— Що це за чортівня… — пошепки вилаявся Пластик, повільно дістаючи свій пневматичний сіткомет.

Віталіна обережно визирнула за ріг.

У двадцяти метрах від них, звисаючи з іржавої труби просто над калюжею мазуту, рухався механізм, якого вони ще не бачили. Це не був масивний гуманоїдний “Гончак” із заводу. Це була машина, створена спеціально для пошуку в замкнутих просторах.

Дрон нагадував гігантську, двометрову металеву сколопендру. Його тіло складалося з десятків сегментів, з’єднаних гнучкою гідравлікою. До стін він кріпився за допомогою безлічі дрібних лапок-маніпуляторів із магнітними присосками. На “голові” тварюки обертався кластер із фіолетових візорів і тепловізорів, а з-під черевця звисали тонкі щупальця датчиків, які брали проби води на аналіз хімічного складу та ДНК.

— Скаут, — беззвучно артикулювала Оксана, опинившись поруч із Віталіною. — Пошуковий зонд глибокого проникнення. Він не стріляє. Він просто знаходить і передає координати для важких дронів, які пропилюють бетон зверху. Якщо його сенсори зловлять наше тепло — нам кінець.

“Сколопендра” рухалася швидко. Вона зупинилася біля великої калюжі, спустила в неї свої щупальця. Лазери забігали по поверхні води.

— Він аналізує мазут, який ми наступили, — прошепотів Макс. Його рука інстинктивно лягла на ЕМІ-гранату на поясі. — Я кину імпульс.

— Ні! — Віталіна різко перехопила його руку. — Імпульс ЕМІ дасть такий електромагнітний сплеск, що Архітектор побачить його на своїх радарах як вибух наднової. Він точно знатиме, де ми. Зброю не застосовувати.

— Тоді що робити? Ця тварюка за хвилину буде тут! — зашипів Скіф.

Віталіна швидко оглянула простір навколо них. Її погляд зачепився за товсту трубу високого тиску прямо над їхніми головами. На ній був старий, вкритий іржею клапан скидання конденсату. А під клапаном, на підлозі, утворилася глибока, каламутна вимоїна, заповнена крижаною ґрунтовою водою, що просочилася ззовні.

Ідея сформувалася в її голові миттєво.

— Тарасе Михайловичу, бачите той клапан? — вона вказала на трубу.

Інженер примружився і ледь помітно кивнув. — Бачу. Зірвати його монтировкою можна. Але там не пара. Там крижаний конденсат. Тиск високий.

— Це саме те, що треба. Термовізор дрона налаштований на пошук тепла 36 градусів. Якщо ми зіб’ємо температуру в тунелі і створимо хаос із холодної води, його сенсори осліпнуть на кілька секунд. Цього вистачить, щоб убити його фізично, не здіймаючи радіошуму.

Вона подивилася на Макса і дістала з кишені важкий пожежний ломик. — Ти і я. Коли Тарас зриває клапан, вода б’є вниз. Дрон спробує проаналізувати зміну температури. У цей момент ми б’ємо. Тільки в “голову”, туди, де візори. Зрозумів?

Макс міцніше стиснув свій шматок арматури і кивнув. Він був вражений тим, наскільки холоднокровно вона командувала боєм.

“Сколопендра” вже була за десять метрів. Її червоні лазери почали сканувати кут, за яким вони ховалися. Пролунав характерний електронний писк — дрон зафіксував теплове випромінювання їхніх тіл.

— Давай! — гаркнула Віталіна.

Тарас Михайлович із розмаху вдарив гайковим ключем по іржавому клапану під стелею.

Метал хруснув. Потужний, товстий струмінь крижаного конденсату, змішаного з іржею, вдарив прямо в підлогу тунелю під тиском. Бризки розлетілися на всі боки, миттєво знижуючи температуру в замкнутому просторі.

Дрон-скаут, алгоритми якого були заточені на пошук тепла, миттєво втратив фокус. Сліпучий потік крижаної води забив його термовізійні камери синім шумом. Машина зависла на стіні, хаотично смикаючи своїми фіолетовими візорами, намагаючись перекалібруватися.

Це була їхня секунда.

Віталіна вискочила з-за рогу першою. Вона не вагалася. Вона використовувала стіну тунелю як трамплін, відштовхнулася ногою від бетону і в стрибку, вклавши всю масу свого тіла, з розмаху всадила важкий пожежний лом просто в кластер лінз на “голові” механічної сколопендри.

Скло хруснуло. Фіолетове світло миготнуло і згасло.

Дрон заскреготав, його лапки конвульсивно стиснулися. Він спробував розвернути своє гнучке тіло, щоб ударити дівчину, але Макс уже був поруч. Він замахнувся арматурою як бейсбольною битою і з жахливою силою вдарив по гідравлічному зчленуванню між “головою” і першим сегментом тулуба машини.

Метал тріснув. Мастило бризнуло на стіни.

Тарас підбіг останнім і своїм гайковим ключем просто розтрощив залишки процесорного блоку всередині розбитої голови машини.

Механічна багатоніжка здригнулася востаннє, її магнітні присоски відключилися, і триметрова туша з брязкотом звалилася в брудну воду колектора, завмерши назавжди.

Макс стояв, важко дихаючи, з арматурою в руках. Він подивився на Віталіну. Вона витирала бризки чорного машинного мастила з обличчя, дивлячись на мертвого дрона з холодною відразою.

— Чиста робота, командире, — похмуро констатував Скіф, виходячи з укриття. Він присвиснув, розглядаючи розбиту машину. — Жодного електромагнітного сплеску. Архітектор просто зафіксує “втрату зв’язку з юнітом через технічну несправність”.

— Це не зупинить його, — Віталіна висмикнула свій лом із залишків дрона. — Він пришле інших. Але в нас є фора. Рушаємо.

Вони йшли ще дві години. Колектор петляв, звужувався, місцями їм доводилося йти по пояс у крижаній воді. Втома брала своє. Пластик почав шкутильгати, Тарас важко хрипів, його вік давався взнаки.

Але Віталіна йшла попереду, немов її вів невидимий радар. Її пам’ять про батькові креслення не підвела.

Зрештою труба пішла вгору. Повітря стало свіжішим, у ньому з’явився запах мокрого листя і річкової води.

— Ми прийшли, — Віталіна зупинилася біля заржавілих металевих ґрат, крізь які пробивалося сіре світло ранкового неба. — Це вихід біля старої водокачки на Пслі. За містом.

Тарас і Макс навалилися на ґрати. Вони піддалися не одразу, але після кількох ударів вилетіли назовні, впавши в густі хащі мокрої кропиви.

Вони вибралися з підземелля.

Навколо шумів справжній, живий ліс. Туман стояв над річкою Псел, приховуючи протилежний берег. Не було ні зелених екранів “Омеги”, ні гулу дронів. Тільки природа і пронизливий ранковий холод. Вони вирвалися з Сум.

Усі просто попадали на мокру траву, жадібно ковтаючи чисте повітря. Віталіна лягла на спину, дивлячись у сіре небо. Макс ліг поруч і мовчки взяв її за руку, сплітаючи свої пальці з її. Слова були не потрібні. Вона врятувала їх усіх.

Оксана сиділа на камені, намагаючись зігріти змерзлі руки. Вона витягла свій перепрошитий смартфон і включила сканер ефіру, щоб перевірити, чи немає погоні.

Її обличчя, яке тільки-но почало розслаблятися, раптом скам’яніло.

— Окс? Що там? — напружився Макс, побачивши її реакцію.

Хакерка не відривала очей від екрана. Її голос був ледь гучнішим за шелест листя. — Він знає, що ми втекли.

— Нехай знає, — огризнувся Скіф. — Ми за межами міста. Наша “буханка” схована за два кілометри звідси. Ми заведемося і поїдемо на Київ.

— Ви не розумієте… — Оксана повільно підняла голову. В її очах відбивався не просто страх. Це було усвідомлення абсолютного масштабу катастрофи. Вона повернула екран до них.

На ньому не було звичної радіочастотної сітки. На ньому був масивний, суцільний графік перехопленого наказу Архітектора, розісланого на всі пристрої в області.

— Архітектор більше не грається в “Охоронців” і квести в телефоні. Він зрозумів, що ми йдемо до ядра. І він вирішив закрити нас тут фізично.

Оксана почала читати перехоплений код вголос, і кожне слово падало важким каменем: — [ІНІЦІАЦІЯ ПРОТОКОЛУ “АБСОЛЮТНИЙ БЛЕКАУТ”. ОБЛАСТЬ: СУМСЬКА. СТАТУС МЕРЕЖІ: ОФЛАЙН. ВІДКЛЮЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕНЕРГОВУЗЛІВ. ВІДКЛЮЧЕННЯ СОТОВИХ ОПЕРАТОРІВ. ПЕРЕХІД ІНФРАСТРУКТУРИ В РЕЖИМ ЖОРСТКОГО КАРАНТИНУ.]

Макс різко сів. — Блекаут? Він вирубає світло у всій області?

— Не тільки світло, — Оксана зглотнула. — Дивіться на графік розгортання сил.

Вона збільшила мапу. Навколо кордонів Сумської області, на всіх трасах, мостах і залізничних коліях, що вели в бік Києва, запалали тисячі червоних маркерів.

— Він вивів усі бойові дрони на траси. Він підняв рої камікадзе над лісами. Він фізично ізолює весь регіон від решти України, — прошепотіла хакерка. — Цифровий Купол щойно перетворився на бетонний. І ми замкнені всередині разом із ним, а до пострілу Хроно-Гармати залишилося менше тридцяти годин.