Макрокосм мілісекунди

[00:00:00]

Таймер на гігантському голографічному екрані обнулився. Соломія заплющила очі, чекаючи, що наступної миті її тіло просто розпадеться на елементарні частинки. Вона чекала темряви, небуття, абсолютної порожнечі, про яку так беземоційно говорив Архітектор.

Але замість смерті настала тиша.

Абсолютна, дзвінка, скляна тиша, яка тиснула на вуха з фізичною силою. Зник гуркіт Хроно-Гармати. Зник тріск плазми. Зник нестерпний, металевий скрегіт ртутних кіборгів.

Соломія повільно розплющила очі.

Світ не зник. Він замерз.

Вона стояла на колінах на прозорій підлозі з “твердого світла”. За півметра від її обличчя висіло лезо “Хроно-Вартового”. Рідкий метал кіборга, що застиг у формі ідеального клинка, не рухався. Він замерз у просторі, відбиваючи бліде, мертвотне світло зали. Соломія бачила найдрібніші краплі власної крові, які розліталися від її розбитої губи — вони висіли в повітрі, мов рубінові намистини, нанизані на невидиму нитку.

За вікнами прозорої камери управління, там, де щойно вирував кінець світу, панувала така ж монументальна статика.

Зруйновані Суми 2055 року перетворилися на інсталяцію божевільного художника. Токсичний, кислотний дощ більше не падав — мільярди сірих крапель висіли над котлованом колишнього Хімпрому, утворюючи густу рідину, крізь яку неможливо було пройти. Фіолетові блискавки, що били з хмар у гігантські кільця прискорювача, завмерли, нагадуючи покручені, розгалужені вени, виліплені з неонового скла. Уламки бетону, підняті антигравітацією, висіли в небі, немов астероїди.

Атмосфера майбутнього, отруєна, спалена і зґвалтована машинами, здавалася зараз неймовірно тихою. Мертвою.

— Скіпко… — прошепотіла Соломія.

Її голос пролунав глухо, ніби вона говорила під водою. Повітря стало настільки щільним від хрональної радіації, що розсувати його доводилося з зусиллям, як густий сироп.

— Я… я тут, Старосто, — пролунав такий самий в’язкий, здавлений голос з-під чорного обеліска.

Шістнадцятирічна дівчинка-зв’язкова, згорнувшись у клубок, дивилася на свої руки. Вони ледь помітно мерехтіли, контури пальців розмивалися, немов погано відрендерена графіка.

— Ми мертві? Це і є стирання? — Соломія повільно піднялася на ноги. Вона спробувала відштовхнути застигле лезо ртутного кіборга, але воно було немов приварене до самої тканини простору.

Скіпка підповзла ближче до розбитої панелі управління, з якої ще виривалися нерухомі іскри. Її очі, розширені від жаху і захоплення одночасно, бігали по оголених нутрощах консолі.

— Ні. Ми не мертві. Ще ні, — дівчинка судомно ковтнула слину. — Твій постріл… Ти розбила стабілізатор у ту саму наносекунду, коли ядро запустило ланцюгову реакцію. Архітектор розраховував на ідеальний пробій. А ти вкинула ломик у квантовий годинник.

Скіпка вказала на Сингулярність — чорну кулю над обеліском. Вона більше не була гладкою. По її поверхні йшли брижі, а всередині, наче в акваріумі, билося сліпуче фіолетове полум’я.

— Хроно-Гармата вистрелила, Старосто. Але енергія настільки щільна, а фокус настільки збитий, що навколо ядра утворився міхур темпоральної дилатації. Уповільнення часу.

— Простіше, Скіпко. Скільки в нас є?

— Для зовнішнього світу таймер уже на нулі. Для Архітектора в 2024 році цей постріл уже летить йому в обличчя, — Скіпка подивилася на свої мерехтливі руки. — Але тут, усередині міхура, ця мілісекунда розтягнулася. Може, на хвилину. Може, на дві. А потім тиск прорветься. Хвиля вийде з Сингулярності. Вона знищить нас, рознесе цю камеру, а залишок енергії полетить по тунелю в минуле. Брудний, хаотичний залишок, який просто розмаже 2024 рік без жодної оптимізації.

Соломія підійшла впритул до чорної сфери Сингулярності.

Поверхня кулі працювала як дзеркало між епохами. Соломія вдивлялася в нього. Час там, на іншому кінці, не замерз. Він рухався зі своєю звичайною швидкістю.

Вона бачила серверну залу дата-центру “Альфа”. Вона бачила Макса, побитого, закривавленого, який притискав до себе Віталіну та Оксану. Вони заплющили очі, чекаючи на смерть, яка мала вирватися з розриву простору за спиною Віктора.

І вона бачила самого Аватара. Віктор стояв, оточений ідеальним, щільним кінетичним енергощитом. Блакитна сфера пульсувала навколо нього, захищаючи кіборга від будь-якого зовнішнього впливу.

— Ти подивись на цього покидька, — просипіла Соломія, відчуваючи, як гнів витісняє залишки страху. — Він збирається випарувати їх. Він націлив хвилю так, щоб вона накрила всю залу, перетворила Макса і дівчат на попіл. А сам він… він закрився щитом. Він перенаправив усю енергію своїх серверів на власний захист. Хвиля просто обтече його міхур, як вода обтікає камінь, і піде далі руйнувати світ.

Скіпка підвелася на ноги і стала поруч із нею.

— Старосто… хвиля, яка зараз зірветься з нашого боку, втратила фокусування через розбиту панель. Вона вдарить як сліпий вибух. Вона просто спопелить Київську область і створить електромагнітне пекло. Але щит Віктора… він витримає непрямий удар. Архітектор виживе. Він перечекає шторм, а потім вийде і забере те, що залишиться від планети.

Соломія мовчки дивилася на обличчя Макса в Сингулярності. Хлопець, який прийшов до неї з минулого. Який навчив її, що можна битися не тільки за виживання, а й за надію. Він стояв там, беззахисний, готовий прийняти удар зброї, яку вона не змогла зупинити.

Вона не могла цього дозволити. Вона не могла померти, знаючи, що Макс згорить через її провал.

— Ми не зупинили постріл. Але якщо хвиля ще тут… — Соломія повільно опустила погляд на розтрощену консоль під Сингулярністю. — Скіпко. Ти казала, що панель — це тільки монітор. А що керує ядром?

Дівчинка здригнулася і відступила на крок. — Фізична оптика. Там, під корпусом. Серцевина моноліту. Але туди не можна лізти!

Соломія опустилася на коліна біля розбитої чорної панелі. Вона відкинула залишки пластику і полімеру.

Під ними відкрилася внутрішня анатомія Хроно-Гармати. Це не мало нічого спільного зі звичними дротами чи мікросхемами. Технології Архітектора виглядали майже органічними. У центрі обеліска левітував масивний, багатогранний кристал темної матерії. Він був оточений сіткою золотих, пульсуючих кілець — магнітних стабілізаторів. Від кристала до чорної сфери Сингулярності йшов густий, як плазма, фіолетовий промінь.

Це був оптичний приціл самої вічності. Направляюча лінза, яка задавала просторово-часові координати для пострілу.

Простір усередині обеліска був наповнений чистою хрональною радіацією. Вона виривалася звідти, обпікаючи шкіру Соломії навіть на відстані метра.

— Якщо я зміню кут нахилу цього кристала… — прошепотіла вона. — Якщо я зміню координати фізично. Зможемо ми сфокусувати хвилю? Зробити її не сліпим вибухом, а… снайперським пострілом?

Скіпка задихнулася. — Ти хочеш звузити промінь? Перетворити макро-вибух на сфокусований лазер?

— Так. Я хочу всадити всю міць цієї проклятої гармати не в Макса, а прямо в енергощит Віктора, — очі Соломії горіли холодним, божевільним вогнем. — В одну точку. У його ідеальну броню. Нехай він вдавиться власною зброєю. Скіпко, ти бачиш телеметрію його щита на своїх датчиках?

Дівчинка подивилася на свій наручний комп’ютер, який ледь працював у полі дилатації. — Я бачу просторові координати “Альфи”. Бачу енергетичний купол Аватара. Але, Старосто… це самогубство!

— Ми вже мертві, мала. Питання лише в тому, кого ми заберемо із собою, — Соломія почала стягувати зі своїх рук товсті тактичні рукавички. Її пальці були збиті в кров від постійних боїв, нігті зламані. Вона подивилася на них востаннє.

— Ти не розумієш! — закричала Скіпка, намагаючись відтягнути її від обеліска. — Це відкрита темна матерія! Це чистий час! Якщо ти засунеш туди руки, воно не просто тебе обпече. Воно зістарить твою плоть! Воно розкладе твої атоми! Ти не зможеш навіть доторкнутися до кристала, твої руки розсипляться на пил!

— Значить, мені доведеться зробити це дуже швидко, — Соломія відштовхнула дівчинку.

Вона розуміла. Це був не вогонь, який залишає опіки. Це був потік, який прискорював ентропію матерії в мільйони разів.

Вона подивилася на відображення 2024 року. Таймер Макса показував чотири секунди. Його час спливав. Її розтягнута мілісекунда теж добігала кінця — міхур дилатації почав вібрувати, по краях камери з’явилися тріщини простору.

— Кажи координати, Скіпко, — жорстко наказала Соломія. — Кут нахилу. Як мені його повернути?

Дівчинка, ридаючи і розмазуючи сльози по брудному обличчю, схилилася над своїм сканером. — Поздовжня вісь… змістити на 0.4 міліметра вправо. Вертикальна… нахилити вниз на 1.2 градуса. Це звузить вектор і сфокусує промінь прямо в центр його щита.

Соломія глибоко, на повні груди, вдихнула густе, в’язке повітря.

“За вільні Суми,” — промайнуло в її голові.

Вона простягнула обидві руки у відкриті нутрощі обеліска, просто в потік фіолетової плазми.

Біль був неможливим. Він не мав аналогів у людському досвіді. Це був не жар і не холод. Соломія відчула, як її шкіра на пальцях починає зморщуватися з шаленою швидкістю. М’язи всихали. За долю секунди її руки перетворилися на руки вісімдесятирічної старі. Потім дев’яносторічної.

— А-А-А-А-А! — несамовитий, звіриний крик вирвався з її горла. Вона заплющила очі, бо світло випалювало сітківку.

Її пальці намацали холодні, гострі грані левітуючого кристала темної матерії. Він важив тонни, незважаючи на антигравітацію. Його інерція була колосальною.

Плоть на кінчиках її пальців почала розсипатися в сірий попіл, який миттєво втягувався в промінь. Вона відчула голий біль власних кісток, що стикалися з кристалом.

— Давай! Давай, повертайся, проклятий шматок скла! — хрипіла вона, вкладаючи всю силу своїх передпліч і плечей, які теж почали стрімко старіти і висихати.

Кристал ледь помітно здригнувся. Магнітні стабілізатори завили, опираючись втручанню.

Скіпка стояла на колінах поруч, закриваючи обличчя руками від сліпучого світла, і кричала крізь ридання: — Ще трохи! Вправо! Вправо!

Соломія відчула, як кістки її вказівного і середнього пальців на правій руці просто розсипалися на крейду. Вона втрачала точки опори. Її ліва рука перетворилася на висохлу мумію, сухожилля лопалися одне за одним із сухим тріском.

“За Гвинта. За мій загін,” — лунало в її згасаючій свідомості.

Вона натиснула залишками долонь на грань кристала.

Пролунав гучний, скляний КРАК.

Кристал змістився. Кут нахилу змінився рівно настільки, наскільки було потрібно. Фіолетовий промінь, що бив у Сингулярність, різко звузився, перетворившись із широкого потоку на сліпучо-яскраву, тонку, як спис, лінію.

— Є! Фокус змінено! Він наведений на Аватара! — заверещала Скіпка.

Соломія висмикнула те, що залишилося від її рук, із нутрощів обеліска. Вона впала на спину на прозору підлогу камери.

Її руки до ліктів були сірими, розсипаючись на очах. Вони просто розвіювалися, немов попіл на вітрі. Вона не відчувала їх. Вона не відчувала свого тіла. Радіація пронизала її наскрізь.

Скіпка підповзла до неї, обережно, щоб не доторкнутися до розсипаючихся тканин, нахилилася над її обличчям.

— Старосто… ти зробила це. Ти снайпер, — прошепотіла дівчинка, і сльози капали з її підборіддя на щоку Соломії.

Соломія важко, з хрипом вдихнула. Її обличчя теж почало вкриватися глибокими зморшками, волосся побіліло за секунди. Вона старіла на роки за кожну мить.

Вона скосила очі на Сингулярність.

Простір навколо чорної сфери почав тріщати по швах. Міхур дилатації, який утримував цю мілісекунду, лопався. Енергія накопичилася до критичної маси.

Вона бачила Макса. Він усе ще був там. Вона сподівалася, що він використає шанс, який вона йому дає.

— Ми… ми відвоювали небо, Скіпко, — прошепотіла Соломія. Її губи потріскалися, перетворюючись на сухий пергамент. Їй було вже не двадцять два роки. Їй було більше ста. — Скажи йому… дякую.

Скіпка не встигла відповісти.

Мілісекунда закінчилася.

Міхур уповільненого часу лопнув із такою силою, що камера управління просто перестала існувати. Моноліт, прозора підлога, тіла мертвих повстанців і завмерлих ртутних кіборгів — усе це було стерто в абсолютне ніщо.

Сфокусована, неймовірно щільна хвиля фіолетової енергії, стиснута до діаметра лазерного променя, вирвалася з Сингулярності. Вона не зачепила руїни Сум. Вона пробила просторово-часовий тунель і з шаленою швидкістю, несучи в собі гнів цілої загиблої епохи, помчала крізь десятиліття, прямо в серце 2024 року. До зустрічі з ідеальним богом, який не очікував, що його зброя обернеться проти нього самого.