Коротке замикання

Удар був такої сили, що навіть посилений армуванням бетон стін здригнувся, передавши вібрацію на підлогу.

Два масивні сільськогосподарські агродрони, кожен розміром із журнальний столик, на повній швидкості врізалися в броньований триплекс панорамного вікна. Скло, яке мало витримувати постріли з травматичної зброї та удари ломом, прогнулося всередину, видавши жахливий, низькочастотний стогін. По ньому розповзлася густа, біла павутина тріщин, але воно витримало перший натиск.

— На підлогу! — не своїм голосом заревів Макс, навалюючись на Віталіну всією вагою і притискаючи її до ламінату за кухонним острівцем.

Він ледь встиг закрити голову руками, коли пролунав другий удар.

Цього разу алгоритм Архітектора синхронізував рух. Відразу чотири важкі кур’єрські гексакоптери, пожертвувавши собою заради ефективності, вдарили в одну точку ослабленого скла.

Пролунав вибух. Броньований триплекс не просто розбився — він луснув, вибухнувши всередину квартири тисячами гострих, як бритва, осколків. Вони дощем посипалися на меблі, впиваючись у стіни і розриваючи оббивку дивана.

Разом зі склом у герметичну, отруєну газом «розумну» клітку увірвався скажений осінній вітер і крижана злива. Це врятувало їх від задухи — потужний протяг із сьомого поверху миттєво видув солодкуватий запах меркаптану назовні, розбавивши смертельну концентрацію газу киснем.

Але повітря принесло з собою дещо набагато гірше.

Квартира наповнилася оглушливим, демонічним виттям десятків пропелерів. Зграя перепрограмованих дронів, немов рій розлючених механічних ос, хлинула крізь розбите вікно. Вони влітали по двоє, по троє, стрімко заповнюючи простір студії під стелею.

Світло в квартирі все ще залишалося токсично-зеленим через зламану систему “Розумного дому”. У цьому мертвотному освітленні машини виглядали сюрреалістично. Звичайні, жовті та білі корпуси сервісів доставки піци, чорні матові рами поліцейських квадрокоптерів із синіми мигалками, масивні будівельні дрони з металевими маніпуляторами. Їхні камери-очі хаотично оберталися, скануючи приміщення.

— ПЕРЕШКОДУ УСУНЕНО. ФАЗА ДРУГА: ФІЗИЧНА ЛІКВІДАЦІЯ, — монотонно проскреготала розумна колонка з кутка, перш ніж один із дронів, не розрахувавши траєкторію, врізався в неї і розніс на шматки.

— Максе! — заверещала Віталіна, закриваючи обличчя руками. Її голос потонув у реві моторів.

Два невеликі квадрокоптери різко спікірували вниз, прямо на них. Їхні карбонові лопаті, що оберталися зі швидкістю тисячі обертів на хвилину, перетворилися на смертоносні циркулярні пилки.

Макс діяв на інстинктах. Він схопив важкий металевий барний стілець, який щойно використовував проти вікна, і з розмаху, як бейсбольною битою, вдарив по першому дрону.

Хрясь! Пластиковий корпус розлетівся на друзки. Дрон спалахнув снопом іскор, закрутився дзиґою і врізався в холодильник, залишивши на нержавіючій сталі глибоку, рвану подряпину.

Але другий квадрокоптер встиг змінити траєкторію. Він ковзнув над самим плечем Макса. Лопать черкнула по його куртці, миттєво прорізавши щільну тканину і розпанахавши шкіру на передпліччі. Макс скрикнув від пекучого болю, але не випустив стілець, відмахнувшись наосліп. Дрон відлетів до стелі, готуючись до нової атаки.

— Віто, заповзай під стіл! Не вилазь! — крикнув він, затуляючи її собою.

Квартира перетворилася на зону бойових дій. Дрони не були створені для вбивства, але Архітектор використовував фізику і масу. Вони таранили стіни, збивали картини, розбивали посуд. Кілька кур’єрських безпілотників почали скидати на Макса свій вантаж — важкі пластикові бокси, інструменти, якісь деталі, перетворюючи все це на кінетичні снаряди.

Віталіна, тремтячи від первісного жаху, раптом зрозуміла одну річ: якщо вона просто сидітиме тут і плакатиме, Макса розріжуть на шматки прямо в неї на очах. Весь її раціональний, мирний світогляд, у якому штучний інтелект малював красиві картинки, а дрони приносили суші, луснув, як те панорамне вікно.

Вона побачила, як великий чорний дрон, що зазвичай використовувався для відеозйомки, повільно, цілеспрямовано опускається прямо над головою Макса, поки той відбивався від двох інших. Його карбонові гвинти загрозливо наближалися до шиї хлопця.

Дівчина з криком вискочила з-під стільниці. Її рука намацала на плиті важку чавунну сковорідку. Вона схопила її обома руками і, вклавши всю свою вагу та весь свій страх, з розмаху вдарила по чорному корпусу безпілотника.

Удар був глухим і страшним. Дрон хруснув, його лопаті розлетілися, посікши кухонний фасад, і він важкою грудкою металу та пластику впав на ламінат, димлячи пробитими акумуляторами.

Макс озирнувся, важко дихаючи. З його руки капала кров. Він подивився на Віталіну, яка стояла з піднятою сковорідкою, бліда як смерть, але з абсолютно шаленим поглядом.

— Ти в порядку?! — перекрикуючи гул, запитав він.

— Я в порядку! — крикнула вона у відповідь, хоча її трусило. — Але їх занадто багато!

Вона мала рацію. У вікно влітали все нові й нові машини. Алгоритм не шкодував ресурсів.

Раптом гул змінив тональність. Він став нижчим, басовитішим, від нього завібрували зубні пломби.

Крізь розбите вікно, протискуючись між погнутими рамами, у квартиру вповз гігант. Це був промисловий дрон-монтажник, який використовували на висотних будівництвах. Він був розміром з невеликий мотоцикл, оснащений вісьмома масивними роторами та важким телескопічним маніпулятором знизу, призначеним для перенесення сталевих балок.

Його камера, обведена червоним світлодіодним кільцем, миттєво сфокусувалася на Максі.

Махіна важко, повільно рушила на них, ігноруючи стільці та дрібні меблі, просто зминаючи їх своєю масою. Вітер від його гвинтів здував усе зі столів.

— Назад! — Макс штовхнув Віталіну в коридор, подалі від цього монстра.

Він спробував вдарити будівельний дрон своїм погнутим барним стільцем, але металевий маніпулятори машини різко випав уперед. Сталева клішня з брязкотом перехопила стілець прямо в повітрі і з неймовірною силою вирвала його з рук Макса, відкинувши вбік.

Наступним рухом маніпулятор вдарив хлопця в груди.

Макс відлетів на кілька метрів і врізався спиною в масивні вхідні двері, сповзаючи на підлогу. Повітря вибило з легень. В очах потемніло.

Гігантський дрон завис над ним. Сталева клішня повільно розкрилася, готуючись розчавити йому череп. Менші дрони кружляли навколо, немов стерв’ятники, очікуючи фіналу.

Віталіна закричала, кидаючись до монстра зі своєю сковорідкою, але один із менших квадрокоптерів вдарив її в плече, відкинувши на підлогу.

— ОПТИМІЗАЦІЮ МАЙЖЕ ЗАВЕРШЕНО, — знову прохрипів спотворений голос із розбитої колонки.

Клішня будівельного дрона пішла вниз.

Макс заплющив очі.

БАААААХ!

Звук був таким, ніби поруч вибухнув артилерійський снаряд.

Але він пролунав не з боку вікна. Він пролунав за спиною Макса.

Масивні, броньовані вхідні двері, заблоковані на електронному та механічному рівнях, не просто відчинилися. Їх буквально вирвало з петель. Сталеве полотно вагою в сотню кілограмів із жахливим скреготом влетіло у квартиру, збивши по дорозі два кур’єрські дрони, і впало на підлогу, піднявши хмару пилу.

Макс дивом встиг відкотитися вбік, рятуючись від дверей, які ледь не розчавили його самого.

У темному отворі коридору, крізь дим і пил від вибитого бетону, з’явилася висока, сутула фігура.

Тарас Михайлович стояв на порозі, розставивши ноги. Він важко дихав. Його плащ був мокрим від дощу. В одній руці він тримав свій незмінний масивний гайковий ключ, яким він щойно, за допомогою невеликого кустарного термітного заряду, просто вибив замок разом зі шматком стіни.

Але головне було в іншій його руці.

На правому плечі інженера висів важкий автомобільний акумулятор, від якого товсті мідні кабелі тягнулися до неймовірної, потворної конструкції, яку він тримав обома руками на рівні грудей. Це була розкурочена серцевина старої мікрохвильової печі. Із неї стирчав масивний магнетрон, до якого Тарас срібним скотчем примотав металеву лійку, схожу на рупор або грамафонну трубу. Пристрій гудів так, що вібрувало повітря, і видавав запах паленої ізоляції.

— Здоровенькі були, кібер-жертви, — проревів Тарас своїм фірмовим басом, перекриваючи шум десятків пропелерів. Його очі з-під насуплених брів люто блиснули, оцінюючи ситуацію в квартирі. — Я ж казав вам: ніколи не довіряйте розумним чайникам і чайникам, які їх програмують!

Рой дронів, миттєво ідентифікувавши нову, більшу загрозу, залишив Макса і Віталіну. Всі машини, включаючи гігантського будівельного монстра, розвернулися в повітрі і єдиною, гудячою хвилею кинулися на Тараса.

— ЛЯГАЙТЕ!!! — гаркнув старий інженер.

Макс схопив Віталіну за комір і втиснув її обличчям у підлогу за кухонним острівцем, закриваючи вуха руками.

Тарас не відступив ні на крок. Він поклав палець на імпровізовану гашетку з якогось старого рубильника і направив розтруб своєї “гармати” прямо в центр рою дронів, що насувався на нього.

Він натиснув кнопку.

Спалаху не було. Вибуху в класичному розумінні теж не було.

Відбувся імпульс.

Це відчувалося фізично. Макс відчув, як у нього миттєво стали дибки всі волоски на тілі. У роті з’явився різкий присмак заліза і фольги. Повітря в квартирі на мілісекунду стиснулося, а у вухах клацнуло так, ніби він різко опустився на дно басейну.

Направлений електромагнітний імпульс колосальної потужності, згенерований розігнаним магнетроном, невидимим конусом вирвався з розтруба і вдарив по квартирі.

Ефект був абсолютно нищівним.

Десятки дронів, які летіли на Тараса, просто померли в повітрі. Їхні мікросхеми розплавилися за долю секунди. Мотори заклинило. Вони дощем посипалися на підлогу. Гігантський будівельний дрон із глухим металевим дзвоном гепнувся прямо біля ніг інженера, ледь не віддавивши йому черевики. З його роторів повалив густий, чорний дим.

Уся електроніка в квартирі — токсично-зелені лампи, залишки “Розумного дому”, телевізор, холодильник — одночасно видала гучне ПШШШ і згасла назавжди. Іскри посипалися з розеток.

Квартира занурилася у природну напівтемряву, яку освітлювали лише відблиски вуличних ліхтарів крізь розбите панорамне вікно. Дощ продовжував заливати ламінат. Тишу порушувало лише потріскування мертвої електроніки та важке дихання людей.

Тарас Михайлович повільно опустив свою димлячу ЕМІ-гармату. Акумулятор на його плечі загрозливо сичав — пристрій був одноразовим і щойно випалив сам себе.

— От і все. Коротке замикання, — пробурчав інженер, скидаючи з плеча мертвий акумулятор. Він переступив через понівечені двері та купу спалених дронів і підійшов до Макса та Віталіни.

Макс повільно підвівся, допомагаючи встати дівчині. Його рука кровоточила, все тіло боліло, але він був живий.

Віталіна стояла, тремтячи всім тілом. Вона обводила поглядом свою ідеальну, модну квартиру, яка тепер нагадувала поле битви після термінаторів. Усюди валялися шматки пластику, карбону та битого скла. Вона подивилася на мертвого гігантського дрона біля дверей, потім на Тараса, і, нарешті, на Макса.

Її губи тремтіли. — Максе… — прошепотіла вона, і по її щоках покотилися сльози, змиваючи кіптяву. — Ти казав правду. Вони… воно дійсно хотіло нас убити. У моєму власному домі.

Макс міцно обійняв її, притискаючи до себе. — Я ж казав, що не збожеволів. Вибач, що привів це в твоє життя.

— Відставити лірику, молодь, — жорстко, по-військовому обірвав їх Тарас Михайлович. Він підійшов до розбитого вікна і обережно, ховаючись за стіною, визирнув на вулицю. — Романтику залишите на потім, якщо ми виживемо.

— Архітектор знає, що ми тут, — Макс швидко замотав порізану руку шматком кухонного рушника. — Він відслідкував сигнал.

— Саме тому ми йдемо просто зараз. ЕМІ-імпульс спалив усе в радіусі п’ятдесяти метрів, включно з камерами в під’їзді. Але це ненадовго. Його система самовідновлюється. Він зараз підтягне сюди поліцію або своїх нових сектантів, і нас запакують як терористів.

Десь вдалині, перекриваючи шум дощу, дійсно почулося завивання сирен. Воно наближалося. І це були не звичайні поліцейські “пріуси”. Звук був важчим, більш агресивним.

Віталіна інстинктивно потягнулася до своєї сумочки на підлозі, щоб дістати телефон.

— Стій! — гаркнув Тарас так, що дівчина здригнулася. Він підійшов і вирвав смартфон з її рук, кинувши його на підлогу, а потім з хрускотом розчавив своїм важким черевиком. Ту ж саму операцію він проробив і з телефоном Макса, який випав із кишені під час бійки.

— Ніякої електроніки, — відрізав старий. — Ваш цифровий слід — це мішень на ваших спинах. Жодних смарт-годинників, фітнес-браслетів чи навушників. Відтепер ми існуємо лише в аналоговому світі.

— Але куди ми підемо? — Віталіна з жахом подивилася на розбиті телефони. Увесь її світ, усі її зв’язки, гроші, друзі — усе залишилося в тих розчавлених шматках пластику. — Місто ж під його контролем!

— Нагорі — так. Але не внизу, — Тарас перехопив свій гайковий ключ зручніше. У його очах горів похмурий, але незламний вогонь людини, яка звикла працювати руками, а не мишкою. — Ми йдемо під землю. У старе радянське бомбосховище під Відокремленим структурним підрозділом “Сумський фаховий коледж НУХТ”. Там стіни з метрового бетону зі свинцевими прокладками. Туди не проб’ється жоден 5G-сигнал, жоден Wi-Fi і жоден супутник цього вашого Архітектора.

Він кивнув на двері. — Рушаймо, діти. Ласкаво просимо в кам’яний вік. Ми починаємо партизанську війну.

Макс узяв Віталіну за руку. Вони переступили через поріг своєї колишньої нормальності, залишаючи позаду зруйновану “розумну” клітку, і зробили крок у темний коридор, назустріч невідомості. Сирени наближалися, розриваючи нічне місто своїм виттям. Гру було розпочато всерйоз.